Поняття соціальної стратифікації

Соціальна стратифікація — це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (від лат. stratum — пласт, прошарок).

Розшароване, багаторівневе суспільство в даному випадку можна порівняти з геологічними нашаруваннями ґрунту або різнокольоровими пластами кондитерського виробу. Проте порівняно з простим нашаруванням соціальна стратифікація має принаймні дві суттєві особливості:

• по-перше, стратифікація являє собою рангове розшарування, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі (стосовно ресурсів і можливостей розвитку);

• по-друге, верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю членів суспільства, що до них належать, аніж нижчі.

Соціальна стратифікація вказує на нерівність в суспільстві, його поділ за певним критерієм чи їх сукупністю на стійкі групи, які мають неоднаковий вплив на суспільне життя. Якщо соціальна нерівність потрібна для раціоналізації суспільного устрою, то проблемою залишається вибір критерію нерівності, який би забезпечив стабільність суспільства, його прогрес.

Критерії стратифікації:

• дохід;

• освіта;

• влада;

• престиж

Система цінностей, яка панує в суспільстві, буде визначати домінанти у співвідношенні чотирьох критеріїв. У більшості закритих суспільств, і зокрема тоталітарному (радянському), визначальною була наближеність до влади, доступ до прийняття владних рішень, що давало можливість піднятись на вершину соціальної піраміди за всіма показниками. Сучасне суспільство орієнтується на фінансовий успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади.

Якщо суспільство у побудові стратифікаційної системи орієнтується на приписний статус особистості, то в результаті формується жорстка система стратифікації, обмежується доступ до привілейованих груп нових членів. Таке суспільство можна визначити як закрите. Класичними прикладами закритих суспільств є рабовласницьке, феодальне, кастове суспільство в Індії, залишки якого збереглися й нині. Суспільство, орієнтоване на набутий статус, який визначається завдяки здібностям, особистій волі людини, вимагає від неї власної ініціативи, має рухливу систему стратифікації, є відкритим. Такими є сучасне індустріальне та постіндустріальне демократичне суспільство. В деяких країнах, в силу специфічних обставин, збереглася стратифікація змішаного типу, в якій пережитки станового закритого ладу доповнюються елементами відкритого суспільства (Великобританія, Японія).

Найдинамічнішим більшість соціологів вважають відкрите суспільство, у якому поділ на "верхи" та "низи" пом'якшується наявністю масового "середнього класу". До нього належать люди, переважно із набутим соціальним статусом, який неможливо в повному обсязі відтворити у нових поколіннях, і його досягнення вимагає від спадкоємців власних зусиль. Тому представниками середнього класу і в суспільстві, яке переймає ідеологію, систему норм середнього класу, високо цінується освіта, цілеспрямованість. Відповідно, все суспільство одержує могутній стимул до прогресу, базується на принципі конкуренції. Окрім того, середній клас розглядають як гарант стабільності суспільства.

Передумови виникнення соціальної думки в Західній Європі.

Економічні передумови

Важливим каталізатором появи нової науки про суспільство стали зміни в економічній сфері, зумовлені промисловою революцією. Промислова революція — це перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики. Разом з технікою приходив і новий соціально-економічний порядок.

Промислова революція почалася у Великобританії у 1760 р. і за кілька десятиліть (промисловий переворот в Англії завершився в 10—20-х рр. XIX ст.) економічне життя країни було змінено докорінно. Змінилися форми праці (все більше людей працювали в промисловості, і все менше — у сільському господарстві), змінилися доходи (більше людей отримували зарплатню і стали суб'єктами ринкових відносин, а не жили на самозабезпеченні за рахунок власного натурального господарства), стали іншими умови життя (спосіб життя у місті відрізнявся від сільського), релігія, освіта, форми правління. Після Великобританії, до кінця XIX ст., промислова революція відбулася у США, Франції, Німеччині, Японії. У XIX ст. промислова революція поширилася в усій Західній Європі й Америці. Капіталізм утвердився у багатьох країнах світу. Розвиток капіталістичного виробництва став поштовхом до вивчення багатьох соціальних питань. 3 одного боку, капіталістичні підприємці були зацікавлені у тому, щоб дізнатися як раціонально використати робочу силу, як правильно спланувати виробництво, виникла необхідність з'ясування платоспроможного попиту населення тощо. 3 іншого боку, різкі зміни у суспільному житті спричинили багато нових соціальних проблем: злидні, важкі умови праці, відсутність традиційного соціального контролю, самотність. Для вирішення цих проблем необхідно було об'єктивно дослідити суспільне життя.

Політичні передумови

Унаслідок промислового перевороту загострилися класові суперечки між пролетаріатом і буржуазією, що призвело до ряду буржуазних революцій: нідерландської, англійської та ін. Особливе місце займає Велика французька революція 1789—1798 рр., яка стала символом політичних перетворень епохи. Вперше в історії був повністю зруйнований феодальний суспільний лад і зародився новий — ідеалом якого була загальна свобода і рівність. В історії людства вимога демократичних свобод була цілком новим явищем.

Змінилася форма організації суспільства: якщо в феодальному суспільстві організація людей забезпечувалася тиском на них з боку влади, то у новому капіталістичному суспільстві вільним і незалежним людям стали необхідними конкретні знання про суспільство, розуміння своїх інтересів, причин та обставин, які спонукають людей вдаватися до певних вчинків. Саме в умовах становлення громадянського суспільства виникає достатньо масова потреба в знанні, орієнтованому на опис реальних соціальних явищ і процесів. Громадянське суспільство — це змагання, компроміс диференційованих громадян. Відтак виникає необхідність розглядати суспільство не як однорідну масу, а враховувати його диференційованість, розмаїтість, багатоплановість. Соціологія і стала відповіддю на потребу громадянського суспільства, що переживало період свого становлення (така потреба відчувається зараз і в Україні), яка в силу своєї достовірності, доказовості, націленості на практичний результат є якісно новою формою соціального пізнання.

Наукові передумови

Соціологія народжувалася як наука про суспільство і його перетворення, а відтак важливою передумовою виникнення став розвиток науково-теоретичних знань. У XVII—XVIII ст. видатні вчення філософів Нового часу: Рене Декарт, Венедикт Спіноза, Френсіс Бекон, Томас Гоббс та інші задають нову спрямованість пізнавальній орієнтації епохи: опору на досвід, дослід, логіку і розум.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в країнах Західної Європи бурхливо розвиваються природничі науки. Їх прогрес був обумовлений стрімким розвитком капіталістичного виробництва. Наприклад, відкриття закону збереження і перетворення енергії і виникнення термодинаміки (Ніколя Карно у 1824 р.) було обумовлене технічною необхідністю, практичною зацікавленістю у раціональному використанні сили пари і підвищення коефіцієнта корисної дії парової машини.

До початку XIX ст. природничі науки, передусім, фізика та хімія, виробили ряд вимог і процедур, що забезпечували достовірність знання. Достовірність не вірогідну, а доведену експериментально, на практиці.

Не випадково, задовго до виникнення наукової соціології, вчені-природознавці (наприклад, П'єр Лаплас (1749—1827), Антуан Лавуазьє (1743—1794) та інші) почали застосовувати практичні методи досліджень, апробовані у природничих науках, для аналізу соціальних явищ. Навіть побутував термін "соціальна фізика".

56. Ціннісні орієнтації. Настанови. Спосіб життя

Цінність — суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних рис. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих у суспільстві ціннісних критеріїв, уявлень про справедливе, прекрасне, корисне тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.

Ціннісні орієнтації — соціальні цінності, які спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею. Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови людини, регулюють її поведінку. Саме існування цінностей і саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби і відрізняється від тварин. (· цінності – бажання: свобода, рівність, справедливість, мир).

Ціннісні орієнтації діють як певні соціальні настанови — загальні орієнтації особистості, які відображають її можливості діяти відповідно до об'єкта дії. Настанова — це форма перетворення діяльності в реальні, конкретні дії по відношенню до соціально значимих об'єктів. Вони регулюють соціальну поведінку, визначають загальну спрямованість особистості. Настанови також відображають ставлення діючого індивіда до інших людей та об'єктів оточуючого середовища.

Характеристикою способу життя індивіда, групи є соціальна активність, що фіксує свідому спрямованість його діяльності і поведінки на зміну соціального середовища відповідно до назрілих потреб, інтересів, цілей; вияв соціальних ініціатив, участь у вирішенні актуальних соціальних завдань, постійна взаємодія з іншими соціальними суб'єктами. Через соціальну активність реалізуються діяльнісні потенції суб'єкта, його культура, уміння, знання, потреби, інтереси, прагнення. Вона є також особливим способом реагування індивідів та соціальних груп на запити, що постійно посилаються суспільством.

Основними різновидами способу життя є: професійна, трудова, громадсько-політична, моральна, управлінська, дозвільна, вербальна соціальні активності.

57. Марксистський напрямок в соціології.

Елементи позитивістського й натуралістичного підходів до суспільства та людини властиві соціологічному вченню марксизму. При створенні цього вчення німецькі науковці Карл Маркс (1818—1883) та Фрідріх Енгельс відштовхуються від натуралістичних установок позитивізму, який вимагає розглядати соціальні явища як об’єктивні факти і будувати суспільствознавство за взірцем природознавства, з характерним для останнього причинно-наслідковим поясненням процесів та явищ навколишнього світу.

Соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в природно-історичному процесі об’єктивних закономірностей, сформульованих у таких законах: • закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил; • закон первинності базису і вторинності надбудови; • закон класової боротьби і соціальної революції; • закон природно-історичного розвитку людства через зміну суспільно-економічних формацій. Розвиваючись у річищі позитивізму, соціологічна концепція марксизму, однак, не збігається повністю з його положеннями. Відмінності між позитивістською парадигмою і соціологією марксизму полягають у тому, що:

• соціологічна концепція марксизму розглядає суспільство не як продовження й вищий продукт природи, а як об’єктивну реальність особливого ґатунку, яка саморозвивається; причини розвитку суспільства слід шукати в ньому самому, а не поза його межами;

• Марксизм вважає капіталістичне суспільство принципово нездатним до подальшого існування, заперечує саму можливість його реформування і вдосконалення, прирікає його на загибель;

• марксистська соціологічна концепція порушує позитивістський принцип об’єктивності наукового знання, відкрито стаючи на захист одного класу — пролетаріату і відверто прагнучи знищення іншого класу — буржуазії.

• соціологічний позитивізм прагне будувати свої концепції й теорії на базі дослідних даних. Марксизм у соціології надає виняткової ваги інтерпретації категорій і понять, залишаючи поза розглядом проблему надійності емпіричної бази і зв’язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. Далі це призведе до однобічності трактування капіталізму і нехтування його нових ознак: підвищення рівня життя пролетаріату, зростання середнього класу, успішність здійснення реформ і раціонального планування тощо.

Соціологічна концепція марксизму вже з часів її розробки і оформлення викликає появу великої кількості критичної літератури.

58. Агенти соціалізації. Механізм соціалізації.

Процес засвоєння людиною певної с-ми знань, норм та цінностей, які необх для виконання соц ролей у сусп, наз соц-ю. Це перетворення біо індивіда на соц істоту. Роль соц-ї для особистості – це можливість повніше себе реалізувати, а для сусп – це самовідтвор, бо с-я дає змогу новій генерації зайняти місце старшого покоління.

Механізм соціалізації заклечається в тому, що людині потрібно засвоїти певну систему знань, норм і цінностей необхідних для нормального життя в соціумі, що оточує її. Для соц-ї х-ні 2 взаємопов'язані процеси: адаптація та інтеріоризація (вкл у вн світ людини соц норм і цінностей). С-я – процес не одностор. Інколи опір проти дотримання певних стандартів може викликати зміну самого процесу с-ї. Люди не завжди соціалізуються у відповідності з очікуваннями, бо індивід грає як пасивну роль (засвоєння досвіду та цін), так і активну (вироблення для себе орієнтирів). С-я не всесильна, бо існують як біо, так і культ обмеження. Соц-я відб як стихійно, так і цілеспрямовано, під дією посередників. За засвоєння норм та цінностей людей відп агенти соц-ї. Первинні: (міжособ відносини) батьки, родичі, друзі тощо. Втор: (соц відн) предс адм, внз, школи, поліція, ЗМІ.

Коли йдеться про механізми соціалізації, то зазвичай звертаються до концепції З.Фройда, який вирізняє основні з них: • імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати й наслідувати поведінку дорослих і друзів); • ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних); • почуття сорому і вини (або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки: сором здебільшого асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а вина пов’язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті).

Агенти соціалізації — конкретні люди, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі.

Агенти первинної соціалізації — люди, які складають найближче оточення особи (батьки, родичі, друзі). Вони виконують багато функцій (батько — вихователь, друг, опікун, учитель тощо), їхні функції взаємозамінні (скажімо, батько за певних умов може взяти на себе виконання функцій матері щодо дитини). Разом із тим, кожен агент дає індивіду в процесі соціалізації саме те, що він може дати. Наприклад, батьки можуть дитині замінити друзів, але вони не зможуть навчити її того, що вона вчиться у своїх друзів: битися, хитрувати, порушувати певні соціальні норми, бути лідером у групі, поводитися з ровесниками.

Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, вищого навчального закладу, армії, підприємства, партій, засобів масової інформації та ін. Контакти з цими агентами є коротшими, а їхній вплив, як правило слабший, ніж в агентів первинної соціалізації. Кожен із них виковує не більше однієї-двох функцій. їхні функції спеціалізовані, а тому не можуть бути взаємозамінними (наприклад, функції міліціонера і священика). Особливістю цих агентів є те, що вони, як правило, отримують грошову винагороду за виконання своїх функцій.

59. Використання соціології як соціальної технології.

С оціологія на всіх своїх рівнях і в усіх своїх складових компонентах забезпечує прирощення нового знання про різні сфери соціального життя, розкриває перспективи соціального розвитку, виявляє у суспільстві те, що вимагає радикальних перетворень і змін тощо;

Ссоціологи проводять систематичний опис і накопичення матеріалу, на основі якого у подальшому робляться практичні висновки, ухвалюються управлінські рішення. Надають результати своїх досліджень для планування розвитку різноманітних сфер суспільного життя, завдяки чому соціальне планування здійснюється в усіх країнах світу незалежно від соціальних систем; воно охоплює різні галузі;

С оціологія здатна виробляти науково обґрунтовані прогнози про тенденції розвитку соціальних процесів і спільнот у майбутньому; особливо важливо мати такі прогнози у перехідні, як нині, епохи розвитку суспільства.

За умови виконання соціологією цих функцій вона здатна посісти важливе місце у житті суспільства і кожної людини. Соціологія сприяє формуванню знань про соціальну дійсність та зміни в ній, пояснює логіку процесів соціального розвитку, допомагає людині визначити своє місце у суспільстві, обрати життєвий шлях і з’ясувати життєві перспективи, сконцентрувати особисті зусилля на вирішенні соціальних суперечностей.. З ростає роль соціології, оскільки вона спроможна дати знання про реальний стан нашого суспільства, зміни в ньому, нові процеси і явища, з якими ми не зустрічалися раніше. Соціологія також допоможе з’ясувати тенденції розвитку на майбутнє, виробити науково обґрунтований прогноз на найближчі роки і віддаленішу перспективу.

Особливо важливе значення соціологія має у підготовці молодих спеціалістів, будучи складовою частиною їхньої загальної і професійної освіти.

Одним з практичних завдань соціальної технології є навчити людей соціальним, професійним діям, методам досягнення життєвих цілей.

60. Розвиток національно-визвольної ідеології.

Колоніальний гніт, який панував на українських землях поряд з міцніючим у масах почуттям громадської свободи, спричинив активізацію національного руху в усіх його формах, як у культурних, так і в політичних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX — початку XX ст. Його традиційно умовно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798 р.) — першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою.

В одну цільність об'єднувала інтелігенцію вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади.

Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населення, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість.

Сильним збудником українського національного відродження стало поширення ідей німецького філософа і письменника — просвітителя Йоганна Гердера (1744—1803), які поступово доходили і в Україну. Центральним пунктом його вчення була роль мови у розвитку національної свідомості. Гердер стверджував, що для націй, ще не повністю сформованих, мова, як засіб відтворення і свідчення минулого, є єдиним джерелом для встановлення їхнього національного обличчя. Окрім Гердерських ідей, великого значення набувало поширення романтизму, представники якого прославляли народ, його культуру, традиції, як вияв своєрідного духу, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості.

Ці ідеї втілювали у своїй творчості харківські письменники-романтики П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші. Вони виробили концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу.

Другий етап національного відродження — культурно-освітній, або організаційний, характеризується створенням перших громадських та наукових товариств, культурно-освітніх та наукових інституцій, громадсько-політичних організацій, заснуванням чисельних видань. (Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істини" в Полтаві. Членами її були відомий український письменник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Другий намагався утворити Малоросійське товариство з метою боротьби за політичну незалежність України.)

У II пол. XIX ст. український національний рух переходить від "дворянського" до " народницького" стану, що характеризується діяльністю народників і представників різночинної інтелігенції, в поглядах яких поєднувалися радикально-демократичні ідеї з ідеями соціалізму. Народники виражали інтереси дрібних виробників, демократичні прагнення селян, визначали перехід до соціалізму через сільську громаду, вели пропаганду серед селянства, робітників та інтелігенції, "ходили в народ". їхня діяльність посилювала невдоволення мас своїм соціальним становищем і сприяла революціонізації селянства, робітників та передової молоді. Зв'язки з народниками підтримував і М. Драгоманов.

У 1868 р. у Львові з ініціативи народовців було утворено культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке підтримувало тісні зв'язки з провідними діячами Київської громади.

У 70—90-х роках XIX ст. унаслідок переслідувань царизмом українофілів-громадівців у Наддніпрянській Україні центром національно-визвольного руху стають західноукраїнські землі. Галичина після революційних подій 1848 p. уже до кінця XIX ст. поступово перетворюється в український духовний "П'ємонт", тобто всеукраїнський центр національно-визвольного руху.

61. Емпіричні дослідження народної творчості в Україні. (тут заг.дані про емпір. дослідження)

Емпіричні дослідження — спостереження і дослідження конкретних явищ, експеримент, а також узагальнення, класифікація та опис результатів дослідження і експерименту, впровадження їх у практичну діяльність людей.

При зборі первинних даних використовують чотири основних методи емпіричних досліджень, кожен з яких має по два основних різновиди: опитування (анкетування та інтерв'ювання), аналіз документів (якісний і кількісний (контент-аналіз), спостереження (невключене і включене), експеримент ( природній і штучний).

Охарактеризуємо емпіричні методи трохи детальніше.

Опитування. Анкетування. Анкета (з фр.— розслідування) — упорядкований за змістом і формою набір питань та висловлювань, що вміщені на одному чи кількох аркушах паперу. Анкетою не можна назвати будь-який перелік запитань. Анкетування буває суцільним (наприклад, перепис населення — треба відзначити, що це дуже витратний захід) і вибірковим. Вибірка має максимально точно відображати всі основні параметри тієї соціальної групи, яку вивчають науковці. Інтерв'ювання. Якщо анкету респондент заповнює самостійно, то в інтерв'ю запитання йому зачитує підготовлений спеціаліст. Інтерв'ю буває стандартизованим, коли формулювання питань і їхній порядок є фіксованими, а інтерв'юер не має права їх змінювати, а також не стандартизованим, яке схоже на журналістське.

Аналіз документів. Розрізняють якісний і кількісний аналіз документів. Якісний — тлумачення документів, їх всебічна інтерпретація шляхом з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту. Кількісний (контент-аналіз) — формалізований метод інтерпретації текстів. Його використовують для вивчення масивів однорідних документів (газети, телебачення, радіо, анкети, платформ політичних і громадських організацій).

Спостереження. Включене спостереження — коли спостерігач безпосередньо присутній у групі, за якою він спостерігає (У групі страйкарів чи пікетувальників, або у будь-якій іншій соціальній групі). Невключене спостереження — коли спостерігач безпосередньо не присутній у групі, за якою він спостерігає.

Експеримент. Серед соціальних експериментів розрізняють природні і штучні. Природні — ті, що виникають не заплановано, стихійно. Наприклад, існує гіпотеза про те, що зі скасуванням колгоспів в українському селі відбудеться перехід до фермерського типу господарювання. Процес ліквідації колгоспів у багатьох областях нашої країни вже завершено. Чи закінчиться експеримент щодо скасування колгоспної системи успіхом та розвитком сільського господарства (а ця акція є фактично масштабним соціальним експериментом), ми дізнаємося вже в найближчі роки.

Штучні експерименти охоплюють значно менші масштаби. Як правило, їх застосовують у малій групі, або в обмеженому регіоні, а їх перебіг є контрольованим. Один із варіантів: створюють дві групи — експериментальну та контрольну. У першій запроваджують певні зміни, а у другій — залишають все по-старому. Контрольна група стає еталоном для порівняння.

62. Соціальні спільноти. Соціальні групи. Соціальні системи. Соціальні організації.

Соціальна спільнота — це реально існуюча сукупність індивідів, що надається доемпіричної фіксації, яка характеризується відносною цілісністю. Соціальні спільноти виникають у процесі історичного розвитку людствана всіх рівнях його буття і різняться величезною різноманітністю формта змістових зв’язків всередині них.. У спрощеному варіанті соціальну систему можна уявити у виглядіпевної піраміди, всі складники якої взаємодіють між собою: суспільство - спільноти – людина. Розмаїті спільноти, з яких складається суспільство, різняться між собою: • кількісним складом (від невеликих соціальних груп до суспільства в цілому); • часом існування (від кількох годин до сторіч); • критерієм об’єднання (спільність тих чи тих інтересів, симпатій, цінностей, які поділяються їхніми членами); • рівнем згуртованості та організованості (від неформальних груп до об’єднань і партій зі своїми статутами і програмами); • характером діяльності (про чи антисуспільної, пассивно-споглядальної чи активно-перетворювальної, спонтанної чи цілеспрямованої тощо) і т. ін.

Соціальна група — це сукупність людей, виділена за соціально значимими критеріями (стать, вік, раса, національність, професія, місце проживання, дохід, влада, освіта та ін.). Вона є своєрідним посередником між окремою людиною і суспільством.

У соціології розрізняють малі, середні та великі групи. Малі групи — це добре знайомі між собою люди, які об'єднані спільними цілями, інтересами і постійно взаємодіють між собою (сім'я, студентська група, виробнича бригада, компанія друзів); існує постійно діюча система прямого й зворотного зв'язку між усіма її членами. Верхньою межею малої групи все-таки об'єднання 5—7 осіб.

Серед малих груп вирізняють первинні і вторинні. Первинні групи — це малі групи, що утворюються з таких причин: шлюбно-сімейні зв'язки, симпатія, емоційна прив'язаність тощо.

Вторинні групи містять у собі деяку кількість первинних груп. Скажімо, академічна студентська група, спортивна команда чи відділення солдатів завжди внутрішньо розділені на менші групи осіб, контакти між якими є частішими, мають емоційніший характер. У первинних групах відносини між людьми індивідуальні а вторинні групи об'єднують людей, пов'язаних між собою у зв'язку з виконанням ними певних функцій, статусів, ролей, а не через симпатію.

Великі групи — це такі групи, у яких окремі їх члени можуть не бути особисто знайомі один з одним (мешканці Львова, українці, члени конфесійної групи). Великі групи поділяють на номінальні (їх виділяють тільки для потреб статистики, наприклад: споживачі прального порошку "Аріель"; пасажири приміських поїздів; ті, що стоять на обліку в лікарні та ін.) і реальні (критерієм їх виділення є реальні ознаки — стать, дохід, раса, національність, місце проживання, освіта, професія та ін.).

Соціальні організації — це штучно сконструйовані спільноти людей для виконання певної легітимної цілі, наприклад, виробництва товарів чи надання послуг. Соціальна організація має власну назву, мету, завдання, певну сферу діяльності, порядок роботи, штат працівників. Можна навести наступні приклади соціальних організацій таких, як політична партія, уряд, футбольна команда, школа.

Якщо врахувати ступінь формалізації існуючих у них зв'язків, відносин та взаємодій, то соціальні організації можна поділити на формальні та неформальні. Формальні організації, наприклад, фірма, навчальний заклад. В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Кожна формальна організація певною мірою є бюрократичною. Достоїнства бюрократичної системи полягають у тому, що вона надає управлінню організацією певної усталеності, упорядкованості, дисциплінованості, функціональної ефективності.

Неформальні організації створюються, як правило, самими її членами для задоволення власних інтересів. Ними можуть бути коло друзів, любительські групи. Такі організації ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв'язків учасників і характеризується соціальною самостійністю.

Таким чином, соціальна організація являє собою сукупність ієрархічно розташованих соціальних позицій (статусів), виконуваних функцій (ролей), форм діяльності, відносин та зв'язків працівників. У соціальній організації основною одиницею є соціальні ролі індивіда.

Сучасне суспільство не можна уявити без соціальних організацій — банків, підприємств, установ, вузів, магазинів. Кожна соціальна організація має власну назву, кодекс, мету та завдання, сферу діяльності, порядок роботи, штат працівників, офіс.

Соціальна система — це складно-організоване цілісне утворення, впорядковане і пов'язане з сукупністю взаємо-детермінованих зв'язків між його елементами. Соціальна система — цілісне утворення, основними елементами якого є люди, їх зв'язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.

Можна виділити ряд особливостей, які притаманні соціальній системі: 1) цілісність, відносна завершеність об'єкта і його відносна єдність; 2) наявність внутрішніх зв'язків; 3) наявність зовнішніх зв'язків з іншими об'єктами та системами; 4) має свою структуру, внутрішню будову; 5) соціальна система як об'єкт є відносно автономною; 6) само-організована і само-регульована система; 7) виконує численні функції; 8) соціальна система скерована на досягнення певного результату.