М.Грушевський як історик-соціолог

М. Грушевський багато зробив для вітчизняної соціології як її фундатор, теоретик, організатор. Грушевський заснував у Відні Український соціологічний інститут (1919—1924), головним завданням якого була культурно-просвітницька, лекторська та видавнича (видруковано 13 книг) діяльність.

У науковій творчості "історика-соціолога" втілилося його розуміння суспільних функцій соціології, її органічного поєднання із громадсько-політичною діяльністю, що виявилося в увазі до практично-політичних проблем розбудови Української держави, а також у наголошенні на її універсальних функціях як науки "найбільш соціально виховуючої". Він приділяв значну увагу аналізові соціально-класової структури міста і села, динаміці суспільно-політичних настроїв, державному устрою, етносоціології та етнополітиці тощо.

Виразною ознакою його соціологічних праць є позитивізм. Він ґрунтується на контівському розумінні близькості соціології та історії, фактологічних підвалинах обох дисциплін, а також дюркгеймівській теорії пізнання з наголосом саме на соціальне, а не на індивідуальне, на здобутках порівняльної психології. Сприйняття передових соціологічних та психологічних ідей Еміля Дюркгейма, Люсьєна Леві-Брюля, Вільгельма Вундта та ін., з якими М. Грушевський познайомився під час перебування у Парижі, Лондоні, Лейпцизі, сприяло побудові власної соціологічної концепції — концепції "генетичної соціології". Головна її тема — виникнення суспільності ("Що таке суспільство та завдяки чому воно можливе?") — була в центрі соціологічного теоретизування того часу. Розглядались універсальні соціокультурні зрушення періоду модернізації, індустріалізації, що спостерігалися в країнах Європи, проблеми соціального порядку, трансформації ціннісних і нормативних систем, традицій, колективних уявлень, тобто ставилося завдання дослідити систему базових цінностей на матеріалі етнографії, порівняльної антропології, історії України.

Заслугою М. Грушевського є також популяризація поглядів провідних соціологів. Водночас він запропонував оригінальну концепцію законів еволюції суспільства, методологічні підходи до вивчення "колективності і солідарності" суспільності, використання цієї концепції на українському ґрунті. Він обґрунтовував вирішальну роль у трансформації людського суспільства конкуренції індивідуалістичних та колективістських традицій, періодичного чергування їх як основи ритму соціальної еволюції.

М. Грушевський дотримується такого розуміння закономірності соціальних процесів, яке не зводилося до визнання вирішальної дії одного чинника (біологічного, економічного, етнокультурного), а передбачало врахування чинників психології та "свідомої волі", "обов'язкового неавтоматизму" закономірних тенденцій тощо. Наголошує, що без встановлення й аналізу певних законів суспільного розвитку соціологія як наука неможлива. Його розуміння завдань соціологи виходило з необхідності виявлення основного і постійного, такого, що становить основу соціальних процесів і, таким чином, співзвучне теорії "ідеальних типів" Макса Вебера.

У руслі практичного застосування соціологічних знань чільне місце у творчості вченого посідали проблеми формування громадянського суспільства. Завдання організації й самоорганізації української спільноти, первинних форм громадянськості, поєднання національних і соціальних завдань у процесі відбудови державності були в центрі уваги теоретика-аналітика й активного політичного лідера. Грушевський був прихильником "середньої політичної платформи", яка б об'єднала людність України без різниці верств і народностей, захисником принципів соціальної єдності та гармонії на демократичних засадах, прагнув довести можливість побудови "держави-громади" на ґрунті солідаризування соціальної спільноти.