Характеристики доіндустріального та індустріального типів суспільства

Характеристика	Суспільство
доіндустріальне	індустріальне
Основне місце поселення	село	місто
Основне місце роботи	поле, ліс	фабрика, завод
Соціальні відносини	кровно-родинні, особистісні, довірчі	товарно-грошові, знеособлені, анонімні
Поділ праці	незначний	глибокий
Соціальна стратифікація	стани, касти	страти, класи
Соціальний контроль	неформальний, спон- танні реакції	формальний, постанови, закони
Цінності	традиційні, релігійні	світські
Культура	однорідна	неоднорідна
Джерела енергії	фізична сила людей та тварин	вода, вітер, пара, газ, електрика, атом
Швидкість технічного прогресу	незначна	стрімка

 

 

Зміна однієї стадії іншою супроводжується зміною форм власності, способу виробництва, технологій, соціальних ін­ститутів, політичного режиму, способу життя, культури, кількості населення, соціальної структури суспільства.

У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним чинником розвитку було сільське господарство, а го­ловними інститутами – церква та армія. В індустріальному суспі­льстві – промисловість з корпорацією і фірмою на чолі, а в постіндустріальному – інформація, теоретичні знання з вищою школою, як місцем формування і зосередження цих знань.

З переходом від індустріального до постіндустріального суспільс­тва економіка виробництва товарів перетворюється на обслуговуючу, а це означає, що сфера послуг починає домінувати. Власність як кри­терій соціальної нерівності втрачає свою значущість, вирішальним стає рівень освіти і знань. Відбуваються зміни в соціальній структурі, де класові відмінності поступаються місцем професійним.

 

Досліджуючи різні моделі суспільного устрою, український філософ Ю. Павленко доходить висновку, що нині, на межі II і III тисячоліть, людство переживає одну з найсуттєвіших у своїй історії трансформацій - глобалізацію, перетворившись на єдину (глобальну) функціональну систему. Центральне місце в ній посідає Захід на чолі зі США.

Захід у межах цієї системи розвинув неймовірні для поперед­ніх епох продуктивні сили, створив усесвітню фінансову систему і всесвітнє інформаційне поле. Інформаційна гегемонія сьогодні починає відігравати визначальну роль: домінуючи над виробничою і фінансовою сферами, інформаційна сфера визначає їх характер. Тому новий тип суспільства, який нині утверджується, називають інформаційним.

 

Досліджуючи еволюцію суспільства й порівнюючи різні її стадії, соціологи виявили низку закономірностей і тенденцій.

Основними з них є дві:

· кожна наступна стадія (формація) є в кілька разів коротшою від попередньої -капіталістична від феодальної, феодальна від рабовласницької, рабовласницька від первісної. Найтривалішою була первісна формація, яка проіснувала кількасот тисяч років;

· різні народи і нації, навіть у межах однієї держави, розвиваються з неоднаковою швидкістю; скажімо, у США є райони, в яких зберігся доіндустріальний устрій життя (наприклад, індіанські резервації).

 

Суспільство постійно змінюється. Історичні зміни з позитивними наслідками є прогресом, з негативними – регресом. Соціальний прогрес – це узагальнююче поняття, складовими якого є економіч­ний, технічний і культурний поступальний розвиток суспільства. Щодо визначення чинників суспільного розвитку соціологи не ма­ють спільної думки. Дехто вважає, що визначальними є екзогенні (зовнішні) чинники. Так, представники географічної школи стверджують, що суспільний розвиток залежить насамперед від географіч­них умов – клімату, ландшафту, ґрунту, природних багатств тощо.

Інші соціологи (їх більшість) причини поступального розвитку суспільства шукають серед ендогенних (внутрішніх) чинників у са­мому суспільстві. Одні з них уважають, що такими причинами є со­ціальні суперечності: (конфлікти) – це так звана конфліктологічна парадигма.

Інші їх убачають у єдності й боротьбі протилежностей, що має місце в усіх суспільних сферах:

• в економічній – суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами;

• у соціально-політичній – боротьба класів-антагоністів;

• у духовній – боротьба протилежних ідеологій.

Соціологи-марксисти при цьому додають, що оскільки супереч­ності існували, існують і будуть існувати, то революційні зміни будь-якого суспільства – неуникненні. Відповідно до різного розуміння причин суспільного розвитку різняться і способи його здійснення. Одні соціологи віддають перевагу реформам, тобто поступовим еволюційним змінам, частковим удосконаленням, що не зачіпають засад суспільного устрою, інші - соціальним революціям, які передбачають найрадикаль­нішу негайну зміну всіх сфер життєдіяльності суспільства і не обходяться без руйнацій, насильства, знищення, кровопролиття. Проте неефективність революційного шляху перебудови нині вже не є суто теоретичним постулатом. Помилковість цього шляху доведено понад сімдесятирічним досвідом усіх країн колишнього СРСР. Тому співвідношення реформ і революції як рушійних сил розвитку суспільства в сучасних умовах змінюється на користь реформ.

В Україні нема традицій громадянського суспільства. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства наштовхується на шалений опір віджилої командно-адміністративної системи і ще сильнішої й інертнішої соціально-культурної системи, що відбивається на рівні побутової свідомості і світогляду людей, на їхньому способі життя й ціннісних орієнтаціях. Тому модель соціальних перетворень в Україні має характер рецидивної модернізації. За загальної орієнтації на регульовану ринкову економіку, демократичну й правову державу, на розвиток громадянського суспільства зберігається небезпека повернення до авторитарної влади, розподільної економіки й політичної нетерпимості. На думку політологів В. Андрущенка, Н. Горлача, соціальний захист населення і стабільність суспільства можуть забезпечити лише політика розумних компромісів, пошук шляхів громадянського миру і злагоди, зв’язаних з руйнуванням ста­рих нормативно-ціннісних систем.

Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціаль­ної системи як головного системоутворюючого елемента.

Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологіч­них опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побу­довано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільст­ва в цілому);

2) об'єктивно предметна та суб'єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об'єктивного та суб'єктивного у суспіль­ному житті),

3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільст­ва чи його мінливості й розвитку).

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджу­ють суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Мікросоціологія вивчає спілкування й поведінку лю­дей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїм взаємодіям, вплив, котрий це все справляє на стабільність суспільс­тва або на зміни, що в ньому відбуваються. Людська взаємодія, по­ведінка є вирішальним чинником побудови мікросоціологічної теорії. Саме суспільство розглядається як продукт взаємодії різних груп людей. Але суть взаємодії різні автори тлумачать по-різному.

Г.Гарфінкель є автором теорії етнометодології, згідно з якою поведінка людей у процесі спілкування визначається історично детермінованими правилами й поняттями. Є.Гоффман, уважаючи, що життя подібне до театру, описує взаємодію людей у термінах «менеджменту вражень». Згідно з його теорією люди, мов актори на сцені, свідомо беруть на себе ролі, які допомагають їм справити належне враження і вплив на інших.

Дж.Мід, Г.Блумер та ін. представники теорії символічного інтеракціонізму вважають, що взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого люди надають матеріальним речам, і різним зовнішнім виявленням поведінки.

ЗаК.Марксом, суспільство є результатом дії. Жодні соціальні системи, жодні зіткнення інтересів не спричиняться до жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб'єкти-індивіди. Отже, головною дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в межах одної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв'язків індивідів, їхні дії і взаємодії с центральними в соціологічній науці. Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обґрунтував М. Вебер. Дія, за Вебером, – людська поведінка, якій суб'єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений називав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучас­ників взаємодії, тобто на певні очікування. Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю (невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має), тобто потребою.

Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матері­альний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдово­леності зміниться, якщо буде досягнуто мети. Мета – це очікуваний наслідок задоволення потреби.

Формування особистої мети, спрямованої на задоволення влас­ної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.

Отже, індивіди намагаються вдовольнити свої потреби через певні дії. Для досягнення своєї мети вони об’єднуються. І як наслідок їхніх дій виникає суспільство.