Сучасна західна соціологія

У сучасній західноєвропейській і американській соціології панує функціоналістська теорія, згідно з якою складові суспільства тісно взаємозв’язані. Кожна складова виконує певну функцію, що полягає в здійсненні відповідної діяльності, завдяки чому підтримується цілісність суспільства.

Видатним представником функціоналізму є Т. Парсонс (1902—1979). У своїй праці «Соціальна система» Т. Парсонс наголошує, що вивчення суспільних явищ має виходити з того, що суб’єкти орієнтовані на певну мету. Постійна взаємодія суб’єктів у соціальних групах передбачає наявність загальних правил, що дає можливість наперед знати, що і від кого можна очікувати. Тим самим дописується роль суб’єкта. А соціальна система трактується як сукупність взаємодій чи ролей, якими суб’єкти об’єднані для досягнення певної мети. У межах соціальної системи діють інституалізовані моделі поведінки, завдяки чому задовольняються певні потреби. Така система перебуває в стані рівноваги і намагається цю рівновагу підтримувати. Насамперед ідеться про економічну поведінку як предмет вивчення економічної соціології, оскільки економічну науку цікавить обдумана поведінка людини, де вона підраховує вигоди і втрати від будь-якої конкретної дії.

Відомий італійський соціолог і економіст В. Парето (1848—1923) зазначав, що соціологію й економіку слід розглядати як точні науки, з котрих необхідно вилучати елементи ідеології та політики, і в основі яких мають бути математичні методи.

Ще один відомий економіст А. Сміт розробляв теорію людини і її потреб; стимулів, що збуджують до дій, мотивації поведінки.

Деякою мірою історія західної економічної думки — це історія поступового розширення соціального тла, на якому розглядається розвиток соціологічного знання про працю. Як слушно зауважив англійський економіст М. Маршалл (1842—1924), велика армія економістів упродовж XIX і XX століть наполегливо добирається до коріння тих збуджувальних мотивів, які найбільш сильно і найбільш стійко впливають на поведінку людини у сфері її трудової діяльності.

Із критикою англійської політекономії і марксизму як її послідовника виступив американський соціолог Т. Веблен (1857—1929),фундатор самостійної школи - інституціоналізму. Замість вивчення статичного стану реальності, що передбачає незмінність соціальних явищ, Веблен запропонував генетичний метод. Предметом економічної науки, на його думку, мають стати мотиви поведінки споживачів, їх спосіб життя і взаємовідносини. Учення про інститути, експлуатацію тощо має ґрунтуватися на дослідженні соціальної діяльності людини, її мотивів і поведінки.

Широке громадське визнання соціології як самостійної галузі знань розпочалося на зламі XIX і ХХ ст. В університетах запроваджувалися соціологічні лекційні курси, відкривалися кафедри та факультети, створювалися часописи й наукові товариства.
У 30-ті роки в середовищі соціологів відбувається активне наукове спілкування, взаємні переклади наукових праць, дискусії тощо. Проте наступні десятиліття, з війнами, тоталітарними режимами, політичними репресіями, депортаціями та еміграціями не сприяли розвитку суспільствознавчих наук у Європі. Центр соціологічної активності перемістився у США. Лише на початку 90-х рр. ХХ ст. було засновано Європейську соціологічну асоціацію. Її перша конференція відбулася 1992 року у Відні, друга — 1995 року в Будапешті, третя — 1997 року у Великобританії, четверта — у 1999 року у Відні. На ці конференції запрошувалися соціологи з Європи, Азії, Америки, усього 600-700 осіб. На жаль, українську соціологічну школу було репрезентовано щоразу надто обмежено, лише кількома представниками.

Новий етап розвитку соціологічної думки на Заході характеризувався становленням і розвитком емпіричної соціології, появою нових її напрямів і теорій, зокрема індустріальної соціології, що намагалась певним чином поєднати теоретичну й емпіричну соціології.

Емпіризм - напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань і вважає, що зміст знання можна подати лише як опис цього досвіду. Західна емпірична соціологія досліджує соціальне життя на мікрорівні: міжособистісні стосунки, поведінку особи і соціальних груп, соціально-психологічний клімат, громадську думку тощо. Її методологічну основу становлять позитивістські принципи. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних методів, як соціологічні спостереження, опитування, експерименти тощо.

Особливість емпіричної соціології в тім, що вона започаткувалася не в університетах як центрах наукової думки, а в практичній сфері — у середовищі державних службовців, підприємців. Її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого в ХІХ ст. призвів до швидкого зростання міст, поляризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з емпіриків був франко-бельгійський учений-математик, відомий статист і демограф ХІХ ст. Адольф Кетле (1796—1874). З його ім’ям зв’язаний перехід соціальної статистики від збирання й опису фактів до встановлення стійких кореляцій між показниками, статистичних закономірностей. Саме з його праці «Про людину і розвиток її здібностей, або Досвід соціальної фізики» (1835) розпочинається відлік розвитку емпіричної соціології (за термінологією Кетле, «соціальної фізики») як емпірично обґрунтованої науки. Окрім відкриття статистичних закономірностей, концепції середніх величин, поняття соціального закону, А. Кетле визначив методологічні правила формулювання анкетних запитань. Він рекомендував ставити тільки такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, запитання, що не викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

Зарубіжна емпірична соціологія у своєму розвитку пройшла три етапи. Для першого характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми з реальним життям. Цей етап охоплює кінець ХІХ і два перші десятиріччя ХХ ст. До цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики. Соціологічні теорії, що існували на той час, не сприяли проведенню таких досліджень, бо мали характер історико-еволюційних схем, перевірити які на мікрорівні було неможливо.

В американській соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька школа, яка сформувалася на базі першого у світі соціологічного факультету, що його 1892 року очолив Албіон Смолл (1854—1926). Вона, практично розв’язуючи соціальні проблеми індустріалізації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Успішно розвивалася соціальна робота. Соціальні працівники (соціологи, юристи, психологи) займалися розв’язуванням конфліктів, поліпшенням виробничих умов і посиленням стабільності кадрів. Саме в межах чиказької школи виходить у світ спільна праця Уільяма Томаса (1863—1947) і Флоріана Знанецького (1882—1958) «Польський селянин в Європі та Америці» (1918 р.), що визначила новий рубіж у розвитку сучасної соціології. Хоч автори далі констатації фактів не просунулися, не зробили жодних висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи, автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінювання явищ. Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної дійсності.

Роберт Парк (1864—1944) і Ернст Берджесс (1886—1966) розробили прикладний варіант соціально-екологічної теорії для дослідження міста, основними поняттями якої є «соціальна мобільність», «соціоекономічний статус», «маргінальна особистість», а способами збору інформації — включене спостереження, інтерв’ю, аналіз документів тощо.

На другому етапі (20—30-ті рр. ХХ ст.) емпірична соціологія відповідно до інтересів монополій переносить дослідні роботи з університетів у лабораторії, на підприємства.

Третій етап (від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів) — характеризується (особливо в 60—70-ті рр.) бурхливим розвитком емпіричної соціології в усіх зарубіжних країнах. Відбувається її поєднання із системою управління. Соціологів залучають до вивчення державної діяльності, громадської думки, потреб населення, розв’язання соціальних проблем, гострих соціальних конфліктів. Соціологія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною (ненормативною) та деліктною (злочинною) поведінкою.

Індустріальна соціологія є одним з основних напрямів емпіричної соціології Заходу, що досліджує сферу виробництва, вивчає трудові відносини людей на підприємстві і розробляє практичні рекомендації щодо підвищення ефективності виробництва. Головні концепції цього напряму зародилися в США, потім поширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших країнах.

Індустріальна соціологія почала формуватися наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Саме в цей час у багатьох країнах швидкими темпами розвивалося велике машинне виробництво. Підприємці все більше переконувалися в тім, що для підвищення ефективності виробництва необхідно активно впливати на ставлення робітників до праці, на відносини, які складаються між підприємцями та виконавцями, між різними соціальними групами у виробництві. Ці проблеми не могли вирішувати самі тільки підприємці, потрібна була допомога вчених-фахівців. У зв’язку з цим і виникла індустріальна соціологія.