Незважаючи на різноманітність соціологічних підходів до вивчення людини-істоти соціальної, існує більш-менш усталена сукупність проблем, які є предметом дослідження соціології особистості. До них передусім належить проблема вирізнення основних характерних рис особистості. Соціологи зараховують до них самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певну автономність (від грец. -самоврядний, тут використовується у значенні самодостатність і відносна незалежність) щодо суспільства, відповідальність за свої вчинки тощо.
Інші соціологи (наприклад, О.Якуба) акцентують на спорідненій проблемі внутрішньої духовної структури особистості і включають сюди потреби та інтереси, цінності й мотиви, соціальні норми і переконання, світоглядні принципи, смаки і звички та багато інших духовних утворень.
Одним із найбільш розроблених питань у соціології є питання суб'єктивних детермінант (або спонукальних чинників) соціальної поведінки особистості, до яких належать потреби та інтереси. Початковою сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні збудники її активності, характеристика об'єктивного в особистості. Потреби - це необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження.
Американський соціолог А.Маслоу (1908-1970) відомий творець ієрархічної теорії потреб. Він класифікує ним поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані).
Базові потреби розміщуються згідно з принципом в ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних.
• фізіологічні і сексуальні потреби (у відтворенні людей, в їжі, диханні рухові, одязі, житлі, відпочинку);
• екзистенційні (від лат. - існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);
• соціальні (у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільні трудовій діяльності);
• престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці сіни якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві;
• духовні (в самовираженні через творчість).
Перші дві групи потреб А.Маслоу вважає первинними і вродженими
три інші - набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміна первинних набутими людиною. Можна припустити, що в концепції потреб А.Маслоу міститься дальший розвиток зауваженої ще Е.Дюркгеймом двоїстості людини; А.Маслоу через думку про поступове підвищення потреб робить спробу простежити перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти. Водночас
важко погодитися з ним у тому, що зазначена тенденція - це лінійний односкерований процес заміни нижчого вищим; у реальній діяльної особистості можуть виявитися кілька потреб, не обов'язково у названі послідовності. Утім, його погляди нині широко використовуються промисловій соціології та в соціальній практиці (наприклад, з метою вдосконалення організації виробництва, стилю управління тощо).
Інша категорія соціології особистості - інтерес - тісно пов'язана потребою; також має об'єктивно-суб'єктивну природу і становить собі усвідомлення потреб. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки. Як слушно зазначає О.Якуба, поняттяцінностей широко розглядається в різних науках; суть же соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в його спрямованості на з'ясування їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку, та соціальними групами, спільнотами і суспільством, - другого. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих і поширених у певному суспільстві та в його культурі ціннісних критеріїв, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне тощо.
Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей утворює систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму житті, лежить в основі рішень, що приймаються нею в ситуації вибору, «вбудовують» її в суспільство.
Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони є одним із наріжних понять у соціології взагалі і соціології особистості зокрема і характеризують людину насамперед як суб'єкта. Мотиви - це усвідомлена потреба особистості-суб'єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. У класифікації мотивів вирізняють матеріальні й духовні як основні, а також економічні, соціальні, ідеологічні тощо. Своєю чергою, кожні з них мають свій внутрішній поділ: наприклад, у духовних мотивах можна
вирізнити моральні та естетичні, релігійні або атеїстичні, філософські
та інші. У системах мотивів виокремлюються також домінуючі чи
периферійні, провідні чи другорядні тощо.
Однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості. Соціальний тип особистості - цепродукт складного переплетіння історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної. Проблема вирізнення соціальних типів особистості зумовлена тим, що соціологія має справу не з одиничним, а масовидним, різноманітним і намагається розкрити в особистості суттєве і типове.
Із цього погляду можна виокремити такі типи особистості:
• ідеальний (в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи того суспільства);
• нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об'єктивно необхідне для розвитку певного суспільства);
• реально існуючий, або, за висловом В.Ядова, модальний (тобто переважаючий тип особистості на тому чи тому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше ідеального типу).
Якісно новим різновидом особистості в умовах існування СРСР, який випадає з усталеної типології, є незнаний в історії тип «людини радянської», або, за висловом О.Зінов'єва, «Ното sovetikysз». Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витворила тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеал і її, його основною характерною рисою стало розщеплення (навіть не
двоїстість) особистості на декілька складових, коли люди думали одне,
говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше і т. ін., при цьому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Для «людини радянської» звичними були конформізм (тобто пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей), брак автономності в суспільстві, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної.
Російські соціологи слушно зазначають, що особистість пострадянського
суспільства ще надовго залишиться радянською, відчуваючи ностальгії за часами існування СРСР. Такі люди ще протягом довгого часу становитимуть досить широку соціальну базу для комуністичних те інших лівих партій і рухів у молодих незалежних державах, що постали на руїнах колишньої світової наддержави.
У сучасній вітчизняній соціологічній літературі з'явилися описинового типу особистості, притаманного пострадянським країнам на етап і їх якісних соціальних трансформацій, а саме «людини пострадянської» Ното роsovetiky. Українські соціологи Є.Головаха і Н.ІІаніна називають його соціально-культурним типом особистості і вважають, що однією з його фундаментальних характеристик є мозаїчно-амбівалентна свідомість. На нашу думку, проявами такої мозаїчності та амбівалентності можна вважати:
• ностальгію за радянськими часами і дальше ототожнення себе з радянською людиною і водночас гостре небажання повернення старого суспільного ладу;
• патерналістські (тобто опікунські) настрої та очікування соціальних пільг, допомог, привілеїв від держави разом із дедалі міцнішими паростками підприємницької ініціативності, приватновласницькими орієнтаціями і зростаючими сподіваннями лише на самого себе;
• масову недовіру до всіх офіційних соціальних інституцій (від Президента до місцевої влади і від Міністерства внутрішніх справ до рядового міліціонера тощо.) на тлі браку масових акцій протесту більшості населення владі, пропрезидентським партіям і об'єднанням, що знайшло вираз у фактичному провалі виборчого блоку «ЗаЄдУ» під час парламентських виборів 2002 р.;
• досить велике зацікавлення політикою та масову участь у виборах у поєднанні з індивідуальною політичною апатією та недовірою практично до всіх політичних партій і рухів;
• намагання працювати не на повну силу, а заробляти якомога більше;
• прагнення мати все і якнайкращого ґатунку - і не поворухнути для цього пальцем або обрати кримінальний шлях досягнення бажаного;
• зростаючу приватизацію життя пересічних громадян, сподівання на допомогу родичів і близьких на тлі недовіри до всього соціального оточення і ворожості до тих, хто має хоча б трохи кращий, заможніший спосіб життя включно з найближчими людьми;
• великий розрив між висловленими поглядами, орієнтаціями й установками та між практичною діяльністю й поведінкою, які за мірками соціології перебувають на межі пасивності тощо.
Як бачимо, багато рис Ното роsovetiky мають вочевидь виражений генетичний зв'язок із типом особистості радянських часів. Тому питання виходу нашого суспільства з кризи багато в чому залежить від того, як скоро ми подолаємо ці риси «радянськості» у своєму житті, мисленні та стилі поведінки.
Однак соціологію цікавить не лише і не тільки типологія особистості, ай ті обставини, завдяки яким відбувається формування і розвиток цих типів взагалі й окремої особистості зокрема. Вплив соціального середовища на становлення особистості становить суть проблеми соціалізації - чи не найголовнішої в соціології особистості. Соціалізація полягає у переході людини від індивідуального до соціального (згадаймо попередній вислів: особистістю не народжуються, нею стають) під прямим чи опосередкованим впливом таких чинників соціального середовища, як:
• сукупність ролей і соціальних статусів, що їх суспільство пропонує людині;
• соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу;
• система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й наслідуються молодшими поколіннями від старших;
• соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх передаванню і засвоєнню;
• загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстоко запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда, перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга - для суспільств у перехідні періоди їхнього розвити у
Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих певній культурі, форм раціональності й чуттєвої її прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, вихованій й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи здатності брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі й учителі, колеги знайомі, засоби масової інформації тощо. Важливо наголосити, що соціалізація - не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; воїн здійснюється протягом усього життя людини — від дитинства черг зрілість і аж до старості. Це відбувається тому, що умови життя людини, а отже, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соціальні ролі та відповідних змін статусу (інколи докорінних як-от перехід від статусу дитини до статусу соціально зрілої особи).
Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї є соціальні, адаптація, тобто пристосування до суспільного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини головну ролі відіграє інтеріоризація, або формування внутрішньої структурі людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішні «Я» особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуальності особистості.
Коли йдеться про механізми соціалізації, то зазвичай звертаються до концепції З.Фрейда, який вирізняє основні з них:
• імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати й наслідував і поведінку дорослих і друзів);
• ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних);
• почуття сорому і вини (або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки: сором здебільшого асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а вина пов'язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті). Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства.
Але думки З.Фрейда були пристосовані деякими соціологами до дорослого життя особистості. Так, Т.Парсонс вживає фрейдівські поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Для нього імітація - це процес засвоєння елементів культури шляхом радше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація - вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї до них приналежності. Ступінь ідентифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського співжиття.
У суспільствах перехідного типу доволі часто трапляється явище - ресоціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болючий для людини процес, прикладами якого можуть слугувати цілковита зміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування основ старого світогляду й усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив із традиційними культурними цінностями і прагнення бути «сучасним», граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль тощо.
Таким чином, соціологія особистості в умовах розвитку традиційних високорозвинених країн та особливо у перехідні періоди в житті країн, які шукають виходу з посткомуністичного простору, на чільному місці в системі спеціальних соціологічних теорій. Проблематика людини завжди є центральною у будь-якій соціогуманітарній науці. Однак у соціології антропологічні проблеми в теоретичних концепціях тісно пов'язані з її соціальною практикою - соціологія сьогодення безпосередньо займається пошуком шляхів вирішення найскладніших проблем соціального життя сучасної людини, істоти водночас всемогутньої і безсилої, вільної і відчуженої, товариської і безмежно одинокої.
