Наприкінці XIX ст. виникає психосоціологія, яка розглядає психіку як основну визначальну силу суспільного розвитку. Вона сприяла наближенню соціологічної науки до конкретних проблем особистості, соціальних груп, суспільства.
Представники психосоціології намагаються суспільні явища пояснити психологічними категоріями, впливом свідомості, психологічних відносин між індивідами. Так,
Д. Милль трактує суспільство на основі індивідуальної психіки;
Г. Тард наголошує на визначній ролі у формуванні поведінки людини її уподобань;
У. Мак-Дугалл мотивує соціальні явища інстинктами;
З. Фрейд усі соціальні явища пояснює одним єдиним інстинктом - статевим потягом (лібідо).
Статевий потяг, за З. Фрейдом, є основою людської поведінки та психіки і має задовольнятися. Якщо цього не відбувається, то виникають певні явища, що потребують затрат енергії, і настає непряме вдоволення статевого потягу людини. Такі трансформації можуть мати позитивне спрямування - захоплення наукою, мистецтвом, винаходами (цей процес називають сублімацією) і негативне - поява різних хворобливих станів (неврозів).
Французький вчений Гюстав Лєбон вивчав психологію натовпу. Він вважав, що сучасна йому цивілізація є продуктом інтелектуальної творчої еліти, але життя європейського суспільства початку ХХ ст. знаменує собою початок нового етапу розвитку: на зміну «ери еліти» приходить «ера натовпу», «ера маси». Поява мас в нього виступає наслідком таких процесів як модернізація промисловості, швидка урбанізація та переселення великих груп людей з сіл у міста, розповсюдження ЗМІ. Наростання «ери натовпу» Лєбон розглядає як початок занепаду цивілізації.
Лєбон вважає, що поведінка людини на самоті суттєво відрізняється від її поведінки в групі людей, у натовпі, де діють сили гіпнозу і навіювання. Він трактує натовп як групу людей, охоплених спільними настроями, прагненнями і почуттями і виділяє такі характерні риси натовпу:
зараженість спільною ідеєю;
відчуття непоборності власної сили і всемогутності;
втрата почуття відповідальності;
нетерпимість, схильність до самонавіювання;
готовність до імпульсивних дій та бездумного слідування за лідером.
Всі натовпи він поділяє на однорідні та різнорідні.
У натовпах діє закон «духовної єдності», що спричиняє перетворення індивіда, який потрапив у натовп, на безвольний автомат з придушеними раціональними началами, на ірраціональну істоту, яка прагне до негайної реалізації навіяних їй ззовні ідей. Наслідком перебування людини у натовпі є втрата нею індивідуальності, розумових задатків.
Лєбон робить спробу зазирнути у майбутнє, поміркувати над тим, що станеться, якщо політична влада перейде до мас і натовпу. Найбільш придатною до цього він вважає соціалістичну ідею, яка скерована саме на те, щоб утвердити диктатуру мас. Перемігший соціалізм – це колективна трагедія: він породить епоху руйнувань, анархії і терору, яка згодом зміниться епохою суворого деспотизму і залізного режиму, почнеться масове винищення людей, а ті, що уціліють, будуть радісно вітати диктатора. Частина народу буде приречена на примусові роботи, практично на рабство. Однак, такий лад не зможе існувати довго, він приречений і потягне за собою розвал усього суспільного життя
Саме індивідуально-психологічному напрямку наукового пізнання соціологія зобов’язана підвищенням зацікавленості внутрішнім світом людини, вивченням соціально-психологічних відносин між людьми і спільнотами. Проте слід зазначити, що представники цього напрямку надто перебільшують роль і значення психологічного чинника в розвитку соціальних процесів і явищ.
Класична соціологія.
Французький учений Еміль Дюркгейм розробив новий соціологічний підхід, який полягає в розумінні суспільства як соціальної реальності, що складається із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології. Е. Дюркгейм критикував розглянуті вище індивідуально-психологічні теорії, підкреслюючи, що соціальні явища не можна розглядати просто як індивідуальні психологічні факти. Соціальне перевершує індивідуальне, як ціле перевершує часткове. Соціальні явища індивід знаходить у су-
спільстві уже готовими, такими, які існували до нього. Вони не залежать від свідомості окремого індивіда. Соціальне - це надіндивідуальне, воно має особливу властивість.
Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма - «соціологізм», який ґрунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності й підпорядкованості їй індивідів. Основними принципами «соціологізму» є об’єктивний науковий підхід до соціальних явищ і процесів, намагання пояснити соціальне виходячи з його самого. У зв’язку із цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.
Теорія «соціологізму» тісно зв’язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:
· розгляд соціальних фактів як таких, що існують об’єктивно, незалежно від людини;
· вираження суспільної свідомості об’єктивними, незалежними від суб’єкта показниками (поведінка людей, діяльність організацій);
· аналіз причинної залежності соціальних явищ від зовнішнього середовища;
· постійне порівнювання в ході дослідження пояснюваних соціальних фактів, а отже, перетворення соціології на порівняльну науку.
Таким чином, метод Дюркгейма конкретизує одну з його ідей про те, що соціологія повинна мати справу передусім з реальними соціальними явищами та процесами, а не з уявленнями про них.
З ім’ям Е. Дюркгейма зв’язане також вивчення явищ, яким він дав назву аномії, соціальної нерівності та соціальної солідарності, що стають наслідком поділу праці. Під аномією Е. Дюркгейм розумів стан суспільства, за якого бракує чіткого морального регулювання поведінки людей. Аномія виникає, коли соціальні функції суспільства не перетинаються. Соціальна нерівність є наслідком функціонування суспільної системи, яка створює неоднакові умови для реалізації здібностей людини. Е. Дюркгейм уважав, що для подолання соціальної нерівності особистість не має бути пригнобленою, а людина не повинна ставитися на рівень машини. А тому диференціація суспільства має здійснюватися не за соціальними привілеями, а за індивідуальними здібностями людей.
Дюркгейм запропонував для соціології систему знань, основними характеристиками якої були:
· розуміння суспільства як саморегульованого структурно-функціонального організму;
· розуміння суспільного порядку як нормального його стану;
· визнання моралі як найважливішого регулюючого механізму суспільства і її провідної ролі для функціонування соціальних інститутів виховання.
Для Дюркгейма, як і для всієї соціологічної громадськості того часу, центральною була проблема соціальної солідарності.
Історія людства, за Дюркгеймом, розпочинається з механічної солідарності - первіснообщинного стану, в якому панує примусовий колективізм, рівність членів суспільства, схожість виконуваних ними трудових функцій. Отже, брак поділу праці нівелював і особистості.
Поділ праці, посилення спеціалізації змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їх якість, свій професіоналізм, конкурувати між собою, удосконалювати особистісні якості. Формується договірна держава, громадянське суспільство й органічнасолідарність замість механічної, яка забезпечувалася регламентацією життя людей колективною свідомістю.
Причиною поділу праці, за Дюркгеймом, є значне збільшення кількості населення, що посилює інтенсивність контактів, соціальних зв’язків, обміну результатами діяльності. Зі збільшенням кількості населення посилюється боротьба за існування. За таких умов поділ праці — єдиний спосіб зберегти суспільний порядок, створити соціальну солідарність нового типу. Отже, поділ праці, за Дюркгеймом, є мирним способом вирішення гострих соціальних проблем.
Вивчаючи вплив економічного процесу поділу праці на соціальний стан суспільства Е. Дюркгейм розтлумачив сутність і особливість соціальних процесів у економічній сфері, уперше описав працю як соціальний процес інтеграції суспільства, довів, що соціальні суперечності є причиною анемічності відповідних відносин. Більше того, на думку Дюркгейма, економічний процес поділу праці має не лише соціальні наслідки, а й сам зумовлений соціальним станом суспільства.
Саме аналіз історичної еволюції поділу праці показує «правильний» шлях просування людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності.
Дюркгейм розробив концепцію самогубства. Саме аномія суспільства виступає головним могутнім генератором самогубств: число самогубств є обернено пропорційним ступеню інтеграції соціальних груп і спільнот, до яких цей індивід належить. Суть самогубств зумовлена кризовим станом суспільства в цілому.
Свої теоретичні концепції Е. Дюркгейм виклав у 200 наукових працях.
Майже одночасно з позитивістським напрямком поширюється і анти позитивістський підхід до вивчення соціальних явищ, в основі якого – думка про принципову протилежність законів природи і суспільства. Суспільство і індивіди, які його складають, починають розглядатися не як типові соціальні факти, а як такі, що постають внаслідок процесів соціальної дії та взаємодії. Цей напрям отримав назву гуманістичної соціології.
Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) вважається засновником розуміючої соціології і теорії соціальної дії. В основі його соціологічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу, соціогуманітарні науки - людину й створене нею суспільство); по-друге - у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується метод опису й пояснення, то у соціогуманітарних науках - метод розуміння діючих у суспільстві людей).
Вебер наголошує, що не можна вивчати людську діяльність так само, як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, спрямовані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи й орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає «очікуванням». Не всі дії людей мають соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів, наприклад, - це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедисту своїй поведінці орієнтується на поведінку іншого. Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:
ü традиційну (визначається звичкою);
ü афективну (визначається емоціями і почуттями);
ü ціннісно-раціональну (визначається свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);
ü цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально регульованих цілей з метою досягнення успіху).
Із цих чотирьох типів соціальної дії лише два останні є суто соціальними та раціональними, характерними для сучасного індустріального діїсуспільства, тоді як перші два - суб'єктивно-ірраціональні й тому практично незбагненні, - вони існують у традиційних суспільствах минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію, оскільки в ній збігаються сенс людської діяльності та суть особистості діючої людини. У міру зменшення раціональності соціальна дія стає менш зрозумілою і недоступною для соціології. Суб'єктом соціальної дії у М.Вебера є індивід (у кращому разі група індивідів). Вводячи поняття соціальної дії та індивідів як її суб'єктів, Вебер по суті дає своє тлумачення соціального факту, протилежне розумінню його Е.Дюркгаймом. На відміну від останнього М.Вебер вважає, що ні суспільство в цілому, ні різні форми колективності не можуть виступати в ролі суб'єктів соціальної дії: вони радше є засобами організації дій окремих індивідів. Отже, якщо у Е.Дюркгайма людина є повністю узалежненою від суспільства - Бога чи колективних уявлень,то у М. Вебера саме людина перебуває в центрі суспільного життя, яке можна зрозуміти лише через індивідуальну свідомість та індивідуальну дію.
Тому, прагнучи зрозуміти суспільство, соціології слід насамперед вивчати людську поведінку. Суспільні ж інститути й соціальні спільноти (право, держава, релігія нація тощо) повинні вивчатися соціологією лише у тій формі, в якій вони є значущими для окремих індивідів, і лише тією мірою, якою індивіди на ці інститути і спільноти скеровані. Якщо ж між індивідом, з одного боку, та соціальними інститутами і спільнотами, з другого, немає зв'зку і порозуміння - то ці інститути і спільноти приречені на відмирання занепад як такі, що стали зайвими для людини.
Таким чином, для розуміючої соціології М.Вебера характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення людини, яка раціональна в своїх діях, - це капіталізм з його раціональними релігією (протестантизмом), бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспільство ще не є ідеальним з погляду раціональності. М.Вебер вводить в обігпоняття ідеального типу - зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Такими ідеальними типами для М.Вебера є «економічна людина», «церква», «християнство» та, зрештою, і сам «капіталізм», який ніде не існує реально: конкретні країни мають конкретні різновиди цього ладу, наближені чи віддалені від ідеалу,
Завданням соціології саме і є з'ясовувати відповідність реальності до ідеальних типів, які є втіленням «інтересів епохи», проявом пануючих у цей час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства.
У своїй професійній діяльності соціолог повинен виходити з домінуючих у нинішній час цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не буде об'єктивним неупередженим дослідником, а керуватиметься існуючою системою суспільних цінностей. Звідси у творчості М.Вебера з'являється проблема об'єктивності соціології як науки. Вирішує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності й оцінки. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у суспільстві цінностей, інакше його праця не буде приносити користі людям, котрі живуть у ньому. Однак власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень, і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.
Ці основні положення соціологічного вчення М.Вебера відображені в його аналізі таких сфер суспільного життя, як економіка, політика ідуховна культура. У цьому плані головними є тісно пов'язані між собою ідеї економічної, політичної та духовної раціональності. Він приходитьдо висновку, що існує зв'язок між релігійними переконаннями таекономічною поведінкою, релігійними установками та характером суспільного ладу. На його думку, існує тотожність духу капіталізму й духупротестантської етики; підґрунтям, на якому виростає капіталізм, є самецінності протестантського віровчення: сумлінна, копітка щоденна праця в ім'я слави Божої, скерована на отримання прибутку; аскетичне, позбавлене розкошів життя тощо. Ця проблема була окреслена в найвідомішомутворі М.Вебера«Протестантська етика і дух капіталізму».
Соціологія економіки й соціологія релігії доповнюється у вченніВебера соціологією політики і влади. Влада і панування засновані на взаємному очікуванні індивідів: того, хто наказує, - що його накази будуть виконуватися; того, хто підкоряється, - що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох головних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування:
• легальне (існує в сучасних для М.Вебера буржуазних країнах таких, як Англія, Франція, США; базується на пануванні закону);
• традиційне (існувало переважно у традиційних давніх суспільствах; ґрунтувалося на традиційних діях, порядках та звичаях певної поведінки за відсутності формального права і законів);
• харизматичне (засноване на харизмі, тобто підкореності певним надординарним властивостям героїв, вождів, великих полководців, пророків і провидців, як-от Будда, Ісус, Магомет, Александр Македонський, Цезар, Наполеон).
Вебер вважає можливим у межах існуючого капіталістичного ладу створити взірцево-раціональний тип влади, пов'язаний з утвердженням раціонально-бюрократичного типу правління, що є реалізацією на практиці ідеї політичної раціональності. Це буде здійснено, на йогодумку, у процесі еволюційних (а не революційних) змін у політичномужитті.
Таким чином, М.Веберу належить центральне місце у класичній соціології. Його ідеї залишаються актуальними і в сучасних умовах, що дає підстави говорити про «веберівський ренесанс», або відродження значущості його творчої спадщини нині, на самому початку XXI ст. Для соціології найважливішими є такі його положення:
суспільство — це автономна реальність, докорінно відмінна від природи;
ця відмінність полягає в тому, що в суспільстві діє наділена свідомістю людина, вчинки і поведінку якої покликана досліджувати у свій специфічний спосіб соціологія;
специфіка дослідницького методу соціології полягає у намаганні зрозуміти сенс вчинків і саму діючу особу;
з розвитком суспільства і самої людини в її діях зростає момент раціональності;
зростання раціональності в ході історичного розвитку є однією з головних тенденцій поступу людства в цілому;
соціологія як наука повинна бути вільною від суб'єктивних оціночних суджень;
професійна етика соціолога вимагає унезалежнення від пануючих у суспільстві ідеологій та власних пристрастей і симпатій.
Наукова вага М.Вебера у розробці гуманістичної соціології полягаєу тому, що він поставив людину, її активність і творчість у центр наукового дослідження. На межі XIX-XX століть це знаменувало початок принципового відходу від ідей позитивістського натуралізму, прорив до визнання пріоритетності проблематики людини у соціологічному вченні. Саме М.Вебер змінює уявлення про суспільство як цілісний організм на розуміння його як атомізованого соціуму, що складається з соціальних дій індивіда. М.Вебер є одним із засновників формальної соціології з виробленням оригінального аналітичного апарату. Він вводить у науковий обіг поняття соціальної дії, соціальної поведінки, ідеального типу, легітимного порядку, розробляє категорії влади, бюрократії, адміністрації тощо.
На противагу О. Конту і Г. Спенсеру, засновникам інших соціологічних теорій, котрі шукали чинники соціальних змін поза межами суспільства та людини і розглядали їх як сукупність різних природних впливів, Карл Маркс (1818—1883) у своїх соціологічних поглядах дійшов протилежних висновків.
Марксистська школа соціології - явище в європейській соціології екстраординарне. Спираючись на досягнення класичної соціології, марксизм водночас поривав з усіма інтелектуальними традиціями і пропонував свій, ліворадикальний спосіб перебудови суспільства.
Економічні відносини К. Маркс розглядав як такі, що найсильніше впливають на всі інші структури. На його думку, усі зміни, що відбуваються в суспільстві, у тім числі зміни суспільних відносин, залежать від змін у суспільному виробництві. Виробничі відносини — матеріальна основа соціальних, ідеологічних та політичних відносин.
Проте соціологічну теорію К. Маркса не можна зводити тільки до економічного детермінізму. Він, щоправда, є її базисом, але в теорії К. Маркса наявний і соціальний детермінізм, який пояснює механізм взаємодії суспільства й особи. Підхід К. Маркса - історичний. Він полягає в тім, що цей механізм не є раз і назавжди визначеним для всіх часів і народів. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії останнього з особистістю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної суспільної формації. При цьому К. Маркс розглядав людину не тільки як об’єкт соціальної дії, а і як суб’єкт, здатний активно змінювати навколишнє середовище.
К. Маркс виходив з того, що вивчення суспільного життя слід розпочинати з вивчення соціальної діяльності людей. Лише такий підхід уможливлював вихід за межі емпіризму та ідеалізму, розгляд історії суспільства як історії життя і діяльності людей у певних умовах, зв’язках, стосунках. Водночас він заперечував сприйняття суспільства як механічної сукупності індивідів, що виникає і змінюється випадково, і стверджував, що кожній формації притаманні її власні закони розвитку та функціонування соціальної системи і її складових.
К. Маркс не заперечував прогресивної ролі поділу праці, проте, на відміну від Дюркгейма, надавав його аномальним функціям (експлуатація, безробіття, зубожіння тощо) не випадкового і не минущого характеру, а фатального, такого, що його не можна усунути. За Марксом, поділ праці приводить не тільки до соціального структурування суспільства, а й до його розколу на два антагоністичні класи - експлуататорів і експлуатованих; антагонізм між працею і капіталом неможливо усунути еволюційним шляхом, для цього необхідне революційне повалення старого режиму і встановлення нового, справедливого суспільства. Тільки нова, комуністична формація створить органічну солідарність, тобто такий колективізм, який є необхідним для всебічного розвитку особистості.
Принципове значення для соціології має теорія Маркса щодо відчуження праці. Дуже цінним було також те, що К. Маркс пропонував вивчати не суспільство взагалі, не людину взагалі, а конкретне суспільство, конкретну людину, конкретні соціальні утворення, особливо робітничий клас.
Значний внесок К. Маркс зробив і в розвиток методики конкретних соціологічних досліджень. Його дослідження здійснювалися на основі узагальнення великого фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічних спостережень, опитувань.
Аналізуючи стан робітничого класу у Франції, К. Маркс у 1880 р. на прохання Б. Малона (видавця часопису) розробив «Анкету для робітників», яка складалася з чотирьох частин і містила 99 запитань. З допомогою анкети мали вивчатися зміни фізичного, інтелектуального і морального стану робітників залежно від їхньої статі, віку, кваліфікації, інтенсивності праці, санітарного стану підприємства тощо.
Питання анкети розподілено на чотири групи:
перша - інформація про умови роботи, використання дитячої праці, охорону праці;
друга - інформація про тривалість робочого дня для дорослих і дітей, можливість у дітей, що працюють, учитися;
третя - інформація про ставлення робітників до підприємців, системи оплати праці та рівень заробітної плати, проблеми бюджету сімей, заощадження на старість,
четверта - інформація про організації робітників, профспілки, страйки та їх цілі, ставлення уряду й підприємців до робітників.
Сучасний рівень розвитку соціології дає можливість побачити недосконалість цієї анкети. Але тоді це була, по суті, одна з перших спроб опрацювати анкету для соціологічного опитування. Щоправда, опитування за цією анкетою так і не відбулося. Але саме соціологічному аналізу присвячено багато сторінок «Капіталу». На підставі узагальнення багатого емпіричного матеріалу написано також праці К. Маркса про французьку революцію, її передумови та наслідки: «Класова боротьба у Франції», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта».
Матеріалами конкретних соціологічних досліджень К. Маркс користувався і редагуючи «Рейнську газету». Розглядаючи скарги мозельських селян, він використовував численні офіційні та особисті документи, дані опитування значної кількості заінтересованих осіб.
Хоч К. Маркс і не був соціологом у точному розумінні цього слова, значення його ідей для розвитку соціології нині визнано вченими всього світу. Так, американський професор Кристофер Дуба, автор підручника із соціології (Нью-Йорк, 1985р.), підкреслюючи заслуги К. Маркса, звертає увагу на такі ключові моменти:
· Маркс неспростовно довів, що саме економічні чинники визначають соціальне життя суспільства;
· будь-які системи вірувань і думок - це не більше ніж продукти тієї епохи, в якій вони виникли і функціонують;
· на концепції відчуження праці, розробленій К. Марксом, базуються теорії багатьох пізніших соціологів.
У зарубіжних підручниках із соціології неодноразово наголошується на тім, що без К. Маркса не було б ні Вебера, ні Дюркгейма - гігантів соціології, хоч обидва вони не визнавали вчення К. Маркса.
Після Маркса відчуження праці стало однією з головних тем дослідження для німецької школи соціології. Концепція відчуження праці Маркса вплинула на Георга Зіммеля (1858—1918) та його фундаментальну працю «Філософія грошей». Автор досліджує вплив грошових відносин і поділу праці на соціальну реальність, людську культуру і відчуження праці. Г. Зіммель розглядає промисловість, міграцію і підготовку робочої сили, відмінності між фізичною і розумовою працею, відносини лідерства і аутсайдерства, панування і підпорядкування, конкуренцію, обмін, соціальну і групову диференціацію. Зважаючи на це, його книгу «Філософія грошей» можна назвати «філософію праці».
Для Г. Зіммеля категорія грошей (як для Е. Дюркгейма - поділ праці), за влучним висловом російського соціолога М. І. Дряхлова, послужила тим збільшувальним склом, завдяки якому вдалося краще розгледіти сховані механізми соціального життя, суспільну працю в її нормальних і паталогічних формах. Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення наукової соціології мають стати «чисті форми», що фіксують у соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів. Зміст цих форм мають вивчати спеціальні суспільні науки - соціологічні. Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у соціології. За головний інструмент у них правлять особливі абстрактні конструкції: у Зіммеля - «чиста форма», а у Вебера - «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності. Чисті форми за своєю суттю - це відносини між індивідами, які відокремлюються від тих об’єктів, що є предметом їх бажань. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, переживання, мотиви як психологічні акти від їхнього об’єктивного змісту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей - сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія. Цінність - це те, що збуджує інтерес до конкретної речі, створеної людиною.
Сама по собі цінність є фундаментальною категорією, що визначає всі інші. Над світом конкретного буття, вважає Зіммель, підноситься світ ідеальних цінностей, що вибудовують зовсім іншу ієрархію речей і відносин, ніж та, котра існує в матеріальному світі. Продукт праці двозначний за своєю природою. Він з’являється в матеріальному світі, бо створюється фізичними зусиллями, але належить і утримує своє справжнє значення в іншому, ідеальному світі, де функціонує як товар, згусток економічних відносин.
Продукт праці двозначний і в іншому розумінні. Він поєднує фізичні й розумові затрати, які оцінюються суспільством по-різному, бо вони нерівнозначні. Продукти висококваліфікованої праці ціняться більше ніж некваліфікованої. З огляду на це марксова трудова теорія вартості зовсім неправомірна, бо вона постулює:
· редукцію (зведення) складної праці до простої;
· прийняття найменш цінної фізичної праці за одиницю виміру всіх видів конкретної праці;
· визнання «мускульної праці» за первинну цінність.
Звідси - приниження ролі наукової інтелігенції в суспільстві, усунення її з історичної арени на користь пролетаріату - суб’єкта фізичної праці. На противагу марксизму Г. Зіммель створює і обґрунтовує іншу шкалу цінності видів конкретної праці, за якою вищою цінністю є інтелектуальна, творча праця.
Через категорії «праця», «відчуження» і «цінності» Г. Зіммель показав, що, поки річ з мети перетворюється на засіб досягнення чогось, працівник усе більше відчужується від продукту і засобів праці.
Важко переоцінити значення концепцій Зіммеля щодо таких форм взаємодії, як конфлікт, конкуренція, підпорядкування, авторитет, договір тощо. Він уважав взаємодію основною «клітинкою» суспільства, а самé суспільство розглядав як взаємодію індивідів. За Зіммелем, взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення певних цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра чи підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності заради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто діяння на користь інших і сприймання таких дій з боку інших. Ця взаємодія об’єднує індивідуальних носіїв різних інтересів у єдине суспільство.
У праці «Основні питання соціології» Г. Зіммель формує досить оригінальне уявлення про предмет і завдання соціологічної науки. Він підкреслює, що соціологія не може займатися всім тим, що підпадає під визначення «соціальне» і взагалі висловлює сумнів стосовно того, що соціологія є і справді наукою про суспільство. Соціологія трактується Г. Зіммелем насамперед як соціальне дослідження, тобто як метод усіх наук, що вивчають явища соціального життя.
У праці «Про соціальну диференціацію» автор стверджує, що соціальна диференціація завжди супроводжується індивідуалізацією, становленням особистості, а соціальна еволюція є, по суті, структурною диференціацією суспільства, в якій соціальний конфлікт може мати й позитивні наслідки для збереження соціального цілого і його складових.
На початку ХХ ст. з’явилися нові важливі соціологічні концепції, що сприяли професіоналізації соціології та піднесенню її теоретичного рівня. У цьому є певна заслуга німецького соціолога Фердінанда Тьонніса (1855—1936), який одним з перших зробив спробу створити в соціології єдину систему понять, подати цю науку як багаторівневу. Він розрізняв чисту і прикладну соціологію. Перша аналізує суспільство на етапі статики, друга - динаміки.
Ф. Тьонніс першим науково обґрунтував поняття «прикладна соціологія» і визначив її місце в системі соціологічного знання. Її методом, за Тьоннісом, є понятійна аналогія, а сферою застосування - історія людства. Отже, прикладна соціологія ідентична історичній соціології. Окрім неї, Тьонніс виділяє ще емпіричну соціологію (соціографію), яка вивчає сучасний стан суспільства. Він є автором всесвітньо відомого соціологічного твору «Спільнота й суспільство».
Дослідження Тьонніса і Зіммеля сприяли самовизначенню та інституціалізації соціології. Вони справили великий вплив на розвиток соціологічної думки, зокрема на творчість Е. Дюркгейма і М. Вебера.
Згодом із критики індивідуально- і колективно-психологічних теорій з’ясування сутності соціальних явищ виникла соціально-психологічна теорія, яка виходить з того, що індивідуальна свідомість не є єдиним психологічним чинником суспільства. Існує ще й суспільна свідомість, але вона може і повинна пояснюватися соціальними фактами.
Представником цього напрямку є видатний російсько-американський соціолог Питирим Сорокін (1889—1968), який зосереджує увагу на змісті соціальних явищ, що складаються з людських взаємодій. У цих взаємодіях учений вирізняє людей (суб’єктів дій), думки і норми (значення дій) і предмети (матеріальні носії значень), за допомогою яких значення дій виражаються і переносяться. Людина з її психікою, за Сорокіним, - це соціальний продукт, оскільки її свідомість наповнюється соціальним змістом - культурою.
Особливий вид соціологічного знання являє біхевіористична теорія. Найбільш відомим автором цієї теорії є американський учений Дж. Мід (1863—1931). У своїй праці «Свідомість, індивід і суспільство» він подає взаємодію індивідів як процес соціалізації. Взаємодіючи, люди вчаться сприймати ролі один одного, тобто узгоджувати свою поведінку з вимогами спільноти, до якої вони належать.
