Наука як комунікаційна система

Соціолог науки та наукознавець мають враховувати той факт, що з інформаційної точки зору наука — це специфічна комуні­каційна система. Повідомлення, які циркулюють по каналах цієї системи, підпорядковані певним загальним законам. Сукупність цих законів становить предметну царину теорії комунікації, окремим випадком якої є теорія наукової комунікації.

• У контексті теорії комунікації науку можна розглядати як пев­ну самоорганізовану систему, керовану та регульовану своїми інформаційними потоками.

Питання наукової комунікації посідають одне з центральних місць у дослідженнях сучасної наукової діяльності. Перші кроки у цьому напрямі було зроблено наприкінці 50-х років XX ст. у зв'язку із завданнями розробки широкомасштабних систем науково-технічної інформації. Розробники цих систем виходили з припущен­ня, що неформальна наукова комунікація не залежить від функціо­нування систем та служб розповсюдження наукової документації. Проте перші спроби експлуатації інформаційних систем продемон­стрували неспроможність такого роду припущень. Стало ясно, що ефективність інформаційних систем істотно залежить від дії невра­хованих чинників, до яких належала неформальна комунікація між

дослідниками. Усвідомлення цього факту істотно позначилося на вивченні систем та структур наукової комунікації.

Великий внесок у дослідження наукової комунікації зробив Прайс. Він показав, що у XVIII—XIX ст. наукова стаття була "першоцеглинкою" наукової комунікації, а для XX ст. характерне стрімке зрос­тання науково-інформаційних служб та вдосконалення бібліогра­фічної техніки.

Аналізуючи роль публікацій у системі сучасної наукової кому­нікації, Прайс загострює увагу на питанні функціонування інфор­мації та її поширення по неформальних каналах комунікації. Поси­лаючись на праці В. Гарвея та Б. Гриффіта, зазначає, що близько 80 % інформаційного потоку в науці припадає на неформальні ка­нали. Це можна пояснити дедалі більшою потребою в оперативній комунікації.

Нові різновиди наукової комунікації не усувають старих форм (статті, книги), але широке використання комп'ютерної техніки у роботі науково-інформаційних служб певною мірою зумовило зміну соціальної ролі та розшарування функцій створення і використання наукової літератури.

У традиційному розумінні публікація — це засіб зробити науко­ву й технічну інформацію доступною для широкої аудиторії фахів­ців. Але прагнення доступності отриманих у науці результатів має негативний бік, що проявляється у лавиноподібному наростанні кількості наукової та технічної літератури та інформаційній надлишковості.

Дослідження неформальних контактів у науці має на меті вияви ти ті функції міжособистісної комунікації, які могли б виконувати ся більш формальними засобами, оскільки існує небезпека того, що неформальні (особисті контакти) або напівформальні засоби комунікації (препринти, звіти тощо) можуть істотно розхитати статус формальних публікацій.

Зростання неформальних контактів особливо посилюється на міждисциплінарних стиках наук. У цих міждисциплінарних пунктах, де пізнавальні ситуації змінюються доволі швидко, спостерігаємо збільшення навантаження на міжособистісну мережу комунікації. Щоб змусити неформальну міжособистісну комунікацію працювати продуктивніше, необхідно з більшою відповідальністю ставитися до прогнозів та планування наукових досліджень.

Прайс та Д. Бівер стверджують, що однією з домінуючих у науці структур, у рамках яких перебігають комунікаційні процеси, є гак званий невидимий коледж. Історично ця назва сягає групи вчених середини XVII ст., які формально організували Лондонське Коро­лівське товариство, а до того зустрічалися на неформальних засадах, чим і відрізнялися від більш "видимих" груп при відомих коледжах.

Соціологи вважають, що уявлення про "невидимий коледж" ґрунтуються на емпіричних спостереженнях стосовно найактивніших наукових напрямів, які змагаються один з одним. При цьому вияв­ляється існування особливої "внутрішньої групи" з найбільш знаних та авторитетних вчених, які інформаційно пов'язують окремі дослід­ні центри й справляють вирішальний вплив на долю нових наукових ідей.

Соціологічний аналіз наукової діяльності показує, що наука — це високостратифікована система. Тому, як вважають фахівці, доцільно розглядати зразки використання наукових праць одних вчених іншими (наприклад, використання праць вченими різних рівнів та професіоналізму). Так, якщо переважна маса наукової спільноти ви­пускає продукцію, яку рідко цитують, то це означає, що ця про­дукція не робить вагомого внеску у прогрес науки.

Згідно з припущенням фахівців з наукових комунікацій, дослід­ження, на яке посилається той чи той автор у своїх статтях, може бути приблизно правильним індикатором впливу, якого зазнав цей автор. Зрозуміло, не всі цитати свідчать про безпосередній вплив та­кого роду. Добре відомо, що деякі молоді вчені немовби виплачують інтелектуальний борг своїм керівникам через цитування їхніх праць. І все ж таки у більшості випадків посилання є більш-менш вірогід­ним індикатором впливу відповідних ідей, теорій, концепцій на наукові дослідження та розробки.

Справді важливим методом аналізу наукових інформаційних потоків є вивчення мови бібліографічних посилань. Уперше його ■застосували американські вчені. 1963 р. Інститут наукової інформа­ції у Філадельфії (США) видав експериментальний варіант "Індексу наукових посилань". За допомогою такого роду індексів можна от­римувати відповіді на такі питання:

Чи цитували певну публікацію?

Хто ще публікує праці з певної тематики?

Чи застосовували певну концепцію?

Чи підтверджено певну теорію?

Які публікації є історичними попередницями певної праці?

Чи не було певне дослідження здійснене раніше?

Якими є всі публікації певного автора?

Яким є розподіл цитованих документів (посилань) за роками, за

часописами тощо?

Якщо прийняти інформаційну модель функціонування науки, то цитованість можна розглядати у певних межах як критерій ефектив­ності праці вченого.

Індекси цитування дають змогу більш об'єктивно судити не тіль­ки про перспективність або безперспективність того чи того науко­вого напряму, а й про те, який характер (фундаментальний чи прик­ладний) мають здійснювані дослідження.

Отже, сучасна наука має багатий арсенал засобів для вдоскона­лення власних організаційно-управлінських структур та оцінки ефективності наукових досліджень і розробок.

Соціологія науки: управління та планування в науці як особливій соціальній інституції

Перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства актуалізує питання про істотне підвищення ефектив­ності досліджень та розробок за рахунок удосконалення управління наукою як соціальною інституцією.

Мають рацію ті вчені, які вважають, що за нинішніх умов зовсім неприпустиме обмеження оцінки наукової діяльності загальними філософськими міркуваннями про особливу форму духовного опа­нування дійсності. За такого підходу до науки з поля зору випада­ють її матеріальна база й непрості завдання підготовки кадрів, залишаються у тіні питання організації та управління наукою, а також проблеми збирання, обробки та передавання наукової інформації споживачам.

Управління наукою передбачає, зокрема, розв'язання проблеми великомасштабного планування за умов сучасного розвитку промис­лового виробництва. Суть цієї проблеми полягає в тому, щоб зроби­ти планування у масштабі держави ефективним та демократичним.

У міжнародній дискусії з приводу планування (60-ті роки XX ст.) югославський економіст Р. Біканич загострив питання про інституційну природу планування. На думку Біканича, планування має інституційну властивість у тому розумінні, що має бути чітко визна­чено, хто планує, з ким та для кого. При цьому для планування не­обхідні чотири різновиди установ, які: (1) займаються підготовкою планів, (2) ухвалюють планові рішення, (3) забезпечують виконання планів, (4) контролюють виконання планів.

Норвезький економіст Л. Йохансен у "Нарисах макроекономічного планування" звертає увагу на те, що інституційну природу плану розкриває така наука, як праксеологія (загальна теорія правильної діяльності), оскільки у праксеології поняття "план" є компонентом поняття "підготовка до наступних дій".

Згідно з відомим польським вченим Т. Котарбінським (1886— 1981), фундатором праксеології, план являє собою опис допустимого у майбутньому вибору та сукупність дій, об'єднаних спільною метою.

Ідеї праксеології сприяють з'ясуванню діяльнісної природи соціальних інституцій, оскільки праксеологію цікавлять загальні за­кони будь-якої людської діяльності, знання яких дає змогу вивести найзагальніші правила такої діяльності. Цінним є й те, що праксео­логія — це обов'язкове, хоча й не профілююче теоретико-методо-логічне забезпечення організації та управління.

Таким чином, план можна розуміти як планувальну діяльність та як структуру можливої діяльності. План — це не тільки мисленнєве (теоретичне) планування майбутньої діяльності (системи дій та операцій), а й сама діяльність, щоправда, лише підготовча, яка спи­рається на певний методологічний базис. Тим, хто займається пла­нувальною діяльністю, аж ніяк не байдуже, як співвіднесені теоре­тичні методи із способами виконання запланованих практичних дій.

Все, що роблять, писав Котарбінський, роблять у той чи той спо­сіб, але не завжди методично. Про метод говорять тільки тоді, коли щось роблять у цілком певний, заздалегідь виважений спосіб. Тоб­то, у контексті праксеології метод розглядають як систему поведінки практично діючого суб'єкта. Це означає, що методи планування рано чи пізно набувають інституційного характеру.

Близькі ідеї у рамках "загальної теорії дії" розвивав відомий аме­риканський соціолог Парсонс. Головною темою його досліджень є "соціальна система", під якою розуміють складний взаємозв'язок певної множини "акторів", що її становлять, які спонукувані діяти відповідно до вимог певного набору впорядкованих ролей (функцій).

У парсонівській концепції соціальної системи центральним є поняття інституціоналізації, яке передбачає наявність порівняно усталених моделей взаємодії "акторів". Ці взаємодії регулюються нормативно за допомогою певних культурних цінностей (культурних зразків). Тобто норми, які регулюють рольову поведінку, відобража­ють культурні цінності.

Американський соціолог Дж. Тернер, аналізуючи поняття інституціоналізації, писав, що воно позначає специфічний процес, завдяки якому постає соціальна структура, складена з множини взаємопо­в'язаних інституцій.

Соціальну організацію Парсонс визначає як інструментальну інституцію, націлену на досягнення певної мети. З цієї точки зору, ефективна діяльність колективу може бути забезпечена тільки тоді, коли його інтереси наближатимуться до рівня нормативної системи, втіленої у соціальній інституції, а не у приватних інтересах окремих осіб або груп.

На початку 60-х років XX ст. посилилася критика на адресу Парсонса. Соціологи почали висловлювати сумніви, чи справді Парсонс створив систему понять, що відповідає реальності. Лунали закиди про те, що поняття "інституціоналізація" описує лише ті процеси, завдяки яким постає певна соціальна структура, натомість поняття, що відображають зміни інституційних форм, згадано порівняно мало.

Симптоматично, що приблизно така сама критика пролунала й на адресу Поппера, захисника соціологічного тлумачення поняття "інституція", який вважав, що прогрес людства залежить від безпе­ребійної роботи інституцій, що планують та спрямовують людські дії. Критики Поппера правильно вказували на те, що його теоре­тичні настанови не містять аналізу організації цих інституцій та інформації про вплив інституцій одна на одну. Навіть саме поняття інституції він ніде не визначив.

То що ж таке соціальна інституція?

На думку деяких вчених, під соціальною інституцією слід ро­зуміти об'єднання людей, які виконують певні соціальні функції та пов'язані спільністю цих функцій, а також дотримуються тих чи тих писаних та неписаних норм, цінностей. Крім того, це об'єднання повинне мати внутрішню ієрархічну структуру й відрізнятися уста­леним характером внутрішніх та зовнішніх зв'язків.

Опоненти таких тлумачень соціальної інституції не заперечують корисність розгляду проблематики інституціоналізації під "органі­заційним" кутом зору. Проте зазначають, що організаційний чинник стосується лише одного аспекту генези та функціонування соціаль­них інституцій. Перебільшення його ролі стосовно науки призво­дить до того, що практично ставиться знак рівності між її організацією та інституціоналізацією. У результаті питання управління нау­кою як соціальною інституцією підмінюється питаннями управління конкретними науково-дослідними колективами.

Звичайно, було б неправильно стверджувати, що до інституціоналізації науки пізнання не відбувалося у певних організаційних формах. Такі форми існували, але вони були продиктовані чужими науці чинниками (виховними, етичними, релігійними тощо). Істо­ричний досвід показує, що організація науки передувала її інституціоналізації. Проте організаційні цілі не були міцно пов'язані із завданнями науково-промислового виробництва.

Така критика організаційного тлумачення соціальних інституцій має переконливий характер, хоча й не позбавлена недоліків, що сто­суються применшення організаційних форм науки. Тому більше мають рацію ті вчені, які вважають, що вивчення науки як системи з виведенням на перший план її організаційних здатностей стало якісно новим кроком порівняно з традиційним вивченням науки, коли на перше місце ставили філософсько-гносеологічний підхід до осмислення наукового знання. Останнє перешкоджало вирішенню завдань, пов'язаних із соціальним статусом науки, з її внутрішньою соціально-організаційною структурою, тобто із соціально зумовле­ною організаційною структурою. Тому виокремлення як вихідної абстракції поняття "наукова діяльність" було найрадикальнішим кро­ком у спробах обійти традиційні методологічні обмеження й викорис­тати дані емпіричних досліджень реальних наукових колективів.

Вивчення різних видів наукової діяльності на базі досліджень форм поділу праці дає змогу розібратися в тому, як суспільство по­роджує необхідні для свого життєзабезпечення функції, з виникнен­ням яких пов'язана поява певних соціальних груп, що виконують спеціалізовані різновиди трудової діяльності.

У процесі історичного поділу праці відбувається фіксація со­ціально значущих форм спілкування у вигляді соціально-культурних та психічних установок, які регулюють доцільну діяльність колек­тивів та окремих осіб. Ці доцільно функціонуючі соціально-куль­турні установки й називають соціальними інституціями.

Будь-яка інституція (від лат. institutum — установлення) є щось соціально встановлене, соціально визнане й утверджене групою, класом, суспільством загалом.

Вираз "соціальна інституція" соціологи запозичили у юристів, які цим словосполученням позначали сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини.

Під поняття "соціальна інституція" підпадають різні установи (наприклад, міністерства, науково-дослідні організації, армія, церк­ва тощо), а також соціальні норми, які визначають форми та харак­тер поведінки у побуті та на службі (наприклад, етичні та релігійні приписи (заповіді), армійські статути, посадові правила, інструкції тощо). Тому не тільки церкву, але й релігію можна розглядати як соціальну інституцію.

Усі форми суспільної свідомості (політика, філософія, наука, релігія тощо) закріплені відповідними соціальними інституціями.

Соціальні інституції — це не матеріальні предмети, які можна помацати чи побачити. Відмітною рисою соціальних інституцій є наявність правил їх функціонування. Люди створюють інституції, коли для різної діяльності їм доводиться приймати певні процедурні правила, подібні до правил граматики або до правил футбольної гри. Найчастіше такі правила встановлюються самі по собі згідно з роз­витком соціально значущої діяльності, хоча у низці випадків їх свідомо формулюють та проголошують.

Не може існувати спочатку соціально значуща діяльність, а потім соціальні інституції. Розвиток та диференціація форм суспільної діяльності відбуваються синхронно з розвитком інституцій, які її регламентують.

З цієї точки зору мають рацію ті вчені, які заперечують проти спроб вивести поняття "наукова діяльність" за межі поняття "наука". До цих спроб вдаються на тій хиткій підставі, що науку розцінюють переважно як систему нагромаджуваних знань, а наукову діяльність характеризують як утилітарне набуття, збереження та використання знань. Насправді наука є водночас системою наукових понять, що розвиваються, та специфічною формою людської діяльності.

Існує тісний зв'язок між правилами інституцій та об'єктивними за своїм змістом законами діяльності. Встановлення правил тієї чи тієї діяльності має бути узгоджене із законами, які її обмежують та специфікують. Тому не можна встановлювати і змінювати правила, як заманеться. Скажімо, правила мови мають бути узгоджені з об'єктивними вимогами комунікації, які керують мовленням.

 

У світлі сказаного можна констатувати: інституції характеризу­ються правилами, які обмежені законами діяльності, що відобра­жають об'єктивні закономірності у природі, суспільстві, мисленні.

У питанні про закони наукової діяльності існує проблема класи­фікації цього та інших різновидів діяльності. Щоб ця класифікація

була корисним інструментом у руках організаторів науки, необхід­ний міцний методологічний фундамент. Ним є не абстрактні загальносоціологічні знання, а соціологічна теорія, яка дає змогу усвідо­мити, що в історичному плані людська діяльність розвивається у не­перервній єдності з розвитком потреб. Примноження та розвиток потреб людей пов'язані з примноженням та розвитком різновидів со­ціально значущої діяльності, завдяки яким ці потреби задовольняють.

Таким чином, проблема класифікації різних видів соціальної діяльності, включаючи наукову, сполучена з проблемою кла­сифікації суспільних потреб. У цьому разі дослідник повинен мати справу не з конкретними особистостями та їхніми примхливо різно­манітними потребами, а із соціальними характерами, нав'язаними людям існуючими способами виробництва та способу життя.

Великою підмогою у справі створення соціологічної теорії со­ціально-історичних характерів {соціологічної характерології) може бути аналіз часу соціально значущої життєдіяльності представників різних класів, прошарків, груп за тих чи тих форм поділу праці та форм власності.

Соціологічний та психологічний аналіз поняття "використання часу" дає змогу зрозуміти природу та значення такої специфічно соціально-культурної потреби, як потреба у часі. Ця потреба зумов­лена об'єктивним становищем людини у певній системі суспільних відносин.

Потреба у часі — це оголення протиріч між потребами та умова­ми діяльності, загальне тло яких визначене протиріччям між обме­женнями індивідуальності та невичерпним розмаїттям сфери соціального.

Зазначене наштовхує на думку виокремити часову одиницю "життєвого циклу" кожної організації. Часова одиниця у цьому разі відмірює інтервал, пов'язаний із задоволенням певною організацією відповідної суспільної потреби. Чинник часу відіграє вирішальну роль у визначенні ефективності діяльності тієї чи тієї організації. То­му в класифікаціях різновидів діяльності та потреб необхідно роз­робляти "таблиці" часу виконання продуктивної діяльності з метою задоволення відповідної потреби. Значення чинника часу різко зрос­тає при автоматизації рутинних форм трудової діяльності. Не випад­ково вивчення часових характеристик діяльності людини, яка керує машинами, стало спеціальним завданням інженерної психології.

Вивчаючи суспільні потреби, включаючи потребу в часі, ми зно­ву повертаємося до поняття соціальної інституції, оскільки потреби суспільства закріплені у певних соціальних інституціях.

Ускладнення у розумінні сутності соціальних інституцій та по­милкове ототожнення їх із зримими установами зумовлені тим, що структуру соціальних систем безпосередньо не видно, її можна вия­вити лише шляхом аналізу функціонування відповідної організації або сукупності їх.

Будь-яка соціальна організація є посередником у суспільних відносинах між людьми. Від структури та функцій цього посередни­ка залежать продуктивність праці та особистісні характеристики членів колективу. Будучи створена одного разу, організація набуває відносної самостійності стосовно суспільства та індивідів, а також порівняно усталеної соціальної структури, специфічний механізм взаємодії елементів якої за одних і тих самих чинників може зумо­вити різні результати.

Питання організації виробничої діяльності, в тому числі науко­вої, тісно пов'язані з питаннями управління. Тому важливим напря­мом у дослідженні проблематики управління є вивчення принципів організації адміністративної діяльності. Започаткував ці дослідження наприкінці XIX ст. французький інженер А. Файоль, який першим перестав розглядати управління як привілей вищого керівництва й доводив, що адміністративні функції існують на будь-якому рівні організації і їх виконує певною мірою навіть робітник. Фактично тим самим на порядок денний було поставлене питання про само­врядування, особливо важливе для наукових організацій.

Сучасний вчений невіддільний від організації не тільки тому, що вона забезпечує його матеріальними та фінансовими умовами робо­ти, а й тому, що зміни у самій структурі наукової праці перетворю­ють вченого на "людину організації".

Висновки

Соціологія науки, як і інші спеціалізовані галузі су­часної соціології, спирається на конкретизовану соціологію історії та конкретизовану проблемати­ку теорії пізнання (гносеології), відповідно до чого її методологія більше націлена на виявлення взаємозв’язку природничих, технічних та соціаль­них наук як в історичному плані, так і в плані комплексного розв'язання актуальних для певного суспільства завдань.

Предметною цариною сучасної соціології науки є вся сфера людської діяльності, охоплювана понят­тям науки як особливої соціальної інституції, пок­ликаної розширювати діапазон людських потреб і тим самим стимулювати розвиток промислового виробництва.

Розширення потреб передбачає зміну інте­ресів та ціннісних установок, а це, у свою чергу, передбачає переосмислення соціальної значущості наукової картини світу. Таке переосмислення здійснюють спільними зусиллями представники різних наук, включаючи соціологів. Тому соціоло­гія науки не обмежує себе розв'язанням приклад­них завдань (наприклад, організаційних, управ­лінських, комунікаційних). Вона у змозі давати свою власну й відносно цілісну картину розвитку та стану "наукової парадигми". Соціологія науки використовує найрізноманіт­ніший інструментарій залежно від завдань, що поста­ють перед нею. Так, розв'язання завдань історії науки потребує порівняльного і класифікаційно-ти­пологічного методів, а також методу побудови тео­ретичних гіпотез, теоретичного та емпіричного мо­делювання, експериментального методу тощо. Якщо ж дослідницькі завдання мають прикладний харак­тер, то переважатимуть емпіричні методи та методи­ки, які дають відповідні практичні рекомендації.

Контрольні завдання

1. Якими є відмітні риси інтерналістського підходу до науки?

2. Що являє собою екстерналістський підхід до науки?

3. Що мав на меті К. Маркс, працюючи над "критичною історією технології"?

4. У чому полягає новаторство Т. Куна як історика та філо­софа науки?

5. Як ви розумієте дисциплінарну будову науки?

6. Що таке наука як комунікаційна система?

7. Що таке наука як соціальна інституція?

 

РЕКОМЕНДОВАНА Л1ТЕРАТУРА

Анчишкин А. И. Наука, техника, экономика. — М.: Экономика, 1989. — 383 с. Бернал Дж. Наука и общество: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1953. — 300 с.

Верная Дж. Наука в истории общества: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1958. — 736 с.

Вернадский В. И. Избранные труды по истории науки. — М.: Наука, 1981. — 360 с.

Гилберт Д., Малкей М. Открывая ящик Пандоры. Социологический анализ высказываний ученых: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1987. — 269 с.

Зворыкин А. А., Осьмова Н. И., Чернышев В. И., Шухардин С. В. История техники. — М.: Соцэкгиз, 1962. — 772 с.

Иванов Б. И., Чешев В. В. Становление и развитие технических наук. — Л.: Наука, 1977. - 263 с.

Койре А. Очерки истории философской мысли: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1985. - 286 с.

Кохановский В. П. Философия и методология науки. — М.: АСТ; Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. — 575 с.

Кугель С. А. Профессиональная мобильность в науке. — М: Мысль, 1983. — 256 с.

Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1975. 288 с.

Лейман И. И. Наука как социальный институт. — Л.: Наука, 1971. — 179 с.

Мамчур Е. А. и др. Отечественная философия науки: предварительные итоги. - М: РОССПЭН, 1997. - 359 с.

Маркс К. Экономические рукописи 1857 — 1859 годов // Маркс К., Энгельс. Сочинения. — Т. 46. — Ч. I. — М.: Политиздат, 1968. — С. 105, 204, 386.

Маркс К. Экономическая рукопись 1861 — 1863 годов // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т.47. — М.: Политиздат, 1973. — С.258 — 583.

Маркс К. Капитал. — Т. 1. // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 23. — М Госполитиздат, 1960. — С. 189—397, 638—660, 728—760.

Маркс К. Капитал. — Т. 3. — Кн. 3 // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Г. 2Л — Ч. 1. — М.: Госполитиздат, 1961. — С. 116.

Мирский Э. М. Междисциплинарные исследования и дисциплинарная организация науки. — М.: Наука, 1980. — 302 с.

Поппер К. Р. Логика и рост научного знания: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1983. - 605 с.

Проблемы ценностного статуса науки на рубеже XXI века. — СПб.: РХГИ, 1999. - 280 с.

Социальные и методологические проблемы современной науки. — М.: Мысль, 1987. - 320 с.

Структура и развитие науки: Сб. переводов. — М.: Прогресс, 1978. — 488 с.

Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1986. — 544 с.

Философия, наука, цивилизация. — М.: Эдиториал, 1999. — 367 с.

Яхиел Н. Социология науки. Теоретические и методологические проблемы. — М.: Прогресс, 1977. — 271 с.

Герасимчук

Соціологія науки.

Науці належить особлива роль в розвитку сучасного суспільства, яка є найважливішим, інтегруючим елементом сучасної культури. Наука справляє вплив на всі структурні елементи суспільства.

Наука — складний багатогранний феномен, який можна розглядати з різних точок зору. З культурологічної — це компонент культури, форма передачі позитивного досвіду, яка забезпечує прогрес суспільства, спадкоємність його розвитку.

З логіко-гносеологічної точки зору — це система знань, особлива форма суспільної свідомості, яка відрізняється від інших форм метою, глибиною, способом відображення світу.

З діяльнісної точки зору — це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань.

З практичної — це безпосередня виробнича, практична сила суспільства. Наука — це велика духовна, моральна і інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки.

З інституціональної точки зору — це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяльності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є ієрархізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціальну матеріальну базу, систему спеціальних методів.

З інформаційної точки зору — це система, створена для збору, аналізу й переробки інформації.1 Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів.— Харків, 1996.— СЛ58.

В соціології науку визначають як соціальний інститут, який забезпе­чує виробництво, накопичення знань, а також їх використання в практичній діяльності.2 Краткий словарь по социологии.— Москва, 1989.— С. 174.

Системою основних ознак науки є, по-перше, безпосередня мета науки —опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності, які

складають предмет її вивчення, тобто теоретичне відображення дійсності; по-друге, прагнення отримати нове, істинне знання; по-третє, наукове знання має системний характер; по-четверте, об'єкти науки неможливо звести до реальних об'єктів, вони мають ідеальний характер; по-п'яте, наука має власну мову і засоби пізнання, тому наукова діяльність передбачає спеціальну підготовку суб'єкта, що пізнає.1

Наука пройшла складний і довгий шлях розвитку. Перші її прояви дійшли з глибокої давнини. Це знання в галузі астрономії, математики, механіки, медицини, котрі мали практичне застосування в давньому Єгипті, Греції, а також у країнах далекосхідної цивілізації. Процес нагромадження і застосування знань триває протягом усієї історії. Поступово створюються і організаційні, і нормативно-ціннісні форми наукової діяльності.

Проте тривалий час, аж до XX ст., наука не була цілісним, розвину­тим, самостійним соціальним утворенням. Вона розвивалася у межах інших соціальних інститутів — релігії, освіти. Та хоча елементи професіоналізму в науковій діяльності з'явилися давно, суспільство вперто розглядало науку, головним чином, як аматорське заняття, як форму дозвілля.

Соціологія науки як самостійна галузь соціології зародилася на початку XX ст. на Заході і на першому етапі розвивалася в межах соціології знання, де поряд з вивченням релігії і філософії аналізувалися взаємозв'язки знання і соціальної системи. Становленню соціології науки значною мірою сприяли такі вчені, як Макс Вебер, Карл Мангейм, Макс Шелер, Томас Кун та інші. Становлення соціології науки як самостійної дисципліни пов'язують з ім'ям американського соціолога Роберта Мертона.

За Р.Мертоном, в основі функціонування науки як соціального інституту лежать чотири принципи, що складають «Моральний імператив науки».

Принцип універсалізму всеосяжності характеризує об'єктивну природу наукового знання (це завжди істинне знання, яке відповідає реальності). Існують загальні критерії і правила доведення. Наукова цінність знання не залежить від того, ким і коли воно одержане. Цей принцип вимагає, щоб об'єктивно оцінювався результат досліджень і репутація грунтувалася на реальних заслугах. Принцип комуналізму (або всезагальності) вимагає, щоб наукове знання належало всьому науковому співтовариству й ставало загальним надбанням. Воно не повинно бути особистою власністю ученого чи корпорації. Цей принцип наполягає на відкритості науки.

1 Социология. Наука об обществе. Учебное пособие дум студентов высших учебных заведений / Под ред. В.П.Андрущенко.— Харьков, 1,996.— С.581.

Принцип безкорисливості вимагає служіння істині. Вчений діє в ім'я досягнення істини, а не з корисливих міркувань.

Принцип організованого скептицизму вимагає, щоб наукове знання не сприймалося на віру. Вченому повинні бути притаманні критичність і сумлінність під час перевірки одержаних результатів.

До перерахованих принципів іноді додають ще два: раціоналізм (прагнення зрозуміти все узагальнено і абстрактно); емоційна нейтраль­ність (вимога з «холодною головою» відноситися до будь-яких стверджень).

Отже, предметом соціології науки виступає функціонування науки як соціального інституту в межах певного суспільства, як специфічної системи норм і цінностей. Соціологія науки досліджує соціальні аспекти діяльності по продукуванню наукового знання, систему соціальних відносин, які виникають в процесі руху нового знання від його появи до впровадження в практику, типи поведінки вчених в різних соціальних системах, їх ціннісні орієнтації, а також конкретні форми взаємодії науки і суспільства, науки та інших суспільних явищ.