Критична історія технології К. Маркса як історична предтеча сучасної філософії та соціології науки

Розробки екстерналістів багато в чому були стимульовані дослід­женнями вчених, соціологічний аналіз яких базувався на мате­ріалістичному розумінні історії, розвиненому Марксом та Енгель­сом. А своє перше концептуальне тлумачення ідея технології отри­мала у творах французького фізика та винахідника Р. А. Реомюра (1683—1757). Сам же термін "технологія" вперше вжито у 1772 р. Й. Бекманом (1739—1811), німецьким вченим, автором праць з тех­нології та економіки.

На початку 50-х років XIX ст. Маркс узявся за ґрунтовне вивчен­ня історії техніки. Працюючи над цією тематикою, він проштудію­вав значну кількість публікацій. Зокрема, уважно прочитав три томи "Історії технології з часів зародження науки до кінця вісімнадцято­го сторіччя" (Геттінген, 1807—1811) І. Г. Поппе, три томи "Техніч­ного словника" (Прага, 1843—1844) А. Юра, п'ять томів "До історії винаходів" (Геттінген, 1782—1805) Й. Бекмана. До цього слід дода­ти прослуханий ним у Лондонському геологічному інституті курс професора Р. Уїлліса (1800—1875), відомого англійського вченого, механіка, технолога та археолога.

Маркс мав намір присвятити критичному аналізу історії техно­логії окрему працю, натомість підготовлені ним матеріали знайшли своє відображення у чернетках до "Капіталу" та у самому "Капіталі".

У "Капіталі" Маркс найчіткіше сформулював свій задум щодо критичної історії технології. Він писав, що критична історія техно­логії могла б показати, як мало будь-який винахід (наприклад, XVIII ст.) належить тій чи тій окремій особі. Якщо Дарвін цікавився історією так званої природної технології, тобто утворенням рос­линних та тваринних органів, які відіграють роль знарядь виробни­цтва у житті рослин та тварин, то на таку саму увагу заслуговує та­кож історія утворення продуктивних органів суспільної людини. Технологія розкриває активне ставлення людини до природи, безпо­середній процес виробництва її життя, а водночас і суспільних умов життя, а також духовних уявлень, що випливають з останніх. Навіть будь-яка історія релігії, що абстрагується від цього матеріального базису, є некритичною. Звичайно, зазначав Маркс, набагато легше за допомогою аналізу знайти земне ядро туманних релігійних уяв­лень, ніж, навпаки, з наявних відносин реального життя вивести від­повідні їм релігійні форми. Останній метод і є власне науковим, ма­теріалістичним методом.

Своє вчення про розвиток науки і техніки Маркс починає з істо­ричного аналізу форм поділу праці. За його словами, підставою поділу праці є кооперація, тобто поділ праці — це специфічна фор­ма кооперації. Генетично кооперація являє собою ту примітивну та найпростішу "клітинку", з якої виникають усі наступні, складніші й досконаліші форми співробітництва.

Первинна простота кооперації полягає у тій формі колективної взаємодії, де відсутній обмін результатами трудової діяльності, оскільки виконують не різні операції, а одну й ту саму, але у масо­вому масштабі. Сутністю простої кооперації є одночасність дій.

Необхідна умова кооперації — організація та управління, тобто наявність єдиного інтегратора та регулятора, що перебуває поза спільно-однотипною працею багатьох. Це новий різновид останньої — праця з нагляду.

Кооперація та праця з нагляду є свідченням відокремлення розу­мової праці, яка зароджувалася й прогресувала, від праці фізичної.

Наступна важлива форма поділу праці — відокремлення міста (промисловості та торгівлі) від села (землеробства). З цією формою поділу праці Маркс пов'язував більш інтенсивний розвиток вироб­ничої та наукової діяльності людини. За його словами, вся економіч­на історія суспільства резюмована в русі протилежності міста і села.

За докапіталістичного способу виробництва землеробство більш продуктивне, ніж промисловість, яка являла собою радше кустарний промисел або, у кращому разі, його неякісно вдосконалений різно­вид, оскільки цей тип промисловості за певних конкретних умов спирається переважно не на сили природи, а на вельми обмежені фізичні можливості людини.

Перехід від природи як "організму" (землеробство) до природи як "механізму" (капіталістична промисловість) ознаменований тим, що велика промисловість починає розвиватися на наукових засадах (наукова механіка), без чого немислиме інтенсивне підвищення про­дуктивності праці.

З наростанням та поглибленням поділу праці посилюється роль організаторів виробництва та його науково-технічних знавців. Капі­таліст, звільнений від необхідності власної фізичної праці, зосеред­жує свою енергію на підвищенні продуктивності фізичної праці робітників. Це зумовлює розширення сфер організаційно-управлін­ських та науково-технічних знань, що сприяє ефективності трудової діяльності в системі капіталістичного промислового виробництва.

Від огляду соціально-історичних передумов розвитку науки та техніки Маркс переходить до більш детального аналізу їхньої ґенези.

Середньовічний купець, відзначає Маркс, — це переважно передавальник товарів, вироблених міськими цехами або селянами. З ча­сом торговельний капітал купця перетворюється на промисловий, зберігаючи за собою лише формально попередні функції. Об'єктив­но купець перетворюється на творця мануфактури, яка вступає у дедалі глибший конфлікт із середньовічними цехами.

У процесі розвитку капіталістичної економіки суспільні риси праці відчужуються й тим самим позбавляються свого суб'єктивно-людського змісту. Праця дедалі більше автоматизується, а живе людське співробітництво перетворюється на машинну кооперацію. Енергію людської суб'єктивності привласнює капітал, оскільки капі­тал може існувати тільки за рахунок розширення діапазону людсь­ких потреб. Він змушений розширювати й поглиблювати ці потреби й бути у певному розумінні активним суб'єктом (агентом), який за допомогою науки відкриває в явищах та процесах об'єктивної дійсності нові споживчі цінності. Тому за капіталізму сили природи та наука протистоять людині як сили капіталу, точніше, сили при­роди та наука являють собою відчужувані продукти праці як скла­дові капіталу. Капіталістові як персоніфікованому капіталу може бу­ти байдужим технічний устрій машини, натомість він твердо знає, що машина — це реалізована наука, здійснена наукова думка, яка за допомогою машини протистоїть робітникам як капітал.

Кількісне та якісне розширення сфери споживання передбачає дослідження природи не безкорисливе, а з метою відкриття нових споживчо корисних властивостей речей, нових різновидів технічної обробки природних предметів, за допомогою якої (обробки) цим предметам надають нової споживчої вартості. Саме звідси веде свій родовід бурхливий розвиток природознавства Нового часу.

Прогресуючий поділ праці супроводжують диференціація та спрощення знарядь праці. З поєднання диференційованих та спро­щених знарядь праці згодом виникають машини, оскільки головним принципом застосування машин є заміна кваліфікованої, складної праці простою працею. Завдяки застосуванню машин сили природи (вода, вітер тощо) перетворюються на потенціал суспільної праці.

Розвиток машини пов'язаний з розвитком системи машин. Ця система неможлива за відсутності вихідної рушійної сили та супутніх їй первинних двигунів, тобто таких двигунів, які перетворюють вихідну рушійну силу відповідно до потреби окремих машин. У роз­виткові та функціонуванні системи машин вихідною рушійною силою стає паровий двигун.

Система машин постійно потребує дедалі більшої кількості енергії та точного її дозування. Відповідно до цього зростає необхід­ність дотримання математичної точності у процесі інженерних роз­робок та матеріальної реалізації їх у промисловому виробництві. До­сягти такої точності при реалізації технічних проектів глобального характеру практично неможливо без застосування автоматичних ма­шин для створення машин ще точніших та таких, що функціонують ритмічніше. Здійснення таких проектів немислиме за ручної праці, нехай навіть дуже кваліфікованої.

Процес капіталообігу — це свого роду внутрішній спонукальний мотив системно механізованої трудової діяльності. Капітал, що ак­тивно функціонує, вносячи зміни за допомогою механізованої про­мисловості у середовище, в якому живе суспільство, водночас зазнає зворотного впливу, змінюючись, відновлюючись та розвиваючись. Саме це мав на увазі Маркс, коли говорив, що праця у системі капіталістичного виробництва постає як сила самозбереження капі­талу. Найефективнішою для такого самозбереження є праця, втіле­на у системі автоматично діючих машин. У цій системі жива працю­юча людина стає суб'єктом простої машинної праці, вона виконує допоміжні операції, обслуговуючи працюючу машину, і, по суті, перетворюється на підсобного робітника.

Поділ праці у цій ситуації стосується не стільки живої робочої сили, скільки спеціалізованих машин.

Масове виробництво, що підпорядковує процесові виробництва сили природи, які не є продуктами людської праці, сприяє змен­шенню вартості одиниці товару. Таким чином, кожне наукове відкриття, яке підпорядковує сили природи людині, є істотним внес­ком у ефективне функціонування капіталу, завдяки чому наука стає необхідною функцією процесу виробництва. Як відзначав Маркс, тільки капіталістичний спосіб виробництва вперше ставить приро­дознавство на службу процесові широкомасштабного виробництва, яке, у свою чергу, надає більше можливостей для теоретичного вив­чення природи.

Зрозуміло, капітал не створює науки, але він активно привлас­нює та застосовує її знання для потреб промислового виробництва й протиставляє її цінність цінності живої робітничої праці. Не ство­рюючи науки, капітал, проте, створює підґрунтя для її бурхливого розвитку, особливо природознавства, яке є засадовим для будь-яко­го наукового знання.

Таким чином, разом з поширенням капіталістичного виробницт­ва науковий чинник уперше починають свідомо культивувати, фі­нансувати та розвивати.

Початок капіталістичної доби Маркс відносить до XVI ст., заува­жуючи при цьому, що перші зародки капіталістичного виробництва зустрічаються в окремих середземноморських містах XIV—XV ст. Саме у цей перехідний період починає складатися мануфактура як виробнича основа майбутнього капіталістичного суспільства.

За умов цехової спеціалізації ремісники не були відособлені від засобів виробництва. Мануфактурне виробництво базується на відо­собленні засобів виробництва як капіталу, що протистоїть робітни­кові. Мануфактурний поділ праці — характерний продукт капіталіс­тичного способу виробництва.

Поділ праці за умов мануфактурного виробництва дедалі більше підпорядковує себе знеособленій технічній необхідності. Об'єднання різних видів трудової діяльності дає у сумі ту потужну продуктивну силу, сутністю якої є продуктивна сила капіталу.

Капіталістичний поділ праці вже на етапі мануфактурного ви­робництва призводить до того, що духовні моменти матеріального виробництва протистоять робітникам у вигляді чужої власності, що панує над ними як безумовна сила. Цей процес відчуження фізич­них та духовних здібностей людини завершується у великій промис­ловості, яка відокремлює науку як самостійну потенцію виробницт­ва від праці й змушує її слугувати капіталові. На підтвердження цього Маркс наводить слова ірландського економіста В. Томпсона (1785— 1833) про те, що за умов капіталістичного виробництва людина на­уки відокремлює себе від робітника прірвою, в результаті чого пізнання стає знаряддям, ворожим праці робітника. Подібні думки ще раніше висловив відомий шотландський історик, філософ та соціолог А. Фергюсон (1723—1816), "Нарис історії громадянського суспільства" якого часто цитує Маркс. Фергюсон відзначав, що ма­нуфактури процвітають там, де найбільше придушене духовне жит­тя. Тому майстерні можна розглядати як свого роду машини, части­нами яких є люди.

До головних форм мануфактури Маркс відносить гетерогенну (грецьк. Ьеїего§епе8 від грецьк. heteros — інший + genes — народже­ний; неоднорідний за складом) та органічну. Цей подвійний харак­тер мануфактури визначений природою продукту, отримуваного або суто механічним поєднанням самостійних продуктів, або низкою послідовно пов'язаних між собою процесів та маніпуляцій. Як кла­сичний приклад гетерогенної мануфактури Маркс наводить вироб­ництво годинників. При цьому він акцентує увагу на годинниках як на перших автоматах, використовуваних з практичною метою. Не підлягає сумніву, пише він, що у XVIII ст. годинники вперше наве­ли на думку застосувати автомати у виробництві.

Випереджаючи висловлювання істориків науки та техніки XX ст. (Цільзель, Бернал та ін.), Маркс підкреслював, що конструювання годинників ґрунтується на поєднанні напівхудожнього ремесла з на­уковою теорією. Посилаючись на німецьких письменників XVI ст., Маркс називає цей тип ремесла "науковим (нецеховим) ремеслом".

Порівнюючи мануфактурне та фабрично-промислове виробни­цтво, Маркс відмітною рисою мануфактури називає використання робочої сили, а великої промисловості — використання засобів праці. Тому той, хто хоче осмислити загальні закономірності пере­ходу від ремісничого виробництва до мануфактурного, а від нього — до фабрично-промислового, повинен передусім дослідити, яким чи­ном засіб праці із знаряддя перетворюється на машину або чим відрізняється машина від ремісничого інструменту.

Зробивши ці зауваження, Маркс одразу ж піддає гострій критиці уявлення про те, що знаряддя — це проста машина, а машина — це складне знаряддя. Крім цього, критику спрямовано також на адресу тих, хто вбачає відмінність між знаряддям та машиною у характері рушійної сили. Наприклад, знаряддя приводить у рух людина, а машину — сили природи (тварина, вода, вітер тощо). Але тоді, іро­нічно зауважує Маркс, запряжений биками плуг був би машиною, а круглов'язальний верстат Клауссена, який приводиться у рух рукою одного робітника і який робить 96000 петель на хвилину, був би

простим знаряддям. Мало того, один і той самий ткацький верстат був би знаряддям, якби його приводила в дію рука, та машиною, якби його приводила в дію пара. Але за Марксом, у цьому разі суть справи полягає не в заміні ноги чи руки водою, парою, силою вітру тощо, а у зміні процесу виробництва, у витісненні робітника зі сфе­ри безпосередньої обробки, безпосереднього впливу на матеріал. То­му про промислову революцію ми маємо право говорити тільки тоді, коли механізм застосовують там, де з давніх-давен для отримання кінцевого продукту була потрібна робота людини. Інакше кажучи, промислова революція починається із застосування механізмів там, де людина не діє від самого початку як якась проста сила.

Маркс виокремлює такі структурні характеристики машини:

(1) машини-двигуни (водяне колесо, крило вітряка, парова ма­шина тощо);

(2) передавальні механізми (махове колесо, шестерні, переда­вальні паси тощо);

(3) машини-знаряддя (робочі машини), які доцільно змінюють предмет праці.

Треба відзначити, що Маркс не дає визначення машини, хоча певні начерки нового підходу до розуміння машин в його творах знайти можна. Так, наприклад, він указує на те, що за умов, коли наука має тенденцію до перетворення на безпосередню продуктивну силу, машини являтимуть собою створені людською рукою органи людського мозку.

За словами Енгельса, до доби буржуазного будівництва наука бу­ла чим завгодно, але тільки не наукою у власному розумінні слова. У зв'язку з цим дуже характерною є оцінка Енгельсом науки, залом­лена крізь призму ставлення до техніки. Згідно з Енгельсом, у спів­відношенні науки та техніки генетично першою є техніка, тобто на певному етапі історичного розвитку людського суспільства наука значно більшою мірою залежить від стану та потреб техніки. Якщо у суспільства, писав він, з'являється нагальна технічна потреба, то це просуває науку вперед сильніше, ніж десяток університетів. При цьому Енгельс посилається на виникнення гідростатики як реакції у відповідь на потребу регулювати гірські потоки в Італії у XVI—XVII ст.

У питанні про взаємозв'язок науки та техніки, про час та умови виникнення сучасної науки Енгельс, як і Маркс, звертається до вив­чення форм поділу праці. Аналіз форм праці, що історично виника­ють, дає змогу, згідно з Енгельсом, розібратися в тому, як суспільство породжує необхідні для його життєзабезпечення функції, із здійсненням яких пов'язана поява певних соціальних груп, які ви­конують спеціалізовані різновиди трудової діяльності.

Після незавершених намагань Маркса написати критичну істо­рію технології найцікавіша спроба таких досліджень репрезентована у працях відомого французького археолога, історика та етнолога А. Леруа-Гурана (1911 — 1986), автора багатотомного твору "Еволюція та техніка". За словами Леруа-Гурана, серед етнологічних дисциплін технологія є особливо важливим відгалуженням, оскільки тільки во­на показує тотальну неперервність людського досвіду у часі.

Базовими для історичного розгляду технічної еволюції є у Леруа-Гурана поняття "тенденція" та "факт". Тенденція, вважає вчений, має характер неминучий, прямолінійний. Тенденція спонукає камінь, стиснений у руці, здобути для себе держак, а дві жердини, на яких тяг­нуть тюк з вантажем, оснастити колесами. Наявність каміння пород­жує мури, а зведення мурів викликає до життя важелі й талі. Колесо має своїм наслідком появу держака, приводних пасів тощо. На ґрунті тенденцій можливі різноманітні форми поширень та запозичень.

На противагу тенденції факт є чимось непередбачуваним. Факт — це зіткнення тенденцій та тисяч збігів середовища. Факт є унікаль­ним. Факт — це невсталений компроміс між тенденцією та середо­вищем. Наприклад, не існує тенденції "кузня", але є факт, який вва­жається універсальним тією мірою, якою мінімум простих тенденцій є пов'язаним з виробництвом металургійної індустрії.

Не менш важливими для Леруа-Гурана є поняття "зовнішнє середовище" та "внутрішнє середовище". Різновидом поняття "внут­рішнє середовище" є поняття "технічне середовище".

Під "зовнішнім середовищем" розуміють усе те, що оточує люди­ну (увесь природний комплекс). На думку Леруа-Гурана, це понят­тя слід також поширити на деякі матеріальні свідчення культурної життєдіяльності людського суспільства й навіть на ідеї, які можуть надходити від інших (зовнішніх) соціальних груп. Під "внутрішнім середовищем" розуміють те, що у кожний момент часу властиве тій конкретній людській групі, до якої вписано людського індивідуума.

Згідно з Леруа-Гураном, джерело технічного та наукового про­гресу розташоване у тій частині внутрішнього середовища, яка за­фіксована терміном "технічне середовище". Технічне середовище можна уявляти як складовий елемент, що збагачується попередніми елементами (винаходами) і є фундаментом для наступних нововведень.

У XX ст. сформувалася й остаточно утвердилася у своїх правах філософія технології, яка, на думку американського вченого Ф. Ферре, стала відносно новим напрямом у загальному контексті філо­софських досліджень, пов'язаних з філософією та соціологією нау­ки. При цьому Ферре явно помилково вважає, що окремі праці з цієї тематики датовано останньою чвертю XIX ст., оскільки задовго до Маркса цю тематику вже ґрунтовно розробляли у річищі тих чи тих філософських традицій (німецька, англійська, французька).

На початку XX ст. дослідження з філософії та соціології техніки, включаючи її технологічний аспект, інтенсивно здійснювали радян­ські вчені X. І. Гарбер, К. Р. Мегрелідзе та ін. Наприклад, Гарбер у публікації "Гносеологія та техніка" (Москва, 1935) відзначав, що у сучасній йому літературі важко знайти однозначну й більш-менш конструктивну відповідь на питання про сутність техніки та техно­логії. Здійснюючи критичний аналіз існуючих поглядів на природу техніки, Гарбер доходить висновку, що технічна діяльність є вихід­ною та вирішальною формою людської практики на відміну від при­родознавства, де ми маємо справу переважно з теоретичним став­ленням до природи.

Згідно зі слушним зауваженням Гарбера, знаряддя праці самі по собі ще не утворюють техніки, оскільки сутність техніки — це сут­ність знаряддєвої діяльності людини за особливих соціально-істо­ричних та культурних умов, які відчужують функції примітивних знарядь праці у складну систему багатьох елементарних виробничих функцій. У зв'язку з цим він стверджує, що знаряддя праці переду­ють машинам, але машини як цілісні системи складних матеріаль­них взаємодій не розкладаються на окремі самобутні знаряддя праці.

Чим зумовлений процес перетворення знаряддя праці на машину?

Гарбер вважає, що цей процес зумовлений розвитком господар­ського життя, оскільки природі протистоїть не техніка сама по собі, а суспільна людина, яка перебуває на відповідній стадії історичного розвитку. Отже, щоб протистояти певним природним стихіям, люди повинні певним чином установлювати взаємини між собою.

Техніка як специфічний соціально-історичний феномен можли­ва лише за наявності певних економічних відносин, оскільки технічну діяльність здійснюють завжди у формі господарської діяль­ності. З цього випливає, що вивчення машин та їх систем невідділь­не від політико-економічного та соціологічного аналізу, від виявлен­ня складних взаємозв'язків техніки та природознавства у контексті певного типу господарського життя. У такому разі стає зрозуміло, що тільки за капіталізму прості знаряддя праці перетворюються на машину, а техніка минулого, раніше відірвана від науки, перетво­рюється на наукову техніку та технологію, на особливий різновид науково здійснюваної промислової практики.

Згідно з Гарбером, знаряддя праці — це живе втілення єдності людини та природи, оскільки певне знаряддя праці зроблене куль­турною істотою з натуральної речовини, тобто з речовини природи. Говорячи філософською мовою, у процесі використання знарядь праці, у процесі створення машин та їх застосування відбуваються, з одного боку, суб'єктивізація об'єкта (об'єкт, будучи втіленням людських задумів, підпорядкований волі людини), а з іншого боку, об'єктивізація суб'єкта (людина опредметнює себе в об'єкті й тим самим робить зримими, наочними, чуттєво даними свої ідеї, понят­тя, наміри). Таким чином, робить висновок Гарбер, гносеологія та технологія концептуально взаємодоповнюють одна одну й тим са­мим дають конкретний приклад розв'язання філософської проблеми суб'єкта й об'єкта.