в азійській (східній) соціокультурній традиції

У сучасній українській соціології, у західній соціокультурній традиції зазвичай

не прийнято включати в генезис світової соціологічної думки те, що відбувалося і

відбувається в цій сфері соціального знання в азійських країнах – Китаї, Індії, Японії,

В’єтнамі, Кореї, Пакистані, Індонезії й ін. Це – результат експансії в XIX-XX ст. зах

ідної індустріальної цивілізації, а також домінування її ідей і способу життя на територ

ії нашої країни більшу частину поточного сторіччя.

Тим часом, історія зародження й еволюції соціологічного мислення, яке виростало

на Сході також переважно з міфологічних, релігійних і філософських вчень, досв

іду соціального життя і культурного розвитку, взаємодії людини із суспільством і

природою, також дуже багата, багатогранна, багато в чому унікальна. В українських,

як і в європейських, американських підручниках з соціології цього матеріалу немає не

Розділ І. Головні віхи становлення філософії

тому, що він у принципі відсутній. Його майже немає в силу багаторічного ігнорування

ролі східної соціальної думки і перебільшеного значення досвіду західної соц

іокультурної традиції, орієнтованої переважно на технократично-універсалістський

розвиток, прогресистське бачення історії суспільства і людини, світової культури

в цілому.

Переосмислення сформованої у XX ст. в соціології ситуації відбувається в Європі і

Північній Америці на основі досягнень соціальної думки прихильників французької

школи соціологів, вітчизняної філософії, історії культурології, насамперед, звичайно,

М.Я. Данилевського (1822-1885) як автора концепції «культурно-історичних типів»

народів. На початку XXI ст. стала очевидною помилковість бачення історії і сучасних

досягнень соціології тільки в контексті європейської, західної соціокультурної традиції.

У цьому нас переконують, принаймні, наступні дані про внесок і своєрідність розвитку

соціологічного мислення на Сході як окремих релігійно-філософських, філолофськоетичних

вчень, так і їх представників.

Насамперед, не можна не сказати про брахманізм – одну з древніх релігій Сходу,

що виникла в Індії як розвиток ведичної релігійної думки і практики в період становлення

раннього рабовласництва. Брахманізм спирається на священну літературу, куди

входять Веди і великі до них коментарі (упанішади, брахмани, арньяки). У цій літератур

і дається релігійно-філософське обґрунтування розподілу суспільства на варни,

особливі шари, а також вчення про переселення душ.

Найважливішими чеснотами, нормами індивідуального і громадського життя

брахманізм вважав беззаперечне підпорядкування брахманам, проповідникам (учителям)

брахманізму – «святим батькам», обожнювання царської влади монарха, виконання

«дхарми своєї варни», дотримання обов’язкових для тієї чи іншої варни обряд

ів, правил поведінки, норм життя.

Дотримання цих правил, згідно з ведичними текстами, створює сприятливу карму

і веде до нового, кращого переродження, а, у кінцевому рахунку, до злиття з вищим

абсолютом – богом-творцем Брахмою, тому що всі живі істоти є його частками.

Порушення таких вимог спричинює нещасливі переродження, втрату життєвих сил

людини, погіршення її становища, впливу в суспільстві.

У цьому древньосхідному релігійно-філософському, соціально-етичному вченні

із всією очевидністю виявляють себе вже досить розвинуті уявлення про людину і соц

іум, єдності і розходженнях суспільного і природного, духовного і матеріального. Соц

іальна думка тут ще уплетена в загальне релігійно-філософське мислення, але вона вже

явно виявляє соціологічні елементи. У ній співіснують ідеї взаємозумовленості доль

людини і суспільства, соціальної диференціації населення, його прав і обов’язків, субп

ідрядності в практиці соціального життя.

Ще більш характерно в цьому розумінні виникнення і розвиток на Сході буддизму

– однієї зі світових релігій, яка зародилася також в Індії (середина I тис. до н.е.) і

поширилася згодом в країнах Південно-Східної і Центральної Азії, а також на Далекому

Сході. З безлічі релігійних течій, що виникли на основі брахманізму і відійшли

від нього, при енергійній підтримці світської влади (імператора Асиоки) в Індії склалися

основи буддійської організації духовно-релігійного розвитку, відповідного етико-

соціального мислення.

Буддизм виступив проти релігії і філософії, етико-соціальних уявлень брахмані-

зму. Він проголосив можливість порятунку не тільки обраним, проясненим, але доступним

для усіх (крім рабів). Це духовно-релігійна рівність, проголошена буддизмом,

Юрій М.Ф. Соціологія

створила для нього широку соціальну базу для поширення, стала дуже привабливим

серед бідних прошарків населення в більшості азійських країн.

Водночас, соціальна філософія і політика буддійської церкви не пропонувала які-

небудь суспільні перетворення і зводилася до проблематики особистого «порятунку

», непротивлення злу, моральному самовдосконаленню. Головною метою людини

буддизм вважає вихід з фатального кола, ланцюга перероджень (смертей-народжень),

у якій статус живої істоти при кожному наступному народженні визначається

співвідношенням позитивної і негативної активності в попередньому існуванні – кармою.

Порятунок при цьому мислиться як занурення в нірвану – той стан Будди, що

характеризується як абсолютний спокій, звільнення від пристрастей і бажань, від супутн

іх їм страждань.

Моральним ідеалом буддизму виступає «ахимса» – абсолютне неспричинення

шкоди навколишньому. Філософська проблематика буддизму зводиться до аналізу

психіки, психічних сил людини в зв’язку з обґрунтуванням шляхів «порятунку», а

релігійна практика – до їхнього здійснення.

У I-II ст. до н.е. буддизм розділився на два основних напрями – хинаяну і махаяну.

Хинаяна націлює віруючих, духовний розвиток людини, його сили на індивідуально-

монастирський шлях порятунку, шлях самопорятунку через самопізнання й

особисте морально-релігійне самовдосконалення.

Поширення, особливо в Китаї, отримали різні школи другого напряму буддизму

– махаяни, що пропонує можливість «порятунку у світі» за допомогою буддійських

божеств (будд, бодхисаттв). Махаяна містить дуже характерну для неї тезу, положення

про тотожність «виявленого» («сансара») і «невиявленого» («нірвана») буття, що

складає основу вчення про необхідність позитивної активності людини в суспільному

житті як її діяльного служіння, а також вчення про бодхисаттв – потенційних буддах,

що відмовляються від нірвани заради допомоги іншим людям, які прагнуть до її

досягнення.

Такого роду уявлення також містили очевидно виражений соціологічний компонент,

орієнтуючи людей на визначену їх взаємодію один з одним, відношення до

середовища проживання, до себе самих, суспільства і держави, їх інститутів. При цьому

буддизм традиційно протистояв у Китаї, як і на Сході в цілому, конфуціанству і

даосизму.

Даосизм – традиційна китайська релігія й один з головних напрямів філософсько

ї думки, що виникла ще в IV-III ст. до н.е. Принципи й основний зміст цього вчення

викладені в книзі «Дао де цзин», авторство якої приписується напівлегендарному

мислителю стародавності Лао-цзи. Головне, вихідне поняття в ньому «дао», що означа

є сутність і першопричину світу, джерело його різноманіття і життєстійкості,

«матір усіх речей». Поняття «дао» означає і деякий природний «шлях», за яким повинен

випливати навколишній світ і всі люди.

У релігійній інтерпретації даосизму природні процеси в природі і суспільстві отримують

містичне тлумачення, визначається божественний пантеон, очолюваний

Трійцею – Шан ди (Яшмовий владика), Лао-цзи (творець духу) і Пань Чу (творець

світу). При цьому релігійна організація будується за ієрархічним принципом, де важливу

роль відіграють жреці і ченці.

У V ст. н.е. даосизм стає в Китаї державною релігією, де чітко регламентовані

основи віровчення, догмати релігійно-соціального життя, її взаємодії зі світським

життям суспільства і держави. При цьому в рамках даосизму виникає багато сект, течій,

Розділ І. Головні віхи становлення філософії

що відрізняються самостійною інтерпретацією і теологічних, і суспільних проблем, догматики,

ритуалів, різними поглядами на обов’язки віруючих.

Для даосизму характерне сполучення елементів буддизму, конфуціанства, побутових

марновірств, інших містичних уявлень. Даоські жреці, проповідуючи ідеї морального

самовдосконалення особистості, пропонують віруючим визначену методику досягнення

довголіття, що включає особливу дієту, систему фізичних вправ тощо. Водночас

вони займалися вигнанням «злих духів», гаданнями тощо.

Зовсім очевидно, що і цей напрям релігійно-філософської, побутової масової

свідомості містив і містить елементи соціального знання, визначеного соціологічного

мислення. Без осмислення цього явища в соціокультурному житті країн Сходу неможливе

розуміння культури соціального життя азійських суспільств, специфіки становлення

тут соціологічного мислення.

Цей висновок підтверджується й аналізом конфуціанства, особливо значущого

для Китаю. Основоположником конфуціанства вважається древньокитайський філософ,

педагог Кун-цзи (Кун-чжунні) (551-479 рр. до н.е.). У центрі його філолофськоетичного

вчення знаходилися проблеми людини, її розумового, духовного розвитку,

місця і ролі в суспільстві, у світі.

Конфуцій думав, що доля людини, як і усе у світі, визначається Небом, а значить

розподіл людей на «шляхетних» і «низьких», «вищестоящих» і «нижчестоящих» не є

постійним, він мінливий. При цьому «правитель завжди повинен бути правителем,

підданий – підданим, батько – батьком, син – сином». Останнє, безсумнівно, відбивало

прагнення зберегти стабільність, стійкість розвитку суспільства, життя людини

і соціуму, дотримуватися існуючого порядку громадського життя.

Однак характерно і те, що Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини

(Цзюнь-цзи), шляхетного чоловіка, яким стають не завдяки походженню чи суспільному

становищу, а в результаті досягнень високих моральних якостей: гуманності,

справедливості, вірності, щирості, синовній шанобливості. Ідеї Конфуція зіграли

певну роль у розвитку соціального мислення, культури Китаю, вплинули на сусідні

країни, світовий соціально-моральної розвиток.

Таким чином, специфіка древніх релігійно-філософських вчень багато в чому

визначала і визначає контекст формування і розвитку соціологічного знання, становлення

соціології як науки, культури соціального розвитку. Це в значній мірі обумовило

особливості розквіту тихоокеанського регіону, зсув сюди центрів на тільки економ

ічного, але і культурного розвитку, що визнається і західними дослідниками.

У цьому зв’язку зовсім не випадковий бум у розвитку сучасної соціології країн

Азії, насамперед Японії, Південної Кореї, Сінгапуру, Китаю, Гонконгу. Особливий,

звичайно, показовий досвід, Японії, що складає при всьому її взаємовпливі з Заходом,

унікальний приклад збереження соціокультурної ідентичності, оригінального

шляху розвитку соціального знання взагалі і соціології особливо.

Про це свідчать не тільки спеціальні праці українських авторів, що досліджують

сучасне соціальне знання Японії, але і деякі поки що перекладні праці японських

соціологів (Вакіо Хоясі, Норіо Тамара, Йохжі Ямомото й ін.). Серед них заслуговують

на увагу як теоретичні розробки, так і прикладні дослідження, технологічні, соц

іоінженерні проекти.

Так, у філолофсько-соціологічному плані сучасну японську соціологічну думку

хвилює проблема особистісного розвитку в новому соціокультурному контексті, взає-

модія традицій і новацій, взаємодія універсальних цінностей сучасного світу і націо42

Юрій М.Ф. Соціологія

нальних традицій, національно-культурної ідентичності. Японських соціологів-дослі-

дників цікавить проблема вестернізації азійських суспільств, основи збереження їх нац

іонально-культурних коренів.

У прикладному плані сучасні японські соціологи активно розробляють проблеми

сучасного управління підприємствами і фірмами, питання оптимізації соціального

контролю, керування персоналом, вивчення суспільної думки, динаміки соціальних

орієнтацій, життєвих планів японців, представників різних верств японського

суспільства. Вони – активні учасники розробки стратегії і тактики розвитку фірм, їх

трудових колективів, життєвих стратегій діяльності працівників персоналу.

В японській соціології цілком виразно визначені галузевий, середньорівневий

контекст розвитку соціального знання й освітньої діяльності. Тут цілком виразно

характеризуються роботи, створені в руслі соціології культури й освіти, соціології

управління і суспільної думки, економічної соціології і соціології соціальної сфери,

етносоціології і соціології комунікацій, соціології сім’ї і соціології політики.

В сфері соціального розвитку суспільної думки, культурної еволюції азіатські краї-

ни переживають на початку XXI ст. масштабний підйом. І це визнається на Заході.

Так, наприклад, директор Лос-Анжелеського фестивалю Пітер Селларс, який дотриму

ється абстракціоністських поглядів, підкреслює: «Я думаю, що тихоокеанський

регіон протягом найближчих двісті років стане дуже важливою силою в культурі,

подібно тому як європейське мистецтво переживало приголомшливий період гегемон

ії, що зараз підходить до кінця».

Для соціального розвитку азійських країн, їх суспільного інтелекту характерна

орієнтація на безупинну освіту, освітнє суспільство. Японія в цьому плані – сучасний

класичний приклад. Тут 94% учнів залишаються в навчальних закладах після

досягнення повноліття (у США – 86%). Як реальність стоїть завдання загальної вищої

освіти, що дозволяє людині в новому столітті жити гідним життям, розвивати свої

життєві сили, зберігати їх і відновлювати в кризових ситуаціях.

При цьому основою національної освіти визначається не тільки входження в єдиний

інформаційний простір сучасного світу, але й освоєння фундаментальних цінностей

національної культури. Усе це, звичайно, повною мірою актуально для сучасної

України.