До початку XIX ст. суспільна свідомість людства багато в чому виявилася готовою
осмислити необхідність точного аналізу взаємодії людини і суспільства, їх житт
євих сил, обумовленість останніх середовищем проживання населення. Цій проблематиц
і присвятили свої роботи багато європейських мислителів першої половини
минулого століття, незадоволені вирішенням питань справедливості, сенсу життя,
забезпечення соціального прогресу.
Перше місце в їх ряду займає Огюст (Август) Конт (1798-1857), який придумав
саму назву науці, що обрисувала її основні контури, «вписавши» її в систему наукового
знання й визначивши виникнення і розвиток так званого позитивістського напряму
соціології.
У шеститомнику «Курс позитивної філософії», що видавався з 1830 по 1842 рр.,
він розділив усі відомі йому науки на істинні і помилкові. Останніми він вважав ті,
Розділ І. Головні віхи становлення філософії
котрі зайняті вирішенням нерозв’язних питань і постулюють те, що неможливо підтвердити
чи спростувати. Сюди він відносив теологію, містицизм, спіритуалізм, алхімію,
утопізм, а також метафізику, тобто філософію. Істинні науки він називав, наслідуючи
свого учителя Сен-Сімона, позитивними, виділивши серед них абстрактні (теоретичні)
і конкретні науки. Перші (абстрактні) вивчають загальні закони, а другі застосовують ці
закони до окремих галузей (наприклад, біологія і медицина).
Абстрактних позитивних наук, за Контом, всього шість. Це – математика, астроном
ія, фізика, хімія, біологія і соціологія. Черговість наук у даному переліку обумовлена
мірою прояву в них позитивізму. Чим простіше матерія, тим легше про неї
міркувати позитивно. Кожна наступна позитивна наука ґрунтується на попередній,
наслідуючи і розвиваючи властивій попередній спосіб мислення. Соціологія базується
на біології, автономна від неї, має справу з найбільш складною формою матерії, завершу
є собою систему позитивного наукового знання, є вищою і найскладнішою теоретичною
наукою. При цьому їй повинен бути властивий той само спосіб мислення,
який запанував у суспільствознавстві.
У біології неможливо зрозуміти який-небудь орган чи його функцію у відриві від
інших органів і функцій поза межами всього живого організму. Подібно до цього не
можна розпізнати суспільне явище, якщо не помістити його в рамки соціального цілого.
Цю вимогу Конт відносив і до релігії, і до науки, і до форм державного устрою, і до
економіки, і до моралі – до всіх соціальних інститутів і складових їх феноменів.
Конт чітко не розрізняє об’єкт і предмет соціології, найбільш часто плутає ці атрибути
науки. У різних місцях «Курсу позитивної філософії» він пише, що соціологія
покликана вивчати загальні закони: а) суспільства як цілісності, як особливого соц
іального організму, б) людства (його минуле, сьогодення і майбутнє), в) людства,
що розуміється як органічна єдність усіх поколінь людей, г) сучасного людства як
системи сучасних країн, народів і держав, д) об’єктування результатів людської діяльност
і, ж) процесів удосконалення розуму і психіки людей, з) поведінки людей, і) розвитку
ідей і думок людей, к) утворення сім’ї, держави й інших соціальних інститутів.
Інакше кажучи, соціологія розуміється Контом як універсальна теоретична наука,
що поєднує всі знання про суспільство на рівні встановлення загальних законів, функц
іонування і зміни людства взагалі, а також конкретних суспільних устроїв і форм їх
організації.
Соціологія повинна використовувати, за Контом, такі методи:
• спостереження за перебігом суспільних процесів;
• експеримент, тобто спостереження за змінами, викликаними спеціально;
• зіставлення життя людства з тваринним світом;
• порівняння життя різних країн і народів за визначеними показниками;
• історичного аналізу, зіставлення різних станів людства чи окремих народів у
різні історичні часи.
При цьому спостереження оцінюється ним як основний метод, що вимагає використання
математичних процедур і вимірів змін соціальних станів. Конт поставив
проблему вірогідності і точності спостережень, розробки процедур цього методу, але
не вирішив її через обмеженість тодішнього досвіду емпіричних соціальних дослі-
джень.
Названі методи, вчив Конт, забезпечать отримання позитивного знання за умови
наявності фундаментальної соціологічної теорії. Без неї вони дадуть лише безглузде
нагромадження фактів. Але щоб створити таку теорію, потрібний матеріал для уза28
Юрій М.Ф. Соціологія
гальнень, який можна отримати зазначеними методами. Зовнішня суперечливість цієї
тези знімається зауваженнями Конта про те, що одне неможливо без іншого, що теор
ія дає імпульс належному збору соціологічного матеріалу, а узагальнення останнього
дає підставу для розвитку теорії.
Фундаментальна соціологічна теорія, про необхідність якої Конт говорив невпинно
і яку він прагнув створити, покликана відобразити соціальну статику і соціальну
динаміку. Соціальною статикою він назвав пояснення причин збереження порядку в
суспільстві, його організованості, досягнення суспільного консенсусу (взаємної згоди)
і гармонії. Соціальна динаміка, за Контом, є теорія суспільного прогресу, позитивних
метаморфоз у суспільстві, які так чи інакше піднімають його статичний стан.
Динаміка підлегла статиці, тому що «прогрес – це розвиток порядку». У зв’язку з цим
він наполягає на розрізненні соціологічних законів двох розрядів – «законів порядку
» і «законів прогресу».
Конт створив свою теорію суспільного прогресу, суть якої (у гранично стиснут
ій формі) можна представити так. Кожен наступний суспільний стан досконал
іший за попередній. Прогрес досягається розвитком, насамперед, свідомості людей,
що виявляється в позитивних змінах у науці, моралі і релігії. В історії людства
прогрес виразився в зміні теологічної стадії (періоду панування традиційної релігії,
що охоплює рабовласництво і феодалізм) метафізичної (часом катастрофи теолог
ії і феодалізму) і переходом від останньої до «позитивної» фази, заснованої на
позитивній науці про суспільство, яка повинна стати новою релігією людства.
Кожна з трьох стадій розглядається в двох іпостасях: в аспекті змін людства і людини,
що дає Конту підставу говорити про чотири види прогресу (матеріальний,
фізичний, інтелектуальний і моральний) і двох його типах – еволюційний і революц
ійний. Конт – переконаний еволюціоніст, який однозначно визнає
доцільність і корисність (як людству, так і окремим людям) поступових позитивних
змін у порівнянні з революціями – різкими, стрибкоподібними суспільними
перетвореннями.
Розвиваючи свою теорію індустріального суспільства, основоположник позитивно
ї соціології заперечує ідеї як свого вчителя, так і ліберальних економістів на кшталт
А. Сміта. Головні перспективи суспільного прогресу він пов’язує з вирішенням проблем
удосконалення організації праці, її розподілу і комбінування, застосування
науки в промисловості і моральності людей, а не з питаннями власності і формами
політичного правління. При цьому він відходить від власного принципу, відповідно
до якого в суспільстві усе взаємозалежно і зрозуміти одну сторону суспільного життя
без обліку всіх інших її сторін неможливо. Багато положень Конта викликали раніш і
викликають дотепер гарячі суперечки соціологів, частина його ідей відкинута. Мова
йде, насамперед, про його вчення про людську природу («таблиці мозку»), соціальну
політику і «соціалатрії» – позитивну релігію без Бога, покликану викликати поклон
іння перед Людством як вищою істотою. Проте саме він став одним з батьків-засновник
ів соціології як особливої науки.
Герберт Спенсер (1820-1903) розширив розпочате Контом обґрунтування потреби
соціології, підкреслюючи не тільки теоретичну, але і практичну її значимість для
суспільства, законодавців, правителів, керівників локальних соціумів.
Він чіткіше, ніж Конт, хоча і не до кінця чітко, описує об’єкт соціології (реально
існуюче суспільство) і її предмет – розкриття форм дієвості в цьому суспільстві загального
закону причинності. У своїй основній роботі «Основи соціології» Спенсер
Розділ І. Головні віхи становлення філософії
запропонував варіант тієї загальсоціологічної теорії, за створення якої виступав Конт. У
тезовому, а тому спрощеному вигляді її суть полягає в наступному.
1. Суспільство можна уявляти як живий організм, але при цьому потрібно взяти
до уваги, що складові його соціальності (нації, держави, класи, інші соціальні групи)
теж організми, що мають свої закони життєствердження.
2. Соціальні організми схожі з біологічними, але не з усіх можливих позицій, а
лише з шести з них. Всі організми:
• ростуть, збільшуючись в обсязі;
• мають свою внутрішню структуру;
• ця структура ускладнюється в міру росту;
• ускладнення структури супроводжується посиленням диференціації функції
органів;
• ускладнення структури і функцій призводить до розвитку взаємодій між окремими
частинами;
• окремі частини (органи) можуть якийсь час існувати навіть тоді, якщо життя
цілого незбалансоване.
3. Уподібнювати суспільство біологічному організму повною мірою помилково,
тому що вони принципово відмінні, як мінімум, у трьох аспектах:
• біологічний організм – це така конкретна цілісність, в якій всі органи з’єднані
нерозривно. Суспільство – дискретне ціле, живі структури й елементи якого більшменш
вільні один від одного і розсіяні в часі і просторі;
• функції мислення і відчуття зосереджені лише у певних частинах біоорганізму,
а в суспільстві свідомість і емоції притаманні всім структурам і елементам;
• у біологічному організмі елементи існують заради цілого, а в суспільстві – навпаки.
Суспільство покликане служити людям, а не люди – суспільству.
4. Хоча суспільство має колективістські форми, його сутність індивідуалістична.
Одним з основних принципів суспільного життя Спенсер вважав «закон рівної свободи
», відповідно до якого кожна людина вільна робити усе, що вона хоче, якщо вона
не порушує рівної свободи іншої людини. «Колективізм згубний з біологічної точки
зору й абсурдний психологічно. Він – заохочення гірших за рахунок кращих».
5. Суспільство – не просто організм, а «зверхорганізм», агрегат організмів, точні-
ше, система організмів чи організм, що складається з різних дискретно взаємозалежних
автономних систем. Цю найважливішу тезу Спенсер поширює не тільки на все
людство, але й на всі його локалізовані тимчасовими і просторовими рамками частини.
З неї, по суті, випливає ідея системного підходу до суспільства, що перетворилися
пізніше у методологію системно-структурного соціологічного аналізу.
6. У будь-якому суспільстві роль головних органів відіграють три системи:
• «та, що виробляє засоби для життя»;
• «розподільна», завдяки якій вироблені блага доходять до індивідів – конкретних
клітинок соціального організму;
• «регулятивна», що забезпечує координацію діяльності двох перших систем.
7. Кожна з цих систем складається із соціальних інститутів. Цим поняттям Спенсер
позначив «стійкі структури соціальних дій». Характеризуючи, наприклад, регулятивну
систему, він виділяє інститути «соціального контролю» за поведінкою людей,
куди відносить державу (політичне управління), церкву, сім’ю, обряди і традиції
(«церемоніальні установи»). Вивчення соціальних інститутів, за Спенсером, – найважлив
іше завданя соціології.
Юрій М.Ф. Соціологія
8. Суспільство як дискретна система соціальних інститутів одночасно розвивається
(змінюється) і функціонує, тобто опирається змінам, намагаючись зберегти себе в колишн
ій якості. Те, що Конт називав «законами порядку» і «законами еволюції», у Спенсера
набуло сенсу «законів функціонування» і «законів розвитку». Звідси в со-ціології
починається, з одного боку, функціональний аналіз суспільства, з іншого – діалектичний.
9. В основі розвитку суспільства лежать соціальні конфлікти (протидії один одному
органів соціального організму) і їх вирішення. Конфлікти закономірні в силу
специфіки соціального організму. Їх виявлення, вивчення і позитивне вирішення –
одне з головних практичних завдань соціології. Якщо цього не робити, то конфлікти
можуть призвести до революції і зруйнувати суспільство. Це положення Спенсера –
зародок тієї парадигми, у рамках якої розів’ється конфліктологічний напрям соціолог
ії, від якого відбрунькується нова наука – конфліктологія.
10. Еволюційний шлях розвитку суспільства переважніший від революційного, але
він не настільки простий і гладкий, як представлений Контом. По-перше, тому, що
цей шлях забезпечується вирішенням соціальних конфліктів. По-друге, основним законом
еволюції виступає, за Спенсером, не прогрес, а двоєдиний процес диференці-
ації й інтеграції суспільства. Соціальний організм постійно диференціюється в структурному,
інституціональному і функціональному аспектах, але на цій базі інтегрується,
що дає підставу для наступної його диференціації. По-третє, дві протилежних тенденції
суспільного розвитку, обумовлені самою природою соціального організму, можуть на
різних тимчасових етапах виражати як прогрес, так і регрес суспільства.
11. Про соціальний прогрес треба судити за ступенем задоволення потреб членів
суспільства, його головний критерій – «новий тип людини, яка, задовольняючи власні
прагнення, водночас реалізує суспільні потреби».
М. Спенсера справедливо критикують за біологізацію соціології і соціал-дарвінізм
(поширення законів біології, зокрема закономірностей природного добору, на сусп
ільство), за індивідуалістичну сутність його вчення, захист принципу стихійності
суспільного розвитку і невтручання держави у вирішення соціальних проблем (безроб
іття, допомога бідним тощо), за обмеженість емпіричної орієнтації, переоцінку
значимості для соціології етнографічного матеріалу, абстрактність і туманність багатьох
положень. Критикувати легше, ніж зрозуміти, що всі ці недоліки – наслідок зародкового
стану нашої науки і відображення пануючих у суспільній свідомості
XIX ст. ідей. Спенсер виразив один із кращих варіантів соціального мислення у свій
час, у силу чого ввійшов у почесний ряд основоположників соціології.
Карл Маркс (1818-1883) розвинув сильні сторони вчень Сміта, Сен-Сімона, Конта
і Спенсера, запропонувавши більш змістовну загальносоціологічну теорію, яка поясню
є закони розвитку як капіталістичного суспільства, так усього людства. Ця, що
називається історичним матеріалізмом, теорія теж не дає повної відповіді на всі соц
іологічні питання, але в евристичному аспекті вона набагато досконаліша за попередн
і.
«Що ж таке суспільство, яка б не була його форма?» – запитував себе Маркс і
відповідав: «Продукт взаємодії людей». Взаємодії бувають різними: очними і заочними,
безпосередніми і опосередкованими, відмінними через причини і приводи, ступен
і тривалості і сталості, залежності від свідомості і волі людей, важливості для
індивідів і суспільства. Ті взаємодії, що визначають зміст і характер суспільства, функц
іонують і розвиваються за об’єктивними законами, Маркс назвав суспільними
відносинами, виділивши в них три типи: економічні, політичні і духовні.
Розділ І. Головні віхи становлення філософії
Економічні відносини, тобто об’єктивно функціонуючі і такі, що розвиваються в
процесі виробництва матеріальних благ взаємодії людей і їх груп, він оцінив як базисні.
Зміст цих відносин, за Марксом, обумовлює зміст і характер всіх інших су-спільних
відносин. Тому їх аналізу приділяється особливо велика увага. Вони розуміються Марксом
як складна структура, що містить у собі різноманітні виробничі зв’язки людей, насамперед,
відносини власності, які виникають у силу того, що різні люди (і їх групи)
різною мірою володіють, розпоряджаються і використовують засоби виробництва,
відіграють принципово відмінну роль у розподілі й отриманні матеріальних і духовних
благ. Відносини власності – головні в економічному житті суспільства, що детермінують
всі інші суспільні явища і процеси. Тому соціологічне вивчення суспільства, що
розуміється і як усе людство, і як його локалізовані форми, повинне починатися з анал
ізу відносин власності.
Політичні та духовні відносини, за Марксом, похідні від економічних, а в кінцевому
рахунку – від взаємозв’язків людей, обумовлених власністю. Політична влада в
будь-якій формі потрібна для захисту власності, слугує інтересам власників. Вона створю
є або підтримує раніше сформульовані юридично-правові, моральні й ідеологічні
нормативи, які регулюють поведінку людей таким чином, щоб зберегти економічне
панування власників.
Поруч із згаданими, Маркс говорив про соціальні відносини. Останнім поняттям
він позначав, в одних випадках, усю систему відносин у суспільстві, а в інших –
особливий тип суспільних відносин, відмінний від економічних, політичних і духовних.
Ця двозначність утруднює розуміння Маркса, породжує можливість суперечливих
інтерпретацій його соціологічної спадщини.
Соціальні відносини, що розуміються вузько, за Марксом, є об’єктивно визначен
і взаємозв’язки між соціальними групами, суспільними класами. Ці відносини не
можна осмислювати як такі, що відбуваються з економічними, політичними і духовними.
Вони виділяються Марксом на іншій логічній підставі, розуміються ним як
симбіоз економічних, політичних і духовних відносин на конкретному рівні прояву
соціального життя – рівні соціально-класових взаємодій.
У кожному антагоністичному суспільстві Маркс виділяв два основних класи, боротьбою
яких один з одним визначена суть соціальних відносин «Історія усіх
суспільств, що існували дотепер, була історією боротьби класів. Вільний і раб, патриц
ій і плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, тобто гнобитель і гноблений
знаходилися у вічному антагонізмі один до одного, вели безупинну то сховану, то явну
боротьбу, що завжди кінчалася революційною перебудовою всього суспільного устрою
чи загальною загибеллю класів, що борються».
У суспільстві, названому Марксом капіталістичним, основними суб’єктами соц
іальних відносин виступали буржуазія (капіталісти) і пролетарі (робітники).
Крім основних у суспільстві є класи, що займають проміжне між ними становище.
У третьому томі «Капіталу» Маркс розрізняє три класи буржуазного суспільства,
додаючи до названих земельних власників, а в «Класовій боротьбі у Франції з 1848 по
1850 рр.» називає класами фінансову буржуазію, дрібну буржуазію, селянство, пролетар
іат і люмпен-пролетаріат. В інших роботах він пише як про класи ремісників,
торговців і про інших залишків соціальної структури феодального суспільства.
Інакше кажучи, соціальні відносини (у вузькому їх розумінні) Маркс не зводив
тільки до боротьби основних класів. Остання визначає суть соціальних відносин, але
не все багатство їх змісту і форм. Недооблік відзначеної обставини призвів марксистів
Юрій М.Ф. Соціологія
до примітивізації соціологічної теорії вчителя, до спрощеного тлумачення соціальної
структури і соціальних відносин у колишньому СРСР.
На жаль, Маркс не залишив нам чіткого визначення класів. Аналіз усіх численних
випадків використання їм цієї категорії дозволяє дійти висновку, що під суспільним
класом він розумів великі групи людей, які виникли на основі відносин власності,
спільності діяльності, способу життя й ідеології, члени яких тією чи іншою мірою усві-
домлять єдність своїх інтересів і відчувають їх відмінність від інтересів інших груп.
Оскільки названі ознаки класу різною мірою властиві соціальним групам, остільки останн
і можуть оцінюватися як класи, що досягли різних рівнів розвиненості (наприклад,
«класу в собі», «класу для себе»).
К. Маркс запропонував свій варіант соціологічного теоретизування в конфліктолог
ічному напрямі. У всій різноманітності соціальних конфліктів, що закономірно
відбуваються, він виділяє центральний конфлікт – між основними антагоністичними
класами, вирішення якого, на його думку, можливо тільки революційним способом.
Неминучість соціалістичної революції, покликаної ліквідувати приватну й установити
суспільну власність на засоби виробництва, він обгрунтовував:
• принциповою непримиренністю основних класів буржуазного суспільства, детерм
інованою експлуатацією пролетарів капіталістами, відповідно, відкритого ним
«законом доданої вартості»;
• посиланнями на історію, яка була переповнена революціями;
• складними і найчастіше суперечливими філософськими роздумами про діалектику
продуктивних сил і виробничих відносин, згідно з якими розвиток перших
випереджає якісну зміну других, у результаті чого настає час, коли виробничі відносини,
засновані на тій чи іншій власності на засоби виробництва, стають перешкодою
на шляху вдосконалення продуктивних сил, а тому підлягають насильницькій
зміні;
• теорією суспільно-економічних формацій, що випливає з охарактеризованого
вчення, за яким зміна однієї формації іншою відбувається тільки революційно;
• вченням про базис і надбудову суспільства, покладеному Марксом в основу
осмислення конкретних типів суспільств. Базис утворюють виробничі відносини, а
надбудову – всі інші відносини і відповідні їм установи: політичні і юридичні інститути,
релігія, культура тощо.
Зазначимо, що під соціалістичною революцією Маркс розумів не обов’язково
збройну боротьбу з буржуазією і буржуазною державою, а зміну суспільного (економ
ічного, політичного й духовно-ідеологічного) устрою, що у принципі можливо і
мирним шляхом (завоюванням комуністичною партією в демократичних країнах
більшості голосів у парламенті, прийняттям законів, які встановлюють соціалістичні
порядки). Проте силова модель вирішення основного конфлікту буржуазного сусп
ільства, насильницьке нав’язування своєї волі класу-антагоністу, є, за Марксом,
єдино можливою.
К. Маркс сказав своє вагоме слово з більшості дискутованих у суспільствознавстві
його часу питань. Він різко критикував розуміння суспільства як держави, протиставивши
йому свою концепцію «громадянського суспільства». Цим (запозиченим у
Гегеля) поняттям Маркс називав систему тих форм життєдіяльності людей, які обумовлюються
не державою, а законами економічних відносин.
Громадянське суспільство, а не держава, економічна свобода, а не формальна демократ
ія, розвиток і функціонування першого, а не другого – ось що, за Марксом,
повинно цікавити суспільствознавців у першу чергу. Справедливість даної постанов33
Розділ І. Головні віхи становлення філософії
ки, однак, доповнюється недооцінкою ролі держави і політичних відносин у суспільстві
(вони розглядалися Марксом як необов’язкові, відмираючі соціальні інститути), а також
іншими, відчутними для критики положеннями.
Не приймаючи досоціологічні концепції природного стану, він висуває як
контраргумент теорії «цілісної людини» і «родової сутності людини», згідно з яким
людина – природжений колективіст, а людство у віддаленій перспективі стане єдиним
колективом. Незважаючи на складність цих теорій, Маркс реально спростив суть
як людини, так і людства, абсолютизувавши значимість одних характеристик і про-
ігнорувавши інші.
Аналізуючи трактування лінійного і циклічного розвитку людства, він формулю
є закон спиралеподібності прогресу, що не тільки узагальнив предсоціологічні
підходи, але і вніс у них якісно інший зміст.
Розділяючи глибокі думки Конта і Спенсера про відмінність законів функціонування
і розвитку суспільства, він заперечує визнання перших як більш важливих,
віддаючи перевагу другим. При цьому Маркс не просто постулює свою перевагу, а
поєднує аналіз функціонування суспільства з обґрунтуванням неминучості його
зміни, наприклад, при розгляді механізмів саморуйнування капіталістичного сусп
ільства, зокрема законів «тенденції норми прибутку до зниження», «пролетаризації
і пауперизації» населення, «посилення класової боротьби» тощо. За Марксом, кожен
член буржуазного суспільства, як найманий робітник, так і капіталіст, намагаючись
задовольнити свій власний інтерес, робить свій внесок у прискорення загибелі цього
суспільного устрою.
Заперечувати Маркса зараз стало модно і легко. Здається, що важливіше зрозум
іти не тільки те, у чому і чому він помилявся, а де виявився правий, але і те, чому
сучасні соціологи різних напрямів і шкіл не обходяться без використання його теорій,
понять і підходів. Потрібно зрозуміти, що без історичного матеріалізму Маркса не було
б не тільки тієї соціологічної школи, що називається марксистською соціологією, але і
сучасної соціології взагалі. Наша наука формувалася під впливом Маркса і розвивалася
в процесі критики прорахунків цього геніального мислителя.
Ламбер Адольф Жак Кетле (1796-1874) прийшов до соціології не від філософії і
політекономії, а від математики й емпіричних соціальних досліджень. Одночасно з
Контом він створив свій варіант науки про суспільство, виклавши його в книзі «Про
людину і розвиток її здібностей, або Досвід соціальної фізики».
На думку Кетле, наука про суспільство є поведінковою, вона покликана пізнати
суспільну поведінку людей, різні класифікації якої утворюють усі суспільні явища і
процеси, суспільство в цілому. Центральне місце в його вченні займає концепція «середньо
ї людини». Цим поняттям він позначав не конкретного індивіда, а сукупність
посередніх показників природно-фізичних і соціально-обумовлених якостей людей
(росту, ваги, здоров’я, тривалості життя, психіки, розуму, моралі, віри тощо). Мета
«соціальної фізики» Кетле – установити параметри «середньої людини» для кожної
нації і динаміку середніх показників у різні періоди її історії. Головні завдання соц
іальних досліджень при цьому зводяться до виявлення реальних відхилень від середньоарифметичних
індексів і пояснення причин цих відхилень. Концепція «середньо
ї людини» була відкинута наступним розвитком соціології, але вплинула на процес
її становлення, збагативши філолофсько-позитивістську конструкцію Конта. На
відміну від останнього, який вважав, що методами соціології повинні стати методи
природничих наук, Кетле довів, що в неї можуть бути специфічно лише їй властиві
Юрій М.Ф. Соціологія
методи. Основним з них є статистичний метод, необхідність якого Кетле обгрунтував
таким чином.
Суспільне життя – сукупність різнопорядкових соціальних фактів, породжених
поведінкою людей. На основі навіть докладного вивчення одного факту не можна
робити висновок про ряд фактів, що видаються однопорядковими. Тому потрібний
збір якомога більшого числа статистичних даних про явища й упорядкування цих даних
статистичними прийомами. Тільки на такій основі з’явиться можливість судити
про те, до явищ якого порядку відносяться ті чи інші феномени.
Кетле розробив ряд методик збору статистичної інформації, які тривалий час
використовувалися не тільки в статистиці, але й соціології, обґрунтував основні математичн
і методи обробки соціальної інформації, зокрема засновані на теорії імов
ірності. Він став першим соціальним емпіриком, що поставив проблему операціонал
ізації абстрактних соціологічних понять, тобто пошуку їх конкретних індикатор
ів, що свідчать про «роботу» поняття і піддаються математико-статистичним
вимірам.
Кетле увійшов в історію соціології ще й тому, що запропонував своє тлумачення
сутності і проявів соціального закону. На противагу абстрактно-філософському постулюванню
глобальних загальнолюдських законів (типу закону трьох станів людства,
сформульованого О. Контом), він запропонував розуміння соціального закону
як стійких кореляцій (співвідношень) між соціальними показниками. Наприклад, на
основі зафіксованих ним постійних кореляцій між видами злочинів, статтю, віком,
соціальним походженням і місцем проживання злочинців він робив висновок, відпов
ідно до якого злочинна поведінка частини людей – об’єктивний закон суспільного
життя. Нині соціологи чітко відрізняють статистичні закономірності (кореляційні
залежності) від об’єктивних законів, але завдяки Кетле і його послідовникам не приймають
на віру постулати, що не піддаються перевірці різноманітними методами математичного,
зокрема кореляційного, аналізу.
Кетле, представляючий емпіричний рівень, який народжувався у XIX ст. в соц
іології, був не самотній. Аналогічні ідеї в той час висловлювалися:
• Луї Віллерме, який заклав основи тієї сфери соціального знання, що нині назива
ється соціальною гігієною;
• Олександром Паран-Дюшатле – першим дослідником проблем проституції,
який використовував не тільки статистичні методи, але й аналіз поліцейських документ
ів, інтерв’ювання й особисті спостереження;
• Андре Геррі, який займався вивченням злочинності, установивши залежність
числа і характеру злочинів від статі і віку злочинців, рівня промислового розвитку
департаментів і пори року, довівши, що від рівня освіти злочинність не залежить;
• Фредеріком Пьєром Ле Пле, що спеціалізувався на дослідженні соціального
інституту сім’ї, оцінюваної як найпростішу модель суспільства. Цей соціолог застосовував
і статистичні методи, і інтерв’ювання, і спостереження, і особливий (розроблений
ним) метод монографічного обстеження. Він розробив систему індексів, на
основі яких можна зіставляти різні сім’ї, охарактеризував роль родини в соціалізації
особистості і соціальному контролі за її поведінкою, установив ряд важливих кореляц
ійних залежностей.
• Анрі де Турвілем, Едмондом Дюмоном, Пьєром Бюро й іншими леплеїстами, які
вдосконалили методологію вчителя, зокрема монографічний метод, використавши
аналіз бюджетів часу і які займалися дослідженням проблем освіти;
Розділ І. Головні віхи становлення філософії
• М. Вирховим, який зробив спробу соціального пояснення здоров’я і вивчення
охорони здоров’я як самостійного інституту;
• Чарльзом Бутом, який досліджував причини бідності і соціальну екологію міста,
залишивши нам 17-томний звіт про свою діяльність – «Життя і праця населення
Лондона», з якого випливає, що він застосовував методологію одномірної соціальної
стратифікації, удосконалив методику виключеного і включеного спостереження, анал
ізу результатів переписів населення, контент-аналізу документів, обґрунтував і використовував
нові соціологічні методи: експертні опитування і картографування досл
іджуваного об’єкта;
• Бенджаміном Раунтрі, Артуром Баулі, подружжями (Біатрисою і Сіднеєм) Вебб
та іншими послідовниками Бута, які відшліфували спадщину вчителя, розвинувши
методику вибіркових соціологічних досліджень, сприяючи при цьому прийняттю в
Англії законодавчих актів про обов’язковий мінімум зарплати, пенсійне забезпечення
і допомоги по безробіттю.
Зробимо висновок. Біля джерел соціології стояли представники соціальної філософ
ії, політекономії, математики й емпіричних соціальних досліджень. Завдяки їм
поступово викрісталізовувалося розуміння суспільства як системи взаємодій людей,
утворюючих основні структури суспільного життя, які взаємообумовлюють одна одну,
функціонують і розвиваються за об’єктивними законами. Оскільки ці закони не вивчалися
колись ні однією наукою й без їх знання неможливо обійтися в справі управл
іння суспільним життям, то виникла потреба в створенні нової науки про суспільство
– соціології. Перші спроби пізнання даних законів засвідчили, що для цього необх
ідні особливі методи мислення, специфічні теорії і способи отримання соціологічної
інформації.
