Парадигмою науки називають систему її вихідних категорій, ідей, положень, допущень
і принципів наукового мислення, що дозволяє давати несуперечливе пояснення досл
іджуваним явищам, вибудовувати теорії і методи, на основі яких реалізуються дослі-
дження. У кожної науки є свої парадигми. Великі наукові відкриття завжди пов’язані
зі зміною парадигм, кардинальною зміною уявлень про об’єкт і предмет науки, створенням
нових теорій, обґрунтуванням нових понять і їх систем, дослідницьких метод
ів і процедур.
Між парадигмами всіх наук є деяка спільність, що виявляється в пануючому в
ті чи інші часи людської історії способі наукового мислення. Науковці вважають,
що в різні періоди історії домінували і змінювали один одного наступні наукові картини
світу: міфологічна (схоластична), механістична, системна, діалектична і діатроп
ічна.
Схоластичний (міфологічний) спосіб пізнання характеризується уявленням про
природу і суспільство як цілісності, що піддається осмисленню за допомогою кодів,
роль яких відіграють міфи, містичні уявлення, апріорне (допрактичне) знання.
Механістична свідомість формує уявлення про навколишній світ, зокрема про
суспільство як про великий механізм (машину), кожна деталь якого незмінна, викону
є визначену функцію, але який можна регулювати і ремонтувати.
Статистичне бачення суспільства націлює на вивчення його явищ шляхом виявлення
середньої рівнодіючої суспільних сил і факторів, фіксації різних відхилень від
усереднених показників, установлення причин і наслідків цих відхилень.
Статистичний метод і наукова картина світу, згідно з якою світ уявляється як
рівновага протидіючих сил (економічних, політичних, військових, культурно-ідео57
Розділ ІІ. Науковий статус соціології на початку ХХІ ст.
логічних тощо) чи (і) його тимчасові порушення. У цьому зв’язку особлива увага нада
ється проблемам стійкості (нестійкості) світу, окремих суспільств.
Системний принцип наукового мислення припускає, що дослідник уявляє досліджуваний
об’єкт (природний чи суспільний) як цілісність, утворену взаємодіями елемент
ів, керуючись ідеєю, відповідно до якої зміна типу взаємодії елементів системи
змінює її якість. При цьому світ бачиться як складна макросистема.
Діалектичне мислення акцентує увагу на тому, що будь-яке явище природи і сусп
ільства постійно змінюється, знаходиться в процесі «саморуху», тому що воно внутр
ішньо суперечливе, несе в собі протилежні початки. Розвиток (зокрема загибель)
суспільних і природних явищ відбувається за визначеними об’єктивними законами
– загальним, властивим і природі, і суспільству, а також специфічним, властивим
лише якійсь одній сфері реальності. До числа загальних діалектичних законів відносять
закон переходу кількісних змін у якісні, закон єдності і боротьби протилежностей,
закон заперечення заперечення. Специфічні закони розвитку соціальних явищ
оцінюються, насамперед, як окремі випадки прояву загальних законів діалектики.
Діатропічний спосіб пізнання заснований на допущенні можливості осмислення
суспільних явищ як реалії, що не мають жорстко детермінованих постійно діючих
законів, що переживають такі процеси (флуктуації), які визначають появу якісно нових
ознак, зміну векторів і закономірностей подальших трансформацій.
У даний час діатропічний підхід до усвідомлення сутності соціального життя усе
виразніше тіснить раніше названі, але не відкидає їх цілком, а розширює і певним
чином акумулює їх. Від діалектичного мислення він відрізняється тим, що вбачає
сутність досліджуваних явищ у єдності різноманіття, а не тільки протилежностей.
Системний аналіз у діатропічному контексті критикується за формалізований розгляд
соціальних систем, при якому люди зникають з поля уваги. У зв’язку з цим пропону
ється зосередитися на дослідженні тієї поведінки людей, що: а) забезпечує створення
і функціонування соціальних систем, б) існує поряд із соціальними системами в
якості, як говорив Ю. Хабермас, рівнобіжного «життєвого світу».
Становлення соціологічної науки, як наголошувалося, проходило під прапором
міфологічного, механістичного і статистичного осмислення суспільних явищ. Сучасне
соціологічне мислення характеризується домінуванням парадигм, що мають системний,
діалектичний і діатропічний характер, але в ньому зустрічаються рецидиви і трьох
перших способів пізнання.
До числа основних системних парадигм слід віднести функціоналізм, структурал
ізм, структурний функціоналізм і інституціоналізм. Між названими парадигмами
багато схожого, обумовленого їх націленістю на аналіз соціальних систем. Але вони
не тотожні одна одній. Коротко визначимо їх суть.
Функціоналізмом називають такий аналіз соціальних систем, як великих (держав,
суспільних класів, соціальних інститутів і т.п.), так і малих (сімей, трудових колектив
ів, інших мікросоціумів), який заснований на з’ясуванні функцій елементів, взає-
модія яких утворює досліджувану систему. При цьому функції диференціюються на:
а) евфункції і дисфункції (перші сприяють виживанню системи, стабілізують її, другі
ведуть до протилежних результатів); б) явні і латентні (перші означають ті наслідки,
що викликані діючим суб’єктом навмисно; другі – несподівані для діючого суб’єкта
наслідки його дій, які зробили вплив на систему; в) за іншими підставами.
Структуралісти не обмежуються аналізом функцій, доводять його до вивчення
структур системи, тобто її стійких частин, що утворюються взаємодіями елементів
Юрій М.Ф. Соціологія
системи. Головна увага при цьому приділяється особливо значимим для системи структурам,
зміни яких ведуть до якісних зрушень у функціонуванні (збереженні) і розвитку
(зміні) усієї системи.
Структурний функціоналізм – не проста сума двох названих підходів, а такий їхній
синтез, що дозволяє глибше осмислити механізми життєдіяльності і стабільності соц
іальних систем. Це досягається, насамперед, з’ясуванням того, яким чином сполучаються
одна з одною функції: а) елементів системи щодо один одного, основних
структур і всієї системи; б) структур стосовно одна одної, складаючих їх елементів і
всієї системи; в) системи щодо її структур і елементів; г) різних систем стосовно одна
одної.
Парадигма інституціоналізму затверджує особливу роль у соціальних системах
тих форм соціальної практики, за допомогою яких забезпечується стійкість зв’язків
між суб’єктами соціального життя і які називаються соціальними інститутами. У світлі
цієї парадигми вивчається призначення і функції соціальних інститутів, законом
ірності їх функціонування, видозміни і взаємозв’язки з іншими соціальними структурами
суспільства, а також один з одним.
Головна мета всіх системних парадигм – пошук факторів, які стабілізують соц
іальні системи, що забезпечують їх функціонування, збереження в якісно незмінному
вигляді. Ця обставина визначає обмеженість можливостей їх застосування. Досл
ідники, що прагнуть до пізнання причин дестабілізації соціальних систем, їх розвитку,
виходять з інших соціологічних парадигм. До відмови від охарактеризованих
парадигм штовхає і те, що вони жорстко формалізовані і гранично знеособлені.
Діалектичне бачення соціальної проблематики найчіткіше прослідковується в
парадигмах, що сформувалися в рамках марксистської (К. Маркс і Ф. Енгельс), неомарксистсько
ї (Д. Лукач, Г. Грамші, Р. Дарендорф) і критичної соціології (Т. Адорно,
М. Хоркхаймер, Г. Маркузе й ін. представників так званої франкфуртської школи).
Вони теж орієнтують на вивчення соціальних систем, структур і елементів, але фокусують
увагу дослідника на механізмах їх змін. Крім того, у них міститься вимога, образно
говорячи, «заселення» соціальних систем і структур людьми, обліку того, що
без суб’єктивно-особистісної діяльності ніякі соціальні системи і структури неможлив
і.
Діатропічне осмислення соціального життя виявляється в різноманітних інтерпретативних
парадигмах, до яких відносять розуміючу соціологію, символічний інтеракц
іонізм, феноменологію і етнометодологію.
Основоположник розуміючої соціології М. Вебер думав, що повною мірою зрозум
іти і пояснити соціальне життя можна лише тоді, коли соціологи зрозуміють те,
як її розуміють самі люди, який зміст вони надають своїм вчинкам і поведінці інших.
Дослідження соціологами змісту і механізмів розуміння індивідами своїх соціальних
дій відкриває дорогу для наукового управління людьми, їх групами, усім суспільством.
Прихильники символічного інтеракціонізму виходять з того, що люди знаходять свою
людську природу, утворюють і реалізують соціальне життя завдяки взаємодіям (інтеракц
іям) за допомогою різноманітних символів. Звідси випливає їх підвищений інтерес до
аналізу процесуального аспекту взаємодій (Дж. Мід, Т. Блумер, Т. Шибутані, Т. Партленд
і їх учні).
Суть феноменологічної парадигми полягає в осмисленні суспільства як явища, котре
створюється і відтворюється постійною духовною взаємодією людей, зокрема процесами
міжособистісних комунікацій (А. Шюц, Э. Тириакьян, П. Бергер, Н. Лукман
Розділ ІІ. Науковий статус соціології на початку ХХІ ст.
і ін.). Дослідники, що взяли на озброєння цю парадигму, вивчають зміст і форми тих
комунікацій, що особливо значимі для соціального життя, розуміння людьми один
одного.
Етнометодологічна парадигма близька до попередньої, але відрізняється від неї
поширенням методів етнографії і соціальної антропології на соціологію. Вона націлює
на вивчення процедур не тільки суб’єктивного тлумачення людьми свого соціального
життя, але і схованих і неусвідомлюваних ними механізмів соціальних комунікацій.
У її рамках реалізуються дослідження буденного повсякденного життя (Д. Циммерман,
М. Поллнер), соціальних функцій розмовної мови (Г. Сакс, Дж. Джеферсон),
герменевтичних процедур тлумачення текстів (А. Блюм, П. Мак-Хью), способів досягнення
консенсусу в наукових суперечках (Б. Латур, С. Вулгар) і інша проблематика.
Поряд з названими парадигмами слід виділити такі теоретико-методологічні конструкц
ії, які мають об’єднавчий характер і синтезований зміст. Сучасні соціологи-теоретики
прагнуть до створення універсальної парадигми, що поєднує резони вищезазначених
і дає належний набір евристично ціннісних орієнтацій (ідей, категорій, принцип
ів тощо), придатних для дослідження будь-якого соціального явища і процесу як
мікро-, так і макрорівнів. На жаль, поки нікому не вдалося впоратися з цим завданням.
Серед численних спроб конструювання універсальної парадигми відзначимо як
найбільш удалу «загальну теорію соціальної дії» Т. Парсонса, «інтегральну соціолог
ію» П. Сорокіна, вчення П. Бурдьє, П. Уілса, Е. Гідденса, П. Монсона, П. Штомпки,
В.А. Ядова, Г.В. Осипова і В.Г. Немировського.
Водночас зазначимо, що всі нині претендуючі на роль об’єднавчих універсальних
парадигм теорії кардинально суперечать одна одній. Вони відкидають одна одну більшою
мірою, ніж несинтезовані парадигми системного, діалектичного і діатропічного характеру.
Тому їх поява не призвела до монопарадигмальності соціології. Однією, визнаною
всіма соціологами (чи хоча б їх більшістю) парадигм дотепер немає і, треба думати, ще
довго не буде. Жодна з нині діючих соціологічних парадигм не дає всеосяжного знання
соціальної реальності, але робить свій внесок у її розуміння.
Сказане означає, що соціолог, який взявся за дослідження, наприклад, сучасних
проблем сім’ї українців, може виходити з уявлення про сім’ю як про:
а) систему, створену взаєминами її членів, кожен з яких виконує певні функції;
б) систему, що складається з кількох структур – подружньої, міжпоколінної
(відносини між батьками і дітьми, бабусями й онуками, братсько-сестринські);
в) підсистему, яка входить у більш великі системи (населення міста, краю, краї-
ни, суспільства, людства);
г) специфічний соціальний інститут, що взаємодіє з іншими інституціями сусп
ільства (економікою, політичною владою, мораллю, освітою, охороною здоров’я
тощо);
д) соціальне явище, в основі утворення якого лежить шлюб (санкціонована сусп
ільством форма сексуальних відносин) і кровне споріднення;
е) соціальне утворення, що змінюється під впливом системи зовнішніх і
внутрішніх факторів;
ж) зосередження специфічних соціальних дій і протидій (конфліктів), для розум
іння яких необхідно з’ясувати ті змісти, що вкладаються в ці дії і протидії її окремими
членами і сукупною сімейною групою;
з) малу соціальну групу, що базується на спільності господарського і духовного
життя;
Юрій М.Ф. Соціологія
и) прояв повсякденного життя людей;
к) осередок особливих комунікацій, що специфікують сім’ю як соціальне явище;
л) синтез тих чи інших (як названих, так і неназваних) характеристик.
У зв’язку з цим важливо відмітити, що вибір дослідницької парадигми здійснюється
не довільно, не за примхою соціологів. Він визначається, насамперед, задумом дослі-
дження, його темою, метою і завданнями. Продовжимо наш приклад. Якщо ми має-
мо намір вивчити конкретну проблему сімейного життя українців, скажемо, подружні
конфлікти (їх причини, способи профілактики і розв’язання, соціальні наслідки), то
першорядно важливими для нас будуть ті парадигмальні уявлення про сім’ю, що зазначен
і у наведеному списку символами а), е), ж) і к).
Отже, сучасна соціологія поліпарадигмальна, припускає можливість і необх
ідність використання різних підходів до усвідомлення досліджуваних нею явищ і
процесів. Ця обставина має як позитивні, так і негативні наслідки.
Перші виражаються в тому, що поліпарадигмальність забезпечує різнобічність
соціологічних досліджень, створює можливість розгляду того самого явища в різних
аспектах, виявлення в ньому багатьох граней. Другі ускладнюють зіставлення отриманих
у різних дослідженнях даних і висновків у ситуаціях, коли ці дослідження ґрунтуються
на різних парадигмах.
Поліпарадигмальність нашої науки накладає на соціологів ряд специфічних зобов’язань,
породжує необхідність дотримання ними особливих принципів наукового
аналізу.
