Класики європейської соціології кінця XIX - на початку XX ст

Інтенсивне осмислення життєвих сил людини і суспільства на рубежі XIX-XX ст. у

соціології, у гуманітарних науках – характерне явище в розвитку соціокультурного знання.

Воно було визначено не тільки природним зростанням інтересу до суспільної проблематики,

але й вибуховим розвитком соціології як науки в цілому ряді європейських

країн, зокрема в Україні. А це вже було наслідком тих соціальних змін, що відбулися в

XIX в. у Європі, а також тих досягнень, що відбулися в європейській соціальній думці,

у соціології як її новій галузі. Розглянемо деякі з них.

Ідеї основоположників соціології отримали розвиток, насамперед, у творчості

Е. Дюркгейма, Ф. Теніса, Г. Зіммеля, М. Вебера і В. Парето, кожний з яких запропонував

своє розуміння призначення і змісту соціологічної науки. Для докладного опису

їх складних теоретичних конструкцій потрібно сотні сторінок. Тому обмежимося

максимально стиснутою їх характеристикою.

Еміль Дюркгейм (1858-1917) – творець французької соціологічної школи і концепц

ій «соціального факту», «суспільної солідарності» і «соціологізму». Він думав, що

соціологія повинна вивчати соціальні факти, які відмінні від фізичних, економічних,

психологічних і т.п. фактів дійсності, мають особливі характеристики. Вони

об’єктивні, існують незалежно від індивіда (мають примусовий характер). Знання конкретного

змісту соціальних фактів дає можливість регулювати суспільну поведінку

людей.

Юрій М.Ф. Соціологія

Соціальні факти, за Дюркгеймом, поділяються на дві групи – морфологічні і духовн

і. До першої він відносив те, що складає «матеріальний субстрат» суспільства –

характер поселень, наявність доріг між ними, інтенсивність спілкування людей, щільність

населення, його демографічний склад, екологічні умови життя тощо. Друга група склада

ється з традицій, звичаїв, обрядів, правил поведінки людей, їх моралі, релігійних і

інших «колективних уявлень».

Різноманітні соціальні факти складають систему соціальної реальності, взаємод

іють один з одним. Їх взаємозв’язки можуть бути органічними (взаємодоповнюючими

і взаємопосилюючими один одного) і механістичними. На основі першого типу

соціальних взаємодій утворюється «суспільна солідарність» – основа найліпшого сусп

ільного устрою. Соціологія, пізнаючи зміст соціальних фактів, має можливість

сприяти створенню «суспільної солідарності» і покликана слугувати цій меті.

Е. Дюркгейм запропонував своє розуміння не тільки предмета (соціальні факти)

і призначення соціології (досягнення соціальної солідарності), але й основного методу

соціологічного аналізу. Він назвав цей метод соціологізмом, а суть його бачив у

необхідності вивчення «соціального через соціальне», тобто у визнанні соціальної

реальності як особливої й автономної сфери суспільства. Реалізація цього методу, за

Дюркгеймом, припускає дотримання принципів об’єктивізму й емпіризму. Сполучення

даних принципів можливо на основі сформульованого ним правила: «Соціальні

факти потрібно розглядати як речі». Додамо, що Дюркгейм дав численні зразки застосування

цього правила в дослідженнях релігії і суїциду (самогубств).

Фердинанд Теніс (1855-1936) – засновник формально-аналітичної школи німецько

ї соціології, що бачила головне завдання соціології в розробці абстрактно-теоретичних

схем, на основі яких можна аналізувати всі суспільні явища і процеси. На думку

Теніса, соціологія вивчає ті явища суспільного життя, які утворюються міжособисті-

сними відносинами людей і їх волевиявленням. Ці відносини не тільки суб’єктивні

за своєю природою, але й об’єктивні, визначені умовами життєдіяльності людей.

В основу своєї теоретичної конструкції Теніс поклав поняття «громада» і «сусп

ільство», якими він позначив два умовних полюси, між якими розташовуються всі

явища, що цікавлять соціологію. Відносини типу «громада» характеризуються довірлив

істю, інтимністю, взаємною прихильністю тощо, а відносини типу «суспільство»

– ощадливістю, орієнтацією на вигоду. У «громаді» панує «природна воля», а в

«суспільстві» – раціональна. Регуляторами відносин у «громаді» виступають звичаї,

традиції, релігії, а в «суспільстві» – державні установи, правові норми і суспільна

думка.

Соціальні явища минулого і сьогодення потрібно, за Тенісом, вивчати шляхом

емпіричної фіксації в них ознак або «громади», або «суспільства». У цьому він убачав

специфіку основного методу соціології. Запропонована ним понятійна конструкція

була відкинута наступними теоретиками, але сам принцип дихотомічного протиставлення,

названий згодом методологією ідеальних типів, отримав розвиток у дослі-

дженнях М. Вебера, Р. Редфилда, Г. Беккера, Т. Парсонса і багатьох інших соціолог

ів.

Георг Зіммель (1868-1918) запропонував свій варіант тлумачення предмета, основного

методу і базової теоретичної конструкції соціології. Об’єктом соціології, на його

думку, виступає суспільство, яке він розумів як процес соціальних взаємодій і підсумок

цих взаємодій. Предметна сфера соціології, за Зіммелем, обмежена вивченням «соц-

іацій» – стійких форм соціального життя, що додають суспільству цілісність і

Розділ І. Головні віхи становлення філософії

стабільність. Мова йде про такі відомі форми людського співжиття, як панування, підпорядкування,

культура, поділ праці, конкуренція, конфлікт, мораль, соціальний контроль,

мода тощо.

Дослідження «соціацій», установлення ступеня стійкості «чистих» форм соціальност

і, передбачає застосування історико-порівняльного методу. Саме цей метод, за

Зіммелем, є основний спосіб соціологічного аналізу. Він не виключав інших методів

соціології (зокрема спостережень, опитувань, експериментів), сам використовував

їх при вивченні міського способу життя, соціальних типів особистості, міжособисті-

сних і інших соціальних конфліктів, але розцінював їх як додаткові до порівняльно-

історичного аналізу.

Макс Вебер (1864-1920) – особливо значущий для сучасної соціології класик,

автор теорій «соціальної дії», «ідеальних типів», «розуміючої соціології», більш приватних

концепцій, найбільш яскравий виразник соціологічного антипозитивізму.

Він критикував своїх попередників за зайву об’єктивізацію соціальних явищ,

підкреслюючи той факт, що усі вони утворені діями людей, які мають свої інтереси і

мету. Він наполягав на необхідності обліку, спеціального аналізу і розуміння соціологами

суб’єктивно-особистісної сторони громадського життя.

Відповідно до Вебера суспільство і всі складові його структури й інститути

похідні від соціальних дій людей. Соціальними він вважав не будь-які дії людини, а

лише ті, котрі: а) усвідомлені нею (мотивовані), б) спрямовані на інших людей (орієнтован

і на їх очікування). Усі різноманітні соціальні дії розділялися ним на чотири

типи: 1) ціле-раціональні (які характеризуються наявністю мети й усвідомленням засоб

ів їх досягнення); 2) ціннісно-раціональні (які відбуваються заради реалізації морально

ї, релігійної чи якої-небудь іншої цінності); 3) афективні (які базуються на

психоемоційних реакціях людей); 4) традиційні (які відбуваються за звичаєм і традиц

ією).

Порівняльно-історичний аналіз ступеня поширеності названих типів людських

дій у країнах Європи призвів Вебера до висновку, відповідно до якого перший тип

витісняє інші. Цю тенденцію він назвав законом раціоналізації соціальних дій і надав їй

універсального характеру.

Оскільки соціологія вивчає суспільні явища і процеси в контексті соціальних дій,

то, за Вебером, вона повинна бути ціннісно-нейтральною наукою. Її призначення

полягає в тому, щоб зрозуміти зміст і значення дій людей і на основі цього розуміння

розкрити причинні закони розвитку суспільства. Соціолог зобов’язаний зрозуміти те,

як розуміють свої дії досліджувані ним люди й адекватно інтерпретувати їх. У такий

спосіб розуміння, що осмислюється, виступає основним методом веберівської соціолог

ії.

На наступний розвиток соціології істотно вплинули не тільки ці, але й багато

інших ідей Вебера – вчення про конструювання ідеальних типів як способу типологі-

зації соціальних явищ, про обмеженість стратифікування суспільства на основі тільки

економічних критеріїв, про значимість релігійної віри в розвитку економічних основ

громадського життя, про типи політичного панування і багато іншого.

Вільфредо Парето (1848-1923) – італійський соціолог і економіст, що запропонував

інший варіант осмислення наукових атрибутів соціології. На його думку, головна

мета соціології – вивчення суспільства як цілісної системи, аналіз структур і елементів

цієї системи в аспекті встановлення їх взаємозв’язків, які слугують для підтримки «екв

ілібріума» (рівноваги) усієї системи.

Юрій М.Ф. Соціологія

Вчення Парето про суспільство як систему набагато складніше і глибше, ніж

організмічні і механістичні уявлення ранніх соціологів, але примітивне в порівнянні із

сучасними системними теоріями. Відповідно до його теорії суспільство стає системною

цілісністю завдяки дієвості п’яти факторів: 1) несвідомих імпульсів поведінки людей,

що мають уроджений характер (інстинктів); 2) «дериватів», тобто ідеологій, «псевдолог

ічних теорій і аргументів», що придумуються людьми для того, щоб «сховати справжні

мотиви дій, що спонукують, корінь яких в ірраціональних шарах людської психіки;

3) економічних факторів; 4) нерівності людських істот і соціальних груп; 5) соціальній

мобільності і циркуляції еліт.

На відміну від К. Маркса, який вважав економіку першорядно значимою в сусп

ільному житті, Парето наполягає на важливості двох перших факторів, ставить економ

ічні фактори лише на третє місце в ряді причин, що утворюють суспільну систему.

Він висунув і відстоював положення про те, що в основі громадського життя лежать

несвідомі і нелогічні дії людей, які не піддаються розумінню у веберівському контексті.

Парето думав, що соціологія може справитися з дослідженням суспільства як

цілісної системи за умови її об’єднання з тими науками, які нині називають психолог

ією, політологією, релігієзнавством (теологією), правом, політичною економією й

історією. Ця синтетична соціальна наука (за термінологією Парето – «загальна соц

іологія») має свій метод – «логіко-емпіричний аналіз», складовими якого виступають

спостереження, експеримент і способи математичної обробки інформації.

Зіставлення основних ідей класиків європейської соціології дозволяє підсумувати,

що їх тлумачення об’єкта, предмета, головних завдань і методів даної науки принципово

відмінні. Одні бачили призначення соціології у вивченні всього суспільства

як цілісної системи, інші – поведінку індивідів, їх конкретних соціально значимих

дій, треті – убачали єдність двох перших підходів. На думку одних, соціологія – анал

ітична наука, на думку інших – емпірична, на думку третіх – теоретико-емпірична.

Кожному класику властиво своє розуміння основного методу соціологічних дослі-

джень і доповнюючих його способів збору та аналізу соціологічної інформації.

Нині різноголосиця тлумачень соціології багато в чому, але не в усьому, переборена.

Але про це піде мова далі.