Зміна наукових картин світу і соціологія

Соціологічне знання зазнає впливу від масштабної еволюції картин світу. Минуле

сторіччя дало численні тому приклади.

Результатом критики всіх колишніх наукових картин світу є висновок про те, що

наука до кінця XX ст., незважаючи на величезні досягнення, виявилася нездатною до

вирішення стратегічних завдань розвитку суспільства і людини, еволюції їх життєвих

сил. І не тому тільки, що їй не вистачає аргументів, здатності вирішувати актуальні

проблеми. Наука настільки добре пристосувалася до сформованого порядку життя,

типу пануючої соціальної культури, зрівнявши істину з отриманням користі, що вивести

її з цього стану можна лише порушивши класичний характер суспільного розвитку,

класичну соціологію, традиційно сформований і соціальний інтелект, що розвива

ється.

На індивідуально-особистісному, соціально-психологічному рівні ця домінуюча

тенденція виявилася закріпленою рядом типових життєвоосмислених орієнтацій,

уявлень про справедливе і несправедливе, характерних саме для класичної історії,

класичного суспільного інтелекту, що орієнтується на такі механізми, як індустрі-

алізм, раціоналізм, індивідуалізм, економізм, демократія, які ставлять головною метою

задоволення потреб виживання, збагачення, насолоди, забезпечення прав особистост

і, індивіда на вільний розвиток. Віхою цієї класичної філософії і соціології

життя стало визнання пріоритету прав особистості над всіма іншими життєвими

цінностями суспільства і людини. Така позиція усе більш докладно критикується з

погляду нового, некласичного бачення історії. Маються вагомі аргументи, докладні

теоретичні докази того, наприклад, що початок XXІ ст. характеризується новою

зміною наукової картини світу, формуванням адекватного їй домінуючого способу

пізнання, зокрема в сфері соціології.

У системі наукового знання нового часу найбільший вплив і визнання мали, принаймн

і, п’ять домінуючих наукових картин світу і способів його пізнання: схоластична

(можна говорити і про міфологічну картину світу як історично першу), в рамках якої

природа і суспільство трактуються як деякий шифр, текст, що піддається (чи ні) прочитанню,

розшифровці, розумінню; механістична, у межах якої природа і суспільство

характеризуються як механізм, машина, усі деталі, які виконують строго призначен

і для них, характерні функції; стохастична, відповідно до якої суспільство і

природа мисляться як баланс, рівнодіюча різних сил (природних, культурних, економ

ічних, політичних, соціально-побутових, суспільних і індивідуально-особистісних,

групових); системна, де природа і суспільство характеризуються головним чином

як організовані системи, підсистеми, що складаються з елементів, здатних до

зміни, але які забезпечують цілісність і життєстійкість як підсистем, так і великих

систем; діатропична картина світу і спосіб пізнання, у рамках яких реальність тракту

ється як ярмарок, сад, де виникаючі флуктуації, об’єднання сил, що утворюють ряди

тропів, ознак сущого, дозволяють бачити світ багатомірно, поліцентрично, мінливо.

Розділ ІІ. Науковий статус соціології на початку ХХІ ст.

На стику системної і діатропічної картин світу, що відповідають їм способами пізнання

активно розвивається синергетика, синергетичне бачення світу, технологія його синергетического

осмислення. Як і діатропіка, синергетика поєднує багато чого з західної

і східної соціокультурних традицій. Дана обставина нам бачиться як один із вирішальних

факторів, що стимулюють перехід історії з її класичного етапу в некласичний

(післякласичний), класичної соціології в некласичну.

Ключовою ідеєю, принципом, що сприяє цьому, є цілісне осмислення єдності

людини, суспільства і природи, матеріального і духовного, характеристика людини,

що розвивається і функціонує як біопсихосоціальна істота. При цьому ні діатропіка,

ні синергетика не заперечують собою попередні картини світу і способи пізнання,

але швидше виступають їх продовженням, доповненням, об’єднанням. Для них посво

єму значиме і те, що Г. Галілей, І. Кеплер бачили світ як текст, шифр, книгу, і те,

що І. Ньютон розглядав його як годинник, складну машину, і те, що Ч. Дарвін розум

ів світ як баланс, рівнодіючу випадків, серед яких природа за правом сильного

робить відповідний добір, і те, що В.І. Вернадський характеризував світ як організм, і

те, що Лейбніц був схильний фактично оперувати усіма відомими історії науки моделями

світу і способами пізнання.

Акцентуючи увагу на діатропіці і синергетиці, ми виходимо з того, що сьогодні

вони знаходяться у фокусі уваги наукової громадськості і впливають на використання,

модернізацію класичних соціологічних парадигм, виникнення і розвиток некласично

ї соціології, контекст їх співіснування, взаємодії в сучасному науковому знанні.

При цьому ми опираємося не тільки на власне наукове розуміння соціогенетики,

розвиток життєвих сил людини, але й на ті заділи, що вже є у вітчизняній літературі.

Узагальнення й аналіз цієї літератури, логіка нашого осмислення даного кола питань

дозволяють зробити висновок про те, що діатропічна модель пізнання світу, його

відповідна наукова картина зосереджують увагу на загальних властивостях різноман

ітностей незалежно від природи елементів, що утворюють безліч таких елементів.

Ключовим поняттям діатропіки є «ряд», подібно тому, як для досвідчених, «спостережливих

» наукових дисциплін» таким є факт, зокрема соціальний факт. І подібно

тому, що факт не має змісту поза пояснювальною його схемою, теоретичної конструкц

ії, і ряд немислимий для діатропіки без зіставлення з іншим рядом, без його інтерпретац

ії з погляду ролі, специфіки об’єднання кожної сукупності рядів. При цьому

ряди для зіставлення можуть бути узяті з далеких галузей знання.

Зіставлення рядів – первинна, елементарна операція діатропіки. Причому ряд

зовсім не обов’язково повинен бути цілісною системою. Він може бути просто відомою

спільністю, упорядкованістю самих різнорідних елементів досліджуваної безлічі.

Це дозволяє аналізувати максимально широкий спектр явищ, що стосуються дослі-

джуваного явища природи, суспільства і людини, їх життєвих сил, характеру буття.

На підставі зіставлення рядів можна виділити архетип – узагальнений образ дослі-

джуваного об’єкта, що сполучає характеристики внутрішньої логіки, генезис і розвиток

і показники, що характеризують специфіку функціонування і розвитку у взає-

модії із середовищем існування, зовнішнім світом. У цьому розумінні популярна в

останні роки синергетика відбиває швидше все-таки особливості діатропічної пізнавально

ї моделі картини світу, яка відповідає їй, ніж системної. Хоча і зберігає з нею

дуже істотні зв’язки.

Діатропіка дозволяє по-новому підійти до вирішення і найрізноманітніших прикладних

завдань, проблем практики. Наприклад, вона цілком реально, практично може

Юрій М.Ф. Соціологія

переорієнтувати на нову стратегію розвиток економіки. Загальновідомо, що економ

іка до сьогодні носила і носить за перевагою механістичний характер, організований

механістично (прямий вплив на природу з метою отримання прибутку, задоволення

матеріальних потреб), а також багато в чому статистично, тому що орієнтується

на пошук рівноваги через ринок чи господарське планування, що враховує

рівнодіючі баланси сил об’єктів, що хазяйнують. Тим часом, соціальне життя другої

половини XX ст. цілком виразно поставило завдання узгодження найрізноманітні-

ших форм господарювання. Нових матеріальних і моральних факторів стимулювання

праці, взаємовпливу природних і соціокультурних факторів виробництва, економ

іки в цілому. Особливо це відноситься до ресурсів і цілей виробничо-економічної

діяльності, її витрат.

У соціально-політичній сфері традиційно завдання розвитку, функціонування

суспільства, його взаємодії з природою теж зважувалися переважно механістично.

Наприклад, ставилася мета революційного ламання системи політичного управління,

ліквідації так званих експлуататорських класів, священнослужителів, що захищали

монархію і православ’я, буржуазної інтелігенції як «шкідливих комах»

(В.І. Ленін). Більше того, вже в наш час в Україні, як «праві», так і «ліві» дуже часто

демонструють прагнення до ліквідації, усунення один одного з арени політичного

життя. Не кращим чином діють і інші політичні сили.

Тим часом, необхідність прогресивної еволюції, оптимального функціонування

українського суспільства, як і будь-якого іншого, у сучасних умовах вимагає діатроп

ічного бачення ситуації, узгодження інтересів, потенціалів різних соціальних і пол

ітичних сил, суспільних груп від рядових трудящих до «апаратників» і підприємців,

від українців, інших корінних народів України. Особливим чином, але в принципі в

цьому контексті розвитку складається ситуація й в інших країнах.

Істотно важливо і те, що діатропіка дозволяє у формуванні сучасної наукової картини

світу в головному перебороти протиставлення східної і західної соціокультурних

традицій, світоглядів,що їм відповідають. Вона дає можливість соціальним наукам,

що формуються в руслі некласичного (післякласичного) суспільствознавства і

людинознавства перебороти домінування західної соціології, психології, культуролог

ії, педагогіки, соціальної філософії, ввести в науковий обіг найбагатші джерела

культури Сходу, традиції соціальної думки України.

З урахуванням досягнень світової науки в її західних і східних традиціях і, насамперед,

відродження вітчизняних ідей антропокосмізму, соборності культури можна

сказати, що в Україні на початку XXI ст. виникла особлива ситуація, унікальна за

можливостями прориву в знаннях про природу і суспільство, людинознавство, у їх

використанні для вирішення проблем розвитку і соціального захисту життєвих сил

людини. Евристичний і соціально-технологічний, соціоінженерний потенціал такої

ситуації підсилюється поширенням в Україні соціологічної літератури найрізноман-

ітніших напрямів, парадигм соціального мислення, насамперед, із західних країн. Ця

експансія соціальних ідей Заходу почасти врівноважується перевиданням класичних

робіт з української філософії і соціології, а також праць учених Японії, Індії, Китаю.

Сприятливу роль у цьому напрямі відіграють праці тих великих соціологів і соціальних

філософів Заходу (О. Печчеї, Е. Тоффлер, Дж. Незбитий, П. Ебурдін, Б. Бейн,

А. Турен і ін.), які, аналізуючи глобальні проблеми сучасності, пов’язують їх з національно-

культурною, соціально-екологічною специфікою життя сучасних народів,

еволюцією їх життєвих сил. На мій погляд, Україна в плані розвитку сучасного со51

Розділ ІІ. Науковий статус соціології на початку ХХІ ст.

ціального мислення, культури в цілому представляє сьогодні арену протистояння

різних класичних картин світу і соціологічних парадигм, формування некласичної

соціології, що народжується теж не як моноліт однакового соціального мислення,

але як сукупність нових соціологічних концепцій, на основі яких може розвитися

повноцінне поліпарадигмальне соціологічне мислення, адекватне епосі некласичної

історії.

Перш ніж визначити деякі з виниклих у цьому напрямі тенденцій, відзначимо очевидний,

хоча і не прямий, не лінійний, але стратегічно важливий і показовий зв’язок

пануючих наукових картин світу, способів його пізнання, з одного боку, і розмаїтості

класичних соціологічних парадигм – з іншої. Ця проблематика позначена в багатьох

працях закордонних і вітчизняних авторів. Однак у повному обсязі вона не розкрита,

хоча і є найбільш значимою в контексті становлення некласичної соціології. Саме тут

можна усвідомити, як і які задаються алгоритми аналізу суспільства, форми знання в

кожній зі співіснуючих класичних соціологічних парадигм.

Якщо розглядати другу половину XX ст., то найбільш очевидний зв’язок системно

ї наукової картини світу і характерним для неї способом пізнання із системною

соціологією. У США цей соціологічний напрям послідовно захищав і захищає І. Валлерстайн,

що не уник впливу й інших парадигм, особливо марксистської.

Цілком очевидна відома залежність від механістичної і статистичної картин світу

соціологічного функціоналізму і структурно-функціонального аналізу, а також перших

етапів розвитку ряду напрямів позитивістської соціології. Так, наприклад,

Р. Мертон, що вважається одним з основоположників функціоналізму, у характеристиц

і різних видів доцільної людської діяльності, функцій соціальних організацій,

суспільних інститутів багато в чому йшов саме від механістичного і статистичного

розуміння світу. Звичайно, розвиток науки, соціального знання в другий період

дослідницької діяльності Р. Мертона, його знайомство з творчістю П. Сорокіна обумовили

визначений «дрейф» методологічної бази функціоналізму убік системної картини

світу. Це ж можна сказати і про Т. Парсонса, родоначальника структурно-функц

іонального аналізу в соціології.

Більше того, як нам уявляється, розвиток функціоналізму і структурно-функціонального

аналізу в соціології стимулювало еволюцію системних уявлень про світ. У

відомому змісті формувало підстави для поширення системної моделі пізнання світу,

що відповідає науковій картині, принаймні, у соціокультурному контексті. Можна

говорити про те, що системна соціологія багато в чому «стоїть на плечах» соціологічного

функціоналізму і структурно-функціонального аналізу. Доказом тому, зокрема,

можуть служити характеристики цілісності і життєстійкості соціальних систем залежност

і від їх елементів (структур), що виконують ті чи інші функції. Саме визначення

системи як сукупності елементів, функції яких забезпечують цілісність і

життєстійкість даної системи, говорить у цьому змісті саме за себе.

Залежність великих соціологічних теорій, соціологічних парадигм від наукових

картин світу і моделей його пізнання виявляє себе й у сучасних умовах, коли нова

картина світу стимулює народження нетрадиційних соціологічних концепцій. У даному

ключі варто назвати, насамперед, соціоекологію, соціологічну концепцію житт

євих сил людини, універсумну соціологічну теорію.

Логіка розвитку сучасного соціологічного знання нам бачиться не тільки в боротьб

і різних шкіл, але в трьох основних типах її зміни. Значну частину таких змін

складає природна еволюція, саморозвиток класичних соціологічних парадигм, їх вико52

Юрій М.Ф. Соціологія

ристання в межах визначених теоретичних побудов і прикладних дослідницьких стратег

ій. Ще один тип змін – реформування, трансформація практики, їх експериментального,

прикладного і теоретичного використання. До третього типу змін ми відносимо

виникнення нових соціологічних теорій, що володіють парадигмальним статусом,

або тяжіють до його оформлення. При цьому не виключається, що нові великі

соціологічні теорії можуть виникати й у межах «старих» наукових картин світу і способ

ів його пізнання. Однак більш ймовірно і показово інше – формування нових

соціологічних теорій, що спираються на сучасну наукову картину світу, її еволюційні

і революційні зміни.

У контексті визначення важливих детермінант розвитку сучасної соціології ми

враховуємо і таке угруповання умов і факторів, як: а) об’єктивні потреби соціального

життя, проблеми соціального розвитку суспільства; б) саморозвиток, взаємовплив

різних систем соціологічного знання, парадигм соціології як науки, що спира

ється на поняттєво-категоріальний апарат, визначені принципи, методи аналізу;

в) суб’єктивні творчі результати діяльності видатних соціологів, фахівців у галузі соц

іального знання. Названі фактори й умови випробують взаємовплив різних

наук про людину і суспільство, а також соціогуманітарного і природничонаукового

знання.

Не менш важливим нам представляється відзначити і ті конфронтуючі тенденції

в розвитку світової соціології, про які зараз уже пишуть багато авторів, а саме: соціолог

ічний реалізм і соціологічний номіналізм, еволюціонізм – функціоналізм, позитив

ізм – антипозитивізм, кризове – стабілізаційне соціологічне мислення, «праве» і

«ліве» соціологічне знання як частина суспільної свідомості, діленого традиційно на

право- і лівоорієнтироване, теоретична і прикладна соціологія тощо.

Домінування чи рівновага таких зустрічних, суперечних один одному тенденцій,

як і в цілому співіснування, взаємодія різних соціологічних парадигм, їх відоме протистояння

в класичній соціології було і залишається важливою умовою саморозвитку

соціологічного знання, розширення його можливостей у дослідженні суспільства.

Водночас, постійно зберігається і ще одне протистояння в розвитку соціології – орі-

єнтація, з одного боку, на монізм, логічну несуперечність соціального знання, а з

іншого боку – на поліпарадигмальність, неминучість співіснування різних великих

соціологічних теорій. Поширення отримує й розуміння того, що різні соціологічні

парадигми на різній соціокультурній основі можуть інтерпретуватися і застосовуватися

по-різному. Не випадково багато хто сьогодні намагається виявити ефективність

різних парадигм у різних країнах, специфіку використання поліпарадигмальної соц

іології в різних національно-державних умовах, зокрема й в Україні. У головному ці

спроби зводяться до виявлення соціально-евристичних можливостей сучасного соц

іологічного знання, його здатності пояснити і прогнозувати те, що відбувається в

глобальному і локальному вимірі сучасного суспільства.

Як уже зазначалося, друга половина XX ст. в історії соціології відзначена наростаючою

критикою класичних соціологічних парадигм, гостротою їх протистояння,

пошуком подолання обмеженості класичної соціології. При цьому, зрозуміло,

не можна не бачити і того, що соціологія продовжувала «працювати», розвиватися, поширювати

свій вплив на різні регіони світу. Проте могутнім стимулятором критики

класичної соціології стали, як відомо, розробки, здійснені під егідою «Римського клуба

», а також ряду футурологічних праць у руслі пошуків Е. Тоффлера, П. Ебурдина,

Дж. Незбита й ін.

Розділ ІІ. Науковий статус соціології на початку ХХІ ст.

На думку французького соціолога А. Турена, класична соціологія переважно створювалася

як ідеологія сучасності, відображення актуальної реальності. У позитив

істській традиції, що домінувала тривалий час, вона часто служила виправданням

дій освічених військових чи (і) цивільних правителів на загальновідомому прикладі

Бразилії, Туреччини, Чилі й ін. Вона також виступала відображенням зростаючої ролі

нових соціальних верств. У Франції, наприклад, починаючи з Е. Дюркгейма, було

багато зроблено для зближення соціології і соціалізму, соціологічного знання і соц

іальної освіти робітників, службовців, інтелігенції. Однак найчастіше, вважають

А. Турен і його однодумці, вона (соціологія) була ідеологією центру, суспільної інтеграц

ії, ідентифікації національно-культурного співтовариства із сучасністю. Саме тому

вона напівстихійно ототожнювалася з наукою про суспільство, у чому особливо процв

ітав Т. Парсонс як родоначальник структурно-функціонального аналізу. При цьому

тотожність порядку (структури) і руху (функції), модернізації і соціальної орган

ізації не ставилося під сумнів, приймалася як об’єктивна даність.

Тим часом, залишалося і залишається незрозумілим те, яким чином ціле (сусп

ільство), знаходячись у безупинному русі, прогресивних (і регресивних) змінах,

може представляти одночасно стабільну, інтегровану систему, здатну підтримувати

свої основні взаємодії, відносини рівноваги і внутрішню організацію, наділену найчаст

іше досить ефективними механізмами регуляції? Класична соціологія, думає А.

Турен і багато інших відомих європейських соціологів, не може відповісти на це питання.

При цьому ідея колективної свідомості більше заплутує проблему, ніж вирі-

шує її. Виявляється розірваність понятійного апарата, що описує структурні і

діяльнісні, функціональні складові суспільства, його залежність від природних основ

індивідуально-особистісної, групової і суспільного життя.

Європейська і північноамериканська класична соціологія, яким є соціологічне

знання розвинутих індустріальних країн XX ст., вивчає головним чином змішані системи,

одночасно економічні, політичні, соціально-побутові і духовно-культурні. При

цьому соціологічні теорії, як ми уже відзначали, частіше і відіграють роль ідеологій

державно-національного об’єднання. Наприклад, парсонсовська соціологія, як одна

з найбільш значних парадигм сучасної класичної соціології, була насамперед, дзеркалом

США як найбільш могутньої держави. За таким само шляхом відроджувалася з

1950-х рр. соціологія в СРСР. Так сталося і тому, що це був теж процес соціально-

ідеологічного виправдання радянського ладу, і тому, що найбільш масовими запозиченнями

радянських соціологів (О. Отрут, Т. Заславська, Р. Ривкіна, О. Здравосмислов

і ін.) 1960-1970 р. були саме запозичення з британської й американської соціолог

ії, де панував структурно-функціональний аналіз Т. Парсонса. Класична соціологія

в різних системах її парадигмальної побудови у XX ст. втратила суб’єкта соціальної

дії, людини як біопсихосоціальної істоти, що діє у визначеному життєвому просторі.

Діючі обличчя в класичній соціології розглядаються переважно з погляду того, чи

допомагають вони прогресу, соціальному розвитку чи противляться йому, виступають

як антигромадські сили. А. Турен у цьому зв’язку справедливо критикує Нікоса

Пулантзаса, що довів до крайності цю традиційну точку зору, зажадавши повного

відділення соціальних ситуацій і діючих осіб. Пов’язана з цією концепцією історіограф

ія, переборовши, у свою чергу, ідею цивілізації, тобто природну історію ансамблів

суспільної еволюції, додала центральне значення ідеї прогресу, формування сучасного

суспільства і національних держав з їх актуальною соціальною проблематикою.

Причому важливо відзначити і те, що вона поступово перейшла від романтичного

Юрій М.Ф. Соціологія

вихваляння прогресивного розвитку сучасного суспільства, де ще знаходилося місце

вірі у творчі сили індивідів, їх співтовариств, націй, до менш динамічного бачення, відпов

ідно до якого співвідношення політичних сил і культурних процесів, що відповідають

уявленням визначаються станом інфраструктури суспільства.

Таким чином, марксистська соціологія, функціоналізм і структурно-функціональний

аналіз виявилися у фокусі серйозної критики, в ситуації явної кризи. Вони,

як і багато інших класичних соціологічних парадигм, за перевагою продовжують спиратися

на три ключових принципи: принцип злиття визначеного типу суспільства і

«змісту історії» у характеристиці сучасного суспільства; принцип ототожнення соц

іальної системи з національно державним устроєм, суспільством у рамках держави,

у силу чого здобуває центральне, ключове значення поняття соціального інституту;

принцип заміни діючих осіб даного суспільства статистичними ансамблями, системами

щодо рівноважної взаємодії суспільних утворень, які обумовлюються рівнем і

формою соціальної участі, а також знаками внутрішньої логіки функціонування сусп

ільної системи. При цьому центральною ідеєю в класичній соціології була ідея відпов

ідності між інституціоналізацією цінностей і соціалізацією діючих осіб, суб’єктів

соціального життя. Вона так чи інакше цементувала системи понять у всіх класичних

парадигмах.

Тим часом ці підстави класичної соціології на Заході були серйозно зруйновані

ще в першій половині XX ст. Це відбулося, звичайно, почасти в результаті інтелектуально

ї і теоретико-методологічної критики. Однак головними їх руйнівниками, мабуть,

усе-таки стали історичні зміни, події і процеси, характерні для цього часу (у

Європі, насамперед). Європа поступово перестала вірити в ідею модернізації і раціонал

ізації сучасного суспільства унаслідок великої кризи, фашизму в Німеччині, поширення

концентраційних таборів у СРСР і Європі всупереч соціальним ідеалам

демократії і справедливості, ідеям соціалізму. Важливо й те, що історія XX ст. дала

підстави для висновку про неможливість, помилковість змішання, ототожнення соц

іальної системи і держави. У цей час зникає традиційний фетиш державної влади,

соціально контрольованої і контролюючої соціум, здійснилися національно-визвольн

і революції, соціальні революції в багатьох країнах світу, виникли нові авторитарн

і держави і індустріалістські суспільства. В ці роки класична соціологія втрача

є довіру до фігури діючої особи як історичного персонажа. Ключову роль починають

відігравати по-літичні режими, суб’єкти політичної влади. При цьому явно

слабшає роль пролетаріату, буржуазії, національно-етнічних груп, націй. Вони дедал

і сильніше починають залежати від політичних структур влади, від міжнародних

організацій фінансистів і політиків.

На хвилі таких змін виник сильний критичний струмінь класичної соціології. Вона

виявила за соціальним порядком насильство, силу, за консенсусом – змову і репресії.

Відкрила в раціональній модернізації ірраціональність, у формулюваннях загальних

принципів справедливості – приватний егоїстичний інтерес. Пригноблені класи і верстви,

колонізовані нації, незадоволені цензурою люди творчості, затавровані як маргі-

нали і дисиденти з аномальною поведінкою. Відкинули претензії нового суспільства

на універсалізм і установлення волі і справедливості. У результаті розвилася не стільки

інша соціологія, скільки антисоціологія, що руйнує класичні постулати.

У рамках таких змін у соціологічному знанні відбулося відділення соціальної системи

від діючої особи. Система стала розумітися як сукупність правил і примусів,

що діюча особа повинна навчитися, швидше, використовувати чи обходити, ніж пова55

Розділ ІІ. Науковий статус соціології на початку ХХІ ст.

жати й удосконалювати. Зі своєї сторони, індивід не став уже розумітися як громадянин

і трудящий, але як член первинних спільнот, пов’язаних з культурною традицією

(субкультурою, маскультурою, національною культурою тощо). Крім того, що конче

важливо, виявилися розділеними форми функціонування суспільства і його еволюц

ія, історичний розвиток. Історична зміна перестала визначатися як прогрес чи модерн

ізація. Вона стала характеризуватися як сукупність стратегій, що прагнуть оптимізувати

вживання обмежених ресурсів і контролювати зони невизначеності. Від такої

трансформації змісту соціологічного і соціально-історичного знання один крок до

постановки питання про керовану соціоприродну еволюцію, що враховує баланс житт

євих сил людини і її життєвого простору. Але цього кроку класична соціологія першо

ї половини і середини XX ст. ні в її конструктивній, ні в критичній складовій не

робить.

Кризове розвиток-руйнування класичної соціології, як мінімум, має дві групи

наслідків. По-перше, фіналізм, орієнтованість на деяку закінченість уявлень про сусп

ільство, його справедливий устрій, де функціонування і розвиток поступаються

місцем більш глибокому і різнобічному науковому аналізу суспільних відносин. На

руїнах взаємодіючих тривалий час еволюціоналізму і функціоналізму виростає новий

аналіз культури, господарської діяльності, суспільних систем, що виключає всяке

звертання до природи, типології суспільства, а також до пошуків змісту історії. У

цьому плані суспільство перестає бути об’єктом соціології, що переключає свою увагу

на вивчення специфіки суспільних відносин, взаємодій, поведінки людей. По-друге,

орієнтацію на загальну відмову від ідеї соціальної дії і прагнення до прямого застосування

в аналізі сучасних суспільству понять, запозичених із природничих наук, з

аналізу більш простих, ніж соціальні системи, об’єктів природознавства (рослин, тварин,

неживої природи). Обмеженість такого роду підходів у європейській соціології

осмислена і зафіксована. Про це говорять Е. Морен і А. Турен.

У вітчизняній соціології свідченням наявності даного явища в категоріальних

системах різних парадигм, у їх прикордонних зонах є широке вживання понять із соц

іобіології і біосоціології, валеології, медицини. Наприклад, досить часто використовуються

поняття «соціальне здоров’я», «соціальна терапія», «соціальна енергія»,

«соціальні хвороби», «соціальна діагностика» тощо. У цьому ми вбачаємо, крім відзначено

ї обставини, ще і те, що такого роду явища в сучасному соціологічному знанні

виступають значимими свідченнями внутрішньопарадигмальної категоріальної недостатност

і. У рамках кожної з класичних соціологічних парадигм зі зміною об’єкта

дослідження, з їх саморозвитком виявляється відсутність понять, за допомогою яких

можна було б описати нові явища, заповнити виниклі категоріальні порожнечі. У

другій половині XX ст. дані процеси стали дуже поширеними, розмиваючи фундамент

традиційних, класичних уявлень про суспільство, культуру тощо.

У цьому зв’язку можна власне кажучи багато в чому погодитися з категоричним

висновком А. Турена про те, що «соціологія в точному розумінні більше не існує: класична

соціологія зруйнована, а суто критична соціологія може зруйнуватися дуже незабаром...

історія як конкретне вивчення конкретних ансамблів розтягується на

сьогодення. Політична наука, згідно з рекомендаціями Ханни Оренд, звільняється

від соціології. Остання, будучи позбавлена інтелектуального визначення, занурюється

в незначні описові роботи чи в нісенітницю корпоративізму».

У вітчизняній соціологічній теорії донедавна не було настільки гострого відчуття

недостатності класичної соціології. Почасти це розуміється відомим домінуванням

Юрій М.Ф. Соціологія

марксистської соціології, орієнтованої в нас на модернізацію, еволюційний розвиток

і критику всього іншого соціального знання як помилкового. Почасти така ситуац

ія в Україні зумовлена масовим (у рамках соціологічного співтовариства і профес

ійної освіти) освоєнням нової закордонної і вітчизняної літератури, недоступної ще

зовсім недавно для читача, фахівця в галузі людинознавства й суспільствознавства.

У 90-і рр. ХХ ст. цей процес став десятиліттям масового учнівства українських соціолог

ів і не дозволив виникнути широкому фронту теоретичного переосмислення класично

ї соціології.

В даний час ситуація й в емпіричній і в теоретичній соціології України швидко

змінюється в кращу сторону. І це породжує новий фронт і новий зміст еволюції соц

іологічного знання в країні, глибоке проникнення вітчизняних фахівців у переосмислення

достоїнств і недоліків класичної соціології, формування нової соціологічно

ї культури. Власне кажучи ми стоїмо на порозі прориву української (як і загалом

світової) соціології в нові межі, уже затребувані розвитком некласичної історії, обумовлен

і формуванням нової наукової картини світу. Передчуття цього прориву явно

позначено в працях вітчизняних і закордонних істориків соціології, великих фахівців

у цій галузі суспільствознавства. Є щось істотне, що визначає внутрішню логіку розвитку

соціології. І ми формулюємо тезу: підставою внутрішньої лінії розвитку некласично

ї соціології є соціогенетика. Саме вона дозволяє зрозуміти єдність організації і

розвитку соціуму, роль у цьому розвитку людини, взаємозалежність її життєвих сил і

життєвого простору. Але це вже тема для окремої статті.