Актуальні проблеми соціальної екології

У процесі еволюції суспільства взаємодія людини і природного середовища характеризується певними суперечностями. На ранніх етапах розвитку-суспільства проявляється тенденція залежності людини від природи. В епоху палеоліту людина хоча й виготовляла знаряддя праці, але тільки для полювання і збирання продуктів, здобут­тя легкодоступної їжі. Тоді людина практично нічим і не відрізнялася від тварин. Мисливське, збиральницьке господарство надзвичайно залежало від природи і ареали залюднення обмежувалися зонами сприятливого теплого клімату і багатством харчових ресурсів.

З розвитком продуктивних сил суспільства залежність людини від сил. природи значно, але досить відносно зменшилась. Удосконален­ня знарядь праці сприяло нагромадженню швидкими темпами і кіль­кісно значних за розмірами засобів життєзабезпечення, а будівниц­тво іригаційних споруд гарантувало стабільний урожай, створення ж дамб захищало від повеней тощо - усе це поліпшувало умови жит­тя людини і водночас сприяло залученню в господарську орбіту но­вих територій, освоєнню їх. Поряд з процесом ослаблення залеж­ності людини від природного середовища формується і тенденція розширення зв'язків і відносин людини з природою. Це проявлялось у дедалі зростаючих можливостях використання різних природних копалин, сировини. Так, нафта тривалий період використовувалася лише як джерело теплової енергії. Сучасній нафтохімії відомо біль­ше 8 тисяч нафтопродуктів. Прогрес, проте має і підводні рифи. Ось зворотний бік медалі: розвиваючи переробну промисловість, вико­ристовуючи різноманітні види корисних копалин, людина поставила себе у ще більшу залежність від природи, аніж на початку етапу суспіль­ної еволюції. Ця залежність проявляється у вичерпності багатьох не­обхідних для людини корисних копалин, переважно руд чорних і ба­гатьох кольорових металів, нафти, води, деревини, вугілля та ін.

У процесі взаємодії суспільства і природи, коли природа є об'єк­том потужного антропогенного, тобто людського впливу, виникає загроза самому існуванню людства. Визначаються дві причини: забруд­нення навколишнього середовища і вичерпання природних ресур­сів. Активно використовуючи природні ресурси з допомогою дедалі досконаліших технологій і виробництв, суспільство досягло веле­тенських успіхів і якісно змінило спосіб життя. За останнє століття, наприклад, людство збільшило в тисячу разів енергетичні запаси: в світі споживання енергії на одну людину складає 10 кВт; в економіч­но розвинених країнах щоп'ятнадцять років подвоюється загальний обсяг товарів і послуг. Та людство вже починає платити борги за технічні й інші успіхи цивілізації. За 70-ті — 90-ті роки знищено дві третини лісових масивів, що покривали Землю; щорічно в два-три рази зростає кількість шкідливих викидів, що забруднюють природ­не середовище; змінився стан і склад біосфери (за двадцять століть збільшилась на 20 відсотків кількість вуглекислоти і пилу в атмосфе­рі). У нових для людства умовах взаємодія суспільства і природи на­буває інших рис: розвиток суспільства, всіх його складових не завда­ватиме шкоди природі, а навпаки, сприятиме виробленню умов, за яких природний фактор враховувався б повніше і входив до структури виробництва. Сучасна соціальна екологія такий підхід до вирішення актуальних проблем взаємодії суспільства і природи, суспільства і людини, природи і людини розглядає як коеволюцію.

Проблема коеволюції

Що ж таке коеволюція? Коеволюція —сукупність соціоекологічних поглядів, За якими суспільство і природа становлять соціоприродну систему, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного вра­хування природного. Інакше кажучи, дальший розвиток суспільства, всіх його культурологічних і матеріальних факторів неможливий без узгодження з розвитком природи.

Система — суспільство — навколишнє середовище є досить жорсткою системою, елементи якої взаємовизначають один одного. Мабуть, тут доречна аналогія з принципом антропності, досить попу­лярним у сучасній науці. Відповідно з ним усі фізичні константи: швидкість світла, гравітаційна стала та ін. — настільки зв'язані між собою, що навіть незначна зміна, на мізерно малі долі процента, їх величин перетворила б Всесвіт до невпізнанності. Глибинні стосун­ки суспільства і природи здійснюються, отже, так, що певні зміни в природі ведуть до змін у суспільстві і навпаки. Тому наріжним каме­нем коеволюції є постулат: необхідно вивчати їх характер у повсяк­денній практичній діяльності людини. Під кутом зору коеволюції сус­пільство, вдосконалюючи техніку і технологію, залучаючи до процесу матеріального виробництва все нові і нові об'єкти природи, водно­час повинно суворо дотримуватись її законів, зберігати стан рівно­ваги, виконувати рекомендації екологічних норм. Йдеться не про пресловуте перетворення і підкорення природи, а про адаптацію до неї, збереження і розвиток екосистем, формування штучного середови­ща у ній і то в такому вигляді, аби не спотворювати природне сере­довище — органічне місце проживання людини.

Ідеї коеволюції не виникли на пустому місці. Першим, хто висловив і теоретично обґрунтував їх — Володимир Іванович Вернадський. У праці «Хі­мічна будова біосфери Землі та її оточення» та ряді інших дістало розвиток учення про біосферу і ноосферу, оприлюднено зв'язок між ними і характе­ром діяльності людини, що підлягає змінам. Ноосфера — сфера взаємодії природи і суспільства, де діяльність людини стає визначальним фактором розвитку, На думку Володимира Вернадського, ноосфера формується як за­кономірне відтворення на якісно новому рівні особливостей організації біосфери. Саме так, а не інакше, людська діяльність прокладає собі шлях. її логіка у системі взаємин суспільство — природа має бути в ладу з принципа­ми організації біосфери. Ноосфера, на думку Володимира Вернадського, це перетворена людьми біосфера, що пізнана із практично засвоєних законів її будови, розвитку і функціонування. Володимир Вернадський писав, що «лю­дина у всіх її проявах є певною закономірною складовою частиною біосфери». 1 далі, розвиваючи думку про людство як нову геологічну силу в історії планети, продовжував: «це є велике природне явище, що відповідає, точніше, геологічній організованості біосфери, що склалася. Утворюючи ноосфе­ру, що корінням зв'язана із земною оболонкою, чого раніше в історії людства такою мірою не спостерігалося». Зрозуміло, у сучасних умовах, коли мину­ло піввіку після появи праць Володимира Вернадського, у соціальній екології повніше і глибше усвідомлюється роль людини у природних процесах. За­гальна концепція про необхідність пізнання законів природи, врахування їх у практичній діяльності, органічного взаємозв'язку людини і природи зали­шається правильною.

Отже, ідеї коеволюції обґрунтовують необхідність перегляду пріо­ритетів людини, тіснішого узгодження їх з можливостями природи. Академік Микола Мойсеєв точно підмітив: тонке, ювелірне узгод­ження людської поведінки з вимогами стабільності навколишнього середовища — характерна особливість епохи, що наступає, вимагає нового світобачення, нової моральності і в кінцевому результаті — нового духовного світу. Розуміння коеволюційного шляху розвитку суспільства пускає поки що лише перші паростки у масовій свідо­мості. Належить ще багато зробити теоретично і переважно прак­тично, щоб його реалізувати. Одна з найважливіших проблем — пе­реведення виробництва на екологічні засади, тому що створені людиною потужні продуктивні сили складають у сучасних умовах головну загрозу для навколишнього середовища.

Екологічні вимоги

сучасного виробництва На початку 90-х років Генеральна Екологічні вимоги Асамблея ООН, а також Глобальний форум релігійних лідерів, парламентаріїв і вчених по захисту навколишнього середовища і розвитку відмічали, що ядерна загроза відходить на другий план. У стратегії виживання люд­ства дедалі пріорітетнішою стає екологічна проблема. У створенні такої ситуації провідна роль, безумовно, належить продуктивним силам суспільства.

Розвинувши виробничі потужності, людина уже в середині XX ст. виявилася певною мірою їх заручником. Фахівці відмічають, що екологічна криза н Україні в сучасних умовах торкнулась і вразила всі сфери навколишнього середовища. За оцінками деяких зарубіжних учених, щорічні втрати України внаслідок неефективного нераціонального природокористування складають від 15 до 20 відсотків її національного доходу і є чи не найбільшими у світі. У документі «Навколишнє середовище і розвиток», поданому Україною в ООН, відмічається, що економічна політика в країні десятиліттями велася без урахування можливостей і потреб окремих регіонів. Сформувалася одна з найважчих екологічно економік, перенасичена хімічними, металургійними, гірничими виробництвами та застарілими технологіями. Трагедією у долі українського народу стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції — перша у світовій історії глобальна екологічна катастрофа. Внаслідок аварії в навколишнє середовище викинуто 50 мільйонів кюрі раді о нуклідів різних типів. Катастрофа завдала значного удару навколишньому середовищу не лише України, Білорусі, Росії, але й більш віддалених країн — Швеції, Німеччини, Італії, Австрії, Бельгії та ін. Економіка України та інших країн зазнали великих втрат. За оцінками спеціалістів витрати на ліквідацію наслідків катастрофи до 2000 року складуть 180 — 200 мільярдів доларів. Але справа не лише в економіці. Народу Україні завдано морально-психологічного удару: під загрозою унікальна культура тих районів, звідки переселено людей (переміщено 200 тисяч людей з 2 тисяч населених пунктів). У зараженій місцевості ще мешкає 2,4 мільйона населення, серед них 500 тисяч дітей віком до 14 років. Несприятлива екологічна обстановка характерна не лише для країн з низьким технологічним рівнем і техноло­гічною дисципліною виробництва, ненадійною технікою, але й в технічно розвинених. Сучасне виробництво з кожних узятих від природи 100 оди ниць речовини використовує лише 3 —4, а решту викидає в навколишнє середовище як отруйні речовини і технічні відходи.

Як діяти в такій складній екологічній ситуації? Зовсім заборонити виробництво, повернутися до природи, як закликають деякі представники ру­ху «зелених»? Соціальна екологія дає відповідь. Сучасне людство може значно послабити, або й повністю уникнути техногенної дії на природу, якщо створюватиме екологічно чисте виробництво. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції викликала чимало дебатів. Виникла проблема дальшої її долі, і взагалі атомної енергетики. Лунають не поодинокі голоси про закриття Чорнобильської АЕС — одного з важливих джерел енергоресурсів України. Тенденцією розвитку світової економіки є заміна нафти вугіллям, а в ряді країн — ядерною енергією і природним газом. Це свідчить про те, що мова йтиме не про вичерпаність енергоресурсів, а про ломку традиційних про­порцій світової енергетики. У вирішенні проблеми енергоресурсів важливо не тільки помірне витрачання їх, але й розумна ощадливість. Часто не звер­тають уваги на нову техніку і технологію, а науково-технічний прогрес для декого — це відеомагнітофони і супертелевізори, що є у «них» і немає у «нас». В одних випадках над людьми тяжіє страх (це можна пояснити і зро­зуміти — адже в минулому чорнобильська трагедія), в інших — занепокоєн­ня екологічною обстановкою. Вчені ніколи не приховували дійсного стану: саме вчені першими забили на сполох, розпочали «штурм» державних і мі­журядових інститутів — існує серйозна загроза життю людства. А тепер ви явилося — вчені головні «винуватці» екологічної кризи. Та це ж демагогія.

Візьмемо Японію. її розквіт став можливим саме тому, що країна стала на шлях стрімкого прискорення науково-технічного прогресу, зокрема, і в галузі ядерної енергетики. Атомні електростанції Японії працюють у межах великих міст, розташовуються у курортних місцевостях. І це — у сейсмічно небезпечній зоні! Народ, який пережив страхіття ядерних бомбардувань, здавалося б, повинен ставитися з підозрою до атомної енергії, розвиває її бурхливими темпами! І справа не тільки у якості спорудження і обладнання атомних електростанцій, хоча і це важливо, але й у високій підготовці персоналу, який знає і, що важливіше, виконує вимоги правил безпеки, і в широкій поінформованості населення. На кожному атомному об'єкті є спеціальні центри, куди може прийти будь-хто і отримати вичерпну інформацію тільки про атомну електростанцію, але й про роботу кожного агрегата; кожен може зустрітися з вченими і фахівцями, йому пояснять, покажуть усе, що тільки забажає. В Україні, Білорусі, Росії й інших країнах Співдружності — десятки атомних електростанцій і на кожній з них немає такого центру. Хіба можна докоряти людям, звинувачувати їх у неграмотності сто­совно ядерної енергетики? Ні, необхідно давати їм повну інформацію про Те, що відбувається, знайомити з досягненнями науки і техніки (Див.: Введение в политологию. ч.2, Харьков,1995, с.444).

У сучасних умовах в Україні спеціалісти різного профілю актив­но вивчають вплив конкретних технологій на природу, сформулюва­ли ряд екологічних обмежень у різних галузях, обґрунтовують нові стратегії екологічно чистих напрямків виробництва: заміна техноло­гій на такі, що не впливають на природу, створення виробництв без підходів або з невеликою їх кількістю, використання сонячної енер­гії та ін. Здійснюються окремі або навіть комплексні природоохо­ронні заходи, опрацьовуються і реалізуються концепції всебічної еко­логізації суспільного виробництва; формується науково-технічна інвестиційна політика, спрямована на вирішення екологічних проб­лем, створення ефективної системи державного і громадського кон­тролю за регулюванням взаємодії виробництва і природи; створюється надійний економічний механізм ринкового типу в природокористу­ванні та охороні навколишнього середовища. Найважливіший на­прям екологізації суспільного виробництва — структурна перебудо­ва. Йдеться про екологічну оптимізацію і раціоналізацію суспільного виробництва та окремих галузей. Ця проблема актуальна і для укра­їнської промисловості. Проте такий напрям успішно реалізується на практиці лише за умов екологізації науки і техніки.