Власюк О.С., директор Національного Інституту стратегічних досліджень при Президентові України

Види міжнародних відносин:

• за сферами суспільного життя - економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;

* на основі взаємодіючих суб'єктів - міждержавні, міжпартійні, відносини між: різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

[Міжнародні відносини здійснюються на таких рівнях як глобальний (загально планетарний), регіональний (африканський, азіатський та ін.), локальний (східноєвропейський, північноамериканський та ін.). З точки зору ступеня напруженості міжнародних відносин можна говорити про їхні стани - стабільності, суперництва, ворожнечі, довіри, співробітництва, війни.

На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжнародні відносини не мають єдиного центру управління. Тут є стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин. А це означає, що головну роль у міжнародних стосунках мають відігравати переговори, співробітництво, взаємодія.

25.3. Міжнародна політика: суть, цілі, функції. Міжнародна політика (світовий політичний процес) - це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об'єднань громадян у сфері міжнародного життя. Існує чотири основні форми міжнародної політики (див. схему 32).

Міжнародна політика здійснюється на таких принципах:

> невтручання у внутрішні справи інших держав;

> рівноправ’я;

> повага суверенітету;

> добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов'язань.

Упродовж останнього десятиріччя XX ст. відбулася фундаментальна трансформація усього світового ладу. Доля людства вже не залежить від балансу лише двох антагоністичних сил, характерного для періоду "холодної війни ". У багатоцентровій системі світової політики визначився цілий шерег центрів тяжіння і впливу: США, Європа, яка стрімко йде до об'єднання, Росія; досить активно відбувається становлення могутніх центрів світової політики у Південно-Східній Азії та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Разом із цим, світ, що змінився, не став стабільнішим, безпечнішим. Як і раніше, спалахують регіональні конфлікти (наприклад, протягом всіх 90-х рр. XX ст. точиться військовий конфлікт на Балканах), ведеться кривава міжетнічна ворожнеча, активізується міжнародний тероризм, загострюються глобальні економічні кризи, зростає загроза економічної катастрофи. Для того, щоб ефективно протистояти цим та іншим викликам, потрібні кардинальні зміни в світовому політичному устрої згідно нових реалій.

"[...] Традиційний спосіб мислення, що домінував у сфері міжнародних відносин у XX столітті, спирався на розуміння світового порядку як побудованого на протистоянні світових потуг, балансі сил, оволодінні стратегічно важливими позиціями в різних регіонах світу тощо. Стереотип біполярності світу, обтяжений уявленнями про конфронтаційну побудову, склався за часів "холодної війни" і, слід визнати, досить ще вкорінений у політичній свідомості багатьох країн світу. З огляду на радикальні зрушення, що відбулися за останні десятиліття, кажуть про монополярну схему світового устрою, маючи на увазі безперечне домінування США як лідера західного світу. Невдоволені лідерством США схиляються до концепції багатополюсного світу, офіційно принятої Китаєм та Росією як основи їх зовнішньополітичного мислення та практичної поведінки. Приблизно в тому ж дусі дуже модними стали розмови про зіткнення цивілізацій як джерела майбутніх глобальних конфліктів тощо [...].

[...] Можна сподіватися, що належним чином осмислені вересневі події (2001р. - авт.) сприятимуть формуванню нової системи світового порядку, яка будуватиметься вже не стільки на протистоянні різних світових потуг, скільки на їх консолідації у боротьбі проти міжнародного тероризму та інших глобальних загроз.

Після 11 вересня ключове поняття традиційної геополітики - могутність держави, що має визначатися її військово-економічним потенціалом, територією, розташуванням країни, її природними, людськими та організаційними ресурсами, виявилося недостатнім.

Усього цього виявилося замало, щоб захистити найпотужнішу державу від міжнародного фанатизму. Останній спирається на мінімальні фінансові та людські ресурси і, водночас, на чітку організацію та фанатичну відданість певній ідеологи невеликого кола спеціально підготовлених бойовиків. Терористи діють потаємно, вони інкорпоровані в життя країни, користуються свободами та правами демократичного цивілізованого суспільства, не поділяючи його цінностей.

[...] Отже, могутність окремих держав має значення лише тією мірою, якою їх потенціал може бути поставлений на захист консолідованого світу порядку та закону. Дбаючи про свою безпеку, кожна держава або група держав мають включитися у процеси підтримання міжнародного порядку та стабільності, розцінюючи це як важливу складову власної національної безпеки."

Парахонський Б.О., зав. відділу Національного інституту проблем безпеки при РНБО України.

Структура світового політичного процесу складається з таких основних типів суб'єктів політичного життя:

►національні держави;

►організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру, наприклад, Європейський Союз;

►міжнародні урядові організації та їх органи, наприклад, Організація об'єднаних націй, Європейський парламент;

►недержавні суспільно-політичні, громадські організації, наприклад, Міжнародна організація охорони здоров'я.

Світовий політичний процес має ряд цілей, зокрема: участь у міжнародному поділі праці, забезпечення міжнародного миру, спільний захист прав людини, спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (екологічної, демографічної, продовольчої, охорони і раціонального використання природних ресурсів, відвернення термоядерної війни, гонки озброєнь та забезпечення ненасильницького миру, подолання низького рівня розвитку багатьох країн світу, раціональне освоєння Світового океану та космосу) та ін.

При реалізації завдань міжнародної політики держава здійснює ряд функцій, зокрема, оборонну, регулятивну, інформаційно-представницьку, інтегративну та ін. Реалізація оборонної функції спрямована на запобігання загрози для Держави і пошуки мирного врегулювання проблем. Регулятивна функція полягає у необхідності дотримання суб'єктами міжнародних відносин, закріплених

міжнародними нормативно-правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування. Інформаційно-представницька функція реалізується у діяльності офіційних органів, які представляють позицію уряду своєї держави на міжнародній арені, а також інформують керівні органи держави про діяльність і наміри урядів інших держав. Інтегративна функція полягає у тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування міжнародного співтовариства, міжнародний правопорядок.

При реалізації міжнародної політики держави використовують політичні, економічні, воєнні, ідеологічні засоби. Найважливішу роль відіграють політичні засоби, зокрема дипломатія. Серед ідеологічних засобів міжнародної політики перш за все виділяють засоби впливу на світову громадськість шляхом зовнішньополітичної пропаганди та розвитку культурних зв'язків між державами. До економічних засобів відносяться товарні фонди держави, її грошові ресурси, досягнення науки і техніки, які держава може продавати чи надавати іншим країнам як допомогу чи кредит, і таким чином впливати на міжнародні стосунки. Серед воєнних засобів провідне місце займають збройні сили держави.

У цілому провідною тенденцією сучасної міжнародної політики є подолання її конфліктно-конфронтаційного стилю, підпорядкування її інтересам людини, здійснення філософії, згідно з якою сучасний світ є світом глобального співробітництва.

"У сучасному інтегрованому світі здійснення масштабних терактів становить загрозу усьому цивілізованому світу. Тому існує нагальна необхідність солідаризувати зусилля всього світового співтовариства з метою протистояння міжнародному тероризму, розробки плану дій у форматі ООН, НАТО, інших світових організацій у цьому напрямі. Задля об'єднання зусиль у боротьбі з новою масштабною загрозою США та країни Заходу вимагатимуть беззастережної підтримки з боку інших держав, у тому числі й України."

Б. Парахонський

25.4. Україна на міжнародній арені. З початку 90-х рр. XX ст. Україна вийшла на міжнародну арену як самостійний суб'єкт міжнародної політики. На середину 2001р. її визнали де-юре і де-факто 165 держав. Проте роль і вага нашої держави у сфері міжнародних відносин багато у чому залежатиме від того, на яких засадах будуватиметься її зовнішньополітична діяльність.

Зовнішня політика України носить відкритий характер. її головними завданнями є:

- діяльність щодо утворення і розвитку незалежної демократичної держави;

- забезпечення стабільності міжнародного становища України;

- збереження територіальної цілісності і недоторканості кордонів, встановлення взаємовигідного співробітництва із усіма зацікавленими сторонами;

- входження національного господарства в світову економічну систему і підвищення добробуту народу;

- захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном;

-ї створення умов для підтримки контактів з українською діаспорою, керуючись при цьому міжнародним правом;

-ї виступ на міжнародній арені як надійний і передбачуваний партнер.

Як зауважує С. Рябов, зміст української зовнішньої політики у першій половині 90-х рр. зводився до розв'язання проблем ядерного роззброєння нашої держави, до з'ясування стосунків з Росією щодо Криму та Чорноморського флоту, ДО заохочення іноземних інвестицій, до міжнародної участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи й запобігання її поширення та до отримання гуманітарної допомоги. Сьогодні для України великий інтерес мають інтеграційні процеси в Європі й побудова нової архітектури безпеки на континенті, участь у боротьбі з тероризмом.

Прагнення повернути свою ідентичність повноправної європейської держави І кінцевому підсумку визначило європейську інтеграцію як єдино прийнятний Цілях розвитку України. Саме тому однією з пріоритетних цілей української зовнішньої політики є інтеграція в Європейський Союз". Втілення в життя Указу Президента України від 11.06.1998 р. "Про стратегію інтеграції України в ЄС" покликане забезпечити для нашої держави здобуття асоційованого, а згодом - й повноправного членства в ЄС.

У посланні Президента України Л. Кучми до Верховної РадиУкраїни четвертого скликання "Європейський вибір" зазначається, що у 2002-2003 рр. Україна повинна вступити до Всесвітньої організації торгівлі. У 2003-2004 Л. Кучма пропонує підписати угоду з ЄС про асоційоване членство, провести переговори про зону вільної торгівлі. У 2004-2007 рр. Україна повинна виконати. необхідні процедури для вступу в силу угоди про асоційоване членство. У 2005-2007 рр. Україна повинна створити митний союз з ЄС, а у 2007-2011 рр. - виконати усі вимоги, необхідні для вступу у Євросоюз.

Чітка та пріоритетна орієнтація України на інтеграцію у ЄС, набуття статусу асоційованого, а потім і повноправного членства у ньому, за словами Президента України, повинно розглядатися як основа стратегічного та соціального розвитку нашої країни на наступні десять років та на віддалену перспективу.

Курс на інтеграцію України в Європу означає не однолінійну орієнтацію на шкоду двосторонньому співробітництву з іншими державами, а гнучку систему взаємовідносин у глобальному просторі Європа - Росія - Азія - Північна Америка, яка в свою чергу складається з важливих для українських інтересів регіональних "угрупувань", де на першому місці - суміжні держави. Саме із встановлення дружніх відносин з Росією, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією, Молдовою розпочався "вихід" України в Європу.

Україна бере активну участь у будівництві "верхнього поверху " нової архітектури безпеки, яка складається з таких організацій і структур, як ОБСЄ, НАТО, ЗЄС, Рада Європи. Наша держава вносить безпосередній вклад у зміцнення міжнародної безпеки своєю активною участю у миротворчих операціях, що проводяться під егідою ООН і ОБСЄ. Українські миротворці та дипломати добре зарекомендували себе в Анголі, Молдові, республіках колишньої Югославії, Таджикистані, Гватемалі, Грузії. Таким чином, Україна демонструє світові, що вона є не тільки споживачем, а й виробником безпеки.

Одним із найважливіших засобів легітимного міжнародного втручання в конфліктні ситуації у світі з метою усунення загрози міжнародному миру та безпеці є операції з підтримання миру (ОПМ). Вони є найефективнішим інструментом у арсеналі засобів ООН. Україна бере участь в ОПМ з липня 1992 р., а у травні 1999 р. введено в дію Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", що регламентує участь нашої держави в миротворчій діяльності.

За десять років у міжнародних операціях взяли участь понад 26 тисяч військовослужбовців Збройних сил та працівників органів внутрішніх справ України. Виходячи із чисельності своїх миротворчих контингентів Україна входить до складу перших 20-30 країн серед держав-учасниць миротворчості (загальна їх кількість - понад 80). Вони виконували миротворчу місію в Сьєрра-Леоне, Анголі, Гватемалі, Боснії, Герцеговині, Македонії, Таджикистані, Хорватії. На сьогодні українські військовослужбовці та міліціонери представляють нашу державу у Боснії та Герцеговині, Косові, Східному Тиморі, Афганістані, Хорватії, Македонії. Протягом останніх років Україна надавала свої авіатранспортні послуги для виконання завдань в Демократичній Республіці Конго та Косово.

На жаль, за роки миротворчості у цих операціях загинуло 18 військовослужбовців та близько 60 отримали поранення. З огляду на те, що одним із важливих аспектів миротворчих операцій є належна безпека військовослужбовців, Україна стала ініціатором Конвенції'щодо захисту миротворчого персоналу ООН, відкритої до підписання у 1994 р. У контексті адаптації і зростання ролі європейських і євроатлантичних структур безпеки неабияке місце займає співробітництво України з НАТО. Ставлення до цього як у політиків, так і у громадян України неоднозначне. Кількості прихильників і противників зближення з НАТО приблизно однакові; при цьому значний відсоток "невизначених" є свідченням амбівалентного співіснування у масовій свідомості двох образів Альянсу - старого "ймовірного противника " і нового "стратегічного партнера ".

Навколо згаданої проблеми є надто багато ідеологічних нашарувань, але національні інтереси України щодо НАТО базуються не на симпатіях чи антипатіях, а визначаються з урахуванням провідної ролі Північноатлантичного альянсу в підтриманні міжнародного миру, стабільності, безпеки, сприянні поглибленню міжнародного довір'я в євроатлантичному регіоні, створенні нової системи безпеки в Європі. Крім участі у спільній з НАТО програмі "Партнерство заради миру ", Україна співпрацює з Альянсом у галузі екології, перекваліфікації військовослужбовців, в подоланні наслідків надзвичайних ситуацій тощо. Важливою умовою зміцнення позицій

України в європейському домі є її участь у зустрічах президентів країн Центральної і Східної Європи.

Європейське тяжіння України зовсім не означає згортання політичних і економічних зв'язків на інших напрямках, зокрема з державами-учасницями СНД. Проте; Україна вважає, що СНД матиме перспективу лише у тому випадку, якщо він зможе оновитися не шляхом Створення наднаціональних структур, а шляхом формування сприятливих умов для торгівлі, економічного і науково-технічного співробітництва і зовсім не обов'язково на "загальному" рівні, а на взаємовигідній двосторонній основі або у "групах за інтересами".

Згідно Конституції України (ст. 18), зовнішньополітична діяльність нашої держави направлена на забезпечення її національних інтересів і безпеки, шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства у відповідності з принципами міжнародного права, логікою еволюції загальнолюдської цивілізації.

25.5.Тероризм. Тероризм - опозиційна діяльність екстремістських організацій окремих осіб, метою яких є систематичне чи одноразове застосування насильства (чи його загрози) для залякування урядів і населення. Тероризм проявляє себе як яскравий феномен сучасності, його перший серйозний прояв зафіксовано у 1972 р. Він не є знешкодженням сил супротивника як війна та диверсії; він має на меті порушити основу держави, посіяти невпевненість, зробити паніку основним способом поведінки суспільства. Тобто, терористичні акти - це війна психологічного характеру. Головним завданням тероризму є насаджування атмосфери Паралізуючого жаху та песимізму. Об'єктами терору може бути все, що має якесь значення для громадян, суспільства, держави. Тероризм використовує увесь арсенал боротьби, накопичений з найдавніших часів ("всі засоби хороші для досягнення мети"): убивства політичних діячів, викрадення, погрози, вибухи у громадських місцях, біологічні атаки, захоплення заручників тощо.

Різновидами тероризму є: І) механічний і біологічний; 2) ідеологічний і релігійний; 3) правий (неофашистський, правоавторитарний) і лівий (революційний, анархічний). Чи не найбільшу загрозу для людства сьогодні становить біотероризм, спрямований на викликання наростаючої паніки, коли Населення швидко вводиться в стан масового психозу (як писав Б.Шоу, "бути рабом страху - це найбільше рабство"). Система запобігання терактам, епідеміям і дії біологічних чинників у світі на низькому рівні. Спалахи терористичних дій стимулюють неправомірну поведінку жартівників та психічно хворих людей.

"Авторами" терактів можуть бути як одинаки (напр., Тімоті Маквей), так і організовані групи (напр., Японська Червона Армія, Аль-Каїда).

Боротьба з тероризмом, здійснювана під егідою ООН, сьогодні стала пріоритетом міжнародної політики, але занепокоєння викликають спричинювані нею жертви серед мирних жителів. Терористичні акти розглядаються як дії, спрямовані проти усього людства, а не проти однієї країни; боротьба з тероризмом не сприймається як боротьба з якоюсь релігією чи культурою.

Події 11 вересня стали символічною віхою, що умовно роз'єднала періоди сучасності на історію "до 11 вересня" та "після 11 вересня", а й сучасний політичний простір, надавши йому ознак нової - постгеополітичної реальності. У першу чергу ці світосистемні трансформації позначилися у переформуванні та переформулюванні загального простору цивілізаційної взаємодії, надавши ознак другорядності таким інституційним формам міжнародної безпеки, як формальне членство у військово-політичних коаліціях та митних союзах, а також, трансформувавши розуміння внутрішніх та зовнішніх загроз, військово-силових і невійськових факторів стабільності."