Відмінності громадських рухів від партій

 

Ознака	Громадські рухи	Партії
/. Ідейна орієнтація	Не дотримуються певної ідейно-політичної орієн­тації; виникають групи і течії, які можуть розходи­тись в поглядах.	Об'єднання одно­думців.
2. Соціальна база Мета	Широка Намагаються вирішити, як правило, важливі соц­іально-політичні проблеми з певною метою. В більшості випадків, досяг­нувши її, припиняють існування.	Обмежена Мають комплекс цілей.
3. Ставлення до влади	Намагаються впливати на владу, але самі, як правило, не добиваються її.	Виникають для завою­вання влади, потім діяльність спрямована на її утримання та зміцнення.
4. Організаційна структура	Мають ядро - ініціативні групи, координаційні ради, але відсутня внутрішня дис­ципліна. Розвиваються на основі со­лідарності і самостійності добровільних учасників.	Мають формальну внутрішню ієрархію, дисципліну.
5. Членство	Не мають формального колективного чи індивіду­ального членства.	Мають.

Третій етап розвитку молодіжного руху пов'язаний з розмежуванням питання про необхідність об'єднання зусиль з вирішення соціальних проблем, що хвилюють молодь, більш активного залучення молоді у міжнародний мо­лодіжний рух. Для представлення інтересів молоді перед державною вла­дою і в різних міжнародних організаціях створено Український національ­ний комітет молодіжних організацій (УНКМО), що об'єднав практично всі молодіжні структури країни. На всеукраїнському рівні функціонує "Моло­діжний парламент".

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1.Що Ви розумієте під поняттям "політична партія"?

2.Чим політичні партії відрізняються від громадських організацій?

3.Коли виникли політичні партії?

4.З прізвищами яких мислителів пов'язані перші наукові уявлення про політич­ні партії?

5.Що зумовлює виникнення політичних партій?

6.Які етапи за М. Вебером пройшла у своєму розвитку політична партія?

7.Які ознаки характеризують політичні партії?

8.Які функції виконують політичні партії?

9.У чому відмінність між партійними системами за класифікацією Дж. Сарторі?

10. Які типи політичних партій Ви можете назвати?

ТЕМА 16

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ І ЛІДЕРСТВО

Керувати іншими, керувати цілою країною мо­жуть лише ті, які навчилися керувати собою, своїми власними думками і почуттями, своєю власною стихією. Лише ті можуть встанови­ти порядок у країні, хто встановив порядок у середині себе, привів до ладу свою волю і спря­мував її до ладу вищої мети.

М. Бердяєв

• Генеза ідей політичного елітизму • Типологія політичних еліт • Систе­ми формування і зміни політичних еліт • Політична еліта сучасної Украї­ни • Сутність політичного лідерства • Теорії політичного лідерства

• Класифікації політичного лідерства • Функції політичних лідерів

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

визначити поняття "еліта", "лідерство";

розуміти різні підходи до проблеми поділу на еліту та "простолюдинів";

виділити типи еліт;

сформулювати "залізний закон олігархії";

розуміти суть "коефіцієнта еліт";

пояснити системи формування та зміни еліт;

описати процеси формування національної еліти України;

охарактеризувати теорії політичного лідерства;

визначити функції політичних лідерів.

 

 

 

Ключові поняття та терміни поняття та терміни
• еліта	• "відкрита " і "закрита " еліта
• контреліта	• "національна аристократія "
• політична еліта	• правляча еліта
• адміністративна еліта	• релігійна еліта
• господарська еліта	• істеблішмент
• наукова еліта	• джерела формування еліти
• функції політичної еліти	• лідер
• лідерство	• політичне лідерство
• політичний лідер	• політичний імідж

16.1. Генеза ідей політичного елітизму. Термін "еліта" у перекладі з французького означає "кращий ", "вибраний ", "відбірний ". Цим поняттям по­значають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво у пев­них галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську, духовно-інтелекту­альну, політичну, військову, наукову, інформаційну, адміністративну тощо. Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного се­редовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних яко­стей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебу­ває в опозиції до правлячої верхівки).

Термін "еліта" введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ідеї поділу суспільства на "вищих " і "нищих ", "аристократію " та "простолюдинів " знаходять своє обґрунтування у творчості Конфуція, Платона, Н. Мак'явеллі, Т. Карлей-ля, Ф. Ніцше та ін. Наприкінці XIX - на початку XX ст.ст. з'являються перші концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс. Існують різні погляди на суть еліти, а саме:

В. Парето називає елітою людей, які отримали найвищий індекс у галузі їх діяльності;

Г.Лассуел - осіб, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством;

Х.Ортега-і-Гассет - людей із найвищим почуттям відповідальності;

М.Вебер - харизматичних особистостей;

А.Тойнбі - творчу меншість суспільства, яка протистоїть нетворчій більшості;

Д.Дюпре - людей, які мають високий статус в суспільстві та завдяки яко­му впливають на соціальний прогрес;

Л. Фройнд - "богонатхненних особистостей", які відгукнулися на "вищий заклик", почули "поклик" та відчули у собі здатність керувати. Італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці "Основи політичної науки "(1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації.

"У всіх суспільствах, починаючи від слаборозвинених і до найбільш передових та могутніх сучасних суспільств, з'являються два класи людей - клас, який керує, та клас, яким керують. Пер­ ший клас завжди менш чисельний, виконує всі політичні функції, монополізує владу та користується перевагами, які приносить влада, тоді як другий, чисельніший клас, керується, контролюється першим, причому таким способом, який за­безпечує функціонування суспільному організму".

Г.Моска

Г. Моска довів, що еліти були неминучі, бо всі суспільства характеризують­ся диктатурою меншості над більшістю. Він стверджував, що фундаментом

суспільного розвитку стає не економіка, а політика. Г.Моска обґрунтував проб­лему необхідності циркуляції еліт, панування організованої меншості над неорганізованою більшістю. Г.Моска підкреслює, що "рекрутування" прав­лячої меншості проходить різними способами, але головним критерієм повинні бути здібності, потрібні для політичного управління в певну епоху. Він називає еліту "державним класом", оскільки всі клю­чові пости в державних органах займають її представники.

Еліті властива організованість і цим по­яснюється її влада над більшістю. Г. Моска виділяє два типи партійної верхівки: => "аристократична " (закрита) та => "демократична " (відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів).

В. Парето поділив еліту на ► правлячу і ► не правлячу (еліту духу). У правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного: "леви" і "лиси". "Левам "властивий консерватизм та силові методи управ­ління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти "лисів " - гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій. В. Парето вважає, що панівна вер­хівка є однорідною, її члени об'єднані спільністю соціального походження та досвіду, для них притаманна енергійність, мужність, доброчесність.

Німецький дослідник Р. Міхельс поєднав проблеми виникнення і функ­ціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих мен­шістю. Він сформулював "залізний закон олігархії", зміст якого полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організацій­них структур веде до формування еліти. Оскільки керівництво цими струк­турами не може здійснюватися усіма членами суспільства, то з суспільства виділяється політична еліта, яка поступово виходить з-під контролю реш­ти громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Пересічні члени суспільства недостатньо компетентні, пасивні, проявляють байдужість до повсякденного політичного життя.

Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нижчого, зі стисло означеними функціями кожної з своїх частин... Вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т. зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, - це плебейська фантазія, в житті не існуюча...

Д. Донцов

Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних еліт. Наприклад, російський мислитель М. Бердяєв виводив "коефіцієнт еліти " стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п'яти відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу роз­витку; якщо цей коефіцієнт знижується до одного відсотка, держава гине,

у суспільстві відбувається застій, а еліта трансформується у касту.

М.Бердяєв

... Завжди панують нечисленні, та­кий непорушний закон природи. Пану­вання усіх інших нічого реального не оз­начає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів аристократії або олігархії... Після створення світу завжди панувала, панує і буде панувати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для
епох революційних. З управління меншості немає виходу".
м. Бердяєв

А. Пахарєв серед основних рис політичної еліти виділяє:

> надзвичайне становище у суспільстві з правом висування основних полі­тичних лідерів держави;

> право на привілеї;

> закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств;

> психологія вищості, тверді переко­нання;

> власна ідеологія;

> доступ до закритої інформації та високої культури;

> здатність до самопожертви зара­ди збереження влади.

16.2. Типологія політичних еліт. У науковій літературі є чимало типологій політичних еліт, в основі яких є найрізноманітніші ознаки та дослідницькі підхо­ди. За способом формування еліт виділяються "відкриті' ' та "закриті" еліти. "Відкриті" еліти допускають спонтанний прихід нових членів; пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. "Відкрита" елі­та є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Натомість "закриті" еліти регулюють мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів; попов­нення нових членів відбувається повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.

Н. Мак 'явеллі, а вслід за ним й В. Парето, поділяли еліту залежно від форми здійснення влади - на прихильників відкритого насильства і тих, хто віддає пе­ревагу гнучким методам. О. Конт вважав, що зі зміною типу суспільства, змінюється й тип еліти: еліта священиків, чаклунів, учених.

За способом приходу до влади еліти поділя­ються легітимні та нелегітимні. Легітимни­ми є еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними - ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства.

За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні, де­мократичні, ліберальні. За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депу­татську), муніципальну, партійну та еліту громадських організацій.

За основними сферами життєдіяль­ності суспільства виділяються пол­ітична, економічна, соціальна, культурна, релігійна еліти.

Соціальне призначення політичної еліти віддзеркалюється перш за все у тих функціях, які вона виконує (див. схему 18).

Досвід США, Великобританії, ФРН показує, що найактивніший вік осіб, що входять до політичної еліти - 50-66 років; від 60 до 80 відсотків з них закінчили один-два вищі навчальні заклади, переважна більшість - приватні власники.

 

16.3. Системи формування і зміни політичних еліт. Серед учених є найрізно­манітніші думки щодо шляхів формування еліт. Г. Моска акцентує увагу на конкретно-історичному характері цих шляхів: за доби Середньовіччя підста­вою для приналежності до еліти була військова мужність, у "добре організова­них суспільствах" - багатство, походження, у XX ст. - видатні здібності.

К. Манхейм виділив такі три шляхи приходу в еліту: на засадах крові, ба­гатства, особистої професійно-духовної продуктивності. Д. Белл вважає, що "еліта крові" відповідає до індустріальному суспільству, "еліта багатства " - індустріальному суспільству, "еліта знань " (науково-технічна еліта) - постіндустріальному суспільству.

О. В. Лазоренко та О. О. Лазоренко наголошують на регіональних тенден-і цях вибору шляхів формування еліт. Так, у Франції еліта традиційно попов­нюється переважно з керівників політичних партій та державних службовців, які закінчили елітарні університети, а у США - із представників ділових кіл, юристів, політологів, учених, державних службовців.

16.4. Політична еліта сучасної України. Аналіз нашої історії дає підстави стверджувати, що політичні еліти в Україні існували завжди, особливо в пері­оди державності, хоч і різнилися вони за своєю здатністю впливати на хід істо­ричного процесу. В. Скуратівський пише про такі генерації української еліти: "якщо попередня генерація української еліти проіснувала десь близько трьох століть (ХШ-ХУІ), то її наступниця-десь півтора століття, від 1648-го року, вирішального для носіїв тієї кар'єри, до кінця XVIII ст., коли остаточно були усунені останні релікти їхньої політично самостійності ". Потім, у добу ро­мантизму, виникає третя генерація української еліти, вже бездержавна; її ще називають народницькою, вона проіснувала близько 75 років-до краху геть­манщини (1918 р.) та УНР (1919). Майже 75 років проіснувала наступна гене­рація - українська радянська еліта.

Погляд у минуле України підтверджує думку: кожна політична спільно­та нормально функціонує лише тоді, коли в ній існує життєздатна активна меншість - еліта, яка спроможна усвідомлено визначати напрями соціаль­ної орієнтації та історичного розвитку нації. Звідси випливає закономірне запитання про те, чи існувала в Україні еліта між моментом входження русь­ких земель до складу чужих держав і Хмельниччиною (XIV ст. - середина XVII ст.). М. Куксепко робить висновок, що руська (українська) родова еліта, князі і бояри-шляхта цілком нормально виконували своє функціональне призна­чення. Опертям родової еліти були княжі роди (Острозькі, Заславські, Зба­разькі, Вишневецькі, Чарторийські, Сангушкита ін.), які впродовж кількох століть були потужним стовбуром, на якому коренилася легітимність вла­ди. Початком згасання родової еліти України - Руси стала містична рап­товість, після якої почали вмирати роди Острозьких, Корецьких, Збаразь­ких, а роди Вишневецьких, Заславських, Чарторийських - денаціоналізувалися і окатоличувалися. Україна стає "нацією без голови". Загалом, українській родовій еліті, князям і шляхті впродовж XIV- середини XVII ст.ст. "історія відвела

роль фундаменту, на якому народ знищеної монголо-татарами Руси поволі ставав українським народом. Неперервність княжої влади забезпечила повільне перетворення старої Руси в Україну-Русь. Місце княжих родів у військовому і політичному житті займає козацтво..." Зруйнування у 1775 р. Запорозької Січі як оплоту національної еліти стало трагедією для українського народу. Інтелігенція денаціоналізувалася, для представників тогочасної еліти було характерне зросійщення, ополячення, що наприкінці XVIII ст. призвело до пов­ного винищення національної самосвідомості панівних верств. Лише в другій половині XIX ст. виникають соціально-економічні передумови для національ­ного відродження, але ні панівні верстви, ні робітники, ні незначна кількість інтелектуалів не могли стати постачальником української національної еліти, соціальною базою національної революції. Царат зробив все для недопущення функціонування української мови. Це, а також деякі інші причини, призвели до трагічних наслідків української революції 1917-1921 рр. Прийшовши до вла­ди, українська еліта не зуміла її втримати.

Оскільки носієм національної ідеї виступала українська інтелігенція, то більшовики зосередили увагу саме на ній.

"Ніде і ні в чому знищувальні тенденції большевизму не вияви­лися так гостро, з такою, сказати, невідхильною остаточністю, як у ставленні до української інтелігенції. Починаючи з перших років захоплення влади, большевизм весь час протягом... свого пану­вання систематично і послідовно нищив українську інтелігенцію... З точністю вдоскона­леного механізму гігантська кремлівська м'ясорубка перемелювала в криваве м'ясиво тисячі, десятки, сотні тисяч людей, що втілювали в собі дух, розум і сумління українсько­го народу. Усі вони, представники української інтелігенції, кінчали однаково: раптовим зривом, падінням в безодню, вибухом катастрофи, оберненої у відчай, безнадійність, го­лод, вислання, смерть".

В.Петров

У 30-ті рр. за статтею кримінального законодавства про звинувачення у націоналізмі на території колишнього СРСР було знищено 80% інтелігенції. Роки тоталітаризму в Україні продемонстрували його яскраво виражений антиукраїнський характер. Компартійна номенклатура спрямувала свої зу­силля на денаціоналізацію українського народу шляхом ліквідації націо­нально свідомої інтелігенції та селянства і формування, натомість, люмпен-інтелігенції, підневільних колгоспників та російськомовного робітництва. Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правля­чої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальченка, на такі специфічні еліти:

►еліти класів, прошарків, професійних груп населення;

►еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;

►еліти державних інституцій;

►еліти регіонів (автономія, область, місто, район);

►еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні економічні структури та засоби масової інформації).

Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенклатур­ним принципом", а також має досить "клановий

характер поведінки".

"Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну неза­лежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партій­них функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати перед-елітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній українсь­кий істеблішмент до класу повноцінної еліти".

Д. Видрін, Д. Табачник

Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:

1)як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;

2)як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному правлінню;

3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.

І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компе­тентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:

• колишні партійні, державні, господарські керівники;

• вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;

• відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні політв 'язні, дисиденти, члени їх сімей);

• вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;

• кар 'єристи - демагоги.

За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цьо­го поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні напрямки майбутньої політич­ної еліти: націоналістичний, ліберально-центристський, лівий.

В Україні фактично лише зараз структурується власна еліта - політична, економічна, культурна, кожна із яких має скла­датися з формальних "вождів" та неформаль­них "лідерів" (громадських авторитетів).

Це підтверджує і той факт, що у книзі американського дослідника М.Харта "Сто найважливіших особистостей в історії, розставлених за порядком", не знайшлося місця жодному представникові України.

16.5. Сутність політичного лідерства. Термін "лідер" (від англ.leader) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільни­ми процесами. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення цього поняття, зокрема:

• політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома інди­відами з метою пробудження членів нації до дій;

• це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторо­на забезпечує домінування своєї волі над іншими;

• це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

> лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

> політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

> лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

Політичне лідерство ґрунтується на потребі в упорядкованості та керова­ності окремих елементів соціальної системи для забезпечення їх нормального функціонування та розвитку.

В основі політич­ного лідерства лежать соціальні чинники, ант­ропологічні й психологічні особливості індивідів. Дослідники вказують на різні якості індивідів, необхідні для того, щоб стати політич­ним лідером: одні називають силу волі, розум, цілеспрямованість, хитрість; інші - глибоке розуміння справи, якою займається лідер, професіоналізм.

Ось який лідерський портрет гетьмана Мазепи залишила нам історія: (Див.: Мазепа.- К: Мистецтво, 1993; подаємо мовою оригіналу).

" Що найбільше вражає в Мазепі, це гармонійний розподіл у його натурі розуму, волі та почуття, розподіл надзвичайно рідкий...

Мазепа був надзвичайним чарівником. Ніхто й ніколи не міг витримати його чару. Гоноровиті польські магнати, напівдикі московські бояри, буйні запорожці, статечні турки, елегантні французи й пуритани шведи - всі вони, стрічаючися з ук­раїнським гетьманом, складали перед ним свою зброю.

В чому полягає його чар? Це залишається таємницею для нащадків, але одне доб­ре відоме: міг говорити з кожним мовою свого розмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон уважав ще в XVI віці за першу прикмету великої людини.

Капризна була людина Ян Казимир, почуття і думки його миналися швидко, але молодий Мазепа до кінця заховав для себе королівську ласку.

Суворою і похмурою людиною був Дорошенко, важка була його рука, й нелегко було з ним працювати, проте з Мазепою Дорошенко розпрощався не з власної охоти.

Напівдикий Сірко, яким татари лякали своїх дітей, той Сірко, що по словам "Gazette de France", навіть "у сні різав мусульман", впіймавши Мазепу з ясиром до хана, - відпускає його спокійнесенько після одної його промови!

Складна була постать цар Петро, й великі були суперечності в його вдачі. Міг бути жорстокий, як ніхто, але міг і чарувати, як ніхто. Власний його син, якого чекав уже царський кат, вийшов від Петра очарований ним. Перший ж день, коли майбутній російський імператор зустрівся з гетьманом України, міг бути і останнім днем кар’єри Мазепи, а може й його життя. Цар щойно замкнув Софію, скатував її прибічників, післав на Сибір Василя Голіцина, головного протектора Мазепи.

Відбулося побачення Мазепи з Петром, і гетьман побідив. Від того часу на ціле життя цар був під чарами Мазепи, незважаючи на всі доноси, навіть найбільш уґрунтовані з найпевнішими доказами. Чари були такі сильні, що, діставши вже офіціяльне повідомлення Меншикова про відхід Мазепи, цар висловлює "вєлікоє удівлєніє".

"Ніхто-бо, - пише Орлик, - не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю".

"Міг говорити з кожним мовою свого розмовника", - загадали ми вище, але до цього треба ще додати, що вмів гарно говорити. У двобої зі своїми розмовниками Мазепа переважав не тільки змістом розмови, а й формою. Був це, видко, першорядний оратор у римському значенні цього слова..."

У чому причина лідерства? Р. Такер вважає, що потреба у лідерстві вини­кає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оці­нити від імені цих груп.

Політичне лідерство є точкою перетину потреб та інтересів, симпатій та анти­патій тих чи інших соціальних груп. У політології дедалі прийнятнішою стає думка, що головне, чим має займатися лідер - це виражати загальні цінності, уст­ремління, бажання реальних та потенційних послідовників замість керівництва, управління. На думку /. Похила, лідером стає той, хто знаходить слова та спосо­би їх вираження стосовно того, про що мріє, думає кожен представник певної групи, хто здатний зробити так, щоб ці думки та оцінки люди сприймали мов власні.

В. Бебик констатує, що політичне лідерство передбачає:

• здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх, корегувати поведінку об'єкта з урахуванням його потреб і цілей розвитку;

• вміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти;

• відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, доміну­ючим ціннісним орієнтаціям суспільства.

 

Існує також думка, що політичний лідер - це той, хто здатний змінювати хід подій і спрямованість політичних процесів, тому не кожний прем'єр-міністр, монарх, керівник політичної партії, а тим більше парламентарій, стає політичним лідером.

16.6. Теорії політичного лідерства. Проблема лідерства перебуває у центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Ф. Ніцше вбачав у лідерстві вияви "творчого інстинкту", Г. Тард - наслідування послідовників, 3. Фрейд - наслідки ущімленого лібідо. До найважливіших теорій політич­ного лідерства належать теорія рис, ситуаційна теорія, психологічна тео­рія, марксистська теорія лідерства.

Теорія рис (Е. Богардус, Ф. Гальтон) пояснює природу політичного лідер­ства видатними індивідуальними рисами лю­дини, які рано чи пізно приводять її до вла­ди.

Серед цих специфічних рис – розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компе­тентність та ін. Перелік та ієрархія соціальних якостей лідера змінюються.

Ситуаційна теорія (В. Даль, Р. Согділл, Т. Хілтон та ін.) обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної осо­би є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім необов'я­зково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини зумовлюють необхідність у політичному лідерстві, визначають його функції та поведінку. Проте, ситу­аційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.

Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепція З.Фрейда, концепція Г. Лебона, концепція Е. Фромма та Т. Адорно.

Концепція 3. Фрейда. Витоки лідерства знаходяться у людській психіці. 3. Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. У психоаналізі 3. Фрейда це прагнення іменується "лібідо". Він виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчувають внутрішню потребу у підпоряд­куванні, чиємусь покровительстві.

Концепція Г. Лебона. Французький дослідник психології мас Г. Лебон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він силь­но перебільшує, а роль натовпу, навпаки - недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам, як вважає Г. Лебон, прагне до підпорядкування.

Концепція Е. Фромма та Т. Адорно. На думку Е. Фромма та Т. Адор­но, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у авторитарних вождів. Така особистість-лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені систем­ною кризою, у результаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспо­кою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.

Марксистські теорії при трактуванні природи політичного лідерства вихо­дять із соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціаль­на та історична ситуація потребує лідерів, то вони неодмінно з'являються. Полі­тичні лідери завжди виступають як представники певних класів.

16.7. Класифікація політичного лідерства. У політичній літературі зустрі­чаються різноманітні класифікації лідерства. М. Вебер у залежності від спо­собів легітимізації влади виділяє три типи лідерів - традиційний, раціонально-легальний і харизматичний. В основі традиційного лідерства є віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була Завжд. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиції, може втратити свою вла­ду. Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у винятковий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію. Раціонально-легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежують­ся законодавством і контролюються виборцями.

У залежності від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на ^реформаторів, ^революціонерів і => консерваторів. Лідер-реформатор обирає еволюційний шлях зміни дійсності, прагне зберегти здобутки минулого, опирається на традиції. Лідер-революціонер заперечує існуючі у суспільстві базові цінності й орієнтується на створення принципово нової суспільної системи. "Архитиповим" революційним політичним лідером називають Карпа Маркса. Лідер-консерватор вважає, що існуючий сус­пільний лад є найраціональнішим, і його він прагне зберегти й зміцнити.

За стилем керівництва розрізняють авторитарне та демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноосібний керівний вплив на основі заг­рози застосування сили, а демократичне лідерство дає змогу усім членам групи брати участь у формуванні мети діяльності групи та керівництві нею.

Американський дослідник проблем політичного лідерства Р. Такер поділяє лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство - "реальні" лідери і менеджери. "Реальні" - це лідери-герої, а менеджери - ті, хто майже не впливає на хід подій.

Док. Берне виділяє лідерів-перетворювачів і лідерів-дільців. Перші діють в ім'я реалізації своїх глобальних поглядів, а другі - концентрують свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в оста­точному підсумку.

Як правило, "чисті" типи лідерів зустрічаються рідко; у кожному із них у певних пропорціях поєднуються риси кількох різновидів лідерства. Але домі­нування в їх поведінці певних якостей дозволяє віднести їх до певного типу.

16.8. Функції політичних лідерів. Функції, що виконують політичні ліде­ри, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситу­ацією (економічною і політичною), в якій їм доводиться діяти. В умовах над­звичайної ситуації, що складається в країні, для політичного лідера важливими є три такі функції:

• аналітична або функція постановки діагнозу, тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалась, вивчення суперечності об'єктивних і суб'­єктивних факторів і реалій;

• функція розробки програми дій. У її виконанні велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера, його рішучість, енергія, розум, інтуї­ція, сміливість, здатність брати на себе велику відповідальність;

• функція мобілізації країни на виконання прийнятої програми. Тут багато залежить від уміння і здібностей політичного лідера увійти в контакт з широкими масами, переконувати, надихати,

 

 

привернути на свій бік тих, хто не визначився.

В умовах відносної стабільності суспільства коло функцій політичного лідера суттєво розширюється і вимагає новаторську, комунікативну, органі­заторську, координаційну, інтегративну функції (див. схему 20).

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1. Як Ви розумієте поняття "еліта", "лідер", "лідерство"?

2.Які види еліт Ви знаєте?

3.Коли і ким був введений в обіг термін еліта?

4.Назвіть авторів перших наукових концепцій еліт?

5.Які типи партійних еліт виділяв Г. Моска?

6.Які види еліт виділяв В.Парето?

7.Сформулюйте "залізний закон олігархії".

8.Який коефіцієнт еліт, за М. Бердяєвим, є показником високого потенціалу розвитку суспільства?

9.Яка відмінність між "відкритою" та "закритою" елітами?

10. Яка відмінність між легітимною та нелегітимною елітою?

 

11. Як формуються та змінюються політичні еліти?

 

12. Які риси характеризують сучасну політичну еліту України?

 

13. Які ознаки політичного лідерства?

 

14. У чому відмінність між існуючими теоріями політичного лідерства?

 

15. Як класифікуються політичні лідери?

 

16. Які функції політичних лідерів?

 

ТЕМА 18

ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ЩЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ

Для громадянина політична свобода є ду­шевним спокоєм, заснованим на переко­нанні у власній безпеці. Щоб володіти цією свободою, необхідний такий напря­мок, при якому один громадянин може не боятися іншого громадянина.

Ш.-Л. Монтеск'є, "Про дух законів".

• Поняття ідеології, її цінності * Анархізм як політична концепція

• Соціально-політичні ідеї та цінності консерватизму * Лібералізм як теорія й ідеологія • Політична доктрина соціалізму • Соціал-демократія