Поняття виборів, їх види • Абсентеїзм і його причини • Виборча система: поняття, основні типи • Виборча система України

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

розрізнити демократичні та недемократичні способи ротації органів влади;

охарактеризувати особливості демократичних і недемократичних виборів;

виділити етапи виборчого процесу;

класифікувати вибори за різноманітними ознаками;

розуміти суть та причини абсентеїзму;

виділити типи виборчих систем та охарактеризувати їх;

описати виборчу систему України.

 

Ключові поняття та терміни поняття та терміни
• вибори	• чергові вибори
• республіканізм	• позачергові вибори
• політичні вибори	• додаткові вибори
• президентські вибори	• повторне голосування
• парламентські вибори	• абсентеїзм
• муніципальні вибори	• виборча система
• електорат	• мажоритарна система
• парламентаризм	• пропорційна система
• референдум (плебісцит)	• "змішана " система
• політичне відчуження

 

24.1. Поняття виборів, їх види. Політологія виділяє два основні шляхи завоювання та утримання влади: насильство, диктатуру і демократичні ви­бори. Вибори - це демократичний спосіб формування, періодичної чи поза­чергової зміни персонального складу органів державної влади або підтвер­дження повноважень на новий строк, процедура призначення посадових осіб через вільне волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування за канди­датів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур. Вибори є сучасною, цивілізованою правовою формою завоювання влади, зміни здійснюваного нею курсу.

Політичні вибори - це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у державі. Головними серед них є:

> призначення виборів та визначення дати їх проведення;
> визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;

> утворення виборчих комісій (Централь­ної, окружних, дільничних);

> складання списків виборців;

>висування та реєстрація кандидатів;

>проведення передвиборчої агітації;

>голосування, підрахунок голосів;

>оприлюднення результатів голосування;

>проведення в разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Вибори відповідають республіканському типові організації влади, коли вона є "respublika" - тобто, справа народу. Згідно з ідеєю республіканізму, народу належить реальний мандат влади, який громадяни періодично вру­чають, делегують обмеженому колу людей. Будь-який парламентаризм ґрунтується на ідеї володіння кожним дієздатним громадянином владними повно­важеннями і їх передачі своїм повноважним представникам. Що стосується акту голосування, то його можна оцінити як процедуру передачі влади, а ухиляння від участі у виборах - як незгоду її передавати.

Вибори символізують не лише виявлення думки населення, але й залу­чають маси до процесу управління державою. Вони є засобом політичної соці­алізації населення, забезпечують легітимність, законне обґрунтування (як тієї, що опирається на думку народу) полі­тики, яку проводять представники влади, що перемогла на виборах. Вибори відіграють у суспільстві роль своєрідного регулятора, ос­кільки таким чином можна демократично змінювати владні структури.

Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парла­ментські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв'яз­ку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органом своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відстав­ка президента), додатковими (проводяться для поповнення представниць­кого органу, якщо з його складу вибув один або кілька членів).

В умовах трансформації політичної системи вибори в Україні ще не є у повній мірі механізмом формування волі більшості та цивілізованого вирі­шення конфліктів, що виникають, не достатньо виконують функцію рекру­тування нової політичної еліти, не є оптимальним способом мобілізації гро­мадськості на підтримку загальнозначимих цінностей і партійних програм. Моніторингові дослідження електоральної поведінки, які проводить Інсти­тут соціальної та політичної психології НАН України, дають можливість говорити про такі зміни, що відбуваються в середовищі виборців:

- основна частина реального електорату тримається "своїх" партій;

- певна частина виборців з тих чи інших причин переходить на бік інших партій;

- основним джерелом поповнення електорату є зростання політичної ак­тивності населення;

- є стабільна частина виборців, які не го­лосують ні за які партії і не беруть участі у виборах.

24.2. Абсентеїзм і його причини. Абсен­теїзм (від лат. absent - відсутній) - це байдуже ставлення людей до своїх гро­мадсько-політичних прав. Найхарактерніший прояв абсентеїзму - свідоме ухилення виборців (електорату) від участі у голосуванні.

Перші відомості про абсентеїзм з'являються ще у III ст. до н. є. У цей час значна частина римських громадян, які, на відміну від афінян, не отримува­ли жодної винагороди за участь у політичному процесі, не могли дозволити собі частої та тривалої участі у зібраннях.

Сьогодні у багатьох державах світу вважається нормальним, коли на ви­борчі дільниці приходить від третини до половини виборців, а деінде голо­сує ледве 1/10 електорату. У більшості ліберальних держав вважається, що не йти на вибори - це таке ж право вільної людини, як і решта, що їх гаран­тує особі цивілізоване суспільство. В Україні участь у голосуванні добро­вільна, а у світі є приклади, коли законодавчо встановлено її обов'язковість. Так, неучасть у виборах в Італії призводить до моральних санкцій (догана від мера), у Мексиці - до штрафу або позбавлення волі, у Греції й Австрії - до тюремного ув'язнення на строк від місяця до одного року.

Є два найважливіші типи при­чин абсентеїзму:

1) пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори
нецікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо;

2) пов'язані з загальною політичною, соціальною й економічною ситуа­цією у державі.

О. В. Лазоренко та О. О. Лазорепко вважають, що абсентеїзм як тип полі­тичної поведінки особи є: 1) рисою її характеру, життєвою позицією, що виявляється у відсутності потреби, звички, бажання політичної дії; 2) світо­глядом, зорієнтованим, наприклад, на внутрішнє вдосконалення. Серед при­чин абсентеїзму відзначимо низький рівень політичної культури, інфан­тильність або ж усвідомлення власного політичного безсилля, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження власних політичних цінностей і потреб від можливостей їх задовольнити, високий рівень недо­віри виборців політичним інститутам та ін.

Абсентеїзм є відбиттям прагнення людей відсторонитися від політики, в якій частина з них вбачає марнославне й амбіційне змагання групових і егої­стичних інтересів. На думку М. Рокара, у сучасному суспільстві, в якому вплив релігії вельми послабився, усе трагічне і священне пов'язують з полі­тикою. Коли ж вона не виправдовує їх сподівань, у ній розчаровуються, і як один із наслідків - абсентеїзм.

Є. Головаха, І. Бекешкіна, В. Небоженко пояснюють абсентеїзм виборців
менталітетом байдужості, характерним для народів колишнього СРСР, а також "психологією конформізму ", панування якої в суспільстві вивело на політичну арену некомпетентних діячів, що знизило авторитет законодавчих органів і влади взагалі.

24.3. Виборча система: поняття, основні типи. Виборча система - це су­купність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних з формуван­ням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів) і кожна із них має певні переваги та недоліки. Основними типами виборчих систем є:

• система абсолютної більшості або мажоритарна; її різновидом є система відносної більшості або плюральна;

• система пропорційного представництва (пропорційна); її різновидом є пропорційна система з преференціями;

• змішана (мажоритарно-пропорційна) система.

У книзі "Політологія: історія та методологія " (за загальною редакцією проф. Ф. М. Кирилюка) з урахуванням світової практики моделі виборчих систем характеризуються даними, які наведені у табл. 14.

Мажоритарна виборча система (від фр. majorite - більшість) передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість го­лосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Залежно від того, яким чином встановлюється ця більшість, розрізняють мажоритарну систему абсолютної і відносної більшості (плюральну). При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отри­мав понад 50 відсотків голосів виборців, а при застосуванні мажоритарної си­стеми відносної більшості - той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості застосовуєть­ся у Франції, Еквадорі, а мажоритарна виборча система відносної більшості -у Канаді, Великобританії. Загалом ця найдавніша виборча система застосо­вується у 76 країнах світу.

Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за пар­тійними списками і розподіл мандатів між партіями та вибор­чими блоками партій пропор­ційно до кількості голосів, наб­раних ними.

На відміну від мажоритарної виборчої систе­ми, при застосуванні пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів.

Історично пропорційна виборча система з'явилася пізніше від мажоритар­ної, на початку XX століття, і сьогодні застосовується майже у 50 країнах світу. Вона впроваджувалася під гаслами справедливості, політичної рівності та поваги прав меншості, і часто пов'язується з ідеєю адекватного представництва всіх провідних політичних сил.

Вважається, що ця виборча система є справедливіша за інші, бо дозволяє врахувати інтереси різноманітних суспільних груп, національних меншин, сприяє представництву різних політичних сил у парламенті. У той же час над­мірна розпорошеність мандатів між різними, інколи дрібними партіями, при­зводила до неможливості сформувати більшість у парламенті і утворити уряд, а тому у більшості країн, що застосовують пропорційну систему, введений своєрідний бар'єр, тобто мінімальний відсоток голосів виборців, який має от­римати список партії, щоб кандидати від неї могли отримати депутатські ман­дати. Розміри прохідного відсотка різні: 1% у Ізраїлі, 5% у ФРН, Швеції.

Як вважає Т. І. Кіс, абсолютний пропорціоналізм може існувати лише як теоретичний ідеал, концептуально пов'язаний з ідеальною демократією. Ця система сприяє зростанню політичного представництва, зростанню полі­тичної активності та політичній соціалізації, знижуючи тим самим відчу­женість громадян від участі у пол­ітичному процесі.

Існує кілька різновидів про­порційної виборчої системи:

► партія попередньо не формує список своїх кандидатів, а здобувши на виборах певне число мандатів, самостійно визначає депутатів;

► партія пропонує повні списки своїх кандидатів з визначеним місцем кож­ного з них;

► пропорційна система з преференціями (перевагами), яка дозволяє вибор­цям, які голосують за певний партійний список, позначати відповідними номерами тих кандидатів, яким вони віддають перевагу.

Тобто, залежно від можливості виборця вплинути на розташування кан­дидатів у списку, розрізняють такі різновиди пропорційної виборчої систе­ми як "жорстка", "напівжорстка", "м'яка".

Противники пропорційної виборчої системи наголошують на тому, що замість вироблення ефективної парламентської більшості та сприяння ство­ренню працездатного уряду, вона призводить до фіксації надмірної чисель­ності партій, появи слабких і мінливих урядових коаліцій.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної ви­борчих систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є "лінійне змішування ", за якого частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина - за пропорційною.

 

 

Класичним прикладом застосу­вання змішаної виборчої системи є ФРН, у якій 50 відсотків депутатів Бундестагу обираються за зе­мельними партійними списками, а інші 50 відсотків - на основі мажоритарної системи відносної більшості. Німецький досвід запозичили більшість посткомуністичних країн, зокрема Україна, Росія, Литва та ін. Змішана вибор­ча система у нових державах пострадянського простору надійніше та об'єктив­ніше дозволяє віддзеркалювати політичну структуру суспільства, веде до по­яви впливових політичних структур замість "кишенькових" партій, які не мають популярності серед населення.

На думку М. Томенка, "змішана система дещо привабливіша для просто­го виборця. Наявність загальнонаціональних списків виборчих блоків поси­лює суспільний інтерес та привертає увагу до перипетій політичної боротьби. Мотивація пересічного виборця зростає, адже окрім впливу на вибори у своє­му одномандатному окрузі, він має можливість долучатися до загальноукраїнського політикуму. Крім того, у варіанті змішаної системи зменшується роль суб'єктивних факторів (зокрема, владного впливу) на рішення виборців".

"Дві засадничі альтернативи, перед якими опиняються творці нових демократич­них конституцій, - це, по-перше, вибір між виборчими системами, заснованими, відповідно, на принципі більшості і на принципі пропорційного представництва, і, по-друге, - між парламентською та президентською формами правління [...].

Порівняльне вивчення демократій показало, що тип виборчої системи тісно пов'язаний з розвитком партійної системи держави, з типом виконавчої влади, яка у ній існує (однопартійний чи коаліційний уряд) і зі взаєминами виконавчої влади і законодавчим органом. У державах, де на виборах діє принцип більшості (на виборах загальнонаціонального рівня майже завжди застосовується в одноман­датних округах), швидше за усе утверджуються двопартійні системи, з'являються однопартійні уряди й існує домінування виконавчої влади над відповідним законо­давчим органом. Такі основні особливості вестмінстерської, чи мажоритарної, моделі демократії, при якій влада зосереджується в руках партії більшості. Нато­мість, пропорційне представництво швидше асоціюється з багатопартійними сис­темами, коаліційними урядами (часто аж до широких і всеохоплюючих коаліцій) з більш рівномірним співвідношенням виконавчої та законодавчої влад. Цими осо­бливостями характеризується консенсусна модель демократії, яка - на противагу однозначному і абсолютному правлінню більшості - втілює прагнення до обме­ження, розділення, розмежування і розподілу влади різноманітними способами." А.Лейпхарт, "Конституційні альтернативи для нових демократій".

24.4. Виборча система України. В ст. 69 Конституції України зазначається, що "народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші фор­ми безпосередньої демократії". За Законом України "Про вибори народних де­путатів України "депутати Верховної Ради України обираються за пропорцій­но-мажоритарною виборчою системою. 50 відсотків (225 депутатів) обираються в одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а інші 50 відсотків депутатів - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багатомандатному загально­державному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

По багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандати роз­поділяються між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів пропорційно до отриманих ними голосів. По одномандатно­му виборчому округу обраним вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, котрі балотувалися по даному виборчому округу.

Вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради, а та­кож голів цих рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах. Вибори депутатів районної та обласної рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по багатоман­датних виборчих округах.

Не лише українська виборча система зазнає трансформацій. У 80-х рр. XX ст. Національні Збори Франції двічі кардинально змінювали виборчу систему - з мажоритарної на пропорційну і навпаки.

Більшість пострадянських держав(за винятком Білорусі, Туркменістану, Узбекистану, Таджикистану) трансформували свої виборчі системи від мажоритарної до змішаної, а деякі країни Східної Європи (Болгарія, Македонія) запровадили змішану виборчу систему як перехідний крок до пропорційної.

Основні аргументи на користь запровадження в Україні пропорційної

виборчої системи:

> стабільна політична структуризація законодав­чого органу;

> створення більших можливостей для формування коаліційного уряду;

> розвиток партійної системи;

> сприяння утвердженню загальнонаціональних інтересів;

> зменшення впливу "адміністративного ресурсу" на результати виборів та ін.

Основні аргументи проти запровадження в Україні пропорційної виборчої системи:

- порушення пасивного виборчого права (права бути обраним) переважної частини громадян (понад 95%);

- неготовність суспільства сприйняти голосування за партійними списками;

- слабкість політичних партій, домінування "вузькопартійпих" інтересів над загальнонаціональними;

- ймовірність абсолютної перемоги лівих на парламентських виборах.
Ті, хто сьогодні виступає за чергове реформування виборчого законодавства

України в аспекті переходу до пропорційної виборчої системи, вважають, що така система є перспективнішою, оскільки не буде втрачено голосу жодного виборця. У проміжку між виборчими кампаніями 1998-2002 рр. у Верховній Раді України розглядалося кілька законопроектів, які пропонували найрізно­манітніші модифікації виборчої системи. І хоч вибори-2002 відбувалися за новою редакцією Закону України "Про вибори народних депутатів Украї­ни", сутність виборчої системи практично не змінилася: залишилася пропор­ція 50:50,4-відсотковий прохідний бар'єр. У результаті цьогорічної вибор­чої кампанії до Верховної Ради України пройшли три політичні партії (Комуністична партія України, Соціал-демократична партія України (об'­єднана), Соціалістична партія України) та три виборчі блоки ("Наша Ук­раїна", "За єдину Україну", блок Юлії Тимошенко).

 

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1.У чому відмінність між виборами та голосуванням?

2.Що таке вибори?

3.Яка відмінність між виборами та референдумом?

4.Які етапи проходить виборча кампанія?

5.Чи проходять вибори у державах із монархічною формою правління?

6.Які види виборів Ви можете виділити?

7.Що таке абсентеїзм?

8.Які, на Вашу думку, причини абсентеїзму?

9.Як можна подолати абсентеїзм виборців?

 

10.Чи для українських виборчих кампаній характерні прояви абсентеїзму?

11.Яка відмінність між основними типами виборчих систем?

12.На Вашу думку, у чому переваги:

а) мажоритарної системи;

б) пропорційної системи;

в) змішаної системи?

13.Яка виборча система історично з'явилася першою?

14.Для чого при пропорційній виборчій системі встановлюється прохідний відсоток?

15.Якою за типом є виборча система України?

 

ТЕМА 25

 

МІЖНАРОДНА ТА ВОЄННА ПОЛІТИКА

Мистецтво зовнішньої політики - спрямувати не­минуче у потрібне русло.

Г.Кіссінжер

Проблема України не можна залишати без уваги.

Україна занадто велика, занадто важлива, а її існування має особливе значення як для Росії, так і для Заходу

З.Бжезінський, "План Європи".

Формування і розвиток політичної думки з проблем міжнародних відносин • Поняття міжнародних відносин • Міжнародна політика: суть, цілі, функції • Україна на міжнародній арені • Тероризм • Геополітика • Воєнна політика. Воєнна політика України

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

розкрити процес формування та розвитку політичної думки з проблем міжнародних відносин;

визначити поняття "міжнародні відносини", "міжнародна політика", "військова політика";

охарактеризувати види міжнародних відносин, їх рівні;

виділити цілі та функції міжнародного політичного процесу;

визначити місце України на міжнародній арені;

розкрити суть військової політики України.

Ключові поняття та терміни поняття та терміни
• міжнародні відносини	• міжнародна політика
• дипломатія	• інтеграція
• Європейський Союз	• зовнішня політика
»НАТО	• стратегічне партнерство
• міжнародні організації	• геополітика
• неурядові організації	• суверенітет
• справедлива війна	• несправедлива війна
• "холодна війна"	• гуманітарна допомога
• цивілізація	• форми міжнародної
• міжнародний правопорядок	політики
• суб'єкти міжнародних	• тероризм
відносин	• міжнародна безпека
ООН	• Європейський парламент

25.1. Формування і розвиток політичної думки з проблем міжнародних відносин. Проблеми міжнародних відносин розглядалися мислителями усіх часів і народів. Мислителів давніх цивілізацій найбільше цікавило питання про при­роду воєн і причини їх виникнення. Зокрема, Лао-цзи різко критикував усяке насильство, війни, армію. "Де побували війська, там росте терен і колючки. Після великих воєн наступають голодні роки... Перемогу треба відзначати по­хоронною процесією ".

Платон виводив політику і війну з природних властивостей людини. Він висловлював міркування про егоїстичну природу людини, яка є джерелом агресивної політики держав. На його думку, усі війни відбуваються задля здобуття багатства. Війну Платон вважає "головним джерелом приватних і громадських лих". Думку Платона про те, що усі війни мають за мету здобуття багатства, підтримав й Аристотель, який вважав, що зовнішня політика має відігравати, насамперед, морально-виховну роль, намагаючись облагороди­ти людину, котру охоплюють негідні пристрасті.

Цицерон одним із перших поділив війни на справедливі та несправедливі. Війна характеризується ним як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів.

Н. Мак'явеллі одним із перших почав розглядати державу з точки зору інтересів людини. Він зробив висновок про існування зв'язку між зовнішньою політикою держави і добробутом, народів, які у ній проживають. Для Н.Мак'явеллі мир не є найкращим станом спільноти і асоціюється із застоєм. Він надавав вирішального зна­чення силі як чиннику міжнародних відносин, виправ­довував політику експансії, агресивні дії щодо держав-сусідів.

Голландський мислитель Еразм Роттердамський радив шукати причину міжнародних конфліктів у са­мих людях, насамперед у тих, хто наділений владою, бо саме з "почину монархів" найчастіше починаються війни. Він вважав, що ніщо так не об'єднує народи, як "розуміння взаємної вигоди", а тому дуже важливе значення має розширення міжнародних зв'язків.

Засновником міжнародного права вважається голландський мислитель Г.Гроцій. Він закликав використовувати для розв'язання міжнародних конфліктів тільки мирні засоби і методи. Міжнародні відносини, на його дум­ку, мають базуватися на виконанні певних зобов'язань при утвердженнілш/сш- родного правопорядку. Навіть якщо якась держава порушить правила міжна­родного співжиття і дасть привід до війни, не можна одразу починати воєнні дії, а спочатку використати процедуру примирення шляхом безпосередніх пе­реговорів або через посередників. Г. Гроцій першим висловив думку про те, що народи мають взаємно захищати один одного від агресії, бо "той, хто не про­тистоїть насильству, завданому іншому, заслуговує покарання ".

Т. Гоббс пояснював походження міжнародних конфліктів трьома причинами суперництвом, недовірою і жаданням слави. У цілому він ставився до війни негативно, бо під час її ведення "нема місця для працьовитості, нема зручних помешкань, ремесел, літератури, а є вічний страх і постійна небезпека насиль­ницької смерті". Т. Гоббс припускав можливість підтримання миру між народами за умови створення політичних організацій, які стояли б над державами.

Дж. Локк розглядав війну як "силу без права ". Він ставив питання про відповідальність і покарання осіб, винних у розв'язанні війни, яка є злочи­ном не тільки проти народу чи окремих осіб, а й проти усього людства.

Представник німецької політичної думки Ф. Ніцше вважав війну необхід­ною умовою для саморегулювання життя, бо під час воєн відбувається відбір найбільш цінних індивідів, формується панівна аристократія. Ф. Ніцше писав: "Життя є результатом війни, а саме суспільство - засіб для війни ". У праці "Так казав Заратустра"Ф. Ніцше стверджував: “ Любіть мир як те, що по­роджує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий... Війна і мужність завершили більше великих справ, аніж: любов до ближнього".

І. Кант аналізував проблеми міжнародних відносин з позиції захисту прав та інтересів людини. Розробник ідеї правової держави вважав, що кінна суперечить ролі та призначенню людини, а тому вона немає виправ­дання. Автор праці "До вічного миру " висловлювався за виконання міжна­родних договорів, невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними торгових та культурних зв'язків. Кант висуває проект встановлення "вічного миру" шляхом створення всеохоплюючої федерації само­стійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом.

Поняття міжнародних відносин.Під міжнародними відносинами розуміють системну сукупність політичних, економічних, науково-технічних, соці­альних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться дер­жава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.!

Г. Шахназаров визначає міжнародні відносини як "сукупність інтеграц­ійних зв'язків, які формують людське співтовариство", і цим виходить при визначенні цього поняття за межі міждержавної взаємодії.

Специфіка міжнародних відносин полягає, насамперед, у їх учасниках. З точки зору Р. Арона, "... міжнародні відносини - це відносини між політични­ми одиницями... Змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами: так, безперечним прикладом міжнародних відносин є міждер­жавні угоди". У свою чергу міждержавні відносини виражаються, на його гумку, у специфічній поведінці двох символічних персонажів - дипломата і вояка.

Натомість Д. Розентау вважає основними символічними суб'єктами міжнародних відносин туриста і терориста. На його думку, структурні зміни, які відбулися за останні десятиріччя у світовій політиці, викликали докорінні трансформації у міжнародних відносинах. І їхньою головною дійовою осо­бою стає вже не держава, а конкретна особа.

Дедалі міцніє тенденція до розширення кількості учасників міжнародних відносин за рахунок недержавних і приватних суб'єктів. Проте держави на сьогодні ще залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Це пояснюється тим, що саме держави концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, матеріальних, дипломатичних, ідеологічних засобів та інститутів для проведення міжнародної політики.

Окрім держав, членами міжнародної спільноти є міжнародні органі­зації (наприклад, всесвітні організації системи ООН), кількість яких на сьогодні становить близько двох сотень. Міжнародні організації полег­шують врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім цього існує близько трьох тисяч т. зв. "неурядових організацій", які покликані на міжнародному рівні без прибуткової мети розв'язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції, захист прав людини, охорона довкілля тощо).

Чисельні приватні юридичні особи, які створюють спільні підприємства чи мають філії своїх структур за кордоном, є активними учасниками міжнародних відносин. Але чи не найважливішими суб’єктами міжнародних відно­син є особи - десятки мільйонів емігрантів, комерсантів, студентів, спортс­менів, туристів та ін. Тобто, міжнародні відносини є суспільними відносинами, які виходять за межі внутрішньосуспільних взаємодій і тери­торіальних утворень.

У системі міжнародних відносин діє величезна кількість взаємозумовлених чинників, які мають враховуватися усіма учасниками міжнародного життя. Серед них можна виділити * географічний, * демографічний, ♦ економічний, * воєнний, * культурний, * національний, ♦науково-технічний, *фактор громадської думки, ♦ міжнародного права та ін. Отже, як вірнозауважують В. Мадіссон та В. Шахов упосібнику "Політологія Міжнародних відносин ", міжнародні відносини охоплюють усі різновиди громадських і приватних відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами, ідеями.

"Однією з основних характеристик сучасної системи міжнародних відносин є відмова від принципу державних інтересів. Документи ООН, документи ОБСЄ та інших міжнародних організацій виходять із того, що суверенітет держави не є абсолютною цінністю, а пріоритету набуває проблема гарантування прав людини. Зараз події у світі трактуються в термінах боротьби абсолютного доб­ра з абсолютним злом. До абсолютного добра належать країни демократії, а абсолютного зла - тоталітарні та авторитарні. Становлення у західному світі відкритого суспільства значно змінило саму парадигму безпеки і сформувало принципово нові умови функціонування держави, державних і недержавних інститутів.

[...] Події 11 вересня довели, що в сучасному світі не може існувати острівців абсолютної безпеки. Будь-яка загроза локального характеру має потенцію перетворитися на глобальну. [...] Будь-який теракт, особливо у країнах першого світу, стає чинником планетарного значення. Загроза транслюється на весь світ, а завдяки ефекту мережевих технологій клонується й наслідується в зростаючих масштабах. [...] У вересні (2001р. - авт.) підтвердилися старі ідеї про неможливість створення абсолютного захисту, тим більше генерали, у широкому сенсі, завжди готуються до війни, яка вже минула. [...] Принципово змінюється суб'єкт загрози міжнародній та національній безпеці. На перше місце як носій загрози окремим країнам і світовій спільноті в цілому виходять не держави, а якраз міжнародні організації. Яскравим прикладом може бути сумнозвісна Аль-Каїда. [...] Нерідко такі організації володіють значно більшими матеріально-фінансовими, інтелектуальними, людськими ресурсами, ніж окремі країни."