Проблеми ідеології в Україні

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

визначити поняття ідеологія, деідеологізація;

виділяти види ідеологій та характеризувати їх;

порівняти різні види ідеологій;

розкрити проблеми ідеологій в Україні.

Ключові поняття та терміни
• ідеологія	• структура політичної ідеології
• політична ідеологія	• функції політичної ідеології
• лібералізм	• деідеологізація політики
• неоконсерватизм	• гіперідеологізація політики
• консерватизм	• анархізм
• неолібералізм	• соціал-демократія
• марксизм	• соціалізм
• християнський соціалізм	• фашизм і неофашизм

18.1. Поняття ідеології, її цінності. Політична ідеологія - це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи. Повсюдно у світі зберігаються такі універсальні ідеології як консерватизм, лібералізм, соціалізм та ін. Поширюється поле впливу політичної ідеології ісламу, католицизму. Політичну силу представляють сьогодні концепції неофашизму.

Уперше у науковий обіг поняття "ідеологія " увів французький мислитель Д. де Тресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї, яка повинна знайти пояснення у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі, політики. З часів Великої Французької революції ідеологію розглядають як реальну силу, яка відіграє важливу роль у житті людини і суспільства. Американський учений Т. Парсонс відзначав здатність ідеології згуртовувати людей, а Д. Белл вважав, що ідеологія поєднує різні види емоційної енергії та спрямовує їх у політику.

"[...] Слово «ідеологія" не мало спочатку онтологічного відтінку, бо первинно означало лише вчення про ідеї. Ідеологами називали, як відомо, прихильників одної філософської школи у Франції, які услід за Кондільяком заперечили метафізику і спробували заснувати науку про дух з астрологічних і психологічних позицій.

Поняття ідеології у сучасному його значенні зародилося в той момент, коли Наполеон зверхньо назвав цих філософів (які виступили проти його цезаристських намірів) "ідеологами". [...]

Слово «ідеологія» утвердилося у цьому розумінні впродовж XIX ст. А це означає, що світосприйняття політичного діяча і його уявлення про дійсність все більше витісняють схоластично-споглядальне сприйняття та мислення; і з цього моменту питання, яке звучало у слові "ідеологія" - що дійсно є дійсним? - зникає."

Маннгейм К., "Ідеологія й утопія".

Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на певну систему цінностей,* норм поведінки, відповідний спосіб життя. На думку К. Гаджієва, за допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, соціально-політичні доктрини, напрямки дії.

Політичні функції ідеології полягають у створенні позитивного образу впроваджуваної політичної лінії, її відповідності інтересам певної соціальної групи, держави, в стимулюванні цілеспрямованих дій, вчинків громадян та їх об'єднань. Ідеологія прагне інтегрувати суспільство на базі інтересів певної соціальної чи національної групи, або на базі сформованих цілей, котрі не опираються на якісь соціально-економічні прошарки населення.

Ідеологія має три стадії розвитку. Перша стадія - найтриваліша - це стадія революційної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рівень емоцій - рівень ідей - рівень дій. Друга стадія - це післяреволюційне відчуження. Третя стадія - зародження нової ідеології.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і опиратися на досягнення науки. Різні форми власності, політичний плюралізм, багатопартійність у демократичних державах передбачають й ідеологічне багатоманіття, конкуренцію різних ідеологій. Але жодна ідеологія

в демократичному суспільстві не повинна бути державкою, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Гасло "деідеологізації", активно проголошуване в Україні на початку 90-х років, не мало анархістського сенсу, а спрямовувалося проти ідеології тоталітаризму, проти того, щоб якась ідеологія нав'язувалася усім громадянам як обов'язкова.

Для більш узагальненого відображення відмінностей існуючих сьогодні у світі основних ідейно-політичних теорій (політичних ідеологій) подаємо схему 24.

18.2. Анархізм як політична концепція. Термін "анархізм " походить від грецького безвладдя. Ще у У-ІУ ст.ст. до н. є. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають

У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.

Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIX ст. П. Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М. Бакуніним та П.Кропоткіним.

У праці П. Прудона "Що таке власність?" заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі. Під анархією П. Прудон розумів синтез капіталізму та комунізму. Як ідеал він змальовував суспільну асоціацію дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої держав а і політичної влади, які, як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає.

М. Штірнер пропонує замінити суспільство союзом (асоціацією), де все добровільно, усі рівні.

Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів".

Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини обе-

руть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію. М. Бакунін виступив з вимогою економічного, соціального зрівняння класів і особистостей, але говорив: "Ненавиджу комунізм, тому що він є запереченням свободи; комунізм призводить до концентрації власності в руках держави, а я хочу знищення держави ". Головні ідеї М. Бакуніна викладені у творі "Державність і анархія".

"І так як тепер уже доведено, що жодна держава не може існувати, не здійснюючи злочинів чи, щонайменше, не мріючи про них, не обдумуючи, як їх здійснити, коли вона безсила їх здійснити, ми сьогодні робимо висновок про безумовну необхідність ліквідації держав. Чи, якщо хочете, їх цілковиту та докорінну перебудову у тому розумінні, щоб вони перестали бути централізованими і організованими зверху вниз державами, які базуються на насильстві чи авторитеті якогось принципу, і, навпаки, реорганізувалися б знизу вверх, з цілковитою свободою для усіх частин вирішувати об'єднуватися чи не об'єднуватися і з постійним збереженням для кожної частини свободи виходу із цього об'єднання, навіть якщо б вона увійшла в нього з доброї волі, реорганізувалася б згідно реальним потребам і природним устремлінням усіх частин, через вільну федерацію індивідів й асоціацій, комун, округів, провінцій і націй у єдине людство."

Бакунін М.А., "Федералізм, соціалізм і антитеологізм".

У працях "Сучасна наука і анархізм ", "Записки революціонера " російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати".

Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав виключно новочасним утворенням, бо людство сторіччями існувало без писаного законодавства й його поведінка нормально врегульовувалася звичаями і традиціями. На думку П. Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Щоб встановити таке суспільство, потрібно здійснити революцію, у результаті якої ліквідується держава.

"[....] Унаслідок різноманітних історичних, політичних і економічних чинників, а також унаслідок уроків новітньої історії, у анархістів сформувався [...] свій погляд на суспільство, абсолютно відмінний, ніж у всіх політичних партій, які прагнуть до захоплення державної влади у свої руки.

Ми уявляємо собі суспільство у вигляді організму, у якому відносини між окремими його членами визначаються не законами, спадком історичного гніту та минулого варварства, ні будь-ким із правителів, вибраним чи одержавшим владу у спадок, а взаємними угодами, які вільно були досягнуті, одночасно й звичками та звичаями, також вільно визнаними. Ці звичаї, однак, не повинні застигати у своїх формах і перетворюватися у щось непохитне під впливом законів чи забобонів. Вони повинні постійно розвиватися, застосовуючись до нових вимог життя, до прогресу науки і винаходів, і до розвитку суспільного ідеалу, дедалі розумнішого, дедалі піднесенішого

Таким чином - ніякої влади, яка нав'язує іншим свою волю, ніякого панування людини над людиною, ніякої нерухомості у житті, а натомість - постійний рух уперед, то швидше, то повільніше, як буває у житті самої природи. Кожній особі, таким чином, надається свобода дій, щоб вона могла розвинути свої природні здібності, свою індивідуальність, тобто все те, що у неї може бути свого, особистого, особливого. Іншими словами - жодного нав'язування окремій особі ніяких дій під загрозою суспільного покарання чи надприродного містичного покарання: суспільство нічого не вимагає від окремої особи, чого ця особа сама не згідна добровільно у цей час виконати. Одночасно із цим - цілковита рівність у правах для усіх."

Кропоткин П.А., "Совремепиая наука и анархия".

Періоди піднесення, спалахи анархізму були, як правило, недовготривалими. По-справжньому масового характеру рух анархізму не набув і його теоретичні настанови в жодній країні не були реалізовані. В останні десятиріччя XX ст. активізація анархізму спостерігалась у Франції, ФРН, СІЛА, Голландії, деяких інших країнах, головним чином в обмежених молодіжних колах. У 90-ті рр. XX ст. окремі анархістські організації відродилися в Росії, Україні, деяких інших країнах СНД, але значного характеру вони не набули. 18.3. Соціально-політичні ідеї та цінності консерватизму. Консерватизм (від лат. сопзєгуо - охороняти, зберігати) - це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Вперше термін "консерватизм" був вжитий французьким письменником Ф. Р. Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е. Берк, французькі дослідники Ж. Местр та Л. Бональд. Праця Е. Берка "Роздуми про Французьку революцію" (\1 Щ - одне із найфунда-ментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких Е. Берк відносив:

1.Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;

2.Культ моралі;

3.Культ традицій, національної культури, патріотизму;

4.Авторитет церкви, сім'ї, школи;

5.Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;

6.Сильна ієрархічна держава;

7. Прагматизм, здоровий глузд, скептизм;

8.Поступовість і обережність процесу соціальних змін;

9.Наслідуваність розвитку;

10.Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;

11.Свобода і відповідальність.

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.

Основні ідеї класичного консерватизму:

визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;

в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

недоторканість, святість приватної власності;

ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;

переконаність про вроджену нерівність людей;

держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;

функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;

існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;

політика підпорядкована релігійній моралі.

У середині 70-х рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США, торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи в Італії, ФРН та ін. У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки: 1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини; 2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності.

Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда. Основні ідеї неоконсерваторів:

формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.

В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого.

18.4. Лібералізм як теорія й ідеологія. Лібералізм (від лат. liberali - вільний) - це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод. У широкій суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія та філософія. Засновниками лібералізму є Б. Констан та. А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Т. Гоббс, Дж.Локк, А. Сміт, І. Бенталі, французькі вчені - Ш.-Л. Монтеск'є, Ф. Гізе, німецькі - І. Кант, В. Гумбольт, американські - Т. Джефферсон, Д. Медісон та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розви- ійли М. Драгоманов, Б. Кістяківський та ін.

Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

Основні ідеї лібералізму:

• можливості людського розуму є необмежені;

• індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації творчого потенціалу особи;

• рівність усіх громадян перед законом;

• принципи політичного плюралізму;

• розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;

• приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво - найважливіші рушії суспільного прогресу;

• свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;

• ліквідація будь-якої регламентації державою економічного життя;

• свобода вибору роду занять;

• запровадження загального виборчого права.

На початку XX ст. у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу Новоутвореної форми лібералізму - неолібералізму - покладені ідеї англійського економіста Д. Кейнса. Серед неолібералів - Ф. Хайєк, Док. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт.

Основні ідеї неолібералізму:

> до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції
від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;

> соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;

> забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав
людини.

Вищою метою лібералізму була ідея індивідуальної свободи. Ліберальне розуміння свободи включає гарантію прав особи, захист від сваволі влади, можливість впливати на рішення влади. У баченні лібералів, людина є вільною істотою, яка підкоряється лише собі, а завдання держави - забезпечити умови для самореалізації особи. Ідеологи лібералізму розглядали його як заснований на особистій ініціативі та свободі вибору спосіб дій, готовність до сприйняття нових ідей, заперечення проти диктату влади. Найважливіше твердження лібералізму - необхідність встановлення балансу між сферами суспільства та особистими інтересами людини. Країною класичного лібералізму вважають США.

"Лише декілька класичних лібералів наполягають на тому, що держава не повинна втручатися в економіку, і лише декілька серйозних консерваторів вважають, що держава загального добробуту - "це шлях до рабства". Сьогодні серед інтелігенції в загальних рисах досягнуто певної згоди: отримала визнання держава загального добробуту, бажаність децентралізації влади, змішана економіка і політичний плюралізм. У цьому значенні ідеологічна епоха завершена."

Д.Белл, "Кінець ідеології''(1960 р.).

Політична доктрина соціалізму.Термін "соціалізм " походить від латинського socialis- "суспільний ". Під "соціалізмом" розуміють вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму: марксистське і соціал-демократичне.

Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується:

> ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів;

> утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;

> здійсненням принципу "від кожного - за здібностями, кожному - за працею ";

> забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.

Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості.

Відкинувши марксистську теорію краху капіталізму, соціал-демократія найбільших успіхів досягла в країнах Західної і Північної Європи. її соціально-політична доктрина залишається найважливішою на порозі третього тисячоліття.

18.6. Соціал-демократія. Соціал-демократія є одним із провідних рухів сучасності, який об'єднує партії цього ідеологічного напрямку з понад ста Держав світу. У багатьох соціал-демократичних державах соціал-демократичні партії знаходяться при владі, й усьому світу відомі імена Віллі Бранта, Улофа Пальме, Фраисуа Міттерана, Шимона Переса, Філіпе Гонсалеса та інших. Соціал-демократи прагнуть до утвердження такого суспільного ладу, в якому були б повною мірою реалізовані принципи політичної, економічної та соціальної демократії, в якому люди мали б рівні права і можливості для вільної праці та росту рівня життя.

Соціал-демократію розуміють у таких двох значеннях:

1. як загальну назву соціал-демократичних, соціалістичних, лейбористських партій, які виникли в результаті організаційного зміцнення соціалістичного робітничого руху в капіталістичних країнах останньої третини XIX - початку XX ст. ст. Більша частина соціал-демократів була об'єднана в II
Інтернаціоналі (1889-1914), та все ж соціал-демократія була нецілісна і включала кілька напрямків;

2. як сукупність сучасних соціал-демократичних та близьких до них політичних партій, більшість з яких входять до створеного в 1951 р.Соціалістичного Інтернаціоналу чи активно із ним співпрацюють.

Часом зародження і становлення ідеології соціал-демократії є кінець XIX-20 -ті роки XX ст.ст. Історія становлення цієї доктрини має кілька етапів. На першому етапі (кінець XIX ст.) соціал-демократія поділяла основні засади марксизму щодо ліквідації капіталізму, докорінної перебудови суспільства шляхом встановлення диктатури пролетаріату, осуспільнення засобів виробництва, всезагальної рівності і т.д. Окремі ланки соціал-демократії визнавали пропонований марксистами революційний шлях ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму. Виходячи із позиції марксизму, соціал-демократи розглядали державу як форму певних відносин панування і підкорення, що виникли в результаті розвитку виробничого процесу, як головне знаряддя пануючого в суспільстві класу. З кінця XIX- початку XX ст.ст. починається критичний перегляд теорії марксизму, пов'язаний із іменами Ф.Лассаля, Е.Бернштейна, К.Каутського. Теза Ф.Лассаля про можливість мирного вростання робітничого руху в соціалізм за допомогою виборчого права, розгляд ним держави як інституту, який стоїть над класами, вступила в суперечність з основними положеннями марксизму про революційне перетворення капіталізму у комунізм та розгляд держави як апарату примусу одного класу щодо іншого. Е.Бернштейн агітував за відмову від таких настанов марксизму, як цілковите знищення старого світу, встановлення диктатури пролетаріату, соціальна революція, непримиренна класова боротьба. Праці К.Каутського спрямовані проти найважливішої тези марксизму - диктатури пролетаріату: "... всі шляхи пролетаріату ведуть до демократії і демократичного соціалізму".

На другому етапі розвитку соціал-демократичної доктрини (початок XX ст.) міжнародна соціал-демократія розкололася на три основні течії - праву (опортуністську), центристську, ліву (революційну). Представники правої течії (Ф. Еберт, Ф. Шейдеман, Г. Гайдман та ін.) відмовилися від соціалістичної революції як єдиного шляху переходу від капіталізму до соціалізму та диктатури пролетаріату. Ліві соціал-демократи (РСДРП (б), Болгарська робітнича соціал-демократична партія) не припиняли спроб щодо організації мас на революційну боротьбу. Позиція центристської течії (К.Каутський, Г.Гаазе, Ф. Адлер та ін.) характеризувалася коливанням між правими і лівими; для більшості її представників захоплення революційними настроями було поверхневим і вони не ставали на шлях революційної боротьби. Після Жовтневого перевороту 1917 р. ліве крило соціал-демократії організаційно відкололося і об'єдналося в Комуністичний Інтернаціонал (1919 р.). Праві соціал-демократи влітку 1920 р. проголосили відродження II Інтернаціоналу, програма якого була антирадянською, контрреволюційною.

У 1923 р. в Гамбурзі засновано Робітничий соціалістичний Інтернаціонал (РСІ), програма якого була компромісом між правою і центристською течіями соціал-демократії. Це поклало початок третьому етапу розвитку соціал-демократії. РСІ припинив своє існування на початку 1940 р., після окупації Брюсселя (місця розташування штаб-квартири) фашистами. Його лідери емігрували до Великобританії, Швеції, де створили різні соціал-демократичні організації, загалом слабкі й неавторитетні. Відновився Інтернаціонал лише в 1951 р, коли у Франкфурті-на-Майні відбувся міжнародний конгрес соціал-демократії. Соцінтерн відкрито відмовився від марксизму як ідейно-теоретичної основи робітничого руху і проголосив т.зв. світоглядний нейтралітет, висунув концепцію "демократичного соціалізму", мав за мету перетворити капіталістичне суспільство на соціалістичне. Як зазначалося в І програмі Соцінтерну, "капіталізм - це несправедлива суспільна система, яка породжує нерівність, експлуатацію більшості меншістю, нестаток та злидарювання працюючих, використання здобутків суспільства в інтересах невеликих привілейованих верств...". Зазначалася допустимість збереження приватної власності в різних галузях економіки. Своє завдання соціал-демократи вбачали у звільненні людей від будь-яких форм дискримінації, створенні умов для всебічного розвитку особистості. Це, на їх думку, можна досягти без гострої класової боротьби, революції, диктатури пролетаріату. "Гостра класова боротьба, революція, насильство несуть з собою страждання і біду, не гарантують досягнення соціалістичних ідей ", - зазначалося в декларації Соцінтерну. Соціал-демократи також заперечували заміну буржуазної держави соціалістичною. Вони вказують на нейтральний характер держави і всього її апарату. Прийнята в 1951 р. Франкфуртська декларація Соцінтерну визначила перехід більшості соціал-демократів від т.зв. ревізіонізму (офіційне визнання марксизму) до реформізму (відкидання марксизму).

У 50-60 рр. настала ера "деідеологізації" - відходу соціал-демократії від багатьох положень традиційного соціал-реформізму і її заміна багато у чому буржуазно-ліберальними положеннями. Підкреслювалася необхідність розриву з марксизмом та проголошувався світоглядний нейтралітет. Це відобразилося у Бад-Годесбергській програмі, у якій навіть не згадувалося про марксизм як джерело демократичного соціалізму. Ринкове господарство, вільна конкуренція і підприємницька діяльність визнавалися цією програмою як інструменти економічного зростання та економічної ефективності.

З кінця 60-х рр. починається процес "реідеологізації", в ході якої посилюється критика економічної та соціальної системи капіталізму. В програмах 70-80-х років робиться акцент на задоволенні інтересів передусім соціально слабких громадян, спостерігається зростання інтересу до марксизму та різних його інтерпретацій.

У червні 1989 р. в Стокгольмі прийнято новий програмний документ - "Декларація принципів Соціалістичного Інтернаціоналу", у якій зроблено спробу розкрити зміст демократичного соціалізму. Останній вважався ідеальною суспільною формацією і трактується як "безперервний процес соціальної та демократичної демократизації, нарощення соціальної справедливості". Основними цінностями соціал-демократії визначені свобода (рівні права кожного на самовизначення, на повагу іншими його гідності й інтересів), солідарність (взаємодія всіх людей для досягнення свободи і справедливості).

18.7. Проблеми ідеології в Україні. Пошук орієнтирів на шляху демократизації України актуалізує питання ідеології - поняття, на яке після розпаду Радянського Союзу було накладене своєрідне табу, особливо, коли йшлося про ідеологію суспільну або державну. В українській масовій свідомості та в деяких вітчизняних науковців поняття ідеологічної різноманітності трактувалося як відсутність будь-якої ролі держави в ідеологізації суспільства і виправдовувалося це явище минулим гірким досвідом радянської моноідеології. Сьогодні це поняття набирає певної значущості, маючи як теоретичне, так і прикладне значення. Суспільні перетворення без відповідного ідеологічного забезпечення в умовах України не матимуть необхідного позитивного результату, тому протягом останніх років йдуть пошуки такої ідеології в діапазоні від соціалізму до лібералізму.

Важливість ідеологічного забезпечення українських реформ /. Смалін показує на прикладі індустріалізації Заходу, де рушійною силою всіх перетворень була ідеологія протестантизму, хоч, як підкреслює дослідник, зараз таке порівняння не зовсім коректне з огляду на різні ідеологічні ситуації: на Заході в умовах стабільної державності та сформованого громадянського суспільства відбувається пошук шляхів покращення добробуту, а в Україні тільки йде процес вибору в системах "соціалізм - капіталізм", "суверенність - союз", "схід - захід", починає формуватися громадянське суспільство

Після розпаду радянської тоталітарної держави, разом з нею, як її символ та підґрунтя, була зламана комуністична ідеологія, що, за висловлюванням М.Бердяєва, "виконувала роль своєрідного символу віри". Вона була тією віссю, навколо якої об'єднувалося радянське суспільство і, зламавши її, суспільство відмовилося від будь-якої ідеології взагалі. На рівні теорії говорилося про повну деідеологізацію і плюралізм в думках і діях, а фактично виникали та впроваджувалися різні ідеології, між якими відбувається боротьба. Ідеологічного вакууму в Україні, очевидно, не було, бо пропаганда деідеологізації - це також свого роду ідеологія. На думку /. Гавриленка, кожна з існуючих нині політичних партій, різноманітних релігійних конфесій, корпорацій формувала свою ідеологію чи то "неідеологію", "псевдоідеологію", бо вони різняться між собою лише зовні, а за змістом дуже схожі одна на одну. В. Медведчук переконаний, що зараз в Україні повноцінно функціонують лише дві політичні ідеології: комуністична та націонал-демократична, кожна зі своїм набором ідеологічної символіки, своїм тлумаченням історії, своїми міфами, субкультурою.

Отже, наша держава, відмежовуючись від ідеології на рівні теорії, впроваджувала її на практиці, намагаючись прищепити українському суспільству цінності в спектрі від національних до ліберальних. Але теза про згубність, а тому й відсутність державної ідеологи, міцно вкоренилася у політичну свідомість суспільства. Відсутність державної ідеології вважалося здобутком демократії й передумовою побудови громадянського суспільства. Усвідомлюючи сумні наслідки колишньої заідеологізованості всіх сфер суспільного життя, політики України наголошували на деідеологізації. Внаслідок такого підходу маємо ситуацію, коли в надзвичайно політизованому та ідеологізованому суспільстві, де діє понад сотні партій, лише державу намагаються вивести за межі будь-якої ідеології.

Українське суспільство переживає системну кризу, в межах якої духовно-ідеологічна криза знаходиться на першому місці, оскільки вже давно доведено М. Вебером та Ф.Хаєком, що політико-економічні відносини в суспільстві визначаються його духовністю та пануючою ідеологією. Як приклад, капіталізм, викликаний до життя релігійною протестантською етикою, що обожествляє працю. Сучасні західні суспільства завдячують своєму існуванню таким духовно-ідеологічним чинникам, як міцна протестантська моральність, ідеї соціал-демократії, нова (з \^\ р.) соціальна доктрина католицької церкви.

Отже, для мобілізації українського суспільства на період реформ необхідна інтегративна ідеологія, що ґрунтується на духовності народу та на відповідних моральних цінностях, що притаманні йому. її необхідність неодноразово доводилася у статтях М.Амосова, В. Кременя, М.Павловського, Б. Парохонського та ін. Інтегративна ідеологія не повинна обмежуватися змістом тієї чи іншої доктрини, закріплювати перемогу певної ідеології, а зобов' язана забезпечити умови їх існування та діалогу. Загальнонаціональна ідеологія не може бути згодою всіх окремих ідеологій, оскільки існують Ідеології недемократичні, ті, що не приймають умов демократичного діалогу. Тому інтегративна ідеологія - це ідеологія не всіх, а більшості.

В українській політології до розуміння об'єднуючої суспільство ідеології є три підходи:

1.така ідеологія необхідна, вона має право на існування;

2.така ідеологія потрібна, але її існування неможливе, оскільки ст. 15 Конституції України забороняє існування обов'язкових ідеологій;

3.така ідеологія потрібна, але вона може бути заснована не на змістовних, а на формальних, структурних моментах, тобто процедурах, правилах.

Проблема інтегративної ідеології в Україні тісно пов'язана з проблемами дослідження української національної ідеї, яка, на думку вчених, повинна стати стрижнем об'єднуючої ідеології. Але на сьогодні немає чіткої концепції інтегративної ідеології, тому і не розроблений механізм її впровадження, і як наслідок, на шляху реформ і суспільних перетворень Україна залишається без системного ідеологічного забезпечення.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1.Як Ви розумієте поняття "ідеологія"?

2.Які є види ідеологій?

3.Хто першим ввів в обіг поняття "ідеологія"?

4.Які функції виконує ідеологія?

5.Як розглядали проблеми держави, влади, організації життя суспільства:

а)анархісти; г) маркисти;

б)ліберали; д) соціал-демократи?

в) консерватори;

6.В якій праці Е.Берк виклав своє бачення консервативної ідеології?

7.У чому відмінність між:

а) консерватизмом і неконсерватизмом;

б) лібералізмом і неолібералізмом;

в) соціалізмом і соціал-демократією?

8. Як відбувається процес кристалізації ідеологій в Україні?

ПОЛІТИКА І МОРАЛЬ

Тема 20

Якщо ви не можете хоча б двічі на тиждень розмірковувати про моральність перед обширною й цілком аморальною аудиторією, політична кар'єра для вас закрита.

О.Уальд

Найцінніше у політиці - коротка пам'ять.

Д.Гелбрейт