Політичні ідеї європейського соціалізму XVI -XVII ст. ст. • Теорії природного права та суспільного договору

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

виділити основні риси епохи Відродження;

розкрити погляди на державу, церкву представників епохи Реформації;

описати «ідеального» володаря з точки зору Н. Мак'явеллі;

змалювати моделі утопічних держав (Утопії та Міста Сонця);

охарактеризувати теорії природного права та суспільного договору.

Ключові поняття та терміни
• Новий час	• лютеранство
• Відродження	• кальвінізм
• гуманізм	• протестантизм
• Реформація	• "війна всіх проти всіх"
• "мак'явеллізм"	• індульгенція
• утопія	• утопічний соціалізм
• природне право	• невідчужувані права особи
• суспільний договір
• раціоналізм	• конституційне правління
• ідея контролю і рівноваги
• Н. Мак 'явеллі	• конституціоналізм

4.1. Загальна характеристика політичної думки епохи Відродження (Ренесансу). Термін "Відродження " на початку означав факт відновлення в культурі видатних досягнень античної цивілізації, втрачених у епоху Середньовіччя. Згодом це поняття починає використовуватися на позначення усього комплексу змін, які відбувалися у Європі. Серед цих змін - формування національної державності, криза римо-католицької церкви, формування гуманістичної системи цінностей. Ця епоха припадає на середину XIV - початок XVII ст. ст. і характеризується постановкою у центр уваги людини з її потребами та поглядами. Підставою для цього були економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зростання авторитету науки, падіння впливу церкви, Реформація, крах схоластичної системи, поширення раціоналізму.

Для епохи Відродження характерний гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благородством. Головними чеснотами особи стають громадянський обов'язок, безкорисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалася держава з республіканським устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедливості, гарантією яких мало бути прийняття й дотримання законів, зміст яких гармоніював із єством людини.

Політична думка епохи Відродження у своєму розвитку пройшла три етапи:

1) гуманістичний або антропоцентричний (середина XIV - середина XV ст. ст.). Характеризується протиставленням середньовічному теоцентризму інтересу до людини у її стосунках зі світом;

2) неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.ст.). Відзначається постановкою проблеми соціального буття;

3) натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.ст.). На цьому етапі закони природи намагаються застосовувати до пізнання соціальної дійсності.

4.2. Політичні вчення епохи Реформації. Реформація - це широкий антифеодальний і антикатолицький рух в першій половині XVI ст., який заклав початок протестантизму. Реформація означала рух за необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Якщо для Відродження головним було визнання людської гідності, то провідною тенденцією Реформації було прагнення відновити чистоту християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді.

Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти засилля папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. У1517 р., ставши свідком продажу індульгенцій, він прибив до дверей храму у м. Віттенберг свій твір "95 тез ", закликаючи до публічної дискусії. Провідною думкою тез була неприпустимість перетворення продажу індульгенцій у засіб збагачення церкви за рахунок духовного розбещення віруючих. Тобто, М. Лютер викривав користолюбство тогочасної верхівки католицької церкви, ставив під сумнів законність усіх покарань і платежів, які церква накладала на віруючих. Хоча диспут над тезами був заборонений, вони сприяли об'єднанню різних верств громадян у боротьбі за релігійну та національну незалежність Німеччини.

Провідними ідеями М. Лютера були:

>необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади;

>безумовний послух народу світській владі;

> ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія;

>світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

>необхідним є законний примус з боку держави;

> монарх як суб'єкт верховної влади є вільним від морально релігійних обмежень; його дії підвладні лише "судові розуму" та вищим законам;

> піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку переслідування за них - право на опір.

Реформістський рух не був цілісний; у результаті розколу у ньому утворилося два напрямки: бюргерсько-князівський (очолював М. Лютер) і плебейсько-селянський (очолював Т. Мюнцер).

Реформація у розумінні Т. Мюнцера - це соціально-політичний переворот, який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Саме ці найзнедоленіші верстви суспільства здатні встановити новий суспільний лад. Т. Мюнцер виступав за ненасильницьку ліквідацію феодального ладу і за встановлення такого порядку, в якому жоден християнин не мав би приватної власності, не посідав би урядової посади. Його ідеалом був суспільний устрій, позбавлений майнового розшарування; оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі.

Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Основні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна "Настанови в християнській вірі" (1536). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Відкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку Ж. Кальвіна, лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вважав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встановлення теократії (республіки святих).

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон, захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як ознаки держави." Суверенітет - це абсолютна і постійна влада держави... Абсолютна, не пов'язана жодними законами влада над громадянами і підданими". Серед суттєвих ознак суверенітету держави Ж. Боден називав право видавати і скасовувати закони, оголошувати війну і укладати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснювати суд в останній інстанції, помилувати. Вище за носія суверенітету є тільки Бог і закони природи.

Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить, відповідно до справедливості та законів природи. Основою держави є сім'я. Ж. Боден вважав, що держава виникає шляхом завоювання, насильства, панування однієї групи над іншою. Виникнення різноманітних форм держави Ж. Боден ставив у залежність від географічного становища та природних умов кожного народу. Серед форм правління виділив демократію, аристократію, монархію; до пери ш двох відносився негативно, бо при демократії дуже багато законів і влад, а загальні справи є в занепаді. Що ж до аристократії, то серед знатних людей розумних небагато і, як наслідок, управляє нерозумна більшість. Найкращою формою правління Ж. Боден вважав обмежену законами монархію, де суверенітет повністю належить монарху, а управління країною здійснювалося б на аристократичних і демократичних принципах.

4.3. Вчення про політику Н. Мак'явеллі. Італійський державний діяч та мислитель Н. Мак \веллі увійшов в історію політичної думки творами "Володар" (1513), "Міркування на першу декаду Тіта Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532) та ін. У центрі власного світобачення Н. Мак'явеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтересами, зумовленими прагненням зберегти та примножити власність. Він писав: "Людина швидше пробачить смерть свого батька, німе втрату майна ". Людський егоїзм вимагав створення держави, яка б врегулювала поведінку індивідів. Н. Мак'явеллі розглядав державу як певний політичний стан суспільства, що характеризувався специфічними відносинами між володарями та підвладними, організованою політичною владою, юстицією, законами. Він виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія. Кожен із цих видів був нестабільний; ідеальним є змішаний тип влади, який урівноважував би інтереси різних соціальних груп, багатих і бідних. Н. Мак'явеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги: можливість брати участь в управлінні державою надавалося одночасно монарху, знаті та народу. "Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну".

У праці "Володар" Н. Мак'явеллі змалював образ правителя, який нехтував законами моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави, задля досягнення якої можна використовувати будь-які методи і засоби. Н. Мак'явеллі дає правителю своєрідну індульгенцію на порушення моральних заповідей.

Правитель, оточений ворогами, не може нікому довіряти і вимушений застосовувати насильство. "Необхідно бути лисицею, щоб розгледіти пастку, і левом, щоб знищити вовків".

Що краще для володаря, запитує Н. Мак'явеллі, щоб його любили чи боялися? Найкраще, щоб і любили, і боялися. Але оскільки цього неможливо досягнути одночасно, то потрібно віддати перевагу страхові, бо любов через зіпсуту природу людини є слабка і мінлива, а страх перед покаранням завжди ефективний.

4.4. Політичні ідеї європейського соціалізму XVI - XVII ст.ст. Англійський державний діяч і політичний мислитель Т. Мор став всесвітньо відомим завдяки твору "Утопія" (1516). Утопія - це неіснуючий, вигаданий автором острів, на якому випадково опинився і прожив п'ять років моряк, розповідь якого лягла в основу книги. В Утопії існувала лише суспільна власність, бо вона гарантувала добробут населення і рівність усіх. Управління здійснювалося на основі законів, передбачалася детальна регламентація усіх сторін життєдіяльності громадян.

Органами управління Утопії були Народні збори та Сенат. З числа кандидатів, висунутих народом, Сенат обирав правителя, посада якого була довічною (крім випадків, якщо він виявив нахил до тиранії). Припускалося, що окремі питання могли виноситися на обговорення усього населення

острова. Найважливіші посадові особи обиралися із числа учених. Усі громадяни повинні працювати по шість годин щодня. Сімейне життя носило патріархальний характер; авторитет особи визначався її віком.

Т. Мор стверджує, що поки існує приватна власність, немає жодних шансів на оздоровлення соціального організму. "Де тільки є приватна власність, там навряд чи можливий правильний і успішний плин державних справ". Вихід у людства один - "абсолютне знищення приватної власності". Утопія змогла позбавитися приватної власності; суспільству належала земля й уся вироблена продукція. Достаток, у якому живуть утопійці, досягається примусовою працею, скороченням потреб, ліквідацією розкоші. Т. Мор зазначав, що в Утопії існувало рабство, джерелами якого ставали полони, злочинці, які відбували покарання, а також люди, які були засуджені до смерті в інших державах і викуплені у них. Рабство в Утопії не є спадковим, і самі раби могли бути звільнені зі свого стану.

"Томас Мор старанно уникав необхідності прямо висловитися з питання, чиї інтереси - держави чи особи - повинні бути принесені в жертву у випадку їх зіткнення. Т.Мор так побудував свій трактат, що зіткнення між інтересами держави та індивідуума у нього немислимі". Е. Тарле

Т.Кампанелла Т. Мор мав великий вплив на наступних представників соціалістичної думки. Його утопія - це не лише форма вираження ідеалу, але й засіб критики існуючого ладу. На відміну від нього, італійський мислитель Т. Кампанелла відкрито не критикує соціально-економічний лад. У творі ' ' Місто Сонця " (1601) він висунув ідеал суспільного устрою, заснованого на спільній праці та спільній власності. На чолі Міста Сонця стоїть Верховний правитель, іменований

Сонцем, Метафізиком. Він є главою як світської, так і духовної влади, йому належить право прийняття остаточного рішення з усіх питань. На посту Метафізик знаходиться доти, доки не з'явиться людина, котра перевершує його знанням, науковими досягненнями, здатністю керувати державою. Метафізик здійснює верховну владу, опираючись на трьох радників: Пона (Міць), Сіна (Мудрість) та Мора (Любов). У Місті Сонця існує ще цілий шерег посадових осіб, які відають І вузькими напрямками роботи. Ними обираються ті, "кого ' ще з дитинства визначають у школах найпридатнішими, щоб посісти їх ". Посадові особи змінюються з волі народу. Не міняються тільки четверо найвищих, якщо з власної волі вони не передадуть владу мудрішим.

Регулярно у Місті Сонця збирається Рада, на якій "присутні всі від двадцяти років і старші, і всім пропонується поодинці висловлюватися про те, які недоліки є в державі, які посадові особи виконують свої обов'язки добре, які - погано..." У Місті Сонця приватна власність ліквідована, землеробство та ремесла є справами колективної праці. Посадові особи слідкують за тим, щоб ніхто не отримав із виробленого більше, ніж йому належить. Держава втручається навіть у творчість поетів, вказуючи їм, у яку форму втілювати свій талант. Кожен крок громадян Міста Сонця спрямовується і контролюється. Неповторність кожної людини, ініціативність, наявність власних своєрідних потреб особливої цінності не мають, бо домінують інтереси держави.

У інших творах Т. Кампанелли ("Монархія Месії", "Про царство Боже " та ін.). підкреслюється велике значення всесвітнього єднання в одній монархії усіх держав, що позбавило б людство від воєн, голоду, епідемій.

4.5. Теорії природного права та суспільного договору. Наприкінці XVI -у першій половині XVII ст. ст. у політичній науці активно розвиваються теорії природного права та суспільного договору, розробниками яких були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк та ін.

Голландський юрист і політичний мислитель Г. Гроцій є одним із засновників вчення про природне право та родоначальником міжнародного права. Його погляди викладені у трактаті "Про право війни і миру. Три книги ". На думку Г. Гроція, люди на ранніх етапах були рівними, мали спільну власність. Цей "природний" стан характеризувався відсутністю держави та приватної власності. Але згодом принципи справедливості порушилися, виникла ворожнеча, розпочалися війни. З метою подолання ненависті, створення нормальних умов для співжиття, люди уклали суспільний договір і створили державу. У розумінні Г. Гроція, держава - це "досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та загальної користі". У державі існує громадянська влада, котра є верховною.

Г. Гроцій стояв біля витоків т. зв. "юридичного світогляду ". Він поділив право на природне та волевстановлююче. Джерелом природного права є людський розум, а до його вимог відноситься утримання від заволодіння чужим майном, обов'язок дотримуватися обіцянок, відшкодування заподіяної шкоди, притягання людей до заслуженої кари та ін.

Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління; при створенні держави народ міг вибирати будь-яку, але обравши, вже не мав права її змінити, окрім випадків крайньої небезпеки для існування самого народу. Разом із тим, очевидним є його негативне ставлення до тиранії та надання переваги монархії та аристократії, хоча він не заперечував й проти демократичної форми правління. За своїм соціальним змістом держава у трактуванні Г. Гроція виступає як угода більшості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх.

Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства і держави отримав свій подальший розвиток у творчості видатного голландського філософа та соціального мислителя Б. Спінози. Його політичні погляди викладені у праці "Богословсько-політичний трактат " (1670), "Етика " (1675), "Політичний трактат" (1677).

Б. Спіноза вважав, що люди первинно знаходилися у природному стані, де сила та могутність окремого індивіда складали сутність його природного права. Перехід до громадянського стану мислитель пов'язував укладанням суспільного договору, поділом праці, різноманітністю людських потреб, неоднаковими здібностями.

Мислитель обґрунтував ідею про невідчужувані права особи серед яких право на існування та діяльність, свободу совісті та думки, свободу слова. Держава у Б. Спінози виступає носієм природних прав усього населення.

Основними її функціями він вважав:

►упорядкування релігійного життя;

►забезпечення недоторканості власності;

►поширення освіти;

►гарантування безперешкодного ведення торгівлі;

►оцінка поведінки кожного;

►покарання злочинців;

►вирішення конфліктів, які виникають між громадянами; Спіноза
►здійснення заходів, спрямованих на ведення воєн та її запобігання

Б. Спіноза найкращою вважав республікансько-демократичну форму держави, хоча визнавав правомірність існування й інших форм, крім обмеженої влади однієї людини.

В цілому Б. Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик теологічних політико-правових ідей, як один із творців світської доктрини держави і права.

Політична доктрина англійського філософа та політичного мислителя Т.Гоббса викладена у працях "Філософські основи вчення про громад^яшна 0642), "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської
(1651). В основу теорії держави Т. Гоббс поклав уявлення про природу індивіда. Він вважає, що спочатку всі люди були рівними, але егоїзм сприяє виникненню у суспільстві стану "війни всіх проти всіх ". Керуючись інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в умовах загальної війни частина людей погодилася обрати правителя чи керівний орган? який би завдяки своїй владі над людьми поклав край загальній війні.

"Суспільний договір ", за Т. Гоббсом, полягав у тому, що індивіди передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка б, у свою чергу, брала на себе зобов'язання діяти в ім'я усіх. Для укладення суспільного договору необхідна була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй. Об'єднана у такий спосіб сукупність людей складала державу. Після укладення договору громадяни втрачали усі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм залишити); вони не могли змінити встановлену форму правління. Громадяни не мали права на повстання, крім випадків самозахисту, якщо суверен не забезпечував підданим безпечне життя.

Т. Гоббс розрізняв держави, що виникли внаслідок добровільної згоди громадян, та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили. Він називає три основні форми держави - монархію, аристократію, демократію. Найкращою, на думку Т.Гоббса, є монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер влади держави, у ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із приватними інтересами суверена.

Услід за Н. Мак'явеллі та Г. Гроцієм, Т. Гоббс почав розглядати державу не через призму теології, а виводить закони її розвитку із розуму та досвіду.

"Передусім Гоббс, як, напевно, ніхто з давніх авторів учить бачити в державі, її матерії та формі не просто арену партійних змагань, а цупку непоступливу реальність, з особливостями внутрішньої організації якої ми маємо рахуватися, якщо прагнемо досягти успіху. Читаючи Гоббса, краще починаєш розуміти і те, що на шляху державотворення ми неминуче потрапляємо до царини штучно встановлених речей, які ще тільки потрібно засвоїти (або дати їм змогу "засвоїти" нас самих), царини, де наша власна інтуїція, наші суб’єктивні уявлення про належне вирішують далеко не все, - і треба вміти переборювати неминуче відчуття відчуженості, ба навіть відрази, аби витримати і пройти цей шлях до кінця."

Річард Так

Політичне вчення англійського філософа та політичного мислителя Дж. Локка викладене у праці "Два трактати про правління" (1690). На думку Дж. Локка, до виникнення держави люди перебували у природному стані, але він не характеризується як "війна всіх проти всіх ". Для природного стану притаманна рівність, право особи розпоряджатися своєю власністю, але у суспільстві були відсутні органи, які б об'єктивно вирішували конфлікти між людьми, карали злочинців, і це спричинило обстановку невпевненості, напруги. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу. "Будь-яке мирне утворення держави мало у своїй основі згоду народу", - писав Дж. Локк.

Внаслідок утворення держави індивід, на думку Дж. Локка, не втрачав усіх своїх прав, а лише право на вироблення та реалізацію законів. Політичну владу він визначав так: "... це право створювати закони з правом

застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для регулювання та охорони власності; це право використовувати силу суспільства для проведення у життя законів, для захисту держави від іноземного втручання - і все це в ім 'я суспільного блага". Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань, на думку Дж. Локка, здатне забезпечити конституційне правління, при якому влада була б обмежена законом і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади як верховній (але не абсолютній) у державі. Інші гілки влади повинні підпорядковуватися законодавчій владі, але вони (особливо, виконавча влада) мають великий вплив у державі.

Вчення Дж. Локка було класичним відображенням ідеології ранньобуржуазних революцій. Воно ввібрало у себе досягнення передової наукової думки XVII СТ. та прогресивні досягнення політико-правового знання. Дж. Локк сформулював політичні принципи, які лягли в основу всіх демократичних правових держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.

Питання для роздуму, самоперевірки, повторення

1.У яких реформах проявилася у Європі епоха Відродження?

2.Як Ви розумієте поняття «гуманізм», «антропоцентризм»?

3.Проти чого виступали лідери Реформації?

4.У чому відмінність у позиціях двох лідерів Реформації - М.Лютера та Т. Мюнцера?

5.Які напрямки Реформації Ви можете назвати?

6.Хто обґрунтував поняття «суверенітет» як ознаку держави?

7. Які основні риси характеру необхідні ідеальному державцеві (за Н.Мак'явеллі)?

8.Хто з мислителів Нового часу заклав основи політичної науки, остаточно порвавши зі схоластикою?

9.Кого з мислителів можна віднести до соціалістів-утопістів?

10. Яким видавався європейським соціалістам ХУІ-ХУІІ ст. ст. ідеальний суспільний устрій?

11. Хто з філософів розробляв теорію суспільного договору та природного права?

12. У чому відмінність у трактуванні причин виникнення держави між Т.Гоббсом та Дж. Локком?

13.Хто ввів в обіг висловлювання «мета виправдовує засоби»?

14.Кого вважають основоположником лібералізму та конституціоналізму?

ТЕМА 6

• Основні віхи політичної думки І половини XX ст. • Розвиток світової політичної думки після 2-ї світової війни

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні вміти:

визначати домінуючі методології в політичній науці кінця XIX- початку XX ст. ст.;

виділити основні проблеми, які аналізувалися в першій чверті XX ст;

охарактеризувати розвиток політології у повоєнні роки;

пояснити основні сучасні політичні концепції.

Ключові поняття та терміни • позитивізм • концепція тоталітаризму • неопозитивізм • систематизм • логічний позитивізм • концепція суспільно - політичної модернізації • філософія аналізу • верифікація • типи модернізації • глобалізація • солідаризм • політична трансформація • поведінкова політологія • глобальний капіталізм • атомізоване суспільство • біхевіоризм

6.1. Основні віхи політичної думки І половини XX ст. Наприкінці XIX - на початку XX ст. ст. домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом. Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитивізму, на зміну якому на початку 20-х рр. XX ст. формується неопозитивізм, формами якого були логічний позитивізм, філософія аналізу, такі принципи як біхевіоризм, верифікація, кількісний об'єктивізм та ін.

У 20-х рр. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX ст. сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відмітимо сформульовану У. Ліппманом концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л. Дюгі, теорії еліт Г. Моски та В. Парето, дослідження політичних партій Р. Міхельса та М. Острогорського, теорію панування М. Вебера. Значний внесок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі, обґрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.

"[...] У перші десятиліття XX ст. поняття "наукового" пізнання політики набуло глибшого змісту. Такі видатні представники європейської політичної науки, як Конт, Мілль, Токвіль, Маркс, Спенсер, Вебер, Дюркгейм, Парето, Міхельс, Моска, Острогорський, Брайс та ін. заклали - чи закладали - основи для розвитку політичної соціологи, антропологи і психологи, дякуючи яким дослідження політичних процесів набуло усвідомлений характер. Емпіричний розгляд владних і політичних процесів проклав собі шлях і в американські університети, де в ті десятиліття методологічно політика вивчалася в основному на базі юридичних, філософських й історичних дисциплін. Заслуга чиказької школи політичної науки (20-40-і рр.) - в обґрунтуванні її представниками на прикладах конкретних емпіричних досліджень тої обставини, що істинний розвиток політичного знання можливий за допомогою стратегії міждисциплінарних досліджень із застосуванням кількісних методологій і за рахунок організованої підтримки наукових розробок [...]. Заснована Мерріамом у 20-і рр. нашого століття (XX- від авт.) школа, де працювали багато його учнів, зробила значний крок у підвищенні вимогливості до якості емпіричних досліджень, переконливості їх висновків і у введенні інституціонального виміру у вивчення політичних проблем."

Г.Алмонд, "Політична наука: історія дисципліни".

Розвиток політичної науки у 20-30-х рр. пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія перетворилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.