Дюркгейм, як і його попередники, соціологи-еволюціо-ністи, розглядає суспільство як структуру, що перебуває у процесі змін. У цілому суспільство, поки воно залишається таким, виступає силою інтегруючою, воно «тисне» на індивідів, змушуючи їх зважати на його вимоги. Водночас реальна автономія індивідів у сучасному суспільстві незрівнянно вища, аніж це було в минулому. Шукаючи відповіді на питання про поєднання суспільного порядку й індивідуальної свободи, Дюркгейм зверта'ється до поняття поділу суспільної праці, котре вже вживалося Контом, Спенсером, класиками буржуазної політичної економії. Соціолог поділяє думку Конта стосовно того, що поділ праці — це не суто економічне відношення, а найістотніша умова соціального життя як такого. Поділ праці, на думку Дюркгейма,— це «суто моральне» явище, котре не піддається вимірам, проте його природу і функції можна зрозуміти шляхом спостереження за функціонуванням правових, економічних, релігійних та інших інститутів. Завдяки поділові праці реалізує себе один з конститутивних принципів сучасного суспільного устрою — принцип органічної солідарності. «Економічні послуги, які може надавати нам поділ праці, не йдуть ні в яке порівняння з його моральною дією, справжня його функція — створювати поміж двома або кількома особистостями почуття солідарності».
Проблема «солідаризму» обговорювалась задовго до Дюркгейма, однак останній вніс у її розуміння кардинальні доповнення. Він чітко розмежував два типи солідарності — органічний, природний і механічний, насильницький. Заперечуючи Ф. Тьоннісу, Е. Дюркгейм доводить, що органічні, солідаристські відносини більшою мірою реалізуються не в «гемайншафтах», а саме в раціоналізованих суспільних формах. В архаїчних суспільствах домінує головним чином механічна солідарність, котра «напряму пов'язує індивіда і суспільство». Логічною підставою механічної солідарності виступає принцип подібності, а типовим механізмом функціональної її реалізації є кримінальне право. Адже «дії, котрі ним забороняються або кваліфікуються як злочини, бувають двох родів: вони або безпосередньо виявляють надто сильне розходження поміж тим, хто їх здійснює, і колективним типом, або зачіпають орган спільної свідомості. Як у першому, так і в другому випадку сила, котру зачепили і котра карає злочин, — та сама. Вона — продукт найсуттєвіших соціальних подібностей, і її наслідком виступає підтримка соціального зв'язку...»
Таким чином, у нормах кримінального права знаходить своє матеріальне втілення «спільність станів свідомості», точніше — реакція колективної свідомості на ту чи іншу протидію. Показником її питомої ваги в суспільстві може виступати міра тих суспільних функцій, які регулюються кримінальним законодавством. Механічна солідарність не враховує відмінностей, індивідуальних особливостей. Ця солідарність, зауважує Дюркгейм, зростає у зворотному відношенні до індивідуальності. Мовби передбачаючи деякі з ідей символічного інтеракціолізму, зокрема концепцію «дзеркального Я» Ч. КуЛі, соціолог пише: «У кожному з нас є дві свідомості: одна, спільна з усією нашою групою, котра представляє не нас самих, а суспільство, що живе і діє в нас; друга, навпаки, втілює собою те, що у нас особисте і відмінне, що робить з нас індивіда». Звичайно, йдеться не про якісь статичні й ізольовані зони, а про потенції, «сили», вектори яких спрямовані у протилежні сторони і які не можуть посилюватись і розвиватись одночасно. В разі до-мінації механічної солідарності має місце «щезання особистості».
Такого роду зв'язок індивіда із суспільством, зауважує соціолог, має вречевлений характер: у суспільствах, де ця солідарність сильно розвинена, індивід не належить собі самому; це в буквальному розумінні річ, якою розпоряджається суспільство.
Описуючи «органічний тип суспільної солідарності, мислитель часто вдається до методу «від супротивного». Механічна солідарність грунтується на подібностях, органічна — на відмінностях. В останньому випадку колективна свідомість мовби залишає відкритою частину свідомості індивідуальної і сприяє формуванню функцій, котрі не регламентуються колективно. Мова йде про формування особистості, що бере участь у поділі суспільної праці. «...З одного боку, кожен з нас тим тісніше залежить від суспільства, чим більшою мірою здійснений поділ праці; з іншого — діяльність кожного тим більше особиста, чим більше вона спеціалізована... Навіть у своїх професійних заняттях ми рахуємося із звичками, навиками, які спільні для нас з усією нашою корпорацією, однак при цьому ми терпимо менший гніт, аніж коли все суспільство тисне на нас і нам лишається значно більше можливостей для прояву власної ініціативи. Тут індивідуальність цілого зростає разом з індивідуальністю частин; суспільство стає здатним рухатись більш погоджено, тоді як кожен з його елементів здійснює більше власних рухів». Чим примітивніші суспільства, тим більше подібностей між індивідами, що їх складають, і чим
вищими є певні «соціальні типи», тим більшого розвитку набуває поділ праці. Механічна солідарність, котра домінує спочатку, з часом поступається місцем солідарності органічній. Такий, як вважає Дюркгейм, історичний закон суспільного розвитку.
Отже, структурна організація «механічних» і «органічних» суспільств принципово відмінна. Ось як описує Дюркгейм структуру суспільства органічної солідарності: «Вони будуються не шляхом повторення однорідних і подібних сегментів, а через систему різних органів, кожен з яких виконує спеціальну роль і які самі складаються з диференційованих частин. Соціальні елементи тут не однакової природи, і розташовані вони не однаково. Вони не вишикувані у лінійний ряд, як кільця у кільчатих, не вкладені одні в інші, а скоординовані і субординовані навколо одного центрального органу, що здійснює на інші частини організму стримуючий вплив. Сам цей орган не має вже того характеру, що у попередніх випадках, бо, якщо інші органи залежать від нього, то і він у свою чергу залежить від них. Безперечно, що він також перебуває в особливому, певною мірою привілейованому становищі, одначе це становище зумовлено суттю тієї ролі, що воно виконує, а не якоюсь зовнішньою щодо нього причиною чи наданою йому ззовні силою». У такому суспільстві статус індивідів визначається вже не їх походженням, а видом соціальної діяльності, професійною спеціалізацією, функціями їх як фахівців. Такого роду перехід від структурної до функціональної диференціації відбувається поступово.
Спочатку розподіл функцій збігається зі старою сегментарною-структурою. Однак у подальшому зростаюча кількість спеціалізованих функцій перекриває число сегментів, і соціальна речовина, як пише Дюркгейм, починає організовуватись на принципово інших засадах. Функціональна диференціація підпорядковує собі такі попередні їй сегментарні форми, як кланові і територіальні. Заснована на засадах механічної солідарності сегментарна організація дедалі більше «втрачає свою рельєфність». Зокрема, як зауважує соціолог, народ тим більше просувається вперед у розвитку, чим меншого значення набувають територіальні відмінності всередині країни. В кінцевому результаті сегментарна мережа поступається місцем мережі професійного поділу праці — регіонального та галузевого. «Спосіб групування людей за принципом поділу праці,— підкреслює Дюркгейм,— суттєво відрізняється від того, який виражає розподіл населення у просторі. Професійне середовище так само не збігається з територіальним, як і з сімейним. Однак
саме поділ праці найефективніше інтегрує сучасні суспільства і визначає основні риси їхньої структури».
Концепцію поділу суспільної праці автор ілюструє бага- і
тим фактичним матеріалом, головним чином історичним,
етнографічним та демографічним. Він використовує, зокре
ма, дані щодо динаміки міграційних процесів у зв'язку з
промисловою революцією та урбанізацією способу життя.
В цілому ж Дюркгейм використовує — з певними корек- |'
тивами — концептуальні ідеї еволюціоністської теорії су
спільної диференціації, наповнюючи їх новим змістом. Він
критикує Спенсера за недооцінку історичної специфіки су
спільств минулого і за суперечності в обгрунтуванні ідей
еволюції. Однак обох мислителів об'єднує розуміння су- і
спільної еволюції як становлення «впорядкованої різноманітності» форм суспільного життя.
Незважаючи на наявність певного економічного підтексту у змісті поняття поділу суспільної праці, Дюркгейм прагне швидше розмежувати, аніж ототожнити суспільне життя із системою економічних відносин. Інтенсивність економічних відносин, обміну, торгівлі сама по собі не може виступати індикатором стану суспільного життя, оскільки, на думку соціолога, забезпечення економічних інтересів безпосередньо не пов'язане із зміцненням почуття колективності. Економічний поділ праці — це лише матеріальний аналог більш складного процесу поділу суспільної праці або соціальної диференціації.
У структурі соціологічного знання Дюркгейм виділяє со
ціальну морфологію як науку про морфологічні або «анато
мічні» суспільні факти і соціальну фізіологію, котра займа
ється вивченням «фактів колективної свідомості» (загаль
них ідей і почуттів, що передаються з покоління в покоління
і втілені, як правило, у народних звичаях та віруваннях, а
також правових і моральних норм як раціональних регу- і
ляторів суспільного життя). Об'єктом соціальної морфоло
гії виступає все те, що пов'язано з так званою матеріаль
ною щільністю — «число, характер основних елементів, що
складають суспільство, а також способи їх поєднання, сту
пінь досягнутої ними згуртованості, розподіл населення на (
території, число і характер шляхів сполучення, форма жи
тел і т. ін.» Матеріальна щільність — один із найважливі
ших «морфологічних фактів», тобто фактів, які належать
до матеріальних форм суспільного буття.
Окрім матеріальної щільності, предметом морфологічного аналізу виступає також територіальне положення суспільства — «периферійне чи центральне розташування його на континенті; характер оточення його іншими суспіль-
ствами», а також його демографічні характеристики та інфраструктура. Зрештою, і вивчення самої соціальної структури лежить, як вважає мислитель, саме у площині соціальної морфології. Явища морфологічного порядку — це свого роду підвалина, над якою вивершується те, що складає об'єкт соціології у вузькому значенні цього слова, власне «соціологічні факти» або «колективні уявлення». Останнє поняття — одне з головних понять дюркгеймів-ської соціології. У термін «уявлення» соціолог вкладає значно ширший зміст, аніж той, який воно мало у психології. Колективні уявлення — це масова свідомість, взята як щось автономне і самозаконне, незалежно від свідомості індивідуальних її носіїв. Адже вся група, як переконаний Дюркгейм, «мислить, відчуває і діє зовсім інакше, аніж це робили б її окремі члени». В структурі колективної свідомості соціолог виділяє інтелектуальний, емоційний та вольовий рівні, однак на практиці він частіше апелює саме до колективних емоцій, вірувань і колективної волі. «Колективною, або спільною свідомістю можна назвати ту сукупність вірувань і почуттів, яка притаманна у середньому всім членам одного й того ж суспільства й утворює певну систему, що живе своїм власним життям. Хоч вона і не має свого певного органу чи носія, а розсіяна по всьому суспільству, все ж їй притаманні певні специфічні озна-• ки, котрі роблять її самоцінною реальністю».
Колективні уявлення, або факти колективної свідомості, складають реальний зміст символічних систем міфології і релігії, фольклору й ідеології, моралі і права. Саме в колективістському походженні криється, як вважає Дюркгейм, джерело сили і стійкості релігійних вірувань. Розділивши явища світу на дві групи — «звичайні» і «потойбічні», «буденні» і «священні», людина тим самим (скоріше несвідомо, аніж свідомо) ввела і розмежування між «особистим» і «колективним». Саме тому не без полемічного загострення Дюркгейм проголошує, що не бачить у понятті Бога нічого, окрім символічного перевтілення суспільства, а єдиною моральною реальністю схильний визнавати колективність.
Даючи перелік типових ознак колективної свідомості, Е. Дюркгейм вживає і деякі «морфологічні» терміни, зокрема термін «моральна щільність» — показник сили моральної згуртованості суспільства. Мова йде про ту міру, якою певним людським масивом володіють спільні почуття та ідеї.
Поміж рівнем матеріальної і моральної щільності немає прямої кореляції. Значний за обсягом територіальний ма-
сив або демографічна група може, попри усю свою чисельність, мати низький рівень моральної й організаційної згуртованості. Тому прогрес поділу праці грунтується не на «прирості соціального обсягу» самому по собі, а за умови одночасного «стиснення» соціальної маси і зростання рівня моральної щільності.
Морфологічні факти разом з колективними уявленнями
утворюють «внутрішнє соціальне середовище», котре висту
пає визначальним фактором колективної еволюції. Початок
будь-якого важливого процесу, підкреслює Дюркгейм, слід
шукати в будові внутрішнього соціального середовища.
Теорія соціального середовища, головне вістря якої було
спрямоване проти психологічного, економічного та всякого і
іншого редукціонізму, не позбавлена водночас деяких внутрішніх суперечностей. У ранніх працях Дюркгейм схильний був пояснювати «фізіологічне» в суспільному житті (так він називав усе те, що належить до колективної свідомості) «морфологічним», вбачаючи в останньому реальне підґрунтя «колективних уявлень». Пізніше Дюркгейм дещо принижує роль морфологічних фактів. Колективні з'явлення, зауважує він, мають власну логіку розвитку, безпосередньою причиною їх є інші колективні уявлення. Соціологія, зазначає він, мусить брати цінності за вихідний пункт, а не приходити до них наприкінці. Звертання до проблеми цінностей і ціннісних орієнтацій, надання їй теоретико-методо-логічного пріоритету було важливим кроком на шляху подолання натуралістичних орієнтацій у соціології і формування її сучасної парадигми. У цьому — одна із заслуг Дюркгейма як класика соціологічної думки.
§ 5. Соціологія суїциду
Побудована на «солідаристських» засадах соціальна теорія Дюркгейма моделювала насамперед ті аспекти соціальної реальності, які свідчили про функціональну узгодженість, злагодженість дії суспільних механізмів. Причому, згідно з теорією поділу суспільної праці, міра цієї злагодженості мусила зростати. Водночас соціолог, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей: «Історія не знала кризи більшої, ніж та, яку переживають сучасні європейські суспільства. Соціальна дисципліна у її традиційній формі повністю втратила свій авторитет; у суспільстві наростають тенденції розкладу морального духу і тотальної тривоги». Торкаючись соціального питання, одного з найтривожніших
чинників нестабільності, Дюркгейм зауважує, що будь-які спроби його вирішення будуть невдалими без урахування моральних аспектів. Моральна дезорганізація, доводить соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація-економічна.
Одним з промовистих свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто, відходу від нормального стану соціальності) виступає ріст кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах. Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об'єктивно існуючий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Тому дослідження самогубств, з його погляду, виступає практичним втіленням вимог соціологічного методу: «Замість того, аби займатися метафізичними роздумами з приводу соціальних явищ, соціолог мусить взяти за об'єкт своїх пошуків чітко окреслені групи фактів, на які можна було б, як кажуть, показати пальцем, точно відзначивши їх початок і кінець — і хай він стає на цей шлях якнайрішучіше».
Дюркгейм підкреслює, що обрав самогубство за об'єкт вивчення тому, що воно належить до явищ, які найлегше визначаються і слугують зразком застосування соціологічного методу. Самогубство — це соціальний факт, тобто форма прояву влади вищої колективної реальності над індивідом. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загальної смертності), постійність сезонних ритмів коливання кількості самогубств, наявність певних закономірностей зв'язку між самогубством і шлюбами, розлученнями, релігійністю, перебуванням у армії та ін. Соціолог надає великої ваги дефініції самогубства як соціального явища, відносячи до цієї категорії «всякий випадок смерті, котрий виступає безпосереднім або опосередкованим результатом позитивної або негативної дії, вчиненої самою жертвою». Дюркгейм указує на багатоманітність, а в ряді випадків — на суперечливість мотивації цієї дії.
' Однак різноманітність цілей не виключає однорідності дій. «Солдат, що йде назустріч вірній смерті, щоби врятувати свій полк, не бажає помирати,— однак чи є він при цьому винуватцем власної смерті у такому ж значенні цього слова, в якому його можна застосувати до дії промисловця чи комерсанта, який вбиває себе, щоб запобігти сорому і ганьби банкрутства. Те.ж саме стосується страждальця, що помирає за віру, матері, яка приносить себе в
жертву заради життя дитини і т. ін. Чи мається при цьому смерть за сумну, хоч і неодмінну умову тієї мети, до якої прагне суб'єкт, чи ж він прагне її задля неї самої,— в обох випадках він відмовлюється від існування, і різні способи розрахунку з життям можна розглядати як різновиди того самого класу явищ».
Підкреслюючи, що в кожному конкретному випадку самогубства мають місце мотиви суто індивідуального характеру, Дюркгейм доводить водночас, що загальна кількість самогубств у даному регіоні за певний проміжок часу не є простою механічною сумою цих окремих випадків, навпаки, «ця цифра є новим фактом зиі £епегіз, фактом, якому притаманна своя внутрішня єдність і своя індивідуальність — отже, і своя особлива природа, яка тим більш для нас важлива, що за своєю суттю є глибоко соціальною». Кількості самогубств притаманна водночас і перманентність, і варіативність, вона стабільніша у часі, аніж смертність з інших причин у межах певного регіону, однак різко варіює у різних країнах. Отож, робить висновок соціолог, число самогубств специфічне для кожної соціальної групи і тісно пов'язане з глибинними рисами національного темпераменту. Існує певна специфічна міра колективної схильності до самогубств, типова для кожного з окремих суспільств. Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об'єктом якої виступають саме соціальні фактори суїцидної поведінки.
До позасоціальних причин суїциду Е. Дюркгейм відносить психоорганічну схильність і навколишнє середовище. Детально проаналізувавши випадки самогубств серед пси-хічнохворих, соціолог доходить висновку, що в усіх випадках це — дії або немотивовані, або зумовлені вигаданими мотивами. Серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, галюцинаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депресія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержимості нав'язливими ідеями і так зване імпульсивне самогубство. Дюркгейм категорично заперечує проти того, щоб вважати кожного самогубця божевільним; водночас він визнає, що деякі із зазначених категорій, як, наприклад «меланхолійне самогубство», досить важко на практиці відрізнити від суїцидної дії здорової людини. В цілому, робить висновок соціолог, самогубства психічнохворих відрізняються від інших так само, як нав'язливі психічні стани відрізняються від нормальних почуттів, або як імпульсивні реакції — від цілком усвідомленої дії. Саме це останнє — усвідомленість наслідків — і виступає критерієм кваліфі-
кації вчинку як суїцидного, тоді як мотиви вчинку, його мета завжди проблематичні і не можуть бути підставою для визначення. Таким чином, з типологічної точки зору вчинки героїв Курція чи Арістодема нічим не відрізняються від вчинку страждальця Вертера, оскільки це — добровільна смер'ть, завдана собі в стані повного усвідомлення такого результату.
Окремо розглядає Е. Дюркгейм випадки самогубств на грунті неврастенії. Тут він також доходить висновку про відсутність прямого зв'язку між цим станом і суїцидною поведінкою. «Якщо в часи всезагального занепаду спостерігається збільшення числа неврастеніків, то не слід забувати, що їх же руками творяться нові держави, саме із середовища неврастеніків виходять усі великі реформатори». Так само не можна, робить висновок соціолог, пов'язувати суїцид з алкоголізмом. Отже, «не існує жодного психопатичного стану, який мав би постійний і безсумнівний зв'язок із самогубством. У певному суспільстві число самогубств не залежить від чисельності неврастеніків і алкоголіків. І хоча дегенерація у різних своїх формах створює цілком придатний психологічний грунт для розвитку тих причин, які можуть спонукати людину до самогубства, сама вона не виступає його причиною». Звичайно, за інших однакових умов людина з девіантними нахилами позбавляє себе життя частіше, аніж людина здорова, але вона робить це не в силу свого соматичного стану. Потенціальна схильність до суїциду може розвинутись у неї внаслідок впливу інших факторів.
Значну увагу приділяє Дюркгейм аналізові расових та спадкових факторів самогубства. Розглядаючи деякі «вражаючі» факти, які, здавалося б, свідчать на користь спадкового походження цього явища, він зауважує, що такого роду факти мусять відповідати потрійній умові: їх має бути достатня кількість, і вони не повинні бути наслідком випадкового збігу обставин; цим фактам не можна дати ніяких інших пояснень; не повинно бути інших, суперечливих їм фактів. Обгрунтування тези про спадкову та расову природу суїцидної поведінки спростовується такого роду «ін^ дуктивними фільтрами» і є, таким чином, ненадійним. Зокрема, зауважує Дюркгейм, спадкова детермінація самогубств мусила б за статистикою однаковим чином впливати на обидві статі; насправді ж кількість самогубств серед жінок значно нижча, ніж серед чоловіків. Проти «спадкової теорії» свідчить також вікова дисперсія випадків суїциду— безперервне зростання їх числа із збільшенням віку.
Дюркгейм зіставляє також коливання числа самогубств із сезонними змінами клімату («космічними факторами»). Статистика, пише він, спростовує думку Монтеск'є про те, ніби це явище більш поширене у країнах з холодним і вологим кліматом. «Не взимку, не восени кількість самогубств сягає свого максимуму, а влітку, коли природа най-веселіша, а температура найм'якша. Людина воліє розлучитися з життям тоді, коли воно для неї найлегше... Немає жодної країни, яка була б винятком із цього правила». Соціолог вступає в полеміку з тими поясненнями, які дали цьому факту представники італійської «кримінологічної школи»,— збудженість нервової системи під впливом сонця, спеки і т. ін. Насправді ж, доводить соціолог, детермінуючим фактором тут скоріш виступає тривалість дня. «Вдень має місце більша кількість самогубств тому, що день — це час найбільшого пожвавлення людської діяльності, коли перехрещуються людські відносини, коли соціальне життя проявляє себе найбільш інтенсивно». Про факт кореляції кількості самогубств з інтенсивністю суспільних контактів свідчить і інша статистика — у селі ці явища рівномірно наростають з наближенням теплої пори року і йдуть на спад із завершенням аграрного циклу і початком зими.
Не заперечуючи усієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі детермінують факт суїциду, Дюркгейм водночас вказує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор, відсоток самогубств різко змінюється усякий раз, коли різко змінюються умови соціального.середовища. «...Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства». Принцип взаємозв'язку і взаємопроникнення індивідуального та соціального покладений в основу дюркгеймової класифікації самогубств на егоїстичні, альтруїстичні, аномічні і фаталістичні.
Егоїстичний тип самогубства спричинюється насамперед соціальною ізоляцією індивіда, відсутністю колективної підтримки у життєво важливих для людини ситуаціях. Альтруїстичне самогубство виступає проявом ситуації, коли групові цінності повністю поглинають індивіда, і він добровільно віддає за них життя. Суспільна аномія (безладдя, хаос), що пов'язана з кризою в суспільному розвитку, стає причиною життєвих зламів у третьому випадку, посилена регламентація і примус — у четвертому. В усіх випадках самогубство виступає наслідком того, що індивіда захоп-
лює та чи інша соціальна течія дезінтегруючого характеру. При цьому, як підкреслює соціолог, йдеться насамперед про відхилення від певної норми інтеграції — небезпечним щодо суїцидності може виступати як дезінтеграція у прямому смислі слова, так і занадто високий ступінь інтегрованості індивідуальної свідомості в колективну. Аномія, альтруїзм, егоїзм як певні соціальні течії наявні постійно, і їх вплив на особистість у кінцевому результаті урівноважується. Порушення ж рівноваги у той чи інший бік спричинює факти суїциду (в цьому полягає типологічна схожість між цими.фактами і проявами «девіантної» поведінки).
Порушення міри між індивідуальним і соціальним спричиняється, як вважав Дюркгейм, надто швидкими, катастрофічними темпами соціальних змін, до яких не може адаптуватись індивідуальна свідомість. Вважаючи внутрі-групову згуртованість найдієвішим засобом запобігання появам суїцидних нахилів, соціолог рекомендував ширше практикувати різноманітні форми спілкування людей — у межах існуючої професійної структури, відновлювати ті риси згуртованості і солідарності, які були притаманні корпораціям дрібних виробників ранньокапіталістичної доби.
Завершуючи огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід сказати, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі гострих дискусій. Мабуть, одна з причин цього полягає у тому, що мислитель, окрім безпосередньої теоретичної роботи в різноманітних напрямках суб'єктивно дуже чуйно відносився до статусу соціології й активно обстоював її методологічний та фаховий суверенітет. Як справедливо зауважив Р. Нісбет, Дюркгейм більш аніж хто інший в історії соціології зумів втілити у собі те, що було найтиповішого у цій дисципліні і найпродуктивнішого для гуманітарних наук, а тому його можна назвати соціологом у найповнішому значенні цього слова.
Запитання для самоконтролю
1. Як визначає Е. Дюркгейм специфіку методу соціології? У чому новаторство його підходу в порівнянні з сучасними йому концепціями?
2. Дайте дюркгеймівське визначення соціального факту. Назвіть типи соціальних фактів.
3. Е. Дюркгейм про соціальну норму і соціальну патологію.
4. У чому полягає різниця поміж суспільствами механічної і органічної солідарності?
5. Розкрийте дюркгеймівську теорію «колективних уявлень» і її значення для соціології релігії та культури.
6. Е. Дюркгейм про самогубство як соціальне явище. Емпірична база і методологічні засади дюркгеймівської соціології суїциду.
7. Вплив поглядів Е. Дюркгейма на розвиток сучасної соціології.
ПІСЛЯМОВА
Ми розглянули основні періоди становлення та розвитку соціології, яка пройшла довгий, складний і нерідко драматичний шлях від наївних синкретичних міфологізованих і буденно-практичних уявлень про людину та суспільство на рівні протосоціологічного знання до інституалізації її як специфічної галузі сучасної науки.
Протосоціологічний період пов'язаний з розмежуванням предметних сфер знання про природу та суспільство і з поступовим накопиченням емпіричного та теоретичного досвіду в пізнанні власне соціальних явищ. Найбільш характерною домінантою в гносеології стародавнього світу було протиставлення емпіричного та теоретичного рівнів знання, що істотно зумовило великий хронологічний розрив між становленням наук про природу та суспільство.
Індивідуальна неповторність соціальних явищ на тривалий час зумовила індетерміністичні або фаталістичні уявлення про механізми соціальної еволюції, як і протиставлення закономірностей у природі випадковості та суб'єктивізму в соціально-історичному процесі. Соціальна наука довго йшла до визнання причинно-наслідкової залежності між суспільними явищами, до ідеї еволюції, суспільного прогресу, розуміння їх механізмів та рушійних сил.
Антична, середньовічна та наука нового часу шляхом проб і помилок висувала, апробувала, відкидала, доповнювала чи розвивала ті принципи та ідеї, які витримували перевірку часом. Завдяки численним обставинам, що склались у силу ототожнення чи протиставлення природничого та соціального, розвиток знання про суспільство часто стикався з труднощами, яких не знали або так гостро не ставили природничі науки. Серед таких проблем були проблеми якісної специфіки суспільства, особливостей соціального розвитку, емпіричного й теоретичного в соціальному пізнанні, соціального факту, його достовірності та можливостей узагальнення тощо.
Синкретичне суспільствознавство на різних етапах по-
■своєму ставило ці проблеми, але обмежена методологічна та методична база не давала змоги успішно вирішити їх. Це зумовило його переорієнтацію на принципи і методи природничих наук в історії нового часу. Але поступово приходило усвідомлення хибності й цього шляху та поступове розуміння відмінності суспільства як специфічного об'єкта пізнання та засобів його дослідження. Усвідомлення'цих -фактів разом із зростанням потреб у більш глибоких знаннях про людину та суспільство дали новий поштовх для розвитку синкретичного суспільствознавства та його предметної диференціації на спеціалізовані галузі й обумовили становлення перших соціальних наук.
Відкриття економічних законів та статистично-демографічних закономірностей і залежностей між соціальними явищами активно стимулювало розвиток пізнання соціальних процесів, а криза умоспоглядальних спекулятивних концепцій суспільства, як і безплідність емпірично-факто-логічної історичної науки на фоні значних досягнень природознавства, яке йшло від спостереження фактів до їх узагальнення, зумовило появу ідеї про необхідність' окремої науки про суспільство, здатної поєднати емпіричний матеріал з його теоретичним переосмисленням. Поступово в історії соціального знання нового часу (не без впливу досягнень математики та природничих наук) гіпотеза про принципову можливість використання засобів «позитивної науки» в пізнанні соціальних явищ стає загальновизнаною ідеєю і перетворюється в нову парадигму, що визначає генеральну лінію в розвитку суспільствознавства.
Якщо виникнення соціології як окремої науки найтісніше пов'язане з проектом «позитивної науки» про суспільство О. Конта, то її подальша історія нерозривно поєднана з наукорою діяльністю Г. Спенсера, К. Маркса, Ф. Тьонніса, Г. Зіммеля, М. Вебера, Е. Дюркгейма та інших визнаних класиків світової соціології. Завдяки їм соціологія здобуває свій власний понятійно-категоріальний апарат, значно розширюється її проблематика, чіткіше визначається місце цієї дисципліни в системі міжнаукового розподілу праці. Розпочинається поворот до інтеграції загальної теорії суспільства та емпіричних соціологічних досліджень. Починається взаємопроникнення теорії та емпіричних досліджень, завдяки якому стають більш досконалими й обгрунтованими теоретичні уявлення про суспільство та про методи соціальних наук. Тим самим закладаються передумови дальшої диференціації самого соціологічного знання, виділення у ньому окремих напрямів і рівнів, формування нових його галузей.
Знайомство з теоретичними ідеями класиків світової соціологічної думки XIX — початку XX ст. дає змогу переконатися в тому, що для соціології, як і для інших дисциплін,, характерний плюралізм ідей і теоретичних концепцій. Кожен з класиків соціології фактично обстоює бачення предмета, методів і проблематики цієї" науки, яке далеко не завжди можна несуперечливо узгодити з поглядами його колег. На цю обставину неодноразово звертали увагу ті, хто заперечував за соціологією право вважатися окремою, самостійною наукою. Однак наявність не одного, а кількох нормативних зразків (парадигм)—явище досить типове для сучасної науки. Погляд на науку як на неієрархізовану систему теорій і гіпотез, які співіснують, одночасово заперечуючи і доповнюючи одна одну, досить поширений у сучасному наукознавстві. І в цьому відношенні соціологія з її «мультипарадигматизмом» лише більш яскраво демонструє риси, що так чи інакше притаманні всім наукам, як гуманітарним, так і природничим.
Тривалий час нормою для нашої соціологічної науки було обов'язковим протиставлення марксистської парадигми соціології усім її іншим напрямам, що визначались як «буржуазні», а тому теоретично неповноцінні. Таке прагнення помітне ще й сьогодні, тим більше що пояснювальний потенціал соціологічних ідей Маркса досить сильний — особливо там, де йдеться про соціальні конфлікти, класову боротьбу і т. п. Однак, як ми вже бачили вище, соціальна теорія марксизму виступає лише одним з кількох впливових напрямів соціології XIX ст., і підміна нею усієї багатоманітності світової соціологічної думки неприпустима.
В ході гострих теоретичних дискусій сучасні соціологи неодноразово звертаються до спадщини минулого, відшукуючи в поглядах класиків аргументи на користь тих чи інших сучасних концепцій. Це у свою чергу веде до нового прочитання класичних праць, відкриття нових смислових відтінків у вже, здавалося б, відомих ідеях. Тому періодичні «ренесанси» класичної спадщини, постійний діалог з теоретичною думкою минулого — це не виключення із правил, а ознака нормального функціонування і розвитку сучасного гуманітарного знання, у тому числі і соціологічного.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Аристотель. Метафизика//Соч.: В 4 т. М., 1976. Т. 1. С. 65—448.
Аристотель. Никомахова зтика // Соч.: В 4 т. М., 1983. Т. 4. С. 53— ■294.
Аристотель. Политика //Соч.: В 4 т. М„ 1983. Т. 4. С. 375—644.
Ьаранов Г. С. Модели и метафори в социологии К Маркса // Со-циол. исследования. 1992. № 6. С. 128—142.
Бердяев Н. Смьісл истории. М., 1990.
Берк 3. Размьішления о революции во Франции // Социол. исследования. 1991, № 6. С. 114—121; № 7. С. 125—133; №9. С. 140—146; 1992, № 2. С. 137—148.
Бокль Г. Т. История цивилизации в Англии. СПб., 1906.
Вебер М. Предварительнне замечания // Избр. произведения. М-, 1990. С. 44—60.
Вебер М. Протестантская зтика и дух капитализма // Избр. произведения. М., 1990. С. 61—272.
Вебер М. «Обгективность» социально-научного и социально-поли-тического познания//Избр. произведения. М., 1990. С. 345—415.
Вебер М. О некоторнх категориях понимающей социологии // Избр-произведения. М., 1990. С. 495—546.
Вебер М. Политика как призвание и профессия//Избр. произведения. М., 1990. С. 644—706.
Вебер М. Наука как призвание и профессия // Избр. произведения. М., 1990. С. 707-735.
Вормс Р. Общественннй организм: СПб., 1897.
Вормс Р. Биологический принцип в социологии. К, 1918.
Вундт В. Проблеми психологии народов. М., 1912.
Гайденко П. П., Давьідов Ю. Н. История и рациональность. Со-циология Макса Вебера и веберовский ренессанс. М., 1991.
Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.
Геродот. История. Л., 1972.
Герри А. История приложения чисел к наукам нравственннм. СПб., 1867.
Гоббс Т. Левиафан. М., 1936.
Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К, 1990.
Гумплович Л. Основи социологии. СПб., 1899.
Данте Алигьери. Божественная комедия. М., 1967.
Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. Метод социологии//М., 1991.
Дюркгейм 3. Самоубийство. Социологический зтюд. СПб, 1912.
Енгельс Ф. Становище робітничого класу в Англії // Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. Т. 2. С. 221—494.
Журавский 3. П. Об источниках и употреблении статистических сведений. М., 1946.
Зиммель Г. Социальная дифференциация. М., 1909.
Ионин Л. Г. Георг Зиммель — социолог. М., 1976.
Ионин Л. Г. Понимающая социология. Историко-критический ана-лиз. М., 1979.
Из истории буржуазний социологии XIX—XX веков. М., 1968.
История буржуазной социологии XIX — начала XX века. М., 1979.
История философии. М., 1957—1965. Т. 1—6.
Кампанелла Т. Город Солнца. М., 1954.
Кессиди Ф. X. От мифа к логосу. М., 1972.
Кетле А. Социальная физика или опит о развитии человеческих способностей. К., 1911—1913. Т. 1—2.
Ключевский В. О. Курс русской истории // Соч.: В 8 т. М., 1956. Т. 1.С 13—73.
Кон И. С. Позитивизм в социологии. Исторический очерк. Л., 1964.
Кондорсе М. Ж- Зскиз исторической картини прогресса человечес-кого разума. М., 1936.
Конт О. Курс позитивной философии // Сер. «Родоначальники по-зитивизма». СПб., 1914. Вьіп. 4—5.
Кучеренко Г. С. Сен-симонизм в общественной мисли XIX в. М., 1975.
Ле Пле. Основная конституция человеческого рода. М., 1897.
Лебон Г. Психология народов и масс. СПб., 1896.
Лилиенфельд П. Л. Мисли о социальной науке будущего. СПб., 1872.
Ломоносов М. В. О сохранении и размножении народа российско-го//Полн. собр. соч. М., 1952. Т. 4. С. 384—394.
Макаренко В. П. Вера, власть и бюрократия. Критика социологии М. Вебера. Ростов н/Д., 1988.
Макиавелли Н. Князь//Соч. М.; Л., 1934.
Мальтус Р. Опнт о законе народонаселення. СПб., 1868. Т. 1—2.
Маркс К. Вступ (3 економічних рукописів 1857—1858 років) // Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. Т. 12. С. 667—697.
Маркс К- До критики політичної економії. Передмова // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 13. С. 5—9.
Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 42. С. 39—159.
Маркс К-, Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т. 4. С. 405—441.
Материалистьі Древней Греции. М-, 1955.
Мечников Л. И. Цивилизация и великие исторические вехи. М., 1924.
Монтескье Ш. Л. О духе законов // Избр. произведения. М., 1955. С. 159—735.
Мор Томас. Утопия. М., 1978.
Ожиганов 9. Н. Политическая теория Макса Вебера. Критичес-кий анализ. Рига., 1987.
Остова Е. В. Социология Змиля Дюркгейма. М., 1977.
Петрарка Франческо. Книга песен. М., 1963.
Письма Плиния Младшего. М., 1982.
Платон. Государство//Соч.: В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1. С. 89— 454.
Платон. Политика // Соч.: В 3 т. М., 1972. Т. 3. Ч. 2. С. 10—82.
Полибий. Всеобщая история: В 3 т. М„ 1899. Т. 3. С. 289—301.
Попов Н. В. Татищев и его время. М., 1861.
Ратцель Ф. Земля и жизнь. СПб„ 1903—1906- Т. 1—2.
Реклю 9. Земля и люди. СПб., 1903—1906. Т. 1—19.
Русская философия IX—XIX вв. Л., 1989-
Руссо Ж- Ж. Об общественном договоре. М., 1938.
Сайко С. П. Диалектика змпирического и теоретического в истори-ческом познании. Алма-Ата, 1975.
Сен-Симон А. Очерк науки о человеке // Утопический социализм. Хрестоматия. М., 1982. С. 217—220.
Сигеле С. Преступная толпа. СПб., 1898.
Спенсер Г. Основньїе начала. СПб., 1897.
Спенсер Г. Оснований социологии. СПб., 1898. Т. 1—2.
Гарб Г. Закони подражания. М., 1902-
Тацит Корнелий. История//Соч.: В 2 т. Л., 1969. Т. 2.
Токвиль А. О демократи в Америке. М., 1897.
Ферри 9. Уголовная социология. М., 1908. Ч. 1—2.
Фрейд 3. О психоанализе. М., 1912.
Фрейд 3. Толкование сновидений. М., 1912. «
Фрейд 3. Лекции по введенню в психоанализ. М.; Пг., 1922.
Фрейд 3. Я и Оио. М„ 1924.
Фукидид. История, Л., 1981.
Фу льє А. Современная наука об обществе. М, 1895.
Хвостов В. М. Социология. Введение. Исторический очерк учений об обществе. М., 1917.
Чемберлен X. С. Арийское миросозерцание. М., 1913.
Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів: В 6 т. К., 1963—1964.
Шеффле А. Основньїе связи умственной организации//Социология. Пг., 1923.
Зспинас А. Социальная жизнь животньїх. СПб., 1898.
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. Львів, 1991
Т. 2.
ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
Август Октавіан 20, 21, 102
Августин Блаженний 62, 100
Аммон О. 195
Арістотель 40—55, 105, 229
Арон Р. 136
Архімед 105
Ахенваль А. 117
Баторій С. 78
Беджгот У. 183, 185—186, 225
Бекон Ф. 105
Бентам І. 134, 135
Бергсон А. 272
Берк Е. 132
Бернуллі Д. 121
Бернуллі Я. 114
Бісмарк О. 261
Боден Ж. 81—85, 202
Боккаччо Дж. 68, 105
Бокль Г. Т. 202—203
Болдіїн Д. 231
Бональд Л. Г. А. 132, 133
Босков А. 158, 173
Бруні Л. 68
Бугле С. 261
Бутру Е. 301
Бут Ч. 249—250
Вагнер 279
Валла Л. 69—70
Василь Ярославович 75
Вебб Б. 250
Вебер М. 215, 217, 254, 264,
279—298
Веквонт Л. 217
Віко Дж 100—105, 142
Віллерме Л. 248, 253
Вільгельм П 201
Віндельбанд В. 264
Вінкельман І. 262
Вірхов Р. 248
Вишневецький Д. 11 Вольтер 100 Вормс Р. 162. 181—183 Вундт В. 223, 227, 323 В'яса 10
Галлілей Г. 105
Гарібальді Дж. 207
Гегель Г. В. Ф. 100, 102, 110—
113, 226, 215—216
Гекатей Мілетський 27, 29
Геккель Е. 154
Гелланік з Лесбосу 27
Гердер І. Г. 94, 100, 105, 107—
110, 225, 262
Герман І. К. 125—127
Герман І. П. 125—126
Геррі А. 247
Геродот 25, 30—31
Гесіод 9
Гізо Ф. 219
Гіппократ 105
Гітлер А. 167
Гоббс Т. 86, 87, 89—91, 93, 161,
іГобіно А. 195, 227
Гоголь М. В. 119
Годвін У. 130
Гольц Т. 254
Гомер 10, 66
Горацій 66
Горж А. 260
Готтль Л. 264
Гофман А. 302
Граунт Дж. 116
Грімм Я. 262
Гроцій Г. 81—82, 84—85
Грушевський М. С. 78
Гумбольдт В. 262
Гумбольдт О. 206
Гумплович Л. 186—190, 225
Давид 17
Давидов Ю. М. 5
Д'Аламбер Ж. Л. 88
Далі С. 242
Дайте А. 66, 68, 105, 201
Дарвін Ч. 172, 184, 207, 234
Девіс Д. 248
Декарт Р. 86,105,323
Джексон Е. 255
Джеме (Джеймс) У. 231, 236
Дідро Д. 88
Дільтей В. 262, 263, 272. 279
Достоєвський Ф. М. 241
Дюкпетьо Е. 247
Дюркгейм Е. 215, 266, 274, 301 —
Ейнштейн А. 147
Енгель Е. 254
Енгельс Ф. 109, 140, 214, 216,
218—221, 249
Епікур 69
Еспінас А. 162, 175, 181
Євгеон Самоський 27
Жорес Ж. 324 Журавський Д. П. 255—256
Зіммель Г. 264, 270—278, 281 Зом Р. 293 Зомбарт В. 279, 282
Іден Ф. 248
Кадм Мілетський 27
Кальзія Ж- 235
Кампапелла Т. 85, 102
Кант І. 102. 201
Карамзін М М. 76
Кареєв М. І. 216
Карл Мартелл 67
Катерина II 120
Кей-Шаттлуорт Дж. 249
Кетле Л.-А. 243—248, 254
Клісфен 19
Ключевський В. О. 202,210—211
Кондорсе М. Ж. А. Н. 105—107,
КонрінгГ. 117,255
Констан Б. 134
Конт О. 136, 141, 145, 148—158,
160 203, 208, 215—217, 219, 252,
300,311,313
Коп У. 260
Копернік М. 105
Ксанф-лідієць 27
Кузен В. 203
Куланж Ф. 300, 323
Кулі Ч. X. 231—234, 268, 314
Ласк Е.. 264
Лацарус М. 223, 226
Левкіпп 25
Ленгерке О. 253
Ленін В.!. 112, 175
Леонардо да Вінчі 241
Лєбон Г. 223, 227—228, 231, 300,
Локк Дж. 87, 91, 95
Ломоноссв М. В. 121—125
Лосєв О. Ф. 7
Лютер М. 285, 293
Ляпуж Ж. В. 195, 196, 198—200
Мак-Дугалл У. 234
Макіавеллі Н. 81—83, 85, 100,
Мальтус Р. 113, 128—130
Мандевіль Б. 135
Манн Т. 242
Маркс К. 57, 105, 106, 116, 141,
159, 174, 189, 214—222, 268, 269,
270, 281, 311
Маркузе Г. 242
Мен Г. 289
Местр Ж. 132
Мечніков Л.1. 202, 206—211
Мід Г. 234
Мілль Дж. С. 134, 146, 306
Моммзен Т. 279
Монтеск'е Ш. Л. 88, 91—96, 201,
202, 225, 323
Мор Т. 70—74, 85
Морган Г. 311
Мужоль П. 210
Наполеон 293 Нельсон Г. 201 Нібур "262 Нісбет Р. 323 Ноель Е. 115,254 Ньютон І. 201
Овідій 66
Палмер В. 259 Паран-Дюшатле А. 248, 253 Парк Р. 268 Паскаль Б. 114 Перікл 293 Петрарка Ф. 67 Пегро І 18. 79, 118 Петті У. 116—117,255 Піфагор 24
Платон 24, 42—46, 66 Плеханов Г. В. 207 Пліній Молодший 22 Пляшко Л. А. 121 Полівій 25, 34—35, 39, 142 Пол-Пот 167 Поппер К. 5 Пушкін О. С. 116
Разумовський К. Г. 120
Райх Ф. 242
Ратцель Ф. 211—212
Ратцснхофер Г. 183, 194—195
Раунтрі Б. 250
Реклю Е. 206, 207
Ренан Ж. Е. 300
Ренодо Т. 260
Рікардо Д. 116
Ріккерт Г. 264
Ріттер К. 206
Роллан Р. 242
Роуелл Дж. 259
Руданський С. 173
Рум'янцев П. О. 120
Руссо Ж. Ж. 9, 88, 96-99, 289,
Савіньї Ф. К. 262
Салліван Г. С. 242
Самнер У. Г. 183, 190—194, 225
Секст-Емпірик 38 '
Сен-Сімон К. А. де 107, 140—141,
144—145
Схрвій Туллій 19—20
Сігелє С. 227
Сінклер Дж. 248
Скілак 27
Сміт А. 116, 134 і 136, 289
Смолл А. 183, 195
Сократ 10, 66, 105, 309
Соловйов С. М. 202, 210
Солон 18
Сорокін П. О. 299
Спенсер Г. 135—136, 145, 162—
175, 208, 225, 274, 310, 311, 313
Спіноза Б. 86
Сталін И. В. 112, 167
Сталь А. Л. Ж. де 115
Стронін О. І. 162, 175, 178
Тард Г. 228—231, 300, 301 Татищев В. Н. 121—123
Таціт К. 25, 35-36
Тейлор Е. 31 1
Тен І. 300
Тойнбі А. 280
Токвіль А. 132, 136—139
Трельч Е. 279
Тьонніс Ф. 264—270, 289, 313
Тюрю А. Р. Ж. 202
Уайт.1. 311
Ферекід 27
Філіпп II 74
Фіхге І. Г. 102
Фокс 285
Франклін Б. 283
Фрейд 3. 224, 234—243
Фромм Е. 242
Фукідід 25, 29, 180—181
Фульє А. 162, 175, 180—181
Харон з Лампсака 27 Хаусхофер К. 212 Хмельницький Б. 79 Хорні К. 242 Хризіп 234
Цвейг С. 242 Ціцерон 268
Чадуік Е. 248
Челебі Є. 81
Челлен Р 212
Чемберлен X. С. 195, 200—201
Чернишевський М. Г. 256
Чичерін Б. М. 211
Шацкі Є. 166, 187, 215, 265 Шекспір В. 201, 241 Шеллінг В. Ф. 102 Шеффлє А. 162, 175, 178—180 Шишков О. С. 127 Шлецер А. 117 Шмейцель М. 117 Шмоллер Г. 279, 282 Шнаппер-Арндт Г. 254 Шпенглер О. 105 Штейн Л. 140 Штейнталь Г. 223, 226
Яворницький Д. І. 80
ЗМІСТ
Передмова................................................................................................ З
Глава 1. Розвиток соціального знання Стародавнього світу. 7
§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійс
ності родового та раннього класового суспільства. 7
§ 2. Історичні передумови виникнення науки.... 14
$ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань.. 16
§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значення
для пізнання соціальних процесів (логографи, Геро-
дот, Фукідід, Полівій, Таціт).............................................. 25
§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства і соціального пізнання (Демокріт, Платон, Арістотель). 38
Глава 2. Соціальне знання епохи середньовіччя.......................... 57
§ 1. Зміна світоглядної парадигми....... 57
§ 2. Теософія Августина Блаженного............................................ 62
§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для роз
витку соціального пізнання................................................. 65
§ 4. Соціальні утопії Т. Мора і Т. Кампанелли... 70
§ 5. Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі
реєстри в Україні...................................................................... 74
§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (Н. Ма-
кіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій).............................. ■, 81
Глава 3. Соціальні знання і дослідження нового часу (XVII —
початок XIX ст.)............................................................ 86
§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу 86 § 2. Соціальне знання на рубежі двох епох. Теорії «природного права» і «суспільного договору» XVII ст.
(Т. Гоббс і Д. Локк)......................................................... 88
§ 3. Соціологічні концепції Ш. Л. Монтеск'є та Ж- Ж- Руссо 91 § 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального
пізнання................................................................................. 100
§ 5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпірич
них, демографічних і статистичних досліджень XVII—
початку XIX ст. (Р. Мальтус)......................................... 113
Глава 4. Соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопіч
ного соціалізму........................................................................ 131
§ І. Консервативна критика та ліберальна апологія буржу
азного суспільства............................................................... 131
§ 2. А. Токвіль про демократію як суспільний лад.. 136
§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм... 139-
Глава 5. Виникнення і розвиток соціології XIX ст..... 142
§ 1. Криза традиційного суспільствознавства. Наука про
людину А. Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в со
ціології..................................................................,, 142
§ 2. Соціологія Огюста Конта.................................................... 148
Глава 6. Виникнення і розвиток натуралістичного напряму в со
ціології XIX ст........................................................................... 159
§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму 159 § 2. Органістична школа в соціології (Г. Спенсер, П. Ф. Лі-
лієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, А. Фульє, А. Ес-
пінас, Р. Вормс та ін.)......................................................... 162
§ 3. Соціальний дарвінізм (У. Беджгот, Л. Гумплович,
У. Г. Самнер, Г. Ратценхофер, А. Смолл).... 183 § 4. Расово-антропологічна школа (Ж. А. Гобіно, О. Ам-
мон, Ж- В. Ляпуж, X. С. Чемберлен).... 195 § 5. Географічна школа в соціології (Г. Т. Бокль,
Л. 1. Мечников, С. М. Соловков, В. О. Ключевський).
Геополітична соціологія................................................... 202
Глава 7. К. Маркс і соціальна теорія марксизму.... 214
§ 1. Загальні теоретичні принципи..................................... 214
§ 2. Теорія буржуазного суспільства і класової боротьби 219
Глава 8. Психологічний напрям у соціології XIX — початку XX ст. 223
§ 1. Психологія народів (М. Лацарус, Г. Штейнталь,
-тВ. Вундт) та психологія натовпу (Г. Лєбон)., 223
§ 2. Теорія наслідування Г. Тарда...................................., 229
§ 3. Інтеракціонізм Ч. X. Кулі..................................................... 231
§ 4. Інстинктивізм У. Мак-Дугала та соціологічні пробле
ми психоаналізу 3 Фрейда................................. -» 234
Глава 9. Емпіричні соціальні дослідження XIX — початку XX ст.
§ 1. Л. А. Кетле про статистичні закономірності соціаль
них явищ................................................................................ 243
§ 2. Розвиток масових соціальних обслідувань. «Моральна
статистика» і «соціальна гігієна»...... 247
§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле........................................ 250
§ 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів
соціальної.етігтис'іики........................................................ 255
§ 5. Вивчення громадської думки в США. Реклама як со
ціальний феномен,,,-.-._.... 257
Глава 10. Німецька формальна соціологія кінця XIX — початку
XX ст. (Ф. Тьонніс та Г. Зіммель)......................................... 261
§ 1. Проблеми методології соціального пізнання.., 261 § 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»... 265 § 3. Формальна соціологія Г. Зіммеля..... 270
Глава П.Макс Вебер і теорія соціальної дії..................................... 279
§ 1. Основні напрями наукової діяльності М. Вебера. 279
§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму.., 282
§ 3. Елементи соціологічної теорії...................................... 286
§ 4. Політична соціологія М. Вебера...... 290
§ 5. Порівняльно-історична соціологія релігії.... 294
Глава 12. Соціологічна концепція Е. Дюркгеима......................... 300
§ 1. Метод. Основні категорії соціології..... 300
§ 2. Соціальна норма та патологія.......................................... 307
§ 3. Типологія суспільних форм................................................ 310
§ 4. Поділ праці та соціальна солідарність.... 313
§ 5. Соціологія суїциду,,....,.,318
Післямова....................................................................... ї» V * 324
Список рекомендованої літератури...................................................... 327
Іменний покажчик......................................................................................... 330
Навчальний посібник
Захарченко Марко Васильович Погорілий Олександр Іванович
ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ
(від античності до початку XX ст.)
Обкладинка художника В. Г. Самсонова
Художній редактор Т. О. Щур
Технічний редактор Є. Г. Рубльов
Коректори Л. Ф. Іванова, А. В. Дрожжина, Т. А. Лукашина
Здано до набору 13.10.92. Підп. до друку 06.01.93. Формат 84Х108/м.
Папір, друк. № 2. Літ. гарн. Вис. друк. Ум. друк. арк. 17,64.
Ум. фарб.-відб. 18,0. Обл.-вид. арк. 19,8. Вид. № 3366. Зам, 828,
Видавництво «Либідь» при Київському університеті, 252001 Київ, Хрещатик, 10
Білоцерківська книжкова фабрика, 256400 Біла Церква, Леся Курбаса, 4
