Проблема типологізації суспільств

Соціологи розуміють суспільство цілком конкретно та виділяють певні ознаки, за якими всі існуючі зараз і колись суспільства можна розподілити на певні типи. Найпоширеніші типи суспільства:

• за ознакою писемності – дописемні й писемні;

• за критерієм числа рівнів управління і ступенем диференціації (розшарування) – прості та складні;

• за ознакою мови – французькі, німецькі, англійські, українські тощо;

• за ознакою релігії – мусульманські, християнські, іудейські та ін.

За Карлом Марксом, підставою для типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з цією типологією виділяють такі суспільства: первісні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні й комуністичні.

Керуючись ціннісними критеріями, виділяють такі типи суспільства:

1. Традиційне суспільство, де індивіди керуються традиційними цінностями. Це характерне для аграрного доіндустріального суспільства.

2. Суспільство, кероване зсередини, де поведінку індивідів визначають особисті цінності. Це посилює самостійність рішень, власну точку зору, людина повинна шукати опору в собі. Це індустріальне суспільство.

3. Суспільство, кероване ззовні, де індивід спрямовує та оцінює свою діяльність, орієнтуючись на оцінки колег, сусідів, громадську думку. Воно сприяє розвитку маркетингу, послуг, з’являються нові професії, групи робітників, формуються нові громадські організації. Для досягнення успіху індивід повинен ураховувати зовнішні обставини, пристосовуватись до них. Це постіндустріальне суспільство.

Технократична типологія за способом добування засобів існування виділяє три типи суспільств:

• доіндустріальні, або традиційні, аграрні, які ґрунтуються на сільськогосподарській цивілізації, а їхня технологічна основа – ручна праця;

• індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілізації, а технологічна основа їх – машинна праця;

• постіндустріальні, котрі базуються на інформаційно-комп’ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання та інформація. За Д. Беллом, який є автором книги «Постіндустріальне суспільство» (1973), в економіці останнього пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя, а провідним класом у ньому виступає новий клас технічних фахівців, технократів, експертів, консультантів.

У сучасному постіндустріальному суспільстві у сфері послуг зайнято не менше ніж 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє аграрні та промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв’язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових досліджень, освіти, престиж освіченості. Власність перестає бути головним критерієм соціальної диференціації. Вісь соціального конфлікту пролягає не по лінії володіння чи неволодіння власністю, а по лінії володіння знаннями та контролю над інформацією.

У зв’язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством. Воно характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрації теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація й перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура – інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією – гуманізм.

Типологія суспільств за політичними режимами виділяє демократичні, авторитарні й тоталітарні суспільства. Відповідно К. Поппер у книзі «Відкрите суспільство і його вороги» розподіляє всі суспільства на відкриті (демократичні) та закриті (тоталітарні й авторитарні).

Згідно з макросоціологічною концепцєю «золотого мільярду», існують високорозвинені суспільства, які створюють своїм членам (це приблизно мільярд жителів планети) гідне життя, та всі інші суспільства, які є джерелом сировини і дешевої робочої сили для високорозвинених суспільств.

Модернізація суспільств

Перехід від однієї якості суспільства до іншої називають модернізацією. Її пов’язують із зародженням і розвитком капіталізму, поширенням цінностей та досягнень саме цієї формації.

Модернізація (фр. modernization – оновлення) – механізм забезпечення здатності соціальних систем до вдосконалення.

Розрізняють два види модернізації: органічну і неорганічну. Органічна модернізація проходить завдяки ресурсам власного розвитку, підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства. Вона починається з культури та зміни суспільної свідомості, а не з економіки. Неорганічна модернізація – це форма «наздоганяючого розвитку» для подолання історичної відсталості. Так, Росія неодноразово намагалася наздогнати розвинуті країни (петровські реформи ХVIII ст., сталінська індустріалізація 30-их років ХХ ст., перебудова 1985 року). Неорганічна модернізація починається з економіки й політики, а не культури. Вона здійснюється через залучення іноземних спеціалістів та інвестицій, навчання за кордоном, імпорт обладнання й патентів, відповідні зміни у соціальній і політичній сферах. Але вона не охоплює більшість населення та не має достатньої підтримки всередині країни. Такий вид модернізації проходять пострадянські країни.

Теорія «модернізації» будується на таких ідеях:

а) розвинутою вважається країна, що має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, суспільство вважає основою прогресу раціональне наукове знання, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, значну частину середнього класу в структурі населення;

б) інші суспільства, які не мають цих показників, належать до «традиційних» або до «перехідних»;

в) розвинутими країнами є західні країни (тому іноді теорію модернізації називають теорією «вестернізації»);

г) головне в модернізації – комплексність технологічних, політичних, економічних, соціальних, психологічних аспектів. Основою модернізації є науково-технічний і технологічний прогрес.

Теорія «запізнілої модернізації» твердить, що існує лінійний прогрес та поступовість стадій розвитку суспільства, який призводить до того, що доіндустріальна фаза замінюється індустріальною, а потім – постіндустріальною. А коли країна запозичує соціально-економічні моделі найрозвиненіших країн за відсутності власних відповідних соціальних інститутів, структур, соціальних якостей людей, наступає «ірраціонально-індустріальне суспільство», яке поглинає більше соціальних ресурсів, ніж приносить соціальної віддачі.

«Запізніла модернізація» має такі властивості:

• може поставити суспільство у зовнішню замкненість;

• може бути успішною за умови різкого зростання чисельності середнього класу;

• її успіх залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати соціальні конфлікти;

• вона потребує широкої соціальної опори, мобілізації соціального потенціалу, вміння населення передбачити користь від неї, від авторитету лідера.

В Україні набуття державної незалежності збіглося з трансформуванням, перетворенням суспільних структур з авторитарно-бюрократичних на демократичні. Об’єктивні фактори, помилки у суспільному врядуванні привели до економічної кризи, зниження рівня життя людей, загострення соціальних проблем, занепаду моральності. Суспільство не мало власної концепції трансформації. Це призвело до розпаду системи цінностей у суспільстві України, яке перебуває у стані посттоталітарного синдрому. Його рисами З. Бжезинський називає переважання ролі окремих інтересів над загальними, ідеологічний вакуум, протести населення проти насильства та ігнорування натиску згори, демілітаризація суспільства, інформаційний плюралізм, запобігливе ставлення мас до влади, інерція владної еліти щодо намагання регулювати розвиток суспільства.

Вітчизняні вчені не мають єдиної думки щодо розвитку трансформації в Україні. Але майбутнє України – в поступу до загальноцивілізованих засад суспільного буття.