Суб'єкти релігійних конфліктів

Суб'єктами релігійних конфліктів можуть стати окремо взяті індивіди, цілі народи, об'єднані вірою, релігійні утворення (церква, община, секта) та держава.

Окремо взятий індивід та його внутрішній світ можуть стати достатньою умовою релігійного конфлікту, а відтак, і суб'єктом, що­до якого цілком доречно говорити про проблему протиборства про­тилежних підстав, цінностей і т.ін.

Можливі релігійні конфлікти між індивідом і соціальною вер­ствою, між індивідом і суспільством. У сучасному світі в умовах прояву соціальної несправедливості, різних економічних і політич­них негараздів, загострення міжнародних стосунків і можливості за­гибелі людства у воєнній чи екологічній катастрофі з'являються нові культи, або релігії «нового віку», які пророкують кінець світу.

Шляхи закінчення і механізми розв'язання релігійного конфлікту. Релігійні конфлікти, як і будь які інші, не схожі один на одний, тому не існує якихось універсальних засобів їх розв'язання.

 

 

Лекція 12. Засоби і механізми розв'язання конфліктів

 

Управління конфліктом являє собою цілеспрямований вплив на процеси конфліктної взаємодії, який прагне забезпечити конструк­тивне вирішення соціально важливих завдань, що актуалізувалися в конфлікті.

Управління конфліктом передбачає:

переведення його в річище раціональної діяльності та взаємодії людей;

продуманий вплив на конфліктну поведінку суб'єктів з метою досягнення бажаних результатів;

обмеження протиборства рамками конструктивного включен­ня до суспільних процесів.

Структура управління конфліктами містить такі елементи: про­гнозування конфліктних ситуацій; попередження одних і разом з тим стимулювання інших конфліктів, що мають оновлюючий ефект; при­пинення і скасування; регулювання і розв'язання конфліктів. Кожна з цих дій є актом свідомої активності однієї чи обох конфліктуючих сторін, або ж третьої сторони, яка стоїть осторонь конфліктного про­тиборства.

Процес управління конфліктами стає реалістичним і можливим за наявності деяких необхідних умов. До них належать:

- об'єктивне розуміння конфлікту як реальності;

визнання можливості активного впливу на конфлікт і пере­творення його на чинник самокоригування системи;

наявність матеріальних, політичних, духовних, інформаційних та інших ресурсів;

- сформованість правової основи управління конфліктами;

здатність соціальних суб'єктів (що ввійшли у конфлікт) до улагодження своїх позицій, інтересів та поглядів;

- розвинутість у системі соціального управління інститутів, форм і механізмів, спрямованих на конфліктний медіаторінг та функ­ції арбітражу;

- зрілий стан у структурі суспільної свідомості таких якостей, як доброзичливість, толерантність, злагода і консенсуальність.

Крім того, управління конфліктами передбачає задіяння систе­ми певних принципів цієї діяльності, які визначають її характер і ефективність.

Це перш за все принцип об єктивності, який вимагає адекват­ного розуміння і реалістичної оцінки конфліктних подій; будь-яка форма суб'єктивизму веде за цих умов до волюнтаристських дій та однобічних рішень чи невиправданого застосування насильства.

По-друге, це принцип конкретно-історичного підходу, який не дозволяє зводити всі конфлікти до однієї універсальної схеми, адже ці феномени мають різноманітні образи і форми, є багаторівневими і якісно відмінними. Наприклад, воєнні конфлікти кардинально відрізняються від усіх форм мирної конфронтації; релігійним та іде­ологічним конфліктам найбільш властиво набувати ірраціонального характеру; соціально-класові ж конфлікти і кризи мають свою спе­цифічну генезу і витоки та потребують особливих засобів розв'язан­ня тощо. Нарешті, характер впливу на будь-які конфлікти принци­пово залежить від конкретно-історичних обставин: країни, часу, місця, культури, цивілізації, природи протилежних суб'єктів тощо.

По-третє, це принцип плюралізму, поліваріативності, який по­лягає у використанні найрізноманітніших засобів, методів і технологій впливу на конфліктні ситуації, зокрема організаційних, правових, політичних, інформаційних, комунікаційних, соціально-психологічних та ін.

По-четверте, це гласність, яка передбачає наявність інформації про конфліктну ситуацію, доведення її до зацікавлених груп (осіб) та формування відповідної громадської думки і об'єктивного ставлен­ня до цих подій. Будь-яка спроба замаскувати чи приховати наявність конфлікту в суспільстві, колективі, родині неминуче веде лише до поглиблення конфронтації.

По-п'яте, це демократичність як принцип управлінського впли­ву на суб'єктів конфлікту. Всі механізми демократії за своєю сутністю і характером мають слугувати надійним засобом захисту інтересів не тільки більшості, а й меншості у соціальних структурах, а відтак, вони спрямовані на зняття суперечностей та антагонізмів, які роз­палюють конфлікти.

Розв'язання і регулювання конфлікту. В системі уп­равлінських підходів та впливів стосовно конфлікту центральне місце посідає його розв'язання, адже далеко не всі конфлікти можна попередити, тому дуже важливо володіти методологією і технікою ви­ходу із конфліктних станів.

Кінцевий етап у динаміці конфлікту традиційно визначають як розв'язання, хоча серед інших форм закінчення конфлікту ще вка­зують на врегулювання, загасання, усунення, скасування і перерос­тання в інше протиборство (що було вже розглянуто раніше).

Але перш за все розв'язання конфлікту нас цікавить як спільна діяльність його учасників, спрямована на припинення протидії та вирішення проблеми, що привела до зіткнення. Розв'язання конфлікту передбачає зацікавленість та активність обох сторін щодо поліпшен­ня умов, у яких вони взаємодіють, та усунення причин конфлікту. Нерідко розв'язання конфлікту ґрунтується на зміні відносин опо­нентів між собою чи щодо об'єкта конфлікту. Отже, розв'язання конфлікту вимагає певних змін від самих протидіючих сторін (або ж однієї із них), корелювання їх позицій і вимог, що відстоювались у конфлікті.

Регулювання є окремою формою розв'язання конфліктів, яку вирізняє те, що в усуненні суперечностей між опонентами бере участь третя сторона. Її задіяння можливо як за згодою конфліктантів, так і без неї. Регулювання конфлікту можна виз­начити як усвідомлені дії керуючого суб'єкта з метою пом'якшен­ня, послаблення боротьби чи переведення гострих стосунків в інше річище, або на інший рівень відносин. Отже, проблема регулю­вання конфлікту — це проблема обмеження його негативного впливу на суспільні відносини та перетворення на суспільно при­пустимі форми розвитку і розв'язання. Конфлікт, що регулюється, є контрольованим конфліктом, а відтак, передбачуваним. По­тенційні елементи регулювання присутні в будь-якому конфліктно­му процесі, якщо він певним чином вбудований у механізми соціального управління. Управління конфліктом шляхом регулю­вання об'єктивно надає цьому процесу форми, здатні забезпечи­ти мінімізацію неминучих економічних, соціальних, політичних і моральних втрат.

Процес регулювання має такі необхідні етапи:

- початкова дія — це виявлення і визнання конфлікту як ре­альності. Зафіксувати конфлікт як дійсний факт — не просте завдан­ня, адже часто його прагнуть приховати як небажане явище;

- об'єктивна аналітика конфлікту, яка є важливішою теоре­тичною передумовою для практичних дій;

- інституціоналізація, під час якої визначаються правила і нор­ми функціонування. Завдяки їй забезпечується розвиток конфлікту в формах і межах, сприятливих для даної суспільної системи, та га­рантується передбачуваність конфліктного процесу;

- легітимізація конфлікту передбачає визнання опонентами встановлених норм і правил взаємодії та додержання їх. Крім того, суспільство починає розцінювати даний конфлікт як допустимий, отже, здійснюється його інтеграція в усталену систему громадсько­го порядку;

- створюється можливість раціоналізувати стихійний процес конфлікту в організований, що запобігає проявам агресивності та руйнівним наслідкам.

Усунення конфлікту слід відрізняти від розв'язання. Під першим розуміють такий зовнішній вплив на боротьбу, в резуль­таті якого ліквідуються головні структурні елементи конфлікту. Та­ка технологія впливу на конфлікт є доцільною за умов окремих си­туацій, що потребують швидких і рішучих дій щодо силового розве­дення сторін. Йдеться про загрозу агресії чи фізичного насильства, загибелі людей, знищення цінних об'єктів, ситуацію дефіциту часу або матеріальних можливостей.

Більшість умов і чинників успішного розв'язання конфліктів мають психологічну природу, оскільки вони відображують специфіку поведінки та взаємодії опонентів. Серед них:

- припинення конфліктної взаємодії: доки сторони вживати­муть будь-яких заходів (в тому числі насильницьких) одна проти од­ної, про розв'язання конфлікту не може бути й мови;

- пошук близьких за змістом або спільних точок стикання в си­стемі цілей та інтересів опонентів: якщо сторони бажають розв'язати конфлікт, їм слід зосередитися на інтересах, а не на особі опонента;

- зниження рівня негативних емоцій та інтенсивність гострих реакцій, які переживаються стосовно опонента;

- припинення вбачати в особі опонента «ворога», «супротив­ника»; адже проблему, через яку виник конфлікт, краще вирішувати разом, поєднавши зусилля;

- об'єктивне обговорення проблеми, виявлення сутності конфлікту та виокремлення головних суперечностей: підвищує шан­си конструктивного розв'язання конфліктної проблеми;

- ураховання статусів (посадового становища) сторін конфлікту. Сторона, що посідає нижче становище, повинна усвідомлювати межі поступок, на які піде більш високостатусний опонент: адже занадто радикальні вимоги спровокують сильну сторону до відновлення конфліктного протиборства;

- правильний вибір оптимальної стратегії розв'язання конфлікту.

Діагностика у ході розв'язання конфлікту. Вже відзначало­ся, що розв'язання конфлікту — це багатоступінчастий процес. Дослідники зазвичай виокремлюють в ньому як мінімум три етапи: перший — це діагностика конфлікту; другий — опрацювання стра­тегій розв'язання та вибір відповідних технологій; третій — безпо­середня практична діяльність з вирішення конфліктної проблеми че­рез реалізацію необхідних засобів і методів.

Іншими словами, у ході розв'язання конфлікту аналізується та оцінюється конфліктна ситуація, обираються засоби розв'язання конфлікту, формується план необхідних заходів та, нарешті, здій­снюється його реалізація. Бажано також наприкінці критично оціни­ти свої дії та вчинки за підсумками розв'язання конфлікту.

Розглянемо головні стилі розв'язання конфлікту.

Стиль конкуренції по суті визначає, що конфліктуючий суб'єкт (опонент) є досить активним і прагне рухатися до розв'язан­ня конфлікту своїм власним шляхом; він не дуже зацікавлений у співробітництві з іншими людьми, але, крім того, він здатний прий­мати вольові рішення. Такий суб'єкт намагається перш за все задо­вольнити власні інтереси за рахунок інтересів інших і примушує лю­дей сприйняти його вирішення проблеми. Отже, стиль конкуренції — це фактично стратегія суперництва, яка полягає у нав'язуванні про­тилежній стороні вигідного для себе рішення. Суперництво виправ­дано, як пишуть російські конфліктологи А. Анцупов і А. Шипілов, у випадках: очевидної конструктивності запропонованого рішення; вигідності результату для всієї групи, колективу, організації, а не ок­ремої особи (осіб); важливості завершення боротьби для носіїв да­ної стратегії; відсутності часу для умовляння опонента.

Стиль пристосування розглядається як вимушена або добровільна відмова від боротьби шляхом здавання своїх позицій. За сутністю це стратегія поступок. Суб'єкт конфлікту діє разом з іншими та не прагне відстоювати свої інтереси; він поступається своєму опонентові і змиряється з його домінуванням.

Стиль ухилення застосовується у ситуаціях, коли суб'єкт не впевнений у позитивному результаті розв'язання конфлікту для се­бе і тому не бажає марнувати на це зусилля; або у разі, якщо почу­ває себе неправим. За змістом це стратегія уникнення від вирішен­ня проблем, тобто прагнення вийти із конфлікту з мінімальними втра­тами, ушкодженнями і витратами; за характером — досить пасивна стратегія, що спирається на індивідуальні дії. Цей стиль поведінки відрізняється від попереднього тим, що конфліктант переходить до нього після невдач з активними стратегіями.

Стиль співробітництва серед інших вважають найс­кладнішим, але він дозволяє виробити найбільш задовольняючі обидві сторони рішення у складних конфліктних ситуаціях. Саме тому співробітництво є найефективнішою стратегією поведінки у конфлікті.

Стиль компромісу полягає в бажанні і готовності опо­нентів завершити конфлікт завдяки рішенню, що ґрунтується на взаємних поступках. Стратегія компромісу є суміжною з наведени­ми стратегіями за характером і сутністю, адже активність тут поєднується з пасивністю, а індивідуальні дії — зі спільними.

Компроміс характеризує відмова від частини своїх вимог, що ви­сувалися раніше, готовність визнати претензії іншої сторони частко­во обґрунтованими і навіть схильність багато що вибачити опоненту.

Технології, засоби і методи врегулювання конфліктів. Про­цес врегулювання конфліктів здійснюється за допомогою різно­манітних технологій: інформаційної, комунікативної, соціально-пси­хологічного впливу, організаційної, правової, переговорної тощо. Технології складаються із системи засобів, методів, підходів і впливів; у них задіяно певні принципи і методики, численні тактичні прийо­ми; розробляються також спеціальні технології конфліктного медіаторингу та моделі цілеспрямованих ігор, які допомагають уник­нути конфліктів чи вийти із них з мінімальними втратами.

Інформаційна технологія є системою, яка перш за все протидіє конфліктам, їх множенню, сприяє їх швидкішому ви­явленню зацікавленими сторонами (навіть на етапі латентного заро­дження).

Не менш значну роль відіграють комунікативні техно­логії врегулювання конфліктів. Йдеться про організацію спілку­вання між людьми і групами, що є умовою досягнення узгоджених позицій. Розвиток спілкування формує спільні або ж схожі установ­ки, цінності, інтереси, поєднує соціальні занепокоєння і переживан­ня у спільне річище, нейтралізує негативний вплив емоцій.

Методи розв'язання конфліктів дослідники (зокрема, Д. Зеркін) поділяють на дві групи — негативні та позитивні, залеж­но від типу моделі розв'язання. До негативних методів включають усі види боротьби, яка переслідує мету досягнення перемоги однієї сторони над іншою, що врешті-решт руйнує і без того тонку єдність сторін конфлікту. При застосуванні позитивних методів передба­чається збереження засад взаємозв'язку (єдності) між конфліктую­чими суб'єктами. Це перш за все різноманітні переговори і види кон­структивного суперництва. Відмінність між негативними і позитив­ними методами є відносною та умовною, адже в практичній діяль­ності з управління конфліктами вони нерідко доповнюють одні одних.

Головним позитивним методом розв'язання конфліктів є пере­говори. Аналізу їх сутності, призначення, техніки і мистецтва веден­ня присвячено чимало робіт з міжнародних відносин, дипломатич­ного мистецтва і конфліктології.

Найбільш ефективні засоби закінчення конфлікту пов'язані з переговорами між конфліктуючими сторонами (один на один або із залученням третіх осіб). Переговори — це спільне обговорення опо­нентами з можливою участю посередника суперечливих питань з метою досягнення згоди. Переговори є комплексним засобом розв'язання конфліктів, який містить елементи і психологічних, і ор­ганізаційних, і правових технологій.

У ході переговорів часто доводиться мати справу з партнером (партнерами), який заняв позицію опору. Тому одним із головних зав­дань переговорів у конфлікті є подолання такого опору. З огляду на це конфліктологи, зокрема, А. Кармін та ін., виокремлюють чотири головні стилі ведення переговорів у конфліктній ситуації.

Жорсткий стиль відповідає стратегії суперництва. Вести переговори в такому стилі означає непохитно наполягати на своїх ви­могах, не йти на поступки і досягати перемоги, здійснюючи тиск на опонента і не враховуючи його інтересів. Бажаний результат — «ваш виграш — його програш». Головна вада такого стилю — це якщо опо­нент обере таку ж саму лінію поведінки, отже, в такому разі перего­вори будуть зірвані, а їх підсумок — відповідати формулі «програш-програш», тобто виходу із конфлікту не знайдено. Жорсткий стиль насамперед зводиться до демонстрації своєї сили і можливостей.

Застосовуються дві основні тактики ведення переговорів тако­го стилю: ультимативна і витискування поступок. Ультиматум — це заява опоненту в категоричній формі, яка не допускає заперечень, що йому слід зробити, з погрозою застосувати заходи жорсткого впливу в разі відмови. Цей засіб єдино корисний, якщо є наочна мож­ливість завершити переговори «одним махом», блискавично. Але взагалі він може повністю зірвати переговорний процес, якщо су­противник не схильний поступатися. Витискуючи поступки, застосовують засоби позиційного і психологічного тиску, маніпуляції та інші прийоми. Слід пам'ятати, що в переговорах такого типу мож­на наткнутися на протидію жорсткій тактиці (вміння нейтралізува­ти маніпуляції, здатність «тримати удар», повертати тиск супротив­ника проти нього самого).

М'який стиль відповідає стратегіям пристосування і ухи­лення. Він передбачає, що налагодження суб'єктом добрих стосунків з опонентом для нього важливіше, ніж власна позиція в конфлікті. Та­кий суб'єкт проявляє толерантність, поступливість, рухається на­зустріч бажанням опонента. Можливі результати переговорів у тако­му стилі: «програш-виграш» (якщо зроблені значні поступки) або «виграш-виграш» (якщо ваш опонент у відповідь також піде на по­ступки), що безумовно є більш оптимальним завершенням. Отже, задаючи такий стиль переговорів, опоненти одержують шанс стати партнерами. Техніка і методика м'якого стилю — не тільки поступ­ки, це і самокритика, і терпимість до емоційних виплесків опонен­та, і зглагодження інцидентів, і м'які критичні зауваження тощо. Слід ураховувати, що цей стиль — не панацея, а відтак, його доцільно за­стосовувати тоді, якщо:

ви дійсно цінуєте більше добрі стосунки з опонентом, ніж інтереси, які б хотіли задовольнити у конфлікті;

ви розумієте, що правда не на вашому боці та легко можете від­мовитись від попередніх позицій;

- у вас замало реальних шансів, щоб перемогти.

Торговий стиль відповідає стратегії компромісу. Його сут­ність полягає в тому, що поступки застосовуються як засіб подолати опір опонента і одержати від нього те, що вам потрібно. У перегово­рах ви прагнете досягти вигідного для себе результату, зробивши при цьому мінімум необхідних поступок опоненту, але в обмін на задо­волення ваших головних вимог. Отже, тут застосовуються технології торгу та поступок. Результати переговорів такого стилю частіше за все асиметричні на користь більш переконливого із суперників, чи симетричні, якщо угода виявилася взаємовигідною. Технології тор­гового стилю — позиційний торг (особливо в ринкових стосунках), компроміс і консенсус, які також будуються на обміні поступками.

Переговори у стилі співробітництва, зрозуміло, відповідають сутності такої ж стратегії. Під час їх ведення ставить­ся мета максимально задовольнити як власні інтереси, так й інтере­си опонента: ця позиція може розраховувати на взаємну відповідь. Бажаний результат «виграш-виграш» стає досить реальним, якщо знати технології та принципи переговорного процесу.

Технології консенсусу і компромісу. Консенсус ( згода ) є рішен­ням, прийнятним для конфліктуючих сторін, в опрацюванні якого раціонально і свідомо беруть участь усі учасники групи. Консенсус певним чином символізує колективну думку всіх, хто виробляв це рішення.

Серед консенсуальних засобів і технологій розглянемо корот­ко ті, що наводить А. Дмитрієв.

Зобов'язуючий арбітраж. Конфліктуючі сторони обирають од­ну чи декілька осіб для розгляду їх спору та постановлення остаточ­ного рішення, що має зобов'язуючу силу. Як і судовий розгляд, це теж змагальний процес, спрямований на розв'язання спірних питань між сторонами, але його значною процедурного відмінністю є від­сутність норм, які регулюють процес надання і оцінки доказів, немає також і певної процедури розгляду. Арбітр може також скористати­ся допомогою так званого нейтрального слухача (спостерігача) у ста­тусі особи чи колективного суб'єкта, який збирає пропозиції сторін щодо врегулювання спору, дає їм поради, сприяє їх зближенню і до­сягненню ними кінцевої угоди. Рішенням зобов'язуючого арбітра­жу суди, як правило, надають примусової сили, якщо в його процесі не було допущено грубих помилок.

Рекомендуючий арбітраж. Це процедура аналогічна попередній з тією лише відмінністю, що рішення, яке винесла нейтральна осо­ба, носить скоріше рекомендуючий характер. Отже, сторони мають можливість визнати чи відкинути його та звернутися до суду. У варіанті такого арбітражу поряд з нейтральним слухачем може брати участь також експерт — людина чи організація, від яких чека­ють на кваліфікований висновок з суперечливих питань.

Арбітраж «кінцевої пропозиції» є різновидом зобов'язуючого арбітражу, в якому кожна із сторін повинна надати на розгляд свій варіант рішення з даного спору. Арбітр у свою чергу має право об­рати одну із пропозицій, але без будь-яких змін.

Обмежений арбітраж — це такий вид арбітражу, де сторони об­межують ризик своєї поразки, встановлюючи певні межі поступок ще до початку арбітражного розгляду. Ці обмеження доводять до відо­ма арбітра, і якщо по закінченні розгляду конфлікту його рішення вийшло за встановлені межі, то взаємні претензії задовольняються відповідно з раніше досягнутою угодою.

Посередницький арбітраж є формою змішаного врегулювання конфліктів, коли сторони домовляються про те, що питання, не вирішені шляхом посередництва, вирішуватимуться за допомогою арбітражу. Сторони обирають окрему особу (чи групу осіб), яка має поєднання функції посередника і арбітра. Завдання посередника на відміну від арбітра є більш обмеженим — знайти таку формулу згоди, яка б, не зачіпаючи гідності конфліктуючих сторін, утворила сприятливі об­ставини. Посередників часто запрошують для консультацій лише з процедури розв'язання спору, а не для експертизи самого його пред­мета. При цьому роль посередника буде тим значнішою, чим більше він буде в змозі зняти чи знизити можливі негативні емоції та допомо­же сторонам зосередитися на сутності суперечливих питань.

Третейський суд. Сторони визначають окрему особу, уповно­важену розглянути і вирішити конфліктну ситуацію, що виникла між ними. Сама процедура третейського суду може бути при цьому ви­ключно предметом угоди між сторонами або предметом законодав­чого врегулювання, тобто хід розгляду спору визначається законом і частково Конституційним Судом. У першому випадку сторони конфлікту самі встановлюють головні норми щодо становища тре­тейського судді та межі його повноважень. Але за обох варіантів рішення третейського судді є остаточним і зобов'язуючим.

Важливість консенсусу визначається тим, що за його умов, як правило, відбувається процес вироблення механізмів злагодження су­перечностей як через систему звичайної представницької демократії, що ґрунтується як на пріоритеті громадянських осіб, так і на основі де­мократії згоди, тобто принципів справедливого врахування колектив­них інтересів, особливо специфічних інтересів малих груп.

Консенсус і компроміс — споріднені, взаємопов'язані явища; частіше за все вони стають результатом переговорів конфліктуючих сторін. Компроміс на відміну від консенсусу зорієнтований на вирішення конфліктної проблеми спільними зусиллями сторін-учасниць. У головному ж він складається із взаємних поступок: це так зва­ний «класичний» метод простого розв'язання конфліктів усіх рівнів — технологія «торгу». Вона досить проста у дії, але часто не розв'язує суперечності остаточно, а тільки тимчасово відкладає рішення на більш віддалений строк.

Технології конфліктного медіаторінгу. Медіація (від лат. те-сііапо — посередництво) посідає особливе місце серед засобів і тех­нологій розв'язання конфліктів; на відміну від суду та арбітражу во­на дозволяє сторонам шляхом переговорів неюридичними засобами лише за участю посередника-медіатора вирішувати конфліктну про­блему. Отже, конфліктний медіаторінг — це проведення перего­ворів за участю медіатора.

Специфіка конфліктного медіаторінгу на відміну від судових процедурур полягає у такому:

- процес медіації є добровільним для конфліктантів, а медіатор обирається ними вільно (в цьому медіація є схожою з третейським судом);

- у ході медіаторінгу опоненти самі опрацьовують і приймають остаточне рішення щодо примирення; медіатор лише сприяє цьому, але ніяких обов'язкових повноважень у нього не має;

- якщо в суді сторони зобов'язані підкоритися судовому рішен­ню, то медіація припускає лише прийняття рішення за спільною зго­дою та добровільні зобов'язання щодо їх виконання;

- медіаторінг спрямований не на встановлення правих і вину­ватих, а на пошук згоди; опоненти за допомогою посередника обго­ворюють і обирають для себе найкращий варіант розв'язання конфлікту; отже медіація скоріше зорієнтована на вироблення пев­ної проміжної узгодженої форми «справедливості», ніж на доведен­ня останньої до вимог чинної юридичної норми;

- медіація відбувається конфіденційно, тому її ризик є мінімаль­ним, оскільки кожна із сторін може в будь-який момент відмовити­ся від продовження переговорів;

- процедури медіаторінгу не є такими, що дорого коштують, і досить часто потребують менше витрат, ніж традиційні судові проце­дури; крім того, процес медіації триває відносно швидко (порівняно з судовим розглядом), що також створює переваги в економії часу.

Допомогаючи сторонам надійти бажаного результату (згоди), медіатор-посередник виконує чимало професійних функцій. Наве­демо деякі з них.

- Аналітична функція — спонукає сторони ретельно аналізу­вати конфліктну ситуацію, щоб виявити в ній найістотніші моменти і, крім того, забезпечити розвиток комунікації між опонентами.

- Аудіо-візуальна функція — медіатор повинен бути активним слухачем і спостерігачем, щоб чітко уловити змістовні моменти та емоційні акценти в розмові опонентів, а потім довести їм, що їх «по­чули», та спробувати перекласти зміст обговорення на «беземоційну» раціональну мову.

- Організаторська функція — медіатор виступає посередни­ком у домовленості сторін щодо процедури ведення переговорів і надалі підтримує виконання сторонами цих процедурних угод та то­лерантну поведінку в ході переговорів.

- Функція «генератора ідей» — медіатор здійснює спроби до­помогти опонентам винайти нові варіанти рішення, ніж ті, що до цього не дуже ефективно обговорювались; тут важливо не висувати свою «готову» ідею (проект рішення), а стимулювати учасників до пошуку більш оптимальних варіантів узгодження.

- Функція розширення ресурсів опонентів — медіатор допома­гає учасникам чи сам постачає їм необхідну конкретну (іноді юри­дичну) інформацію, її першоджерела, які б були абсолютно об'єктив­ними і спонукали сторони до зближення.

- Експертна функція — медіатор контролює реалістичність ідей, що обговорюють сторони, та оцінює їх на можливість виконан­ня прийнятих угод. Тестування і оцінки, які застосовує медіатор, ма­ють бути раціонально виваженими і коректними.

- Навчальна функція — медіатору частіше за все доводиться навчати конфліктантів процесу ведення переговорів: тобто, навчити сторони мислити, діяти і вести переговори з орієнтацією на співробітництво; запобігати маніпулятивним прийомам, не сумісним зпереговорами; допомогти побачити проблему «очима протилеж­ної сторони» тощо.