Лекція 9. Етнонаціональні конфлікти

Сутність і природа етнонаціональних конфліктів. Між­національний (міжетнічний конфлікт) — форма міжгрупового конфлікту, в якому групи з протилежними інтересами розрізняють­ся за етнічною ознакою. В міжнаціональному (міжетнічному) конфлікті протилежні сторони розподіляються за принципом: «ми — вони», «свої — чужі» в етнічному плані.

Термін «етнонаціональний конфлікт» охоплює широке коло різноманітних ситуацій, тому конфлікт у «чистому вигляді», який з'являється лише внаслідок ворожості, зустрічається дуже рідко. Ви­никнувши на економічній, соціально-політичній та іншій позаетнічній основі, на якомусь певному етапі він може набути національного за­барвлення, якщо йдеться про протистояння різних національно-дер­жавних утворень або зіткнення різних етнічних груп у державі.

Незалежно від походження, «віку», масштабів, соціальної ва­ги, напруження всі етнонаціональні конфлікти мають одну загаль­ну природу. Їх глибинне коріння — це порушення прав тієї чи іншої нації або етнічної групи, порушення справедливості та рівно­правності в міжнаціональних стосунках. Це може бути політична нерівність, коли в системі державного управління переважають пред­ставники одного із етносів на шкоду іншим; мовна нерівність — про­голошення державною мовою мови пануючого етносу, який не є домінуючим у державі, що завдає шкоду в культурному самовизна­ченні іншим етнічним групам; насильницька асиміляція; відмова в праві на автономію і т. ін. Отже, об'єктивний зміст етнонаціональ­них конфліктів — це прагнення до відбудови порушених прав рівно­правності і справедливості у сфері національних проблем.

Суб'єктами етнонаціональних конфліктів виступають етнічні спільноти, в тому числі етносоціальні організми (народності та нації). Етнос (від грецької — плем'я, народ) — це стійка сукупність людей, яка утворюється історично на конкретній території, має ус­талені зв'язки та загальні риси, специфічні особливості культури, стабільні звичаї, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних груп (самосвідомість). До первинних ознак ет­носу належать: мова, єдність господарського буття, ритуали, обряди, звичаї, народна творчість, норми поведінки та ін. Слід зазначити, що жодна з цих ознак окремо не утворює етносу, лише в сукупності вони відображують певну етнічну культуру. Нація є найвищою фор­мою зрілості етносу, соціально-економічною спільністю людей, яка містить у собі розвинену етнічну (національну) самосвідомість, ус­талені культурні зв'язки і традиції, має спільну територією, єдність економічного і соціального життя, політично прагне до утворення власної національної держави.

За соціально-економічним підходом етнонаціональні конфлікти провокуються погіршенням соціально-економічної ситуації: через нерівномірний розвиток регіонів, нерівномірну модернізацію «яд­ра» і етнонаціональної периферії в багатонаціональній, поліетнічній державі. Усвідомлення економічної нерівності як колективного етнонаціонального пригнічення стає причиною формування і прояву ет­нонаціональної солідарності в боротьбі за рівноправність.

Конфліктну ситуацію викликає також незадоволення встановлен­ням контролю однієї етнічної групи над економічним посередництвом, особливо торгівлею. Прикладом цьому можуть бути періодичні по­громи «осіб кавказької національності» на ринках багатьох регіонів.

Динаміка етнонаціональних конфліктів. Для розуміння ди­наміки етнонаціонального конфлікту необхідно враховувати дві йо­го складові: енергетику і процес його розвитку. Енергетика етноконфлікту — це та енергія зусилля, яку люди витрачають на здійснен­ня і підтримання конфлікту. Тобто, «вогнище горить» тому, що лю­ди підкидають до нього відповідні «дрова»; чим активніше це робиться, тим вище енергетика конфлікту, його напруження.

Які саме чинники приводять людей до етнонаціонального конфлікту?

Об'єктивні чинники — це дійсні обставини, пов'язані з умова­ми побуту, а також з соціально-психологічними особливостями ет­носу. Сюди відносять: соціальну нерівність етносів, відмінність у рівні кваліфікації, освіти, конкуренцію на ринку та ін. Дію об'єктив­них чинників, пов'язаних з етнопсихологічними особливостями, їх потребами, можна порівняти з персонажами байки І.Крилова: лебідь летить у хмари, рак повзе назад, а щука тягне у воду. Зрозуміло, що принципово згідно з своєю природою (етнічною належністю) вони не можуть дійти згоди і везти віз в одному напрямку.

Наявність об'єктивного чинника, що викликає зіткнення життєво важливих потреб, інтересів, робить етнонаціональний конфлікт не­минучим. Однак це не означає, як підкреслював Р. Дарендорф, що необхідно відмовитися від будь-яких намагань ввести конфлікт у «мирне річище», що забезпечило б його спокійний перебіг.

Суб'єктивні чинники — це стимули конфліктних дій, обумов­лені особистісними уявленнями чи ілюзорними обставинами. Іноді це стосується етносів, які схильні шукати конфліктну ситуацію там, де її немає взагалі. Наприклад, у колишньому СРСР для євреїв існу­вали чітко визначені обмеження щодо допущення їх до багатьох дер­жавних (і не тільки державних) посад. Але якщо тепер у демокра­тичній Україні єврея не беруть на певну роботу з причини професійної нездатності, то цей факт нерідко сприймається як рудимент (домінант) антисемітської політики титульної нації. Часто такі ілюзії слугують причинами, які генерують конфлікт і стають стимулами, що підтри­мують і посилюють його.

Етнонаціональний конфлікт, як і соціальний, — це процес, який відбувається у певних часових межах, має свої етапи, виникає, роз­вивається і завершується. Динаміка етнонаціонального конфлікту — це хід його розвитку та змін під впливом внутрішніх механізмів і зовнішніх чинників. Вона має декілька стадій, хоча кожна з них не є обов'язковою для будь-якого конфлікту. Однак послідовність стадій розвитку зберігається.

У передконфліктний період можливе існування су­перечностей між етнонаціональними групами; але до тих пір, доки вони не усвідомлюються, конфліктна ситуація відсутня. Далі етнонаціональні групи усвідомлюють проблему і формується бажання необхідності вчинити якісь дії для розв'язання суперечностей. Зро­зумівши суперечну ситуацію, сторони можуть вирішити проблему неконфліктними засобами (поясненням проблеми, переконанням, інформуванням протилежної сторони тощо). Коли загроза небезпе­ки від однієї із сторін сприймається як реальність, виникає конфліктна ситуація: лише відчуття безпосередньої загрози сприяє розвитку си­туації в бік конфлікту, є своєрідним «пусковим механізмом» конфліктної поведінки.

Відкрита стадія конфлікту починається з інциденту, що є його детонатором. Саме з цього конфлікт розвивається і перехо­дить у гострий і затяжний стан.

Чимало особливостей є в динаміці етнонаціональних конфліктів на с т а д і ї ескалації, коли протиборство загострюється і кож­ний наступний крок чи рушійний вплив етногруп одна на одну діє значно інтенсивніше, ніж попередні. Ескалація етнонаціонального конфлікту характеризується такими ознаками.

По-перше, збільшується кількість учасників конфлікту, в нього втручається все більше активних сил.

По-друге, зростає кількість проблемних ситуацій і погіршується первинна проблемна ситуація. Цей процес характерний для всіх ет­нонаціональних конфліктів, які не були усунені на стадії перед-конфлікту. В процесі протиборства сторін формуються все нові й нові претензії, звинувачення, а первинна проблема зростає за раху­нок накопичення нових аргументів і фактів.

По-третє, наростання емоційного напруження також супровод­жує конфліктну взаємодію. Вона виникає як реакція на зростання погрози можливого збитку; на неможливість реалізувати свої інте­реси в бажаному обсязі і за досить короткий час; через активний опір протилежної сторони. Емоції можуть справляти як мобілізуючий, так і дезорганізуючий вплив на поведінку учасників етноконфлікту, але частіше за все вони відіграють роз'єднуючу, негативну роль, ко­ли в процесі розвитку подій виникає почуття антипатії або ворож­нечі; причини для цього завжди знаходяться.

По-четверте, це застосування насильства, введення в «бій» ос­таннього аргументу — сили. Для етнонаціонального конфлікту ха­рактерне формування стійкої подоби «зовнішнього ворога», коли компроміси сприймаються лише як капітуляція супротивника, коли кожен учасник протиборства намагається лише «одержати перемо­гу». Такі настанови неминуче приводять до застосування насильст­ва як засобу досягнення перемоги. В процесі конфлікту подоба во­рога стає все виразнішою і домінуючою. Протилежні сторони став­ляться одна до одної недовірливо; звинувачують супротивника в усіх «гріхах» та ототожнюють його зі злом, нібито він жадає знищити все, що має цінність для нації, саме тому його необхідно усунути; відмовляються від гуманних почуттів, бо керуватися етичними кри­теріями щодо до супротивника небажано і погрозливо. Отже, в етнонаціональному конфлікті через його ірраціональні настанови домінує орієнтація на насильницькі методи і боротьбу з використан­ням будь-яких засобів «до переможного кінця».

По-п'яте, ескалація етнонаціонального конфлікту досить часто приводить до інтернаціоналізації, тобто залучення до конфлікту (або його врегулювання) третіх сил чи міжнародних організацій.

Механізми врегулювання етнонаціональних конфліктів. У процесі роботи щодо розв'язання етнонаціонального конфлікту насамперед мають бути визначені і проаналізовані головні причини і витоки конфлікту, тобто його «біографія», позиція і відносини сторін.

Обрані засоби врегулювання конфлікту повинні обов'язково відповідати культурно-історичному, цивілізаційному розвитку даної етнічної спільноті (регіону, держави в цілому), враховувати обста­вини часу ведення спорів, корелювати з психічними рисами етнонаціональної групи, а також її лідерів.

Двостороннім процесом є пошук загальних чи близьких за змістом точок зіткнення з метою зблизити інтереси протилежних сторін та знизити інтенсивність негативних емоцій.

Для позитивного врегулювання етнонаціонального конфлікту необхідно провести значну аналітичну роботу, щоб мати чітке уяв­лення про об'єкт конфлікту, його характер і форму, загальні дані що­до протилежних сторін, про причини, які викликали конфлікт, тощо.

Найбільш поширеним засобом урегулювання етнонаціональ­них конфліктів(як і взагалі соціальних) є переговори. В процесі пе­реговорів (часто тривалих) сторони обмінюються думками, що обов'язково знижує гостроту конфлікту. Для того щоб етнонаціональний конфлікт був розв'язаний остаточно, конфліктуючим сторонам слід домовитися між собою стосовно найбільш задовольняючих за­собів їх виходу із конфліктної ситуації. Остаточне розв'язання конфлікту завжди досягається лише за допомогою переговорного процесу.

Важливим механізмом, що впливає на результативність завер­шення етнонаціонального конфлікту, є участь третьої сторони, зок­рема це може бути професійний медіатор. Посередником може вис­тупити одна людина, найбільш популярна і шанована протилежни­ми сторонами; група професіоналів (медіаторів), здатних об'єктив­но оцінити цілі і ресурси в конфлікті обох сторін і розробити професійні рекомендації щодо його зупинення; окрема держава і навіть міжнародні організації та союзи.

Зусилля освічених політиків, медіаторів, здатних розв'язувати етнонаціональні конфлікти, можуть зробити велику послугу наро­дам, етносам, які починають будувати свої відносини на принципах ненасильства.