Функціонування людини в політичному житті детерміноване необхідністю задоволення політичних потреб: участі у формуванні та вдосконаленні політичної системи, в діяльності партій, у вираженні громадянської думки. Політична активність особи зумовлена людською потребою належати до соціуму, ідентифікувати себе зі своєю нацією, соціальною групою, партією. За політичних потреб випливають політичні постанови — активне, дієве ставлення індивіда до різноманітних політичних інститутів, політичних проблем, подій тощо. Політичні постанови складаються як із емоційних так і з заснованих на знаннях елементів. Політичні потреби — з природних властивостей людей. Прагнення до влади — це домінуюча риса людської психіки. Формування політичних потреб і настанов — складова політичної соціалізації людини. Під останньою розуміється процес входження людини в політику. Тут виділяють дві фази: політична адаптація та інтеріоризація. Перша — пристосування індивіда до соціально-політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, до соціальних груп — суб’єктів політики, до всього, що створює політичне оточення людини. Друга стадія — засвоєння індивідом політичних цінностей і настанов, норм політичної поведінки.
Політична соціалізація передбачає формування певної політичної позиції індивіда — емоційне ставлення до політичних явищ, переконання. Вона залежить від її місця в соціальній структурі, рівня загальної культури. Велика роль — пропаганда певних відомостей.
Політична поведінка особи.
Під політичною поведінкою особи розуміється участь людини у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Тут людина виступає як суб’єкт політики.
Є три типи людей:
1 – політики за випадком. Це ті, хто час від часу бере участь у виборах, висловлює свою думку у референдумах.
2 – політики за сумісництвом. Вони збираються на сесії представницьких органів різного рівня.
3 – політики за професією. Вони тут присвятили себе повністю (це позиція М. Вебера).
Існують різні підходи до вивчення політичної поведінки. Згідно з одним з них, недопустимо спиратись на абстрактні почуття — сутність держави, суверенітет... потрібно відмежовуватись від морально-нормативних оцінок політики, думок щодо ідеалів і цінностей.
За марксистською концепцією, навпаки, вважає необхідним врахувати нормативно-цілісного в поведінці. Це виходить з того, що соціально-економічні умови формують певну політичну свідомість, яка трансформується в політичну поведінку.
Оточення також визначає політичну поведінку особи. Руйнування авторитарної структури призводить до зростання індивідуальних прагнень висловлювати свої політичні симпатії. Люди не лише мислять, але й відчувають. На політичну поведінку впливають соціальні, етнічні, класові чинники
Суб’єкти політики.
Суб’єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, чия активна участь і практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних суб’єктів політики.
Суб’єкт передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; цілеспрямовану активність; взаємозв’язок, взаємодію з об’єктом політики.
Об’єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв’язках з усім громадянським суспільством.
У суспільстві суб’єктом і об’єктом політики можуть бути: людина, соціальна верства, організації, рухи, держава, суспільство в цілому.
Суб’єктом може бути кожний соціум, здатний творити політику. Він активний за своєю природою. Рушійною силою такої активності є політичний інтерес.
Суб’єкти політики також визначають, хто є головною особою, хто другорядною, а хто й масою, натовпом — пасивним суб’єктом маніпулювання.
Суб’єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього об’єктами політики, здатний також до самотворення, самоорганізації.
