Структурно-функціональний Порівняльний метод

Біхевіористський

Спеціальні методи дослідження

6 Структура політології і її функції.

Охоплює як цілі і настанови, якими суб’єкти керуються у своїх справах, так і практичну реалізацію.

Функції: загальна організація суспільства, сфера регулювання і контролю, спрямування діяльності і відносин людей, суспільних груп, класів, націй, держав.

Основні елементи:

1) політичні відносини і політична діяльність

2) політична свідомість

3) політична організація

Як і будь-якій науці політології властиві свої функції, які вона виконує в суспільстві:

1)теоретична (розробка парадигм, що пояснюють характер розвитку суспільства)

2) методологічна (пізнання політичної реальності)

3) практична (відносини політології з владою)

4) прогностична (визначення перспектив).

7-8 Політичні доктрини античності. Платон і Арістотель.

Приватна власність і сім’я уявлялась Платоном джерелом протилежних інтересів, які підтримували єдність суспільства. Він розвинув план співжиття,за яким правителі і воїни залишалися без приватної власності, а також вчення про спільність жінок. Платон прославився працями “Держава”, ”Політика”, ” Закон”. Він виділяв такі види правління, як монархію, владу небагатьох і владу більшості. Кожний з них ділиться на два підвиди: Законна монархія – це царська влада, протизаконна – тиранія; законна влада небагатьох – аристократія, протизаконна – олігархія: демократія з законами і без них.

Арістотель заклав основи політичної науки як самостійної дисципліни. Політична тематика висвітлена в його працях "Політика", "Афінська політика", "Етика", "Риторика". Спираючись на результати платонівської політичної філософії, Арістотель спеціально виділив наукове вивчення визначеної галузі суспільних відносин в самостійну науку про політику. Порівняно з Платаном Арістотель зробив величезний крок і у бік практики. В цілому соціально-політична і державно-правова проблематика висвітлюється Арістотелем з позиції ідеального розуміння держави як політичного спілкування вільних і рівних людей. Арістотель відзначав такі класи і стани вільних людей давньогрецького суспільства: хлібороби, ремісники, торговці, ''наймані робітники, заможні люди, військові, судді, посадові особи. Найбільш корисним класом він вважав хліборобів, які внаслідок свого способу життя і територіальної розпоро­шеності не схильні активно втручатися у питання правління державою. Цією справою повинні займатися люди, що посідають помірний достаток. Арістотель позначив їх понят­тям "середній клас".

9 Політична думка середньовіччя і раннього християнства

Середньовіччя дало багатий емпіричний матеріал для наукових узагальнень щодо політики, у тому числі й цинічного трактування її як засобу досягнення егоїстичних цілей окремих осіб чи верств як сфери діяльності, де мета виправдовує засоби.

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни соціально-економічного і політичного життя Стародавнього Риму. Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди — царський, республіканський, імператорський. В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були самостійними суб'єктами політичного життя і залишалися лише об'єктами чужої власності. Великий вплив на Давньоримських мислителів справили Сократ, Арістотель, епікурійці, стоїки, Полібій. Так, уяв­лення Демокріта про прогресивний розвиток ідей від псріїісного суспільного становища до створення упорядкова­ною суспільного життя і держави, погляди Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розглянуті Титом Лукрецієм Каром у поемі "Про природу речей". Марк Туллій Ціцерон приділяв значну увагу проблемам політики і держави. Відомі - його праці "Про державу", "Про закон", "Про обов'язки'', численні політичні і судові публікації. Ціцсрон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що народ це об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань прана і спільності інтересів.

10 Н. Макіавелі і макіавелізм

Його політична доктрина становить цілісну систему і може бути оцінена як найвищий злет ренесансної політичної думки. Мислитель народився в збіднілій аристократичній родині у Флоренції. Його батько Бернардо Макіавелі був юристом і мав незначні доходи, через це молодий Нікколо не зміг отримати університетської освіти. Однак він постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою. Макіавелі перший в нову епоху розробив універсалію "людської природи", ознаки якої він черпав у середовищі найближчого йому класу італійських городян і поширював їх на всі часи і народи. Мислитель вказував, що невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації як вищої сили, що може поставити його v вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору. В поемі "Про долю" він писав, що доля всемогутня і кожен, хто приходить у це життя, рано чи пізно відчує її силу. Релігію Макіавелі розглядав як явище суспільного життя, підпорядковане законам виникнення, розквіту і загибелі. Суспільство без релігії немислиме, оскільки вона як необхідна і єдина форма суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави. Виділяючи дві форми держави — монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархії в перехідний період, Макіавелі все ж надавав перевагу республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійснення владних повноважень одночасно покликані представники знаті і народу. Мета, якої прагнув досягти Макіавелі, була прогресив­ною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політика дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму і викликала ненависть противників феодалізму. Концепція Макіавелі піддавалася критиці тих кіл, які самі на практиці викори­стовували його теорію — єзуїтів в Італії та Франції, в Німеччині, в Росії. Вони прикривали свої наміри релігійними, моральними та ідео­логічними аргументами. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. був сталінізм, який, прикриваючись комуністичною Ідеоло­гією.

11Марксистські погляди на політику.

Інший підхід — марксистський. Він виходить з того, що суспільство формується в процесі спільної діяльності людей та обміну нею. Отже, соціальність створюється не державним об'єднанням, а спільною участю людей у праці. Звідси — первісні форми суспільного життя — "дополітичні", оскільки суспільство було соціальне однорідним. Коли ж утворюються різноманітні соціальні групи зі своїми специфічними цілями і прагненнями, приватні інтереси відокремлюються від спільного інтересу, починають протистояти йому. Цілісність, поляризованість такого суспільства набуває характеру про­блеми, розв'язання якої вимагає особливого виду діяльності — політики. Марксизм пов'язує політику виключно з класовими інтересами. Таке розуміння, природно, передбачає, що кожний клас чи соціальна група, які беруть участь у політиці, діють тільки у власних інтересах, прагнучи задовольнити їх, за допомогою існуючих соціальних і політичних інститутів, за рахунок усієї системи суспільних відносин. Але суспільство не "скарбничка", з якої різні класи і групи можуть тільки брати те, що їм потрібне.

12 Політичні погляди Київської Русі.

У IX—ХІЇ ст. в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і, звісно, стали розвиватися держава і право, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. Важливу роль у цьому процесі, як і в усьому житті, відігравало християнство, яке сприяло розвиткові духовного життя, економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. Теоретична думка у Давній Русі спрямовувалася на розв'язання питань у сфері політики і соціології, релігії та моралі. У Х—XII ст. з'явилися перші літературні твори: "слова", "повчання", "проповіді". Вони містили відомості про "соціальні відносини, політичне життя, побут та культуру того часу і опосередковано віддзеркалювали настрої народних мас. У суспільно-політичній думці Київської Русі того періоду висувалися ідеї об'єднання удільних князівств навколо пре­столу великого київського князя, самостійності і незалежності Русі. Соціологічними та суспільно-політичними ідеями були пройняті і літописи. Великою цінністю с "Повість минулих літ" XII ст. літописця Нестора, де подаються відомості про діяльність князів, про боротьбу із зовнішніми ворогами, про народні повстання у Київській Русі. Основна політична ідея — велич, єдність і незалежність Русі. Мономах застерігав своїх синів-князів не тільки не чинити самим, а й заборонити "служивим" творити беззаконня. Князь як державний муж с носієм закону і законності, на цьому ґрунтується його діяльність, у цьому сила його князівської влади. Мономах повчав, що князь повинен бути для своїх підданих не тільки справедливим, згідно з законом, а й гуманним, милосердним. Князь, його оточення, "служиві" — всі повинні усвідомлювати свою відповідальність перед божим законом, дбаючи про славу і могутність держави, в противному випадку їх чекає прокляття народу і небесне покарання. Князь як воєна­чальник мусить володіти військовою ситуацією і добре знати військову справу, але не повинен покладатися на інших у тих випадках, коли він сам зобов'язаний виконати покладені на нього завдання. Важливе значення у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім" (ХІТ ст.), у якому визначне місце посідали актуальні політичні пи­тання, зокрема проводилася Ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної бороть­би.