Правосуб'єктність фізичної особи

Правосуб'єктність фізичної особи - це правова категорія, зміст якої розкривається через такі поняття, як «правоздатність» та «діє­здатність» цієї особи.

І. Взагалі здатність мати права та обов'язки є категорією біоло­гічною, вона виникає у кожної людини з моменту народження саме завдяки тому, що певна особа народилася людиною. Право­вою ж категорією вона стає внаслідок того, що у сучасному суспіль­стві факт народження будь-якої людини потребує юридичного ви­знання. За таких умов може скластися враження, що правоздат­ність виникає у людини як наслідок зазначеного визнання, проте воно буде хибним. Справа в тому, що, згідно зі ст. 6 Загальної де­кларації прав людини (1948), кожна людина, де б вона не знаходи­лася, має право на визнання її правосуб'єктності. А от обсяг цієї правоздатності, тобто - її зміст безпосередньо залежить від того правопорядку, в межах якої відповідне визнання було здійснено. Так, в одних правових системах громадянинові дозволяється мати будь-які права, що їх можна «розумом пізнати». В інших - перелік цих прав може звужуватись чи розширюватись - залежно від різ­них, часто політичних міркувань. Типовим прикладом обмеження правоздатності є відомі праву деяких країн заборони отримувати у власність певні об'єкти господарювання.

Неважко бачити, що правоздатність - це, певною мірою, «па­сивна» категорія. Щоб її реалізувати, використати, особа повинна у той чи інший спосіб діяти. Здатність діяти в окреслених законо­давцем межах якраз і реалізується у вигляді такої правової катего­рії, як дієздатність, під якою розуміється здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснюва­ти, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 чинного ЦК України).

Таким чином, принциповою різницею між правоздатністю та дієздатністю є те, що правоздатність визнається державою, а діє­здатність визначається (створюється) нею.

2. Ця різниця має, з точки зору МПрП, вкрай суттєве значення. З того, про що йшлося вище, випливає, що у кінцевому підсумку правоздатність - це категорія, яка визначає обсяг прав, котрими може користуватися відповідна особа. З точки зору МПрП, питан­ня про цей обсяг у випадках встановлення державою меж право­здатності своїх власних громадян інтересу не викликає, бо це стосується проблеми прав людини, тобто входить до сфери міжнародного публічного права. А от питання про те, як повинна визначатись правоздатність іноземця в державі перебування, входить до предмета МПрП безпосередньо.

Загальне правило щодо правоздатності фізичних осіб у МПрП зводиться до того, що межі застосування іноземних законів визна­чаються територіальними законами держави, де ця правоздатність буде реалізовуватись. Інакше кажучи, обсяг правоздатності завжди повинен визначатися не за lex patriae, а за принципом lex domicilii, оскільки будь-яка держава ніколи не надасть дозволу іноземцеві на здійснення ним на своїй території такого (хоча і передбаченого законодавством держави його громадянства) права, в існуванні якого вона відмовляє своїм власним громадянам. Яскравим прикладом правильності цього твердження е заоорона на здійснення права власності щодо вилучених в певній державі з цивільного обороту речей, які, втім, перебувають у вільному обігу в державі громадянства іноземця. З Іншого боку, збільшення обсягу право­здатності іноземця в державі перебування, порівняно з її обсягом у державі громадянства, скоріш за все, не викликає заперечень з бо­ку держави громадянства іноземця. У цьому зв'язку можна заува­жити, наприклад, що у колишньому СРСР право власності грома­дянина СРСР на землю чи промислові об'єкти, придбані за кордо­ном, якщо і не заохочувалось, то й ніколи не заперечувалось, наприклад - у спадкових відносинах, якщо такі об'єкти входили до складу спадщини.

Може, на зазначеному і не варто було б акцентувати увагу, якби у ч. 1 ст. 17 Закону від 23.06.2005 р. не містилася така норма: ви­никнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом. Оскільки особистим законом фізичної особи (ч. 1 ст. 16 Закону) вважається право держави, гро­мадянином якої вона є, постають два запитання.

Перше: оскільки, як відомо, правоздатність виникає в момент народження фізичної особи і припиняється з її смертю, то що ма­ється на увазі під терміном «виникнення і припинення правоздат­ності»? Можна висунути припущення, що у даному випадку йдеться не про процедуру отримання правоздатності, а про її об­сяг. Але тоді виникає друге запитання: а що, обсяг правоздатності іноземця в Україні буде встановлено не правом України, а припи­сано їй іноземним законодавством?

Щоправда, завдяки успіхам процесу уніфікації у сфері прав лю­дини, подібні питання певною мірою втрачають свою актуаль­ність. До того ж можна зауважити, що в останньому випадку суддя завжди має право звернутися до застереження про публічний по­рядок. Проте в такому випадку, своєю чергою, постає нове запи­тання: безумовно, інститут застереження про публічний порядок виконує «страхову» функцію. Але чи слід тлумачити останню на­стільки широко, що вона повинна страхувати і випадки некоректного вживання термінів національним законодавцем?

3. Зовсім інша ситуація має місце з дієздатністю фізичної особи, яка встановлюється державою громадянства відповідної особи. Ні сама особа не має права прописати собі здатність здійснювати якісь дії, що не дозволяються правом держави її громадянства, ні будь-яка іноземна держава не може розширити межі дієздатності такої особи, не втручаючись, при цьому, у внутрішні справи від­повідної держави. Саме тому, якщо щось подібне на практиці ви­никне, відносини стануть «шкутильгаючими». Наприклад, якщо шлюбна дієздатність в Іспанії або Колумбії становить для чолові­ків 14, а для жінок 12 років, то це зовсім не означає, що п'ятнадцятирічний український юнак, знаходячись у одній із за­значених держав, мас право вимагати реєстрації його шлюбу. А якщо, з якихось причин, це і матиме місце, то такий шлюб в Україні (і не тільки в ній) ніколи не буде визнано дійсним.

Із зазначеного випливає, що саме питання щодо дієздатності фі­зичної особи (оскільки вони залишаються переважно в компетенції відповідних національних законодавств) породжують у МПрП ко­лізійні проблеми. У найбільш загальному вигляді це стосується видів дієздатності (яка буває повною та частковою, загальною та спеціальною), підстав її виникнення, обмеження чи позбавлення і деяких інших. Дані питання якраз і отримали назву «статутних» і вони вирішуються шляхом встановлення у кожному із заінтере­сованих правопорядків правового статусу фізичних осіб. Проте в МПрП цей режим встановлюється не взагалі, а засновується на поділі всіх фізичних осіб на певні категорії, для кожної з яких окреслюється свій окремий режим дієздатності.

Взагалі категорій фізичних осіб у МПрП три:

• національні фізичні особи (власні громадяни відповідної держави);

• іноземні фізичні особи (тобто ті, хто мають з точки зору цієї держави іноземне громадянство) та

• особи, котрі ніякого громадянства не мають.

4. Що стосується власних громадян відповідної держави, то їх правовий статус визначається виключно національним законодав­ством з урахуванням припущення, за яким у цьому законодавстві належним чином відтворені міжнародні стандарти з прав людини. Ця форма зв'язку громадянина з власною державою у МПрП нерідко отримує екстериторіальну дію, що знайшло своє відтворення у відповідній (lex patriae) фор­мулі прикріплення.

5. У МПрП досить давно склався звичай, за яким особи без гро­мадянства «прив'язуються» до правопорядку тієї держави, на території якої вони постійно проживають (точніше тієї країни, в якій во­ни отримали доміцилій). На національному рівні цей звичай знахо­дить своє відображення у наданні зазначеним особам національного режиму, а в МПрП - у такій формулі прикріплення, як lex domicilii.

Зауважимо: подібне правило закріплено в законодавстві України (ч. З ст. 16 Закону ід 23.06.2005 p.): особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має. місце проживання, а за його відсутності - місце перебування. Видається, що дане правило викладено дуже вдало. По-перше, тому, що воно дозволяє, у випадках необхідності, відійти від критерію «місце проживання» і застосувати більш зрозумілий критерій «місцепере­бування». А по-друге,- і це головне,- критерій «місце проживання» не обмежено вказівкою на «постійність», як це передбачалось у численних законопроектах.

Справа в тому, що питання про встановлення «постійності» проживання в Україні у нашому чинному законодавстві вкрай ускладнено. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність» від 16.04.1991 p., що є нормою lex specialis, по­стійне місце проживання - цс місце проживання на території будь-якої держави не менш одного року фізичної особи, яка не має по­стійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом необмеженого строку, не обмежуючи таке проживання певною метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цією особою служ­бових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом). Без­перечно, будь-якому іноземцю буде вкрай важко довести наявність всіх складових цього визначення для отримання передбаченої да­ним законом посвідки на постійне проживання.

До речі, подібні складнощі у вирішенні питань з місцем прожи­вання іноземця, хоча і є вкрай небажаними, існують у всіх правопорядках. Так, В.Л. Толстих дійшла висновку: проблема визна­чення постійного місця проживання для цілей МПрП сьогодні у доктрині не вирішена. Може, саме тому у деяких правових систе­мах вироблено навіть спеціальне поняття - «доміцилій за похо­дженням», під яким розуміється доміцилій, який на час народження дитини мав її батько. Саме цьому завдячує своїй появі відоме англійське прислів'я: як не існує людини без тіні, так і не буває англійця без доміцилію. Це певною мірою сприяє вирішенню про­блем, які у інший засіб залишаються такими, що не розв'язуються.

6. Великих ускладнень у з'ясуванні правового статусу цих двох категорій осіб, внаслідок сталості зазначених рішень, як правило, не виникає. Значно складнішим є питання про правовий статус іноземців (іноземних фізичних осіб) у межах того чи іншого пра­вопорядку. Воно у кожному випадку, знов-таки, вирішується від­повідним сувереном, але з урахуванням тієї класифікації інозем­ців, яка в даному конкретному правопорядку запроваджена. Як зазначає у цьому зв'язку Г. К Дмитрієва, сучасному МПрП прита­манний диференційований підхід до фізичних осіб, які перебува­ють у межах юрисдикції відповідної держави, що полягає, по-перше, у їх поділі на відповідні категорії і, по-друге,- у встанов­ленні певного правового режиму для кожної із них.

Мабуть, всі законодавства світу класифікують іноземних гро­мадян на такі три категорії:

• іноземці, які постійно проживають на відповідній території;

• тимчасово прибулі іноземці та біженці.