Особистий статут юридичної особи

1. Правове становище (статус) юридичної особи теоретично може визначатись різними правопорядками:

• тим, з яким цей статус пов'язаний генетично, тобто правопо­рядком, в межах якого відповідна юридична особа виникла;

• тим, у межах якого дана юридична особа фактично здійснює свою підприємницьку діяльність.

Проте, зазначені можливі варіанти встановлення правосуб'єктності юридичної особи мають різне змістовне навантаження. Як наголошує Т. М. Нешатаєва, у першому випадку мова йде, власне, про визнання правосуб'єктності юридичної особи, тоді як у другому - про допуск її до здійснення господарської діяль­ності на території відповідної держави та про умови такої діяль­ності.

Матимемо на увазі, що друге питання зводиться до поділу юри­дичних осіб на «своїх» і «чужих» (резидентів та нерезидентів, за термінологією нашого законодавства), коли з метою здійснення валютного контролю, встановлення режиму оподаткування, ліцен­зування тощо іноземні юридичні особи ставляться в інші умови господарювання, ніж національні або інші «свої» (резиденти). Це питання, зрозуміло, вирішується згідно з відповідним національ­ним законодавством. Ним же встановлюються умови допуску іно­земних юридичних осіб до здійснення господарської діяльності на своїй території.

Що стосується першого із зазначених питань, то вважається без­заперечним положення, за яким юридична особа отримує свій ста­тус і правосуб'єктність не взагалі, а тільки завдяки її «прив'яза­ності» до того чи іншого правопорядку. Саме це питання познача­ється у доктрині МПрП терміном встановлення «національності» юридичної особи, щодо якого Г. К. Дмитрієва вважає, що категорія «національність» у застосуванні до юридичних осіб є умовною, не­точною внаслідок того, то вона не може мати вихідного змісту - тобто, особливого правового зв'язку з державою, який знаходить своє відтворення в інституті громадянства. Однак її використання, особливо з метою відокремлення вітчизняних правосуб'єктних утворень від іноземних, є зручним, коротким, поширеним засобом позначення, який особливих заперечень не викликає.

2. Таким чином, національність юридичної особи визначає як факт утворення саме юридичної особи, так і межі її правоздатності і дієздатності, що якраз і позначається терміном «правосуб'єктність» юридичної особи, або, інакше кажучи, дозволяє встановити ЇЇ особистий статут. За сталим міжнародним звичаєм, цей статут може бути лише одним, а тому його слід визначити в межах яко­гось правопорядку, після чого він отримує екстериторіальну дію. Звідси випливає, що основними статутними питаннями, які допо­магає вирішити зазначена вище умовна категорія, є такі:

• чи є дане утворення юридичною особою, чи, навпаки, це ли­ше сукупність певної кількості фізичних осіб;

• у який спосіб юридична особа повинна виникати, реорганізу­ватись або припиняти своє існування (в останньому випадку -яким має бути доля ліквідаційного залишку);

• якою є її організаційно-правова структура;

• для якого виду діяльності ця особа створена;

• яким є механізм прийняття рішень органами цієї юридичної особи;

• яким є правове становище представництв та філій даної юри­дичної особи та деякі інші.

Не підлягає сумніву, що всі зазначені питання по-різному вирі­шуються в різних правових системах. У вітчизняній літературі за­значається, що є лише один спосіб виникнення юридичних осіб - відокремлення майна, яке може відбуватися як разом із об'єднан­ням осіб, так і без такого. Зауважується, у цьому зв'язку, шо такі категорії, як оперативне управління, повне господарське відання, державне чи казенне підприємство, у сьогоднішньому їх розумін­ні, відійдуть в історію. «Якщо держава поки що займається госпо­дарською діяльністю, то вона має це робити на тих самих засадах, що й фізична чи юридична особа приватного права. Тобто через господарські товариства, а не через якісь підприємства, які не є власниками у ринковому просторі».

Проте форми зазначеного відокремлення майна бувають різни­ми, що, своєю чергою, у той чи інший спосіб впливає на правовий статус юридичної особи. Тому особистий статут юридичної особи встановлюється шляхом визначення її державної приналежності.

Підґрунтям необхідності встановлення державної приналежно­сті юридичної особи є така думка: якщо тільки держава дозволяє створення юридичної особи, то й правова система відповідної держави повинна регулювати правосуб'єктність такої особи. Та­ким чином, реальний зв'язок юридичної особи з відповідним пра­вопорядком стає головним критерієм визначення національності юридичних осіб. Однак встановлення цього зв'язку в МПрП стає завданням нетривіальним і для його вирішення запропоновано, щонайменше, п'ять засобів, а саме:

2.1. Місце створення (під яким зазвичай розуміється місце ре­єстрації) юридичної особи. Оскільки у юридичної особи може бути лише одне місце реєстрації (для його зміни необхідною є лік­відація такої особи в одній державі і реєстрація її в іншій), цей критерій, покладений в підґрунтя так званої теорії інкорпорації, створює враження простого, а тому - й вкрай привабливого. Втім, оскільки засновники юридичної особи можуть довільно обрати державу місця реєстрації і навіть не здійснювати в ній ніякої діяль­ності, вимоги зв'язку юридичної особи з правопорядком держави реєстрації виконується не завжди. Більш того, цей критерій може надати заінтересованим особам можливість для обходу закону.

2.2. Місце знаходження органу управління юридичної особи. Фактично, у цьому випадку мова йде про два різновиди зв'язку юридичної особи з правопорядком держави:

• місце фактичного знаходження юридичної особи (теорія «статутної» осілості);

• місце знаходження керівних органів юридичної особи (теорія «фактичної» осілості).

В обох цих випадках зв'язок юридичної особи з певним право­порядком посилюється, тому багато авторів схильні надавати пе­ревагу (особливо у другому із зазначених різновидів) цьому кри­терію порівняно з критерієм місця створення юридичної особи.

Однак застосування зазначених вище критеріїв інколи призво­дить до суттєвих колізій. Справа в тому, що різні законодавці ви­користовують різні з цих критеріїв. Внаслідок цього виникає яви­ще, яке Н. Ю. Єрпильова позначила як відокремлення особистого статуту від національності юридичної особи. Вобгрунтування зробленого висновку вона навела такі приклади.

Якщо юридична особа утворена в Бельгії, де використовується критерій осілості, а у подальшому її адміністраіивний центр пере­містився до США (критерій інкорпорації), тоді дана юридична особа у Бельгії буде визнана американською і навпаки, тобто, вона певною мірою втратить свою початковунаціональність. Зіншого боку, коли юридичну особу утворено у США, а її управлінський центр переміститься до Бель­гії (Німеччини і т. ін.), тоді у США вона залишиться американсь­кою, а у Бельгії - бельгійською, тобто, поряд з генетичною вона отримає ще одну національність. Нарешті, якщо юридичну особу утворено у державі, де застосовугться критерій інкорпорації (Авст­рія), і її адміністративний центр переміщується до аналогічної правової системи (у Швейцарію, наприклад), тоді, як в Австрії, так і у Швейцарії вона буде вважатись австрійською, тобто, вона ма­тиме «неповну» національність.

2.3. Місце здійснення основної діяльності. У цьому випадку зв'язок між юридичною особою та відповідним правопорядком стає, як правило, реальним, тобто зазначена вище вимога викону­ється повністю. Може, тому, роль цього критерію поступово збіль­шується, і він все частіше використовується в уніфікаціях. Так, його використано як основу визначення закону, якому підпорядко­вується юридична особа, у Конвенції про договори міжнародної кушвлі-продажу товарів 1980 p., Конвенціях про міжнародний фі­нансовий лізинг та про міжнародний факторинг (1988) і деяких інших.

2.4. Національність осіб, що входять до органів управління юридичною особою. У випадку з юридичною особою нерідкими с випадки, коли національність засновників юридичної особи І на­ціональність самої цієї особи не збігаються. Аби мати змогу керу­вати юридичною особою в інтересах засновників, останні забезпе­чують заміщення необхідної кількості керівних посад особами своєї національності, на діяльність яких вони, наприклад шляхом виплати заробітної плати, можуть реально впливати. Подібні мір­кування було покладено в основу теорії контролю, завданням якої є встановлення того правопорядку, з яким дана юридична особа реально пов'язана.

Як зауважує В. І. Кисіль, даний критерій здебільшого застосо­вувався в часи світових війн, коли важливо було розрізняти «своїх» і «ворожих» юридичних осіб. Звісно, до ворожих зачислялися юридичні особи, контрольовані громадянами ворожих держав.

Одні вчені вважають, що теорія контролю допомагає у випад­ках, коли потрібно встановити, кому в дійсності належить юриди­чна особа. Інші, навпаки, зауважують, що застосування принципу контролю, коли, як образно зазначається в літературі, скидається маска чи вуаль з юридичної особи, що дозволяє визначити реальну приналежність юридичної особи до тієї чи іншої держави, в дійс­ності може призвести до нестабільності. Тому, незважаючи на уявну простоту такого підходу, застосування критерію контролю для визначення національності юридичних осіб у чистому вигляді надмірно ускладнене.

2.5. Національна приналежність капіталу юридичної особи. У МПрП непоодинокими є випадки, коли одна юридична особа, наприклад - транснаціональна корпорація (ТНК), утворює так звані дочірні підприємства, які функціонують в межах різних правопорядків, отримуючи в них статус юридичних осіб. Будучи юридичне самостійними, такі юридичні особи фактично керуються материн­ською компанією. Тобто, даний критерій, по суті, повністю вписується в теорію контролю, і він широкого розповсюдження не зна­йшов. Тим більш, що у випадку акціонерних товариств, які вийшли на світовий ринок, встановлення національної приналежності капі­талу стає самостійною і вкрай складною проблемою.

В. В. Гаврилов, вивчаючи зазначені критерії, дійшов висновку, за яким у сучасному світі жоден з них не є безумовним. Розуміючи це, деякі держави пішли шляхом використання декількох з них.

3. Цим шляхом розвивається і наше вітчизняне законодавство. Так, у ст. 25 Закону від 23.06.2005 р. встановлюється загальне правило про те, що особистим законом юридичної особи вважа­ється право держави місцезнаходження юридичної особи, під яким розуміється держава, в якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави (теорія інкорпорації). А далі зазначається, що за відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держа­ви, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи (теорія «фактичної» осілості). Наведені положення ст. 25 являють собою необхідну передумову застосування наступної статті цього ж Закону, відповідно до якої цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначається особистим законом юридичної особи. В ній відтворене загальновизнане положення МПрП, за яким, як слушно зауважила О. Р. Кибенко, юридична особа не може мати за кордоном більше прав, ніж надається її особистим статусом. Проте, в цьому положенні неявно присут­ній і інший аспект: якщо певна організація не визнана юридичною особою в державі свого походження, її статус вже визначено - во­на не є суб'єктом права цієї іноземної держави, а тому, за буква­льним текстом ст. 26 Закону, вона не має цивільної правоздат­ності та дієздатності. Інакше кажучи, вона не повинна визнача­тися суб'єктом МПрП.

Безумовно, відповідний іноземний суверен може визнати (за дотриманням необхідних формальностей) цю організацію суб'єктом свого національного права. Однак таке рішення до сфери МПрП відношення не має: воно є питанням внутрішнього права відповідної держави.

З урахуванням зазначеного видається вочевидь зайвою ст. 27 Закону від 23.06.2005 р. Сумнівною є вже назва цієї статті: «Осо­бистий закон іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права іноземної держави». Справа в тому, що коли іноземна організація, згідно з правом відповідної держави, не ви­знана юридичною особою, тобто - не отримала статусу юридич­ної особи, ця організація не мас особистого закону.

Ще гірше стоять справи зі змістом цієї статті. Вважати, що особистим законом подібної організації є право держави, де ця організація створена, попри волю суверена, який не надав цій ор­ганізації особистого статусу (не визнав юридичною особою свого права), буде, щонайменше, нехтуванням принципу міжнародної ВВІЧЛИВОСТІ.

За ст. 29 Закону підприємницька та інша діяльність іноземних юридичних осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб України, якщо інше не встановлено зако­ном. Дана стаття має назву «Національний режим діяльності іно­земних юридичних осіб в Україні». В. І. Кисіль вважає, що така норма сприятиме подальшому впровадженню у вітчизняне законо­давство положень, які відповідають вимогам ринкових відносин. Однак зауваження - «якщо інше не встановлено законом»- пев­ною мірою заважає сприйняти з оптимізмом висловлене В. І. Кисілем.

Як стверджується, у більшості країн світу визнання іноземної юридичної особи суб'єктом права та її допуск до здійснення пе­редбачуваної господарської діяльності здійснюється без видання будь-якого спеціального акта з боку відповідної держави. Україна до такої більшості не належить, бо у нас юридичні особи, згідно з Інструкцією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, яка затверджена На­казом колишнього Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 18.01.1996 р. № 30, підтверджують свій статут про національність витягами з торгового, банківського або судово­го реєстру тощо. При цьому, зазначені витяги повинні бути засвід­чені відповідно до законодавства держави їх видачі, перекладені українською мовою та легалізовані у консульських установах України. Вони можуть бути також засвідчені у посольствах відпо­відних держав в Україні та легалізовані в МЗС України. Легалізація (а інколи - і переклад) не потрібна, якщо тільки міжнародним договором України про взаємну правову допомогу з відповідною державою це обумовлено спеціально.

Запропонована реєстрація залишає поза увагою випадки, коли згідно знаціональним правом юридичної особи не вимагається їх реєстрація у торговому реєстрі. Як стверджує Л. А. Єремешвілі, цивільні компанії Франції (у сфері операцій з нерухомістю, віль­них професій тощо) не публікують про себе відомості, не реєстру­ються, їх діяльність регулюється не торговим, а цивільним кодек­сом. Виникає питання: якими повинні бути акредитуючі доку­менти для таких підприємств?