Держава як суб’єкт міжнародного приватного права

Ще однією специфічною категорією суб'єктів МПрП є держава.

1. Як відомо, положення держави як суб'єкта міжнародного публічного права, ґрунтується на принципі суверенної рівності (або на принципі суверенітету), що означає: у міждержавних сто­сунках жодна з держав не підкоряється ні іноземному закону, ні іноземній юрисдикції. Такий особливий статус держави відтворено у давньому вислові: «Par in parem non habet ітрегшпґ» (рівний не має влади над рівним).

Зазначений принцип знайшов своє відтворення у такому між­народно-правовому інституті, як імунітет держави, складовими якого є:

• імунітет від дії законодавства іноземної держави;

• імунітет державної власності;

• юрисдикційні імунітети (судовий або імунітет від позову; імунітет від попереднього забезпечення позову; імунітет від при­мусового виконання іноземного судового рішення).

Повинно бути зрозумілим, що використання державою зазначе­них імунітетів унеможливлює її перетворення в суб'єкт міжнарод­ного приватного права. Так, імунітет від дії законодавства інозем­ної держави призводить до неможливості застосування колізійного методу регулювання відносин за участю держави. Імунітет дер­жавної власності означає неможливість укладання будь-яких угод щодо останньої. Більш того, даний імунітет спричиняє ситуацію, коли майно відповідної держави нібито вилучається з цивільного обороту і на нього не розповсюджуються ніякі примусові заходи судового або адміністративного характеру. До того ж, ніякі органи іншої держави не мають права розглядати питання щодо принале­жності майна відповідній іноземній державі. У широковідомій справі Лютера-Сегора Вищий Суд Англії ще у 1921 р. прямо за­значив, що оскільки Л. Б. Красін (торговий представник Росії) привіз товари в Англію від імені свого уряду та оголосив, Ідо вони належать цьому уряду, жоден англійський суд не має. права перевіряти таку заяву. До речі, на цих міркуваннях побудована так звана «доктрина акту держави», яка стверджує, що джерелом кож­ного акту держави є її суверенітет.

2. Дещо детальніше слід розглянути юрисдикційні імунітети. Імунітет від попереднього забезпечення полягає в тому, що ним забороняється (без попередньої згоди відповідної держави) засто­сування будь-яких примусових заходів стосовно майна цієї держа­ви. Треба мати на увазі, що імунітет від попереднього забезпечен­ня позову та імунітет від примусового виконання іноземного судо­вого рішення, як і всі попередні, є абсолютними, тобто вони повністю виключають (за відсутності згоди відповідної держави) виконання відповідних дій. Тим часом правила щодо судового імунітету містять певні винятки.

Взагалі судовий імунітет держави (або її агента) означає, що судовий позов до них не може бути заявлено, а у випадку подан­ня -- не повинен розглядатися судом. Проте, з нього існують винят­ки, коли подання позову є можливим, а саме:

а) речові позови щодо особистої нерухомості агентів певної держави, розташованої на території держави перебування, якщо тільки ця нерухомість не використовується від імені акредитуючої держави для цілей представництва;

б) позови стосовно спадкового майна, в яких дипломатичний агент виступає як звичайна фізична особа, а не як представник ак­редитуючої держави;

в) позови щодо будь-якої професійної або комерційної діяльно­сті дипломатичного агента у державі перебування, що виконується за межами його офіційних функцій.

Нарешті, у міжнародному праві інколи використовується і таке поняття, як імунітет від юрисдикції держави перебування, підґрун­тям якого слугує принцип «Par in parem non habet jitrisdictionem», зміст його зводиться до того, що не тільки судова, а й адміністра­тивна юрисдикція певної держави не застосовується до диплома­тичного агента у випадках, коли:

• він згідно з конкретною міжнародною угодою прямо заявив, що у відповідному випадку він діє саме як агент акредитуючої Держави;

• шкода спричинена особі внаслідок випадку, що мав місце під час виконання цим агентом своїх службових обов'язків.

Таким чином, імунітети держави становлять підвалини як між­державних відносин, так і відносин держав з іншими суб'єктами міжнародного права, захищаючи суверенітет держав, їх рівність та незалежність. Проте, якщо держава користуватиметься зазначени­ми імунітетами у сфері міжнародного приватного права, то будь-які відносини з нею інших суб'єктів МПрП стають неможливими внаслідок недотримання головних постулатів міжнародного при­ватного права - рівності сторін та змагальності у цивільному про­цесі. Тим часом, придбаючи власність за кордоном для своїх пред­ставництв, укладаючи угоди з іноземними юридичними та фізич­ними особами, успадковуючи за кордоном майно і т. ін., держава de facto стае суб'єктом міжнародного приватного права. У всіх на­ведених випадках, на думку В. В. Гаврилова, державу слід розгля­дати як особливий суб'єкт права, а не ототожнювати її, як пропо­нують деякі дослідники, з юридичною особою.

3. Яким же чином можливо розв'язати зазначену вище супереч­ність? Загальним принципом її вирішення є урівняння правового статусу суб'єктів міжнародного приватного права за рахунок того, що держава у відповідних відносинах втрачає право посилатись на свої імунітети. Зазвичай це робиться у кожному окремому ви­падку (ad hoc) шляхом надання державою зтоди на підпорядку­вання іноземному праву згідно з прямою заявою про це, яку ро­бить компетентний представник цієї держави у формі, що вимага­ється відповідним національним законодавством. До речі, форми зазначеної згоди держави можуть бути різними. Наприклад, згідно з розділом б Гарантійної структурної угоди між Урядом України та Експортно-імпортним Банком США від 10.05.1995 p., яку було ратифіковано Законом України від 14.07.1995р., нашою держа­вою була надана згода на розгляд можливих спорів, що виплива­ють з цієї Угоди, у будь-якому федеральному суді США.

Це - так звана концепція абсолютного імунітету. X. Шак вва­жає, що притаманне цій концепції привілейоване становище дер­жав після Другої світової війни втратило своє виправдання відпо­відно до того, як держави все інтенсивніше почали здійснювати господарську діяльність на іноземних ринках.

Неузгодженість концепції абсолютного імунітету з вимогами щодо рівності сторін та змагальності обумовили виникнення на­прикінці XIX ст. більш гнучкої доктрини - доктрини функціо­нального (або обмеженого) імунітету.

У зв'язку з цим X. Шак зауважив, що тепер майже повсюдно за­кріпилось уявлення про обмежений імунітет, так що можна навіть сперечатися про те, чи є імунітет іноземних держав все ще принци­пом чи вже тільки винятком. Зміст зазначеної доктрини полягає в тому, що коли держава здійснює комерційну або іншу приватнопра­вову діяльність, вона тим самим втрачає право за вимогами, які з цієї діяльності випливають, посилатися на свої імунітети. На цей час дана доктрина відтворена у багатьох національних законах про імунітети іноземних держав, зокрема у США (1976), Великій Бри­танії (1978), Сінгапурі (1979), Канаді (1981), Австралії (1981), Паки­стані (1981), Південне-Африканській Республіці (1981) тощо. Як зазначається, законодавство цих держав виходить з того, що необ­хідно захищати інтереси фізичних і юридичних осіб які вступають у цивільно-правові відносини з іноземною державою.

4. Тенденція щодо обмеження імунітету держав у міжнародно­му приватному праві знайшла своє відображення і на універсаль­ному рівні.

Ще 1926р. у Брюсселі було підписано Міжнародну конвенцію про уніфікацію деяких правил щодо імунітету державних морських суден (набула чинності 8.01.1937р.). За нею морські судна, що на­лежать державі або експлуатуються нею, вантажі, що перевозяться на таких суднах, стосовно вимог щодо операцій цих суден та ванта­жів, що перевозяться, підкоряються тому ж режиму власності і не­суть ті ж зобов'язання, що і приватні судна і вантажі. До неї 24.05.1934 р. було прийнято спеціальний Додатковий протокол.

Більш поширеною є Європейська конвенція про імунітет дер­жав від 16,05.1972р., що набула чинності 11.06.1976р. За нею імунітет не визнається у випадках, коли:

• іноземна держава відмовилась від своїх імунітетів;

• вона сама звернулась з позовом до суду;

• спір виник у зв’язку з укладеним нею трудовим контрактом;

• спір стосується нерухомого майна;

• позов заявлено у зв'язку з вимогами про відшкодування збитків;

• спір пов'язаний з охороною права промислової власності;

• спір стосується діяльності, що отримала назву dti jure gestionis, тобто коли ця діяльність виконується бюро або агент­ством певної держави у державі суду, проте не як представниць­кими органами держави, а як приватними юридичними особами (наприклад, укладення державним бюро туристичних угод про відвідання його країни).

Україна в даних конвенціях участі не бере, хоча станом на 01.02.2003р. Брюссельська конвенція налічує вже 31 державу-учасницю.

У доктрині зазначається, що в середині XX сторіччя інститут імунітету держав перетворився на одну з найбільш спірних про­блем як міжнародного публічного права, так і МПрП. У зв'язку з цим 1977 р. питання про імунітет держав було включено до про­грами роботи Комісії міжнародного права з метою підготовки проекту міжнародної конвенції. Проект статей «Юрисдикційні імунітети держав та їх власності» в 1991 р. було підготовлено і передано на розгляд Генеральної Асамблеї ООН. Незважаючи на те, шо спеціальною резолюцією цей Проект було схвалено, роз­біжності між державами стосовно ряду статей проекту призвели до того, що Комісія знову повертаєі ься до розгляду деяких його положень.

5. Концепцію абсолютного імунітету було відтворено і в коли­шньому законодавстві України (ст. 425 ЦК), за якою пред'явлення позову до іноземної держави, його забезпечення та застосування виконання на майно іноземної держави, що знаходиться в Україні, можливо лише за згодою компетентних органів відповідної держа­ви. Однак поступово у чинному законодавстві України почала ви­мальовуватись тенденція відходу від цієї концепції. Ще під час дії ст. 425 ЦК України 1963 р. було прийнято спеціальні норми, які не збігались із загальним правилом, встановленим цією статтею. Так, ст. 32 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991) перед бач алось, що у випадку, коли українська держава ви­ступає суб'єктом зазначеної діяльності, вона несе відповідальність у тому ж обсязі і на тих же умовах, що й інші суб'єкти. У ст. 47 Кодексу торгового мореплавства України (1995) міститься прави­ло, за яким положення про арешт суден, які встановлені цим Ко­дексом, застосовується також до суден, що перебувають у держав­ній власності, коли вони займаються виключно комерційною діяльністю.

Своє логічне завершення ця тенденція знайшла в ст.30 Закону від 23.06.2005 p., де встановлено таке правило: до приватноправо­вих відносин з іноземним елементом за участю держави та юридич­них осіб публічного права застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом.

Контрольні запитання

1. Що розуміється під право- та дієздатністю фізичної особи у МПрП?

2. Які категорії іноземних фізичних осіб Вам відомі?

3. Яким чином визначається дієздатність іноземних громадян у сучасному МПрП?

4. Як визначається правовий статус біженця у МПрП?

5. Що розуміється під терміном «особистий статут юридичної особи»?

6. Які критерії встановлення «національності» юридичної осо­би Вам відомі?

7. У чому полягає особливість акціонерних товариств і яким чином регулюється їх правовий статус?

8. Чим пояснюється специфіка ТНК у сучасному МПрП?

9. У чому полягає сутність доктрини «функціонального» імуні­тету?

Укладач:

к.ю.н., доцент, професор кафедри

цивільно-правових дисциплін

навчально-наукового інституту права

та психології НАВС Н.В.Плахотнюк