Матеріально-правовий метод регулювання

 

Коли у судовому провадженні перебуває справа, до фактичного складу якої входить іноземний елемент, завжди виникає колізія між різними правопорядками, що претендують на її врегулювання. В цій ситуації суд опиняється перед проблемою вибору права, яке він у даному конкретному випадку мусить застосовувати, аби за­значену справу вирішити. Такий вибір, як вже зазначалось, є, ма­буть, найскладнішим питанням МПрП. Саме тому, на думку деяких авторів, спеціалісти протягом всього часу існування МПрП ні на мить не припиняли пошуку найбільш вдалого методу вирі­шення цієї однієї з головних проблем МПрП.

При вирішенні даної проблеми цілком природним виглядає ба­жання замінити «різнорідні положення національного законодав­ства окремих країн системою однорідних нормативних приписів, призначених для безпосереднього врегулювання міжнародних не-міждержавних невладних відносин»«. Створення таких однакових матеріально-правових норм дістало назву - уніфікація (від лат. ІІпїе facere - робити єдиним), внаслідок чого і метод подібного регулювання відповідних відносин отримав назву уніфікованого (або прямого). Як зазначає В. В. Гаврилов, спочатку цей метод за­стосовувався тільки у сфері міжнародної торгівлі - сфері, для вре­гулювання якої національне право було найменш пристосовано, а потім був розповсюдженим і на інші інститути МПрП.

1. З наведеного випливає, що у процесі уніфікації створюються норми, які є міжнародними за своїм характером. Внаслідок цього сутність прямого методу зводиться до заміщення відповідних норм національного законодавства двох (чи більше) правопорядків, які претендують на врегулювання певних відносин, новою но­рмою. Саме вона буде застосовуватись у відповідних випадках су­дами всіх держав, що взяли участь у створенні цієї нової норми незалежно від того, в який саме спосіб вона може бути трансфор­мованою в їхні національні системи права.

Застосування даного методу, таким чином, с досить-таки зруч­ним. Більш того, процес уніфікації правового регулювання повніс­тю відповідає тенденції, яка існує об'єктивно і спрямована на все-більше поглиблення торговельних, промислових, транспортних, наукових та інших зв'язків між організаціями, фірмами та окре­мими особами різних держав. Справа в тому, що головною пере­поною подальшого розвитку таких стосунків стає невизначеність їх правового регулювання, яка має свій вияв у двох наступних різ­новидах.

По-перше, регулювання відносин, пов'язаних з наявністю в них іноземного елементу, у багатьох випадках в різних правопорядках залишається різним, при цьому, палітра рішень, що застосовують­ся в цих правопорядках. Інколи вражає своїм розмаїттям. До речі, таким же різноманіттям характеризується і судова практика засто­сування відповідних норм. Вона є різною навіть у випадках, коли законодавчі рішення збігаються.

Так, за свідченням Л. П. Ануфрієвої, у Франції та Бельгії, де ре­гулювання цивільно-правових відносин забезпечується одним і тим же Кодексом Наполеона, збігу рішень у практиці правозастосування не спостерігається. Ще один приклад було наведено сво­го часу Р. А, Мюллерсоном. який зазначив, що Торгова палата ка­саційного суду в Парижі 4.03.1963 р. у справі Хок винесла рішення на підставі ст. 31 західнонімецького закону про векселі, не засто­сувавши ст. 130 французького торгового кодексу, хоча ці статті збігалися за своїм текстом, оскільки були включені в акти націо­нального права на виконання міжнародного договору, учасником якого були обидві зазначені держави. В даному випадку необхід­ність звернення до колізійної норми виникла якраз внаслідок того, що включене у акіи національного законодавства правило догово­ру по-різному тлумачилось і застосовувалось у цих державах».

По-друге, завдяки тому, що відносини у сфері міжнародних торговельних та інших зв'язків останнім часом бурхливо розвиваються. Їх правове регулювання, внаслідок притаманної о праву «консерватизму», нерідко відстає віл потреб практики, внаслідок чого національні правові системи залишаються «непідготовленими» до вирішення нагальних поточних питань.

Тому уніфіковані норми, які створюються завдяки укладенню міжнародних договорів, стають тією частиною МПрП, що, почи­наючи з кінця XIX сторіччя, динамічно розвивається і поступово займає все більш питому вагу у загальному регулюванні відносин, які становлять об'єкт цієї галузі правового регулювання. До речі, ше на початку 20-х років минулого сторіччя видатний український вчений В. М. Корецький неодноразово вказував на тенденцію створення уніфікованих матеріально-правових норм, передусім у галузі світової торгівлі, вважаючи, що такі норми «часто задово­льняють потреби міжнародної торгівлі краше, ніж найрозумніша система колізійних норм». Поділяючи подібну думку, інші дослід­ники дійшли висновку, за яким інтернаціоналізація господарського життя викликала тенденцію до уніфікації не лише колізійних, а й матеріально-правових норм, подальший розвиток яких сприяв створенню у середині XX сторіччя цілих масивів уніфікованих норм. Спочатку ці норми стосувались найпоширеніших видів від­носин, зокрема - у галузях торгівлі та інтелектуальної власності, але поступово сфера цього регулювання розширилась і тепер охоплює велику кількість інститутів як МПрП в цілому, так і між­народного цивільного процесу.

2. Проте, не можна не відзначити, що наприкінці цього ж сто­річчя ставлення до прямого методу регулювання у МПрП почало дещо змінюватись. У вітчизняній доктрині В. І. Кисіль висловив досить песимістичну думку, за якою уніфікація матеріального права у МПрП є доволі проблематичною і можлива на глобально­му рівні лише у далекому майбутньому. Причому, як вважає вче­ний, вона буде здійснюватись не через укладення фрагментарних міжнародних договорів, а через узвичаєння загальноприйнятих Доктринальних положень МПрП і підходів до практики правозастосування у колізійній сфері.

Однак, попри зазначені розбіжності в оцінках процесу уніфіка­ції, він поки що триває досить активно, а тому вимагає свого ви­вчення. Більш того, даний процес, який можна позначити як «пря­му уніфікацію», доповнюється в МПрП процесом уніфікації на на­ціональному рівні (опосередкована уніфікація). Вона має місце у випадках, коли відповідною міжнародною організацією прийма­ються акти рекомендаційного характеру, на виконання яких (як у випадку з Типовим законом про міжнародний комерційний арбіт­раж) вносяться відповідні зміни до національного законодавства.

Правова природа процесу уніфікації найкращим чином може бути розкрита через обставини, що обумовлюють її необхідність. При цьому, не маються на увазі об'єктивні передумови виникнен­ня та подальшого розвитку даного процесу, про що тільки-но йшлося. Мова піде про обставини суто юридичного характеру, а таких існує, щонайменше, дві.

3. У колізійних нормах окремих держав з одного й того ж пи­тання нерідко Існують розходження, внаслідок яких при регулю­ванні однакових або східних відносин до них можуть бути засто­сованими норми різних правопорядків, що тягне за собою різні ж правові наслідки. Як на кокретний приклад, можна послатися на умови зовнішньоторговельного контракту, які, залежно від змісту того чи іншого національного законодавства, можуть бути підпо­рядкованими:

• закону місця укладення договору;

• закону держави продавця або

• закону місця виконання договору.

4. Право окремих держав, яке підлягає застосуванню за вказів­кою колізійної норми, може:

• встановлювати різні за змістом норми для запровадження одного й того ж, відомого обом правовим системам, інституту або

• зовсім не передбачати норм щодо врегулювання тих чи ін­ших конкретних відносин (тобто, мати прогалини у правовому ре­гулюванні).

Зрозуміло, що у всіх цих випадках значно зменшується перед­бачуваність наслідків майбутнього правового регулювання, а ті ризики, що завдяки цьому можуть реально мати місце, здатні створити серйозні перешкоди для розвитку міжнародної торгівлі. Стосовно першої із зазначених ситуацій можна навести приклад, пов'язаний з Інститутом позовної давності, який відомий праву будь-якої держави. Під позовною давністю зазвичай розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність, тривалістю в три роки, встановлена, наприклад, в Авст­рії. Проте, як зазначає Б. М. Криволапов, її строки значно колива­ються і становлять: у Німеччині – 30 років, у Нідерландах - 20, у Швейцарії та за законодавством деяких штатів США - 10, у Греції і Данії-5 років тощо.

Тобто, спектр використаних законодавцями рішень з даного пи­тання є вкрай широким, у зв'язку з чим здійснення уніфікації поло­жень про строки позовної давності виявилось досить-таки бажаним. Невипадково, що з цього питання було ухвалено спеціальну Кон­венцію про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу това­рів 1974р., якою було встановлено єдиний і не досить тривалий строк позовної давності у чотири роки, що значно зменшує гостроту питання, що постає. До речі, хоча цю Конвенцію було ратифіковано Верховною Радою України 14.07.1993 p., згідно зі ст. 257 нового ЦК України, позовну давність встановлено тривалістю у три роки.

Ще гіршою ситуація стає у другому з наведених випадків, коли, наприклад, замість існуючого в певній державі правового регулю­вання (хай, навіть, не зовсім досконалого) за вказівкою колізійної норми застосуванню підлягає право іншої країни, в якій такого ре­гулювання не існує взагалі.

5. Саме задля усунення або зменшення негативних наслідків, що виникають у зазначених ситуаціях, почалась розробка заінте­ресованими державами єдиних (уніфікованих) правових норм, ме­тою яких стала заміна різноманітного або поповнення відсутнього на національному рівні регулювання відповідних відносин. Такі норми отримали загальновизнану назву уніфікованих, а процес їх створення почав позначатися як уніфікація (або гармонізація, за термінологією західної доктрини) правового регулювання.

6. За предметом правового регулювання створені в результаті зазначеного процесу норми поліляються на уніфіковані

• матеріальні;

• процесуальні та

• колізійні норми.

Уніфіковані матеріально-правові норми встановлюють одна­ковий обсяг прав чи зобов'язань учасників цивільно-правових від­носин, пов'язаних з присутністю в них іноземного елеменгу. На­приклад, статтею 31 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980р. встановлено правило, за яким, коли продавець не зобов'язаний поставити товар в якомусь іншому ви­значеному місці, його зобов'язання стосовно поставки полягають у здачі товару першому перевізникові для передачі покупцеві, якщо тільки таке перевезення товару взагалі передбачено договором.

Уніфіковані цивільно-процесуальні норми встановлюють єдині правила стосовно вирішення тих чи інших питань у процесі розгляду спорів учасників зазначених відносин у судах або у між­народних комерційних арбітражах. Якщо звернутись до Конвенції, то можна послатись на ст. 79, в якій встановлено, шо сторона не несе відповідальності за невиконання будь-якого із своїх зо­бов'язань, якщо доведе, що воно було викликане перешкодою поза ЇЇ контролем і що від неї нерозумно було очікувати взяття до уваги цієї перешкоди під час укладення договору або уникнення чи по­долання цієї перешкоди чи її наслідків.

Уніфіковані колізійні норми намагаються існуюче розмаїття ко­лізійних способів вирішення одного й того ж питання змінити на один (або декілька), щодо застосування яких держави домовились. Наприклад, у Митній конвенції про міжнародне перевезення ванта­жів із застосуванням книжки МДП (1975) встановлено загальне пра­вило (ст. 36), за яким будь-яке порушення положень цієї Конвенції тягне за собою застосування до винного у країні, в якій порушення було вчинено, передбачених законодавством цієї країни санкцій. А далі (ст. 37) уточнено, що у тих випадках, коли неможливо встано­вити, на якій території сталося порушення, вважається, що воно сталося на території Договірної Сторони, де воно було виявлено, а отже, і застосовуватись повинно законодавство саме цієї Договірної Сторони.

7. За характером дії уніфіковані норми поділяються на:

• імперативні та

• диспозитивні.

Імперативними, як відомо, є норми, що стають обов'язковими для будь-якого учасника відповідних відносин і відхилення від яких є неприпустимим у зв'язку з можливим настанням передба­ченої для таких випадків відповідальності. До них належить біль­шість норм так званих транспортних конвенцій. Наприклад, Вар­шавська конвенція про уніфікацію деяких правил стосовно міжна­родних повітряних перевезень (1929) підпорядковує перевезення пасажирів та багажу уніфікованим нормам у частині юрисдикції та застосовного права. Вона передбачає, зокрема, недійсність будь-якої домовленості сторін, за якою змінюються умови дії встанов­лених Конвенцією норм.

Диспозитивні уніфіковані норми припускають відхід сторін від встановлених положень шляхом досягнення спеціальної уго­ди або надають їм право здійснити вибір між двома або декіль­кома варіантами поведінки. Такі норми становлять більшість положень у названій вище Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Наприклад, у ч. 2 ст. 9 Конвенції міс­титься правило, згідно з яким за відсутності інших домовленостей вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору чи до його укладання звичаю, про який вони знали чи ма­ли знати і який в міжнародній торгівлі широковідомий і постійно додержується сторонами в договорах такого роду й відповідній галузі торгівлі.

Результати процесу уніфікації у практиці держав можуть бути застосованими в одній (або кількох) з нижченаведених форм.

1. Шляхом укладення міжнародного договору, в якому міс­тяться розроблені та належним чином введені в дію уніфіковані норми, шо повинні застосовуватись при встановленні, здійсненні або припиненні міжнародних зв'язків суб'єктів МПрП чи в інших відповідних випадках. Цей шлях, як видається, настільки ж зрозу­мілий, наскільки і поширений, тому спеціальних пояснень він не потребує.

2. Запровадженням державами у своєму національному за­конодавстві типових (або примірних) законів чи інших докумен­тів, які

• розроблені на виконання міжнародних договорів спеціаль­ними міжнародними органами або

• надаються державам як рекомендації компетентними орга­нами міжнародних організацій.

Прикладом першого з різновидів цієї форми реалізації резуль­татів процесу уніфікації є введення в дію державами-членами Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, який є Додатком І до Женевської конвенції 1930 р., про що вже йшла мова. Але повинно бути зрозумілим і те, що державам зовсім необов'язково ставати для цього учасником від­повідного міжнародного договору: вона завжди може трансформу­вати положення відповідного типового закону, наприклад, коли попередня імплементація певних норм міжнародного права є умовою для вступу цієї держави до відповідної міжнародної орга­нізації.

Яскравим прикладом різновиду другої форми застосування ре­зультатів процесу уніфікації є ст. 94 Договору про заснування Єв­ропейського Співтовариства, за яким Рада, на пропозицію Комісії та після консультацій з Європейським парламентом і Економічним та соціальним комітетом, приймає одноголосним рішенням дирек­тиви про зближення таких законів, нормативних постанов та адмі­ністративних актів держав-членів, які справляють безпосередній вплив на створення і функціонування спільного ринку.

3. Застосуванням міжнародних звичаїв (звичаїв ділового обо­роту), зокрема торгових звичаїв, які в окремих сферах міжнародно­го спілкування, таких, як торговельне мореплавство або міжнародні розрахунки, здобули загальне визнання та широке розповсюдження.

4. Запровадженням рекомендованих міжнародними організаці­ями або національними торговими палатами, промисловими чи торгівсльними асоціаціями примірних (типових, взірцевих) дого­ворів, загальних умов, чартерів і т. ін., котрі акумулюють в собі зовнішньоторговельну практику, яка себе виправдала.

Подібні норми займають у міжнародному приватному праві особливе положення. Взагалі їх можна позначити як єдині умови рекомендаційного характеру, головне призначення яких полягає у полегшенні процесу укладання зовнішньоторговельних угод купівлі-продажу товарів, ліцензійних, про фрахтування морських суден тощо.

Процедура виготовлення цих норм є різною.

Широку відомість і розповсюдження набули, наприклад, загальні умови зовнішньоторговельних угод щодо купівлі-продажу товарів, які були розроблені на початку 60-х років минулого сторіччя гру­пою експертів Європейської економічної комісії ООН. Вони були складені стосовно головних груп товарів, що є предметом цих угод - машини та обладнання, споживчі товари, продовольчі това­ри і т. ін., і містять в собі найбільш суттєві умови поставки, прита­манні тій чи Іншій групі товарів.

Проте, подібні норми можуть створюватись не лише під егідою відповідних міжнародних організацій, а й шляхом досягнення зго­ди між компетентними національними установами, перш за все -торговими палатами різних держав.

Оскільки норми даного типу суто рекомендаційні, вони можуть змінюватись залежно від конкретних обставин окремих угод. Крім того, вони мають обмежену сферу дії не тільки тому, шо застосову­ються в окремих видах стосунків, а й тому, що у такий спосіб уніфі­куються виключно диспозитивні норми. Тому це - найпростіший спосіб, коли повної уніфікації не спостерігається. Однак певна од­наковість у вирішенні багатьох практично важливих питань все ж досягається, чим створюються умови для подальшого використання отриманих результатів у процесі власне уніфікації в одній із зазна­чених раніше форм. При бажанні можна знайти приклади, коли єдині умови трансформувались у більш обов'язкові правила, а по­тім - навіть були відображені у міжнародних договорах.

1. Зі сказаного вище випливає висновок, згідно з яким застосу­вання прямого методу регулювання є досить-таки зручним засо­бом вирішення спірних питань, які виникають чи можуть виник­нути у МПрП тому, що створена за спеціальною угодою між дер­жавами нова міжнародно-правова норма «заміщує» відповідні національні норми і повинна однаково застосовуватись у всіх державах-учасницях зазначеної угоди. До того ж, доступ заінтере­сованих осіб до такої норми, за загальним правилом, великих ускладнень не викликає. У свою чергу, однакове 'застосування норм міжнародного права передбачає однакове тлумачення змісту такої норми, а це мас своїм результатом більш повне та точне від­творення у практичному житті принципів міжнародної о права.

2. Окрім цього, прямий метод правового регулювання відносин, що виникають у сфері МПрП, має ще такі переваги.

По-перше, у випадках його застосування стає можливим у біль­шій мірі уникнути однобічності в процесі правового регулювання відповідних відносин. Справа в тому, що відсилання до права іно­земної держави є загальним засобом регулюванням, тоді як при використанні прямого методу норма міжнародного договору, що підлягає застосуванню, завжди, як зазначалося, є нормою спеціа­льною, тобто, пряме регулювання стає спеціальним правовим ре­гулюванням відповідних відносин, завдяки чому усувається велика кількість можливих спірних питань.

По-друге, використання прямого методу регулювання створює більшу визначеність (передбачуваність) можливої правової по­ведінки учасників відповідних відносин. Кожна зі сторін, озна­йомившись з доступною для неї міжнародно-правовою нормою, може з великим ступенем ймовірності чекати, що інша сторона буде належним чином використовувати свої (передбачені цією нор­мою) права та виконувати відповідні обов'язки. Причому, завдяки загальній відомості, застосування уніфікованої міжнародно-право­вої норми певною мірою посилює визначеність ситуації і для правозастосовних органів.

Нарешті, даний метод дозволяє досягти більшої адекватності регулювання порівняно з відсилочним колізійним методом. У ви­падках застосування колізійного методу право однієї держави стає регулятором відносин, що склалися на території іншої держави, що очевидно не відповідає принципу їх суверенної рівності та незалеж­ності, внаслідок чого подібний стан речей вважається небажаним з точки зору законодавства чи теорії права у будь-якому правопорядку. Втім, у випадку застосування прямого методу, нова норма міжнародного права і виникає, і підлягає застосуванню за згодою кожного із суверенів, чим знімаються всі питання, пов»язанні з «чужерідністю» норми, яка застосовується внаслідок виконання колі­зійного припису у тому чи іншому окремому випадку.

3. Викладені переваги прямого методу регулювання відносин, до фактичного складу яких входить іноземний елемент, дають мож­ливість оцінити загальне значення процесу уніфікації для сучасно­го МПрП.

По-перше, завдяки уніфікації створюється єдине регулювання відповідних, зокрема - зовнішньоторговельних відносин. При цьому, до уваги беруться особливості міжнародних економічних зв’язків, що є суттєвими, однак не завжди враховуються у процесі національного правового регулювання. Більш того, новітні види зовнішньоекономічних контрактів можуть взагалі не регулюватись національним правом, і тоді лише завдяки уніфікації відповідні стосунки можуть набути належного правового регулювання. Мо­жна послатись на такий приклад, як договір факторингу, який ши­роко застосовується у світовій практиці, залишаючись інститутом, невідомим законодавству багатьох держав світу. В цьому разі сто­рони (за окремою угодою) можуть підпорядковувати свої відноси­ни Отавській конвенції про міжнародний факторинг (1988) і у та­кий спосіб здійснити певне правове регулювання своїх відносин.

По-друге, в процесі уніфікації нерідко вдається належним чи­ном врахувати інтереси таких учасників зовнішньоторговельного обороту, як продавець та покупець, перевізник і власник вантажу і т, ін., котрі часто суперечать один одному. Внаслідок цього стає можливим виробити більш вдале регулювання зазначених відно­син, порівняно з тим регулюванням, яке існує на тому чи іншому національному рівні.

Нарешті, по-третє, уніфікація норм міжнародного цивільного процесу посилює охорону прав учасників зовнішньоторговельного обороту. Цим не тільки досягається більша впевненість сторін що­до угод, що укладаються між ними, а й полегшується діяльність суду чи міжнародного комерційного арбітражу при розгляді відпо­відних спорів.

Але при цьому слід мати чітке уявлення щодо меж та характеру норм, які виникають внаслідок процесу уніфікації цивільно-проце­суальних норм. Оскільки цивільний процес є сферою публічного права держав, цілий ряд важливих питань, таких, як порядок пред'явлення позову, процедура судового розгляду справ, порядок винесення рішень чи ухвал, порядок їх оскарження та деякі інші не піддаються, принаймні тепер, уніфікації. Коли ж уніфікація дося­гається, наприклад - стосовно порядку та процедур виконання до­ручень іноземного суду, внаслідок уніфікації створюються, як правило, імперативні норми.

Навпаки, що стосуггься міжнародного комерційного арбітражу, де за характером діяльності вимагається більш одноманітні проце­дури, з метою певної стабілізації практики розгляду спорів та усу­нення можливих прогалин у регулюванні досягнуто ряд уніфікацій, таких, наприклад, як Європейська конвенція про зовнішньо­торговельний арбітраж (1961). Однак у результаті таких уніфікацій створюються переважно диспозитивні норми, що обумовлюється договірним характером процедури арбітражного розгляду спорів.