На початку 1920 р. після розгрому денікінських військ в Україні було відновлено радянську владу. Навчені гірким досвідом минулих літ, більшовики почали проводити більш гнучку політику з метою остаточного утвердження своєї влади в республіці. Коли постало питання про форму її органі-
зації, то ще 19 листопада 1919 р. Х.Раковський звернувся до В.Леніна з документом під назвою «Тези з українського питання». У ньому йшла мова про необхідність існування УСРР як формально незалежного від Росії державного утворення, але при об'єднанні в єдиному центрі оборонного та господарсько-економічного апарату.
4 грудня 1919 р. Всеросійська партконференція, за ініціативою Леніна, затвердила резолюцію «Про радянську владу на Україні». У першому пункті резолюції проголошувалося: «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР». Підкреслювалося, що відносини між Україною й РСФРР визначаються федеративним зв'язком на основі рішення ВЦВК від 1 червня 1919 p., а надалі форми союзу будуть остаточно встановлені самими українськими робітниками і селянами. Досвід 1919 р. довів більшовикам необхідність співробітництва, звичайно тимчасово, з лівими українськими партіями, які приймали за суть радянської державності її словесне оздоблення. Наприкінці 1919 - на початку 1920 pp. КП(б)У утворила політичний блок з боротьбистами, борьбистами та
укапістами.
Побудова радянського державного апарату в Україні починалася знову зі створення ревкомів. 11 грудня 1919 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР на спільному засіданні у Москві утворили Всеукраїнський революційний комітет (Всеукррев-ком), якому передавалася законодавча й виконавча влада в республіці. До його складу ввійшли: від більшовиків - Г.Пет-ровський (голова), Д.Мануїльський і В.Затонський, від боротьбистів - Г.Гринько, від борьбистів - В.Качинський. Згодом, 5 лютого 1920 р. склад Всеукрревкому поповнився М.Владимировим, Х.Раковським та В.Чубарем. Тоді ж було затверджено і важливий для селян «Закон про землю». За погодженням з губкомами КП(б)У й командуванням Червоної Армії Всеукревком призначав губернські революційні комітети. Останні створювали повітові ревкоми, затверджували волосні й сільські революційні комітети. Наприкінці лютого 1920 р. Всеукрревком був замінений Раднаркомом (на чолі з Х.Раковським) і ВУЦВК (на чолі з Г.Петровським).
Гнучка політика більшовицької партії у національному й
аграрному питаннях на початку 1920 р. в Україні дозволила їй впроваджувати в життя власну програму державного будівництва на комуністичних засадах. У квітні-травні КП(б)У спромоглася організувати вибори до рад усіх рівнів без дотримання будь-яких правових норм. На виборах більшовики завоювали переважну більшість депутатських мандатів: у повітових виконкомах - 70% місць, у губернських ще більше
- 80%. Але вкрай централізований партійний апарат зводив нанівець їхні повноваження. До того ж права сільських рад обмежувалися комітетами незаможних селян (комнезамами)
- паралельними Радам організаціями, до яких входили сільські бідняки, а також середняки - незаможники з колишніх бідняків. Комнезами безпосередньо виконували рішення більшовицької партії, нездатної через свою нечисленність та відірваність від села здійснювати їх власними силами. На 1 листопада 1920 р. в комнезамах України налічувалося більше 10 тис. чоловік.
У травні 1920 р. в Харкові відбувся IV Всеукраїнський з'їзд рад. Серед його 811 делегатів 710 були членами КП(б)У, що свідчило про остаточну сформованість нового, цілком підконтрольного більшовикам апарату державної влади.
2. Відновлення політики «воєнного комунізму»
Затверджений Всеукрревкомом «Закон про землю» від 5 лютого 1920 р. являв собою тимчасовий відступ від комуністичної доктрини, яка передбачала, зокрема, створення на селі великого виробництва у формі радгоспів і комун. Пам'ятаючи уроки 1919 p., більшовицький центр застерігав місцевих керівників від радикальних заходів в аграрному секторі.
Закон проголошував, «що всі колишні поміщицькі, казенні, монастирські та удільні землі, конфісковані ще в минулому році радянською владою, переходять без будь-якого викупу в користування всього українського трудового народу і в першу чергу для задоволення потреби в землі безземельних і малоземельних селян*, а також сільськогосподарських робітників. За рахунок зменшення площ, які перебували у користуванні радгоспів (з 1,2 млн. десятин до 375,7 тис. десятин), скорочення втроє земельного фонду цукрових заводів
та вилучення майже всіх поміщицьких земель. Серед селян було розподілено близько 15 млн. десятин землі. Аграрна реформа істотно змінила соціальну структуру українського села. За землекористуванням 52% селянських дворів стали
середняцькими.
Однак, як уже зазначалося, це був лише тактичний маневр у реалізації політики «воєнного комунізму» і диктатури пролетаріату. В 1920 р. «воєнний комунізм» не тільки зберіг свої характерні ознаки, а й набув системної довершеності.
Потреба Червоної армії та промислових центрів у продуктах харчування змусила радянську владу вдатися до надзвичайних заходів. 11 січня 1920 р. наказом Всеукрревкому відновлювалися продовольча диктатура і державна монополія на хліб. 26 лютого Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. Оцінюючи хлібні «надлишки» в 600 млн. пудів, влада передбачала вилучити у селян 160 млн. пудів збіжжя. Продрозкладці підлягали господарства, які мали понад 3 десятини орної землі. На кінець 1920 р. таким шляхом було заготовлено 65 млн. пудів зерна проти 10,5 млн. у
1919 р.
Насильницькі методи, якими здійснювалися вилучення хлібних запасів, викликали опір селян. Знову, як і минулого року, продрозкладка поєднувалася з боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами розправ стали тисячі українців, які не погоджувалися з діями влади і були засуджені як «контрреволюціонери» або «куркулі».
Після відновлення більшовиками радянської влади в Україні процес одержавлення промисловості набув подальшого розвитку. На початку січня 1920 р. було створено Пром-бюро з відбудови промисловості України на чолі з В.Чубарем. Воно мало виконувати функції Ради народного господарства й проводити роботу з її націоналізації. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, насамперед великі заводи і фабрики, на яких працювали 83% робітників України. Одночасно більшовики розпочали мілітаризацію української промисловості. В січні 1920 р., за ініціативою РНК РСФРР, було створено Українську трудову армію та її Раду (Укррад-трударм) на правах обласного органу Ради праці й оборони
Російської Федерації. Укррадтрударм здійснював контроль за заготівлею сировини, продовольства, пального, постачанням підприємств робочою силою. Наприкінці 1920 р. в Українській і Донецькій трудових арміях налічувалося 60 тис. чол., які працювали переважно у вугільній промисловості. Особлива увага приділялась відбудові залізничної галузі.
Для керівництва державною економікою в УСРР запроваджувалася система виробничих управлінь та главків (їх налічувалося 45). У квітні 1920 р. за російським зразком було створено Всеукраїнський комітет з проведення загальної трудової повинності. Насамперед це стосувалося чоловічого населення віком від 18 до 45 років (для технічних фахівців - до 65 років).
Мілітаризація виробництва здійснювалася шляхом закріплення робітників за певним підприємством, встановлення норм виробітку, введення військової дисципліни й ревтрибуналів, створення концентраційних таборів для порушників трудової дисципліни і дезертирів.
Отже, «воєнний комунізм» був спробою безпосереднього переходу до виробництва та розподілу на комуністичних засадах - без приватної власності, ринку і грошових відносин. Але такі заходи спричинили руйнацію промисловості й сільського господарства, підірвали матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці.
3. Напрямки комуністичного руху в Україні: КП(б)У, УКП(б), УКП
З приходом у 1917 р. до влади в Росії більшовики запровадили жорсткий контроль над усіма сферами економічного та суспільного життя, зокрема, змогли усунути від активної діяльності політичні партії, включаючи соціалістичні. Це дало можливість РКП(б) перетворитися на державну партію.
РКП(б) була побудована за принципом беззастережного підпорядкування місцевих парторганізацій (у тому числі КП(б)У) центру з метою зосередження всієї повноти влади в руках політбюро ЦК на чолі з В.Леніним. Однак всередині партії існували різні групи з власною позицією стосовно процесів, що відбувалися у РКП(б) та суспільстві. Зокрема, гру-
па «демократичного централізму» (децисти) під керівництвом Т.Сапронова виступила проти воєнних методів керівництва господарським життям і самою партією. Вплив децистів особливо відчувався у КП(б)У. З метою ліквідації опозиції в партії у березні 1920 р. ЦК РКП(б) розпустив ЦК КП(б)У. В 'країну було відряджено близько 1 тис. відповідальних парт-йних працівників, які провели перереєстрацію (так звану истку) всього складу партійної організації українських ільшовиків. Керувало чисткою тимчасове бюро ЦК КП(б)У а чолі з С.Косіором. Наприкінці 1920 р. конференція «оновленої» КП(б)У беззастережно прийняла рішення, продиктовані московським центром.
Головним опонентом більшовиків була Українська комуністична партія (боротьбистів) - УКП(б). Вона утворилася після розколу партії соціал-демократів незалежних, коли більша їх частина об'єдналася з лівими українськими есерами. Маючи комуністичну програму соціально-економічних перетворень, боротьбисти не йшли на союз з більшовиками, бо заперечували цілковите підпорядкування України центральному керівництву. Верхівка УКП(б), не наважуючись на збройну конфронтацію з більшовиками, змушена була укласти угоду про спільні дії на умовах КП(б)У. Завдяки розробленому Леніним плану-запровадженню спільних списків на виборах до рад - члени УКП(б) ввійшли в індивідуальному порядку до складу КП(б)У. У березні 1920 р. ЦК УКП(б) прийняв рішення про самоліквідацію.
Услід за боротьбистами КП(б)У поглинула борьбистську партію. Останньою легальною опозицією з комуністичною програмою була Українська комуністична партія (укапісти) -УКП, що проіснувала до 1925 р. Основу її склала менша частина представників соціал-демократів незалежних після їх розколу. Укапісти вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. Але ця партія, яка мала кілька сотень членів та була відірвана від села, не могла реально впливати на політичне життя в суспільстві. Отже, вже у 1920 р. в Україні цілком утвердилася однопартійна система. її уособлювала КП(б)У, яка була не самостійною партією, а філією РКП(б) зі статутними правами на рівні обласної організації.
Тим самим вона не могла відображати інтереси всіх трудящих України.
«...Вважається, що Українська Соціалістична Радянська Республіка є самостійна, незалежна робітничо-селянська держава. Але це тільки в деклараціях. В дійсності ж політика абсолютного централізму керівників революції звела не тільки державну самостійність України, але навіть її самодіяльність нанівець. Тут так само все, що можна, зцентра-лізовано, особливо в сфері економіки. Промисловість, транспорт, робітничий ринок, продовольча справа, фінанси - все це залізними дротами прикуте до московського центру, звідки даються накази й директиви, що часто абсолютно не можуть бути погоджені з українськими умовами, але які силою «залізної дисципліни» мусять бути бюрократично виконаними», - писав В.Винниченко.
Перевір себе Початковий рівень:
1. Хто очолив Раднарком УСРР:
Г.Петровський; В.Чубар; Х.Раковський.
2. Розкрийте абревіатури: КП(б)У, УКП(б), УКП
3. Завершіть речення. На початку 1920 р. Г.Петровський очолив:
РКП; КП(б)У; ВУЦВК. Середній рівень:
4. Які уроки 1919 р. врахувало більшовицьке керівництво в Україні?
5. Назвіть головні напрямки політики «воєнного комунізму».
6. Що проголошувалося у резолюції «Про радянську владу на Україні» (грудень 1919 p.)?
Достатній рівень:
7. Проаналізуйте процес створення однопартійної системи в Україні.
8. Державне будівництво на комуністичних засадах в Україні. Схарактеризуйте головні ознаки цього процесу.
Високий рівень:
9. 1920 р. «воєнний комунізм» не тільки зберіг свої характерні оз
наки, а й набув системної довершеності. Чи поділяєте ви цю
думку? Відповідь аргументуйте. Висловіть своє бачення політи
ки «воєнного комунізму».
