Стосунки з Китаєм. До середини XIX ст. Росія не мала чітко встановленого кордону на Далекому Сході. Землі по Амуру та Уссурі були малолюдними і майже не дослідженими. Повстання тайпінів, яке розпочалося 1850 р. в Китаї, підірвало панування цинської династії і послабило країну. Британо-французьке втручання в китайські справи пом'якшило позицію цин-ського уряду в питанні російсько-китайського розмежування. 16 (28) травня 1858 р. генерал-губернатор Східного Сибіру М. Муравйов і китайський уповноважений Ішань підписали в Айгуні договір, який проголошував лівобережжя Амуру володінням Росії, а правий берег цієї ріки до впадіння в неї ріки Уссурі - китайським. Землі на схід від Уссурі до моря залишали не-розмежованими і визнавали такими, що перебували "у спільному володінні" обох держав до визначення кордонів.
1 (13) червня 1858 р. в Тяньцзині було підписано ще один російсько-китайський договір, який підтверджував попередні домовленості, гарантував безпеку росіян і їх власності в Китаї та китайців у Росії, право утримувати в Пекіні російську духовну місію тощо. Підписання договорів з Китаєм дало Росії можливість активніше заселяти Приамур'я. Вже на початку червня 1858 р. було засновано місто Благовєщенськ; по Амуру виникли військові пости, які поклали початок новим поселенням. 2 (14) листопада 1860 р. в Пекіні підписано ще один російсько-китайський договір, який формально вважали додатковим, оскільки його статті підтверджували і пояснювали Айгун-ський і Тяньцзинський договори, але фактично він мав самостійне значення. Згідно з договором, при розмежуванні територій по ріці Уссурі правий берег визнавали російським, а лівий - китайським володінням. Отже, договір остаточно утверджував Уссурійський край як російську територію, на березі бухти Золотий Ріг було засновано Владивосток. Росія отримувала нового сусіду на Далекому Сході - Корею.
Китай 1865 р. звернувся до російського уряду з проханням допомогти придушити повстання мусульман у прикордонних з Росією регіонах - Ілійсь-кому краї та Джунгарії (Західний Китай). Російські війська 1871 р. захопили Ілійський край та його центр Кульджу. Царський уряд розраховував утримувати Кульджу до придушення повстання в Західному Китаї, а при її поверненні домовитися про поліпшення умов торгівлі й уточнення кордонів на свою користь. Повстання в Джунгарії було придушено 1878 р., за Петербурзьким договором (лютий 1881 р.) Ілійський край повертали Китаю, окрім незначної території в його західній частині. Невелике виправлення кордону було зроблено також у верхів'ях Чорного Іртиша. Договір суттєво розширював також пільги російських купців, у семи пунктах Західного Китаю дозволялось мати російські консульства. Хунчунський протокол (червень 1886 р.) закінчував уточнення російсько-китайського кордону, а у вересні 1886 р.
Росія в другій половині XIX ст.
було підписано російсько-китайську угоду щодо Кореї, згідно з якою сторони зобов'язувались утриматись від зазіхань на її територію.
Росія і США. Російські колонії в Північній Америці (Аляска, Алеути, Західне узбережжя до 55 градусів північної широти) перебували в управлінні Російсько-американської компанії (РАК), створеної 1799 р. Компанія мала широкі привілеї і монопольні права на промисли, торгівлю і мореплавання у північній частині Тихого океану. На середину XIX ст. на територіях, які перебували під управлінням РАК, було 14 поселень, у яких проживало до 600 осіб російського населення (з них 200 осіб гарнізону), алеутів - майже 10 тис. та індійців - до 40 тис. Виснаження хутрового промислу на середину XIX ст. і скорочення китайського ринку збуту через падіння попиту на хутро завдали серйозної шкоди фінансам компанії. Поява в північній частині Тихого океану американських суден, які виловлювали рибу і скуповували за безцінь хутро у володіннях РАК, ще більше погіршила її справи.
Доля Російської Америки багато в чому залежала від відносин із США. У ході Кримської війни, в якій США дотримувались доброзичливої позиції стосовно Росії, американський уряд вперше поставив питання про продаж російських володінь в Америці. Тоді цієї пропозиції в Росії не сприйняли. Громадянська війна в США, яка розпочалася у квітні 1861 р., відсунула вирішення долі Російської Америки. У період цієї війни дружній характер російсько-американських відносин зміцнився, що мало велике значення для подальших переговорів. У грудні 1866 р. на нараді за участю царя та інших високопосадовців було ухвалено рішення про продаж російських володінь США. Уряд уже знав про багаті поклади золота на Алясці, однак не мав на Далекому Сході ні великої армії, ні сильного флоту, щоб зберегти і захистити колонії. Окрім того, Росія розглядала США як свого можливого союзника в майбутньому і хотіла зміцнити з ними відносини.
У Вашингтоні 18 (ЗО) березня 1867 р. російський представник Е. Стекл і держсекретар В. Сюард підписали договір, за яким Росія продавала США свої володіння на Американському материку й Алеутські острови площею 1,5 млн кв. км; морський кордон встановлювали по Берінговій протоці та Бе-рінговому морі. Всю власність, що належала державній скарбниці, передавали США. Православні храми залишались у власності православного населення, яке проживало на Алясці та островах. Російське населення мало вибір: у трирічний термін повернутися до Росії або залишитися, отримавши права громадян США. Упродовж 10 місяців після ратифікації договору США зобов'язувалися виплатити Росії 7,2 млн доларів золотом (11,2 млн руб.).
Позиція Росії під час громадянської війни в США і продаж Російської Америки визначили дружні відносини між цими країнами. США надавали дипломатичну підтримку Росії в низці міжнародних конфліктів, однак голос США у європейських справах був ще достатньо слабкий. У 80-ті роки відносини між Росією і США погіршилися. Основні причини цього треба шукати
Зовнішня політика
в англо-американському зближенні, конкуренції на європейському ринку російського й американського зерна, суперництві на нафтовому ринку, гострій реакції США на обмеження прав євреїв у Росії тощо. Америка, що зміцнювала свій вплив на світову політику, вже не потребувала підтримки Росії.
"Відкриття" Японії. До середини XIX ст. не існувало узгоджених кордонів між російськими і японськими володіннями на Далекому Сході. У травні 1852 р. було скликано Особливий комітет, що ухвалив рішення скерувати в Японію представника Росії, який би зробив японському урядові "пропозицію про встановлення дружніх і торговельних зв'язків з Росією". Представником Росії в Японії та Китаї став віце-адмірал Є. Путятін, який у серпні 1853 р., у супроводі трьох кораблів, прибув у Нагасакі. Переговори були складними. Договір, підписаний 26 січня (7 лютого) 1855 р. в Симоді, встановлював дипломатичні відносини між двома країнами. Японія відкривала для російських пароплавів і торгівлі порти Хакодате, Симода і Нагасакі. Російські піддані одержали право екстериторіальності і найбільшого сприяння. Кордон на Курильських островах встановлювали між островами Уруп та Іту-руп. Сахалін залишали не поділеним. Спроба східносибірського генерал-губернатора М. Муравйова, який у серпні 1859 р. прибув з ескадрою з дев'яти кораблів у затоку Едо, натиснути на японську сторону, щоб вона визнала Сахалін російським володінням, закінчилася невдачею.
Питання про поділ Сахаліну розглядалося на переговорах у Петербурзі 1862 р. У березні 1866 р. дійшло до зіткнення між японським військовим загоном і російським постом у південній частині Сахаліну. Це змусило японський уряд спрямувати нову місію до Петербурга, де в березні 1867 р. було підписано Петербурзьку конвенцію про о. Сахалін, або Карафуто. Ця угода оголошувала Сахалін спільним володінням обох країн з правом підданих Росії та Японії поселятися на вільних місцях по всій території острова. У наступні роки Росія продовжувала нарощувати тут свої військові сили, зміцнювати пости, прокладати дороги. Від 1867 р. царський уряд розпочав систематичне заселення Сахаліну каторжанами. Перетворення острова на місце заслання призвело до скорочення кількості вільних поселенців і в підсумку гальмувало освоєння природних багатств острова.
У Петербурзі 25 квітня (7 травня) 1875 р. було підписано договір про розмежування на Сахаліні. За умовами договору, весь Сахалін визнано володінням Росії, а до Японії відходили 18 островів, що складали Курильський архіпелаг в його північній і середній частині. Кордоном ставала протока між мисом Лопатка (Камчатка) і островом Шумшу. Японські судна одержали право судноплавства і вилову риби у водах Сахаліну, Охотського моря і Камчатки, торгівлі на умовах найбільшого сприяння, а також право відвідувати упродовж 10 років сахалінський порт Корсаков без сплати торгових і митних податків. Японському населенню на Сахаліні, а російському на Курилах гарантували збереження майна і свободи віровизнання, але з підпорядкуван-
Росія в другій половині XIX ст.
ням законам країни, яка володіла територією. Петербурзький договір на тривалий термін стабілізував російсько-японські відносини.
Між тим можливим об'єктом суперництва між двома державами могла бути Корея, що формально перебувала у васальній залежності від Китаю. Незважаючи на те, що Росія і Корея від 1858 р. мали спільний кордон, відносини між ними фактично не розвивались через ізоляціоністську політику корейського уряду. У січні 1876 р. Японія організувала військову експедицію і нав'язала Кореї нерівноправний торговельний договір. Подібні угоди з Кореєю підписали США, Велика Британія, Німеччина. Влітку 1884 р. було підписано російсько-корейський договір про дружбу і торгівлю, який відкривав для російських торгівців корейські порти, дозволяв російським підданим купувати землю, нерухомість, гарантував свободу пересування по країні тощо.
Політика Росії на Далекому Сході у другій половині 80-х - на початку 90-х років була спрямована на збереження статусу-кво. Однак вже тоді закладалися передумови для переходу до активнішої політики, зумовленої промисловим піднесенням у Росії, зміцненням її фінансової системи, пошуком нових ринків збуту товарів, а також геополітичними змінами у світі.
5. Завоювання Казахстану і Середньої Азії
Приєднання Казахстану. На величезній території степів - між Південним Уралом і Каспійським морем на заході, горами Алтаю і Тянь-Шаню на сході, між Південним Сибіром на півночі й оазами Середньої Азії на півдні - кочували скотарі-казота, яких росіяни називали киргизами. На початку XIX ст. численні племінні об'єднання казахів становили три жузи (орди). Молодший жуз охоплював північно-західну частину закаспійського степу, на сході, по сусідству з Сибіром, містився Середній жуз, а Старший жуз охоплював більшу частину Семиріччя і прилеглі до нього західні райони. Частина казахських родів була підданими Росії; частина казахів Молодшого жуза платила данину хіванському ханові; деякі роди вздовж течії Сир-Дар'ї перебували під владою Кокандського ханства.
Від 20-х років розпочалася російська колонізація казахських степів. У 1835-1837 роках було побудовано лінію фортець між Орськом і Троїцьком. Навколо нових фортець виникли хліборобські колонії з козаків і державних селян-переселенців. Наступними роками було ліквідовано ханську владу в обох жузах, підвладних Росії, - Молодшому і Середньому; влада стала належати султанам-правителям, між якими і було поділено територію жузів. Наприкінці 30-х років султан Середнього жуза Кенесари Касимов очолив рух, спрямований на відновлення незалежного ханства. Навесні 1847 р. під натиском російських військ Кенесари перейшов на територію Старшого жуза, потім - на територію Середньої Азії, де його взяли у полон і стратили. У 1837-1838 р. у Букеєвскій орді (виникла на початку XIX ст. з частини родів Молодшого жуза на захід від Уралу), хан якої мав підтримку з боку російської влади, вибухнуло повстання під проводом Ісатая Тайманова. Російські
Зовнішня політика
війська розбили І. Тайманова, але йому вдалося уникнути загибелі й об'єднатися з султаном Молодшого жуза - Каїб Галієм Ішимовим. Однак влітку 1838 р. І. Тайманова убили, а його союзник Ішимов змушений був відступити в Хіванське ханство.
Росіяни 1845 р. побудували нові укріплення - Тургай та Іргиз, які стали й торговельними факторіями. За два роки російські війська захопили гирло Сир-Дар 'ї і заклали Аральський форт. Між Аральським морем й Оренбургом збудували дорогу. Подальше просування Росії на південь призвело до зіткнення з Кокандським ханством, яке володіло землями південно-східного Казахстану. Навесні 1853 р. війська оренбурзького генерал-губернатора В. Перовського виступили в похід угору по Сир-Дар'ї і, просунувшись майже на 500 км, розбили армію кокандського хана біля Ак-Мечеті (тепер Кзил-Орда). По течії ріки було побудовано п'ять нових фортець. Виникла Сир-дар'їнська військова лінія як пряме продовження Оренбурзької. У 1854 р. на ріці Алма-Ата було закладено фортецю Вєрний. Від Семипалатинська до Вєрного простягнулася Західносибірська військова лінія. Так було створено плацдарм для наступу Росії на середньоазійські ханства.
Завоювання Середньої Азії. Просування Росії в Середню Азію диктувалося економічними, політичними і військово-стратегічними мотивами. Се-редньоазійський регіон представляв для Росії великий інтерес як ринок збуту її промислових товарів та джерело сировини для текстильної промисловості. Середня Азія цікавила російський царизм і як нова колонізаційна область для "надлишкового" населення Росії, і як нове джерело надходження грошових коштів до державної скарбниці. Ще з давніх часів через Середню Азію проходили транзитні торговельні шляхи з Європи і Близького Сходу в Іран, Індію, Китай. Тому для Росії Середня Азія була важливим стратегічним плацдармом для зміцнення своїх позицій на Середньому Сході та протидії в цьому регіоні Великій Британії.
На середину XIX ст. в Середній Азії існували три державні об'єднання - Бухарський емірат, Кокандське та Хіванське ханства. Кокандське ханство, яке виникло на зламі ХУШ-ХІХ ст., було з них найбільшим. На півночі воно межувало з казахським степом, на сході - з володіннями Китаю, на заході - з Бухарою і на півдні - з дрібними самостійними ханствами. Тут проживало майже 3 млн узбеків, таджиків, киргизів (росіяни називали їх кара-киргизами), казахів. На території ханства було найбільше місто Середньої Азії - Ташкент. На південь і на захід від Кокандського ханства містився Бухарський емірат. Основну частину населення емірату становили узбеки, таджики, частково туркмени - приблизно 2,5 млн осіб. Бухарський емірат з його давніми міськими центрами - Самаркандом і Бухарою - відігравав важливу роль у господарському житті Середньої Азії. Бухара була також одним із центрів ісламу - у ній було кілька сот мечетей і багато релігійно-світських ісламських шкіл. Уздовж нижньої течії Аму-Дар'ї розкинулося Хіванське хан-
Росія в другій половині XIX ст.
ство; узбеки, каракалпаки, туркмени становили основну частину його населення (0,5 млн осіб).
Головним заняттям населення було хліборобство, садівництво і скотарство, у містах - різноманітні ремесла. Хани, еміри та інша знать були узбеками. Іраномовні та тюркомовні землероби й ремісники, обкладені різноманітними податками, були особисто вільними. Ханська й емірська влада була династичною, емір бухарський мав також духовну владу над мусульманами. Панувала консервативна ісламська (сунітська) духовність. Основними видами шкіл для місцевого населення були школи вивчення Корану (мектеб) і середні та вищі школи (медресе). Освіта та література послуговувалися ста-роузбецькою, арабською і пєрсько-таджицькою мовами.
Від кінця 50-х років XIX ст. Росія здійснила практичні кроки для проникнення в Середню Азію. Інтерес до середньоазійського регіону зріс у зв'язку із ставленням західних держав, особливо Великої Британії, до польського повстання 1863 р. Військовий міністр Д. Мілютін, який ще 1861-1862 р. заперечував потребу воєнних дій у Середній Азії, 1863 р. погоджувався, що "шляхом демонстрації в Середній Азії увагу Англії буде відвернуто від Польщі". У лютому 1863 р. на засіданні Особливого комітету під головуванням військового міністра було вирішено перейти до активних дій у Середній Азії, які планувалось розпочати із з'єднання Оренбурзької та Західносибірської ліній. У березні Олександр II затвердив рішення Особливого комітету, виконання операції було призначено на 1864 р. На той часгщо також враховував російський уряд, закінчилася Кавказька війна, і це вивільнило значні військові сили. Головний удар вирішено було спрямовувати проти Кокандського ханства.
У травні 1864 р. командувач Оренбурзької лінії полковник М. Верьов-кін розпочав наступ на місто Туркестан, а із Західного Сибіру до міста Ауліє-Ата рухався загін полковника М. Черняєва, на якого було покладено загальне командування. У червні 1864 р. ці міста було захоплено. Після падіння Чимкента (вересень 1864 р.) Оренбурзька (Сирдар'їнська) і Західносибірська лінії зімкнулися. Кокандське ханство втратило контроль над Південним Казахстаном.
Наприкінці вересня 1864 р. невеликий загін М. Черняєва зробив спробу захопити Ташкент. Але місто добре підготувалося до оборони; атаки загону Черняєва було відбито, і російські війська відступили до Чимкента. Бухарський емір вирішив скористатися важким становищем Кокандського ханства і захопити Ташкент. Тоді в боротьбу за Ташкент втрутились і російські війська. Проти ночі 15 червня 1865 р. вони розпочали штурм міста, третього дня захопили його. У серпні 1866 р. Ташкент було офіційно приєднано до Росії. На завойованих територіях утворили Туркестанське генерал-губернаторство (липень 1867 р.), до якого ввійшли дві області - Сирдар'їнська і Семирічен-ська. Генерал-губернатором краю було призначено генерал-ад'ютанта К. Кауф-
|
Зовнішня політика
його насе-
і скотар-були узбе-' різнома-влада була мусульманами, сновними вида-(мектеб) і луговувалися ста-
для прозріє у зв'яз-польсько-1-1862 р. погоджувався, що відвернуто від під голову-дій у Се-та Захід-Особливого той час, що таце вивіль-спрямовувати
. Верьов-
міста Ауліє-
покладено за-
Після па-
Західно-
над Пів-
ив спробу
ки загону
. Бухар-
ханства
російські вій-
третього дня
до Росії.
губернаторство
Семирічен-
К. Кауф-
мана, який одержав широкі повноваження - аж до права вести переговори з середньоазійськими ханствами, оголошувати війну і підписувати мир.
Після призначення Кауфмана генерал-губернатором Туркестану, почалося збирання воєнних трофеїв. Поміж об'єктів, які збагатили росіян, було багато середньовічних манускриптів, давній посуд із мечетей, велика кількість золотих і срібних коштовностей. Усе, що не можна було забрати, зруйнували або осквернили: цвинтарі, історичні будівлі й розкішні надгробні пам'ятники.
Російські війська під командуванням генерала К. Кауфмана 1866-1867 р. вели війну з бухарським еміром, який оголосив росіянам газават. На початку травня 1868 р. Кауфман навіть захопив Самарканд. Однак антиросійські виступи на завойованих територіях емірату змусили військову адміністрацію відкласти просування на Бухару.
На початку 1868 р. було підписано мирний договір із Кокандським ханством. Хан поступався всіма завойованими містами і землями, визнавав васальну залежність від Росії, надавав на території ханства російським підданим право вільної торгівлі (мито сягало 2,5% вартості російських товарів). Влітку 1868 р. підписано мирний договір з Бухарським еміратом, за яким емір поступався всіма землями, захопленими царськими військам від 1865 р., визнавав васальну залежність емірату від Росії, надавав російським підданим право вільної торгівлі зі встановленням такого ж мита, як і в Коканді, і погодився на сплату великої контрибуції.
Лише навесні 1873 р. розпочався похід на Хіванське ханство. Царські війська рухалися з чотирьох сторін - від Оренбурга, Ташкента, Красновод-ська і з Мангишлакського півострова. Хіванське військо, нечисленне і погано озброєне, не змогло протистояти росіянам. Наприкінці травня російські війська вступили до Хіви. У серпні 1873 р. підписано мирний договір з Хівою: хіванський хан поступався землями правого берега Аму-Дар'ї та визнавав васальну залежність від Росії; російські судна отримували право вільного плавання по Аму-Дар'ї, хіванські та бухарські судна могли плавати лише з дозволу російських урядовців; на лівому березі Аму-Дар'ї російські купці одержували право будувати пристані, склади тощо; російську торгівлю звільняли від будь-яких податків; упродовж 20 років ханство мало сплатити контрибуцію в сумі 2 200 тис. руб. Умови договору "приводили до одного знаменника Хіву з Бухарою і Кокандом", - писав К. Кауфман військовому міністрові Д. Мілютіну.
Однак до "замирення" Середньої Азії було ще далеко. У Кокандському ханстві 1875 р. розпочалося повстання. Центром повстання проти хана і Росії стала Ферганська долина. Худояр-хан втік під захист російських військ, а в Коканді ханом було проголошено сина Худояра Насреддіна. Повстання відбувалося під гаслом "газавату". У серпні 1875 р. царські війська вступили на територію ханства і біля фортеці Махрам розгромили кокандців. У
Росія в другій половині XIX ст.
вересні 1875 р. хан Насреддін і Кауфман підписали новий договір, за яким територія Кокандського ханства скорочувалась через приєднання до Туркестанського генерал-губернаторства земель на правому березі Сир-Дар'ї. Проте східна частина ханства перебувала в руках повстанців. Центром повстання стало місто Андижан. Хан Насреддін, як раніше його батько, попросив притулку у росіян. Царські війська захопили міста Наманган, Андижан, Маргилан і Коканд. Новий керівник каральної експедиції генерал-майор М. Скобелєв взимку 1875-1876 р. остаточно розгромив повсталих. У лютому 1876 р. царський указ ліквідував Кокандське ханство, його землі під назвою "Ферганська долина" було приєднано до Туркестанського краю. Військовим губернатором області було призначено М. Скобелєва, який у Середній Азії залишив по собі недобру славу.
Від кінця 70-х років розпочався широкий наступ на туркменські племена. Деякі племена добровільно прийняли російське підданство. Але численне і войовниче плем'я текінців уперто боролося. Командувачем військ Закаспійського округу було призначено М. Скобелєва. У грудні 1880 р. розпочалася блокада фортеці Геок-Тепе, яку попередніми роками російські війська вже пробували захопити. Текінці героїчно захищалися, але сили були нерівними. 12 січня 1881 р. фортецю взяли штурмом. За кілька днів росіяни захопили Ашхабад та інші населені пункти. У травні 1881 р. Ахалтекінський оазис долучили до Закаспійського округу, перетвореного на Закаспійську область з центром в Ашхабаді. Навесні 1884 р. російські війська без особливого опору зайняли Мере, а до 1886 р. владу Росії визнали й інші туркменські племена.
Просування Росії в Туркменію спричинило напруження стосунків з Великобританією, яка побоювалась загрози своїм інтересам в Афганістані. У 1885 р. між Лондоном і Петербургом було підписано угоду, яка від 1887 р. встановлювала російсько-афганський кордон: Росія отримала майже всю спірну територію (весь оазис Пенде до ріки Кушки), низини Кушки, Мурга-ба і Теджена. Наслідком цього і наступних кількох договорів між Росією та Англією стало те, що туркмени, таджики, узбеки й киргизи виявилися розділеними між різними державами і дотепер. Погано озброєні, політично роз'єднані мусульмани Середньої Азії не мали жодних шансів у протистоянні з російською військовою потугою.
Розділ 4. Економіка та соціальні відносини
Реформи 60-70-х років XIX ст. значно поліпшили політичні та правові умови для розвитку капіталістичних відносин в економіці. В перші поре-формені десятиліття відбувалися вагомі зрушення в сільському господарстві, тривав процес технічного переозброєння промисловості, формувалися нові, характерні для ринкової економіки, соціальні прошарки населення - проле-
Економіка та соціальні відносини
таріат і промислова буржуазія. Економічним процесам не вельми сприяла хоч і дещо модернізована, але стара політична та соціальна система - самодержавство і становий лад.
1. Економічний розвиток
Аграрний сектор. У другій половині ХІХ ст. Росія залишалася сільськогосподарською країною. У сільській місцевості проживала переважна частина її мешканців (понад 80%), а хліборобство, тваринництво, переробка сільськогосподарської продукції були головними заняттями для більшості працездатного населення. Зауважимо, що йдеться передусім про Європейську Росію, бо саме тут були головні земельні угіддя, переважна кількість худоби, тут вироблялася основна частка зерна, м'яса та інших продуктів, які забезпечували внутрішні потреби країни та йшли на експорт.
Від середини 60-х і до кінця 90-х років ХІХ ст. посіви зерна і картоплі зросли в 1,5 раза і за посівною площею сільськогосподарських культур (74,1 млн га) Росія була на першому місці у світі. Сільськогосподарське виробництво зростало завдяки розширенню посівних площ у провідних зернових регіонах - у губерніях Чорноземного центру, Середнього Поволжя і в південній степовій смузі (Україна, Кубань). Під жито відводилося майже 40% усіх орних земель Європейської Росії, під овес - 20%, пшеницю - 7%, ячмінь - 7%, гречку - 6%; картоплю - 2% сільськогосподарських земель. На середину 80-х років ХІХ ст. частка Росії у світовому виробництві жита становила 60%, ячменю - 30%, 25% вівса, 20% пшениці. Однак за якісними показниками Росія значно поступалася європейським країнам, США і Канаді. Приміром, наприкінці 1880-х років урожайність зернових культур у Росії становила лише 5,9 ц з га, а в Бельгії - 16,5 ц, Великобританії - 15,5 ц, Франції -10,9 ц, Німеччині - 10,8 ц, Канаді - 10,5 ц, США - 10,5 ц, Австрії - 10 ц з га. Значно поступалася Росія й у виробництві зернових культур на душу населення: 475 кг; у Данії цей показник становив 840 кг, у Канаді - 582 кг, США - 1 109 кг.
У пореформеній Росії порівняно успішно розвивалося й тваринництво. За кількісними показниками (на 1890 р.) - 19,8 млн коней, 25,5 млн голів великої рогатої худоби, 9,6 млн свиней, 46,1 млн овець - Росія поступалася лише США. Проте якісні показники були набагато нижчими. У Росії 1887 р. надої молока від однієї корови становили 850 кг, у Великій Британії - 1 870 кг, у США - 1 382 кг; у розрахунку на душу населення в Росії вироблялося 23 кг м'яса, 113 кг молока, 3,7 кг масла. (До порівняння: у Великобританії відповідно - 29 кг, 177 кг, 5,6 кг, у Франції - 30 кг, 203 кг, 4,9 кг, у США - 82 кг, 329 кг, 15 кг.)
Розвиток сільського господарства у пореформену епоху мав значні регіональні відмінності. У губерніях Чорноземного центру (Курська, Орловська, Тамбовська, Тульська, Рязанська), Середнього Поволжя (Симбірська, Пен-
Росія в другій половині XIX ст.
зенська, Нижньогородська, Казанська) тривалий час зберігалися перехідні форми господарювання, зумовлені умовами скасування кріпосного права, віддаленістю від ринків збуту сільськогосподарської продукції. Виявом такої перехідної форми, що поєднувала ознаки панщинної й капіталістичної систем ведення господарства, стала система відробітків. Відробітки, що їх селяни виконували своїм інвентарем (відробітки першого типу), замінювалися відробітками, які міг виконувати і незаможний селянин інвентарем поміщика (відробітки другого типу). Пореформена еволюція поміщицького господарства виявлялася в переході від відробітків першого типу до відробітків другого, а потім - і до застосування капіталістичного найму. Водночас дослідники відзначають живучість відробітків до початку XX ст. Відробіткова система консервувала низький рівень агротехніки і відсталі прийоми ведення господарства. її неминучим наслідком була низька продуктивність праці: урожайність у поміщицьких господарствах, які застосовували відробітки, була нижчою, ніж на селянських надільних землях.
У нечорноземних губерніях (Московська, Калузька, Костромська, Ярославська, Тверська та ін.) швидкими темпами розвивалася промисловість, що давало змогу селянам мати неземлеробський заробіток, дещо зменшити гостроту селянського малоземелля. З іншого боку, наявність значних промислових центрів полегшувала збут продукції сільського господарства.
У районах, розташованих по західній і південній окраїнах Росії - у Балтиці, Литві, на Правобережній Україні, в передгір'ї Кавказу, в новоросійських губерніях (Південна Україна) - розвиток капіталістичних форм господарювання відбувався швидшими темпами. Тут кріпосних селян було менше, поміщики переходили до капіталістичної системи ведення господарства із застосуванням найманої праці і досконалішої агротехніки. Велике значення мало й те, що вони перебували у сприятливих стосовно ринку умовах - розташовувалися близько до морських портів, через які вивозили сільськогосподарську продукцію за кордон.
