Реформи в інших сферах державного і суспільного життя

Фінансові й податкові реформи. Поряд із скасуванням кріпосного пра­ва ще однією важливою умовою перебудови економіки на ринкових засадах було створення відповідної інфраструктури - шосейних доріг і залізниць, ка­налів, портів, засобів зв'язку. Більшість фінансових радників Олександра II вважала, що ключовим заходом може стати програма будівництва заліз­ниць: це не тільки поліпшить засоби сполучення у воєнний час, а й допомо­же мобілізувати ресурси віддалених регіонів імперії. Михайло Рейтери, який 1862 р. став міністром фінансів, доповідав цареві, що "без залізниць і про­мисловості Росія не може вважати себе в безпеці навіть у межах власних кордонів". Але як їх побудувати? Внутрішнього інвестиційного капіталу не вистачало, бо "упродовж тривалого часу уряд і вищі класи жили не за засо­бами". Отож гроші могли прийти тільки з-за кордону, а для цього насампе­ред потрібно було стабілізувати рубль. Стабілізація рубля вимагала збалан­сування бюджету, що можна було досягнути тільки скороченням витрат і збільшенням податків. Тільки з урахуванням цього можна зрозуміти, чому звільнення селян супроводжувалося такими жорсткими фіскальними захо­дами - за рахунок викупних платежів поповнювався дохід держави.

31 травня 1860 р. "для пожвавлення промисловості й торгівлі" було за­сновано Державний банк, якому передали вклади ліквідованих кредитних установ - насамперед Кредитного та Комерційного банків. Державний банк одержав пріоритетне право кредитування торгових і промислових закладів. Пропозиції відомого фінансиста В. Татаринова з централізації фінансової справи і впорядкування державного бюджету було покладено в основу зако­ну 1862 р., за яким єдиним відповідальним розпорядником усіх доходів і ви­трат стало міністерство фінансів, а не окреме відомство, як це було раніше. Кошторис доходів і витрат державного бюджету віднині щорічно проходив через Державну раду, його публікували в пресі. Діяльність міністерства фі­нансів ставала підзвітною Державному контролю, який одержав велику са­мостійність. В усіх губерніях було створено контрольні палати, незалежні від місцевої адміністрації, які щомісячно перевіряли витрати всіх місцевих установ.

Для впорядкування прямих податків від 1859 р. працювала Податна комісія. Вона зібрала й опублікувала велику кількість цінних статистичних відомостей, на основі яких 1870 р. було запроваджено державний податок на землю в розмірі від 0,25 до 10 коп. з десятини (залежно від вартості землі).

Стара практика передавання на відкуп приватним особам збору з на­селення непрямих податків на сіль, тютюн, винно-горілчані вироби та інше, що супроводжувалася численними зловживаннями відкупників, була особ­ливо важкою для народу. В 1858-1860 роках країною прокотилася хвиля масових виступів проти винних відкупів, що охопила 32 губернії. Під без­посереднім упливом цих подій уряд ухвалив закон, за яким від 1 січня 1863 р. відкупну систему скасовано і замінено акцизною системою: торгівля алко-

16"

Росія в другій половині XIXст.

голем ставала вільною, але обкладалася особливим акцизним збором. Ці за­ходи сприяли стабілізації фінансової системи Росії, але не змінювали загаль­ної спрямованості фінансової політики уряду. Для селян зберігався старий, запроваджений ще Петром І, подушний податок (для міщан 1863 р. його за­мінили податком на нерухомість).

Подушний податок, оброчні та викупні платежі в 60-70-х роках ста­новили понад 25% державних доходів, однак основну частину їх (понад по­ловину) збирали у вигляді непрямих податків, які переважно сплачувало та­кож податне населення. Понад 50% витрат у державному бюджеті йшло на утримання армії й апарату управління, до 35% - на погашення відсотків по державних боргах, виплату субсидій поміщикам і промисловцям. Витрати на освіту, медицину, опіку становили майже 10% державного бюджету.

Зміни в галузі місцевого управління. Підготовка реформ у галузі міс­цевого управління тривала кілька років, і лише 1 січня 1864 р. Олександр II затвердив "Положення при губернські та повітові земські установи ". За цим "Положенням", створювалися губернські та повітові земські установи, яких обирали на трирічний термін. Вони складалися із представницьких (повіто­вих і губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських управ) органів. Члени земських зборів отримали назву "гласних" (ті, що мали право голосу). Кількість повітових гласних коливалася від 10 до 96, а губернських - від 15 до 100. Повітові та губернські земські управи складалися з 4-6 членів.

Вибори в повітові земські збори проводилися на трьох виборчих з'їз­дах відповідно до курій: повітових землевласників, міських виборців, вибор­них від сільських громад. Перші дві курії передбачали майновий ценз, ви­бори тут були прямими. Вибори від третьої курії були багатоступеневими: спочатку сільський сход вибирав представників на волосний сход, на якому обирали виборників, а вже потім повітовий з'їзд виборників обирав гласних у повітові земські збори. Перша курія обирала таку ж кількість гласних, як і дві інші, що, незважаючи на декларовану всестановість земств, на практиці забезпечувало переважання в них помісного дворянства. Повітові земські збори обирали із своїх членів губернських гласних: від 6 повітових - одно­го. Головами повітового і губернського земських зборів ставали повітовий і губернський предводителі дворянства. Голів управ обирали на земських збо­рах, голову повітової управи затверджував губернатор, а губернської - міністр внутрішніх справ.

Земства запроваджувались у 34 із 78 губерній Росії, в яких домінувало російське дворянство. Земська реформа не поширювалася на Сибір, Архан­гельську, Астраханську й Оренбурзьку губернії, в яких майже не було дво­рянського землеволодіння, та на національні окраїни: балтійські губернії (тут було своє місцеве управління, підпорядковане німецьким баронам), Царст­во Польське, Литву, Білорусь, Правобережну Україну (в цих регіонах серед

Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації

землевласників переважало польське дворянство), Кавказ, Казахстан і Се­редню Азію.

Сфера діяльності земств обмежувалася господарськими питаннями міс­цевого значення: будівництвом і утриманням місцевих шляхів сполучення, земської пошти, земських шкіл, притулків і лікарень, турботою про промис­ловість і торгівлю, ветеринарну службу, страхування тощо*. На утримання земських установ і найманих службовців, на ведення господарсько-адміні­стративних справ було встановлено земські збори з населення (1% з дохідності землі, торгово-промислових закладів, із землеробства і промислів селян).

На засадах всестановості та виборності готувалася міська реформа. Після тривалих обговорень 16 червня 1870 р. Олександр II підписав нове "Міське положення ". За цим законом, у містах Росії запроваджувалися все-станові органи - міські думи, яких вибирали на чотири роки. Міські думи обирали постійні виконавчі органи - міські управи. Міський голова очолю­вав і думу, і управу, координуючи їхню діяльність.

Вибори до міської думи проводили по трьох куріях (дрібних, середніх і великих платників податків), на основі майнового цензу. Поряд з приватними особами виборче право одержували і відомства - різні заклади і товариства, міські церкви і монастирі, всі ті, хто платив збори до міського бюджету. Ро­бітників, службовців, інтелігенцію, які не мали власності й звільнялися від сплати податків, усували від участі у виборах. Тому в думах переважали власники торгово-промислових закладів, банків і міської нерухомості. Ха­рактерно, що коли місто було більше, то меншою ставала частка мешканців, які брали участь у виборах до міських дум. У містах, де проживало менше ніж 5 тис. осіб, виборче право мало понад 10% їхньої кількості, а в тих, де прожи­вало 50 тис, - 4%. У міській думі Петербурга було 250 гласних, Москви - 180, у провінційних містах - від ЗО до 72. Міського голову великих міст затверджу­вав міністр внутрішніх справ, а малих - губернатор. Міська дума підпоряд­ковувалася Сенатові, однак губернатор стежив за "законністю" її постанов.

Міські думи відповідали за впорядкування території, за місцеву тор­гівлю та промисловість, народну освіту й охорону здоров'я. Бюджет міської думи формувався із коштів, які отримували від податків і зборів з міської нерухомості, торгових і промислових закладів у розмірі 1% їх доходів, мит­них зборів з міських аукціонів, частково із державної скарбниці. На ці кош­ти, окрім витрат на власне міські потреби, утримували поліцію, міські в'яз­ниці, військові казарми, пожежну охорона: на це витрачалося до 60% кош­тів міського бюджету. Витрати на впорядкування території становили 15% міського бюджету, на освіту - 13% і на медицину - майже 1%.

* На 1914 р., за півстоліття своєї діяльності, земства відкрили 28 тис. шкіл, у яких здо­були освіту майже 2 млн селянських дітей; підготували за свій рахунок 45 тис. вчителів і вагомо підвищили матеріальний і суспільний статус народного вчителя. Медичні за­клади на селі цілковито створили земства, і саме завдяки зусиллям земських лікарів знизився показник смертності серед селян.

Росія в другій половині XIX ст.

Упродовж 1870-х років "Міське положення" було запроваджено по всій Росії, за винятком міст Фінляндії, Польщі та завойованих районів Середньої Азії. Незважаючи на обмеженість міської реформи, вона замінила станово-бю­рократичні органи управління містом новими, заснованими на буржуазному принципі майнового цензу.

Судова реформа. Судову реформу готували і державні чиновники, і правники-вчені. Після широкого обговорення 20 листопада 1864 р. Судові статути затвердив Олександр II.

Згідно з судовою реформою, запроваджувалися нові судові установи

- мировий і коронний суди. Дрібні цивільні справи і правопорушення роз­
глядали мирові суди, що їх формували в повітах і містах у складі одного
судді, зі спрощеним судочинством. Мирових суддів обирали повітові земсь­
кі збори і міські думи (у Москві, Петербурзі, Одесі) на три роки з кандидатів,
які мали належну юридичну освіту та певний майновий ценз. У губерніях, де
не було земств, мирових суддів призначала місцева адміністрація. Рішення ми­
рового судді можна було оскаржити в повітовому з'їзді мирових суддів.

Коронний суд мав дві інстанції: окружний суд (зазвичай у межах гу­бернії, яка становила судовий округ) та судову палату, яка об'єднувала кілька судових округів і складалася з кримінального і цивільного департаментів. Окружний суд був колегіальним і мав у своєму складі, окрім професійних суддів, 12 присяжних засідателів (виборних осіб із представників різних ста­нів, які під час розгляду кримінальних справ вирішували, винен чи не винен обвинувачуваний). Однак міру покарання визначали відповідно до закону суддя і члени суду. Рішення, ухвалені окружним судом за участі присяжних, вважалися остаточними, а без їхньої участі могли бути оскаржені в судовій палаті. Рішення окружних судів і судових палат, ухвалені за участі присяж­них, могли бути оскаржені в Сенаті тільки в разі порушення законного по­рядку судочинства або виникнення нових обставин у справі. Сенат мав право касації (скасування або перегляду) судових рішень. Голів і членів окружних судів і судових палат затверджував імператор, а мирових судів - Сенат. Піс­ля цього вони не підлягали ні звільненню в адміністративному порядку, ні тимчасовому усуненню від посади.

Судові статути 1864 р. запроваджували інститут присяжних повірених

- адвокатуру, а також інститут судових слідчих - особливих чиновників, які
проводили попереднє слідство за кримінальними справами. Присяжні пові­
рені, окрім вищої юридичної освіти, мусіли мати і п'ятирічний стаж судової
практики, а судовими слідчими могли бути особи, які мали судову практику
не менше, ніж чотири роки. Нагляд за законністю дій судових установ здійс­
нювали обер-прокурор Сенату, прокурори судових палат і окружних судів.
Вони підпрядковувалися безпосередньо міністрові юстиції як генерал-про­
куророві.

Нові судові установи відкривали не відразу і не всюди, 1866 р. було утворено лише перші два судові округи - у Москві та Петербурзі. До 1870 р.

Влада: від ліберальних реформ, до консервативної стабілізації

запроваджено по всій к районів Середньої замінила станово-бю-ими на буржуазному

ржавні чиновники, і пада 1864 р. Судові

юві судові установи равопорушення роз-тах у складі одного рали повітові земсь­кі роки з кандидатів, іенз. У губерніях, де страція. Рішення ми-мирових суддів, ізвичай у межах гу-а об'єднувала кілька ного департаментів. окрім професійних тавників різних ста-!. винен чи не винен дповідно до закону іа участі присяжних, оскаржені в судовій ні за участі присяж-іення законного по- іві. Сенат мав право в і членів окружних; судів - Сенат. Піс-ивному порядку, ні

шсяжних повірених вих чиновників, які ми. Присяжні пові-)ічний стаж судової ти судову практику ових установ здійс-г і окружних судів. ції як генерал-про-

:юди, 1866 р. було ербурзі. До 1870 р.

 

нові суди запровадили в 23 із 44 губерній, на які поширювалася дія су. реформи. Судові статути 1864 р. не охоплювали Балтії, Польщі, Білорусі. Правобережної України, Сибіру, Середньої Азії, північних та північно-сх:~-них окраїн Європейської Росії.

Створена система відображала найпрогресивніші тенденції у світовій судовій практиці. Однак судова реформа фактично була незакінченою: ді­яли духовні, військові, комерційні суди, а також селянський волосний суд, який керувався звичаєвим правом. Зберігалися тілесні покарання для подат­них станів, зокрема для селян за вироками волосних судів. Злочини вищих царських сановників - членів Державної ради, сенаторів, міністрів - розгля­дав Верховний кримінальний суд, бо на них не поширювалась юрисдикція судових округів і палат. Не було реформовано і Сенату як найвищої каса­ційної й апеляційної інстанції. 1872 р. спеціально для розгляду політичних злочинів було створено Особливе присутствіє Сенату.

Російське кримінальне законодавство хоч і передбачало таку міру по­карання, як смертна кара, але її застосування мало обмежений характер. За наближеними даними, за 1826-1905 роки було винесено 1397 смертних ви­років, з них виконано 64%.

Молода революціонерка Віра Засулич 24 січня 1878 р. на аудієнції в петербурзького градоначальника Ф. Трепова, на очах кількох свідків, дістала з муфти револьвера і вистрелила в генерала, поранивши його. Це була помста за те, що Трепов наказав застосувати різки до політичного ув'язненого сту­дента Боголюбова. Уряд провів показовий процес, із звичайним журі при­сяжних і широким висвітленням справи у пресі. Міністр юстиції дав чітко зрозуміти судді А. Коні, що влада чекає від суду "особливих послуг". "Суд виносить вироки, а не надає послуги", - відповів Коні. Захист зробив акцент на моральній мотивації вчинку Засулич, на боротьбі підсудної "за ідею". Суд присяжних виправдав Засулич. Після цього випадку всі справи, які сто­сувалися насильства щодо офіційних осіб, уряд передав у військові суди.

Військові реформи. Поразка Росії в Кримській війні, розвиток війсь­кової техніки в Європі вимагали реорганізації всієї військової справи в країні. Потрібно було створити армію, яка володіла б відповідно навченим особо­вим складом, сучасним озброєнням і добре підготовленими офіцерськими кадрами. Військовим міністром 1861 р. було призначено генерала Дмитра Мілютіна, професора Академії Генерального штабу. Він представив Олек­сандрові II програму військових реформ, які передбачали скорочення зброй­них сил у мирний час і розгортання їх у період війни завдяки навченим ре­зервам, реорганізацію підготовки офіцерського складу і створення нової структури управління армією. Д. Мілютін домігся скорочення солдатської служби до 15 років, до того ж після 7-8 років солдатові надавали тимчасову відпустку; було скасовано тілесні покарання в армії. Створенням 15 війсь­кових округів реорганізовано систему управління армією, видано новий війсь­ково-судовий статут, побудований на засадах судової реформи 1864 р. Було

Росія в другій половині XIX ст.

також здійснено перебудову військово-навчальних закладів: для підготовки офіцерських кадрів створено військові гімназії, реформовано спеціалізовані юнкерські училища й академії - Генерального штабу, Артилерійську, Інже­нерну, Військово-медичну та Військово-юридичну. Розпочалося переозбро­єння армії: заміна гладкоствольної зброї нарізною, запровадження системи сталевих артилерійських гармат, поліпшення кінного парку. Особливе зна­чення мав прискорений розвиток парового флоту.

Ключовим елементом військових реформ став закон 1874 р. про за­гальний військовий обов'язок. Тепер усе чоловіче населення від 21-річного віку, незалежно від стану, повинно було проходити військову службу, тер­мін якої становив 6 років в армії (9 років у запасі) та 7 років у військово-морському флоті (3 роки в запасі). Терміни дійсної служби залежали від освітнього рівня: до 4 років - для тих, хто закінчив початкову школу, до З ро­ків - міську школу, до півтора року - гімназію і до півроку для тих, хто мав вищу освіту. На практиці на дійсну службу потрапляли лише 25-30% при­зовників: до половини з них звільнялися з дійсної служби за сімейним ста­ном, а до 15-20% - через проблеми із здоров'ям. Від військового обов'язку звільнялися також духовні особи всіх віровизнань, представники деяких ре­лігійних сект і організацій, народи Середньої Азії і Казахстану, деякі народи Кавказу і Півночі. Військові реформи відіграли важливу роль у підвищенні боєздатності російської армії, однак їх результати виявились не відразу.

Перетворення в галузі освіти і цензури. Проекти реформи початкової і середньої освіти обговорювали декілька років. 14 липня 1864 р. затвер­джено "Положення про початкові народні училища", за яким декларувалося безстановість школи, надавалося право відкривати початкові школи громад­ським організаціям (земствам, органам міського управління); жінки одер­жували можливість викладати в школах. Усі навчальні заклади підпорядко­вувалися міністерству народної освіти. Засновники шкіл брали на себе тур­боту про їхнє матеріальне забезпечення, а керівництво навчальним процесом здійснювали повітові та губернські училищні ради. До програми початкової школи входило читання, письмо, арифметика, Закон Божий і церковний спів.

"Статут гімназій і прогімназій ", який запроваджував принцип фор­мальної рівності в середній освіті для людей усіх станів і віровизнань, було затверджено 19 листопада 1864 р. Утворювалися семирічні класичні та реаль­ні гімназії. Класичні гімназії мали давати широку гуманітарну освіту, в осно­ву якої покладено викладання давніх (класичних) мов - латинської і грецької. У реальних гімназіях збільшувався обсяг викладання математики і природ­ничих дисциплін. Випускники класичних гімназій одержували право вступа­ти до університетів без іспитів. Доступ в університети випускникам реальних гімназій ускладнювався: вони мали змогу вступати переважно до вищих технічних навчальних закладів. За статутом 1864 р., створювалися також прогімназії - чотирирічні навчальні заклади, які відповідали першим чоти-

:~:

Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації

ідів: для підготовки •вано спеціалізовані ртилерійську, Інже-очалося переозбро-овадження системи рку. Особливе зна-

:он 1874 р. про за-:ння від 21-річного ькову службу, тер-років у військово-ігжби залежали від ову школу, до 3 ро-іу для тих, хто мав лише 25-30% при-и за сімейним ста­вкового обов'язку гавники деяких ре-тану, деякі народи роль у підвищенні ісь не відразу. гформи початкової ія 1864 р. затвер­дим декларувалося ові школи громад-ння); жінки одер-клади підпорядко-ірали на себе тур-чальним процесом зграми початкової церковний спів, вав принцип фор-віровизнань, було класичні та реаль­ну освіту, в осно-шської і грецької, матики і природ-іли право вступа-:кникам реальних важно до вищих >рювалися також ш першим чоти-

рьом класам класичної гімназії. Після закінчення прогімназії можна вступати в п'ятий клас класичної гімназії.

Після замаху Дмитра Каракозова на царя у квітні 1866 р. було відправ­лено у відставку міністра народної освіти Олександра Головніна, з яким по­в'язані ліберальні реформи в освіті. На цю посаду призначили консерватора графа Дмитра Толстого, який розпочав свою діяльність з перегляду статуту гімназій. Викладання давніх мов він розглядав як "основу всієї подальшої наукової освіти", спрямованої на боротьбу "з матеріалізмом і нігілізмом". Новий статут гімназій 1871 р. передбачав збереження тільки класичних гім­назій, термін навчання в яких збільшувався з 7 до 8 років. За рахунок скоро­чення інших предметів розширювалася програма викладання давніх мов. Статут 1872 р. заміняв реальні гімназії шестирічними реальними училищами, які мали давати знання для "занять різними галузями промисловості і торгів­лі". Тому програма викладання в них обмежувалася технічними предметами.

Ще 1858 р. поряд із закритими жіночими навчальними закладами -інститутами благородних дівиць - виникли жіночі училища для дівчат з не-привілейованих станів, а 1862 р. ці училища було перейменовано на жіночі гімназії з дещо скороченою, порівняно з чоловічими гімназіями, програмою навчання. У них встановлювався семирічний термін навчання, однак можна було закінчити і восьмий, додатковий, клас спеціально для підготовки вчи-

•

тельок. Реформу вищої школи пришвидшили студентські заворушення влітку 1861 р. Після тривалого обговорення спеціальна комісія підготувала новий університетський статут, затверджений 16 червня 1863 р. Університети одержували широку автономію. Статут передбачав виборність ректора, дека­нів факультетів і професорів. Рада університету одержувала право самостій­но вирішувати всі наукові, навчальні й адміністративно-фінансові питання: присвоювати вчені ступені та звання, розподіляти державні кошти по фа­культетах, змінювати структуру факультетів і кафедр. Факультетські ради вирішували питання про прийом студентів, визначали навчальні програми, плани наукових досліджень тощо. Статут затверджував структуру універ­ситетів: у кожному з них могло бути п'ять факультетів - історико-філоло-гічний, фізико-математичний, юридичний, медичний та факультет східних мов. Право вступати до університетів одержали практично всі соціальні гру­пи, разом з випускниками духовних семінарій. Статут 1863 р. не дозволяв навчатися в університетах жінкам, забороняв створювати студентські орга­нізації, в яких уряд бачив потенційне джерело "крамоли".

Дія нового статуту поширювалася на Московський, Петербурзький, Ка­занський, Харківський, Київський та відкритий 1865 р. Новоросійський універ­ситети. (Дерптський в Естляндії, Гельсінгфорський у Фінляндії і Варшавсь­кий у Царстві Польському мали свої статути.)

На зламі 60-70-х років XIX ст. було започатковано вищу жіночу освіту. У Москві, Петербурзі, Казані, Києві відкрито 7 вищих жіночих курсів різного

Росія в другій половині XIX ст.

профілю - гуманітарного, природничого, медичного. Від 1878 р. в Петербурзі почали діяти Вищі жіночі курси з двома факультетами - фізико-матема-тичним та історико-філологічним. За іменем їхнього директора, професора російської історії К. Бестужева-Рюміна їх називали Бестужевськими. Вища жіноча школа існувала переважно за рахунок приватних пожертв і плати за навчання.

Урядові реформатори, прагнучи стимулювати суспільне обговорення назрілих для Росії проблем, спочатку утримувалися від застосування попе­редніх законів про цензуру, які формально діяли й надалі. Тому на практиці тривалий час газети і журнали мали відносну свободу. Лише на початку 1863 р. було створено комісію з підготовки нового цензурного статуту. 6 квіт­ня 1865 р. запроваджено "Тимчасові правила про пресу", які проіснували з деякими змінами до 1905 р. Вони скасували попередню цензуру для петер­бурзької і московської періодичної преси, а також для книжок, обсяг яких становив не менше ніж 10 друкованих аркушів (для оригінальних творів) і не менше ніж 20 - для перекладної літератури. Головний комітет з цензури міністерства внутрішніх справ мав право вилучити видання, якщо в ньому була "небезпечна орієнтація", і попередити редакцію органу або накласти штраф; три попередження вели до призупинення діяльності або закриття ви­дання. Від цензури звільнялися урядові та наукові видання. Нові правила не поширювалися на провінційну пресу і масову літературу для народу.

Згодом було видано низку законів і постанов, які посилили заходи ад­міністративного тиску на пресу. Закони 1868 і 1872 р. надавали міністрові внутрішніх справ право забороняти роздрібний продаж газет, передавати справи про закриття "неблагонадійних" органів преси не в суд, а в Комітет міністрів тощо.

Конфесійна політика Олександра II. Російська православна церква була однією з найважливіших державних структур, тому реформи Олександ­ра II охопили й цю сферу. Однак вони практично не торкнулися організа­ційної структури РПЦ. Як і раніше, цар був "верховним земним покровителем" православної церкви, але безпосередньо справи церковного управління про­вадив Святіший Синод на чолі з обер-прокурором. Особливо вагомий вплив на церковні справи мав обер-прокурор Синоду граф Дмитро Толстой, який від 1865 до 1880 р. був на цій посаді.

Спеціальний комітет, створений з чиновників міністерства внутрішніх справ та Синоду, наприкінці 1861 р. розпочав підготовку церковних реформ. Синод 1864 р. ухвалив низку постанов про церковний приход і приходське духовенство. При приході створювалися виборні органи з прихожан (попе-чительства), якими керував священик. їхні завдання полягали у зборі коштів на церкву і врегулюванні можливих конфліктів між прихожанами і церков­ним причтом. Указ 1867 р. скасовував правило спадкової передачі церков­них посад, а указ 1869 р. - успадкування духовного звання від батька до дітей. За цим указом, духовного звання позбавляли церковних паламарів, пса-

Влада: від ліберальних реформ, до консервативної стабілізації

ломщиків та інших церковнослужителів. Діти духовенства одержали світський юридичний статус: діти священиків і дияконів - спадкове почесне грома­дянство, а діти паламарів - особисте почесне громадянство. Водночас було вжито заходів щодо поліпшення матеріального становища приходського ду­ховенства: на 67% зросла державна зарплата священикам; священикам, які йшли у відставку, та їхнім вдовам давали невелику пенсію. Щоб поліпшити матеріальне становище духовенства, було скорочено приходські штати і за­крито до 2 тис. приходів.

Зміни відбулися і в церковному управлінні. 1867 р. було скасовано поділ єпархій на три класи. Єпархіальні архієреї одержали право без санкції Синоду будувати церкви, давати дозволи на вступ у чернецтво, самостійно вирішувати питання про духовну освіту в межах своїх єпархій. Приходське духовенство одержало право обирати благочинних, які очолювали дрібні церковні округи, - благочинії, до яких входило від 10 до 15 приходів. Щоб розв'язувати місцеві церковні потреби, приходське духовенство одержало

право збиратися на з'їзди.

Було проведено реформу духовної освіти. У 1863 р. випускники ду­ховних семінарій одержали право вступати до університетів (1875 р. серед студентів університетів 46% становили колишні семінаристи), з наступного року діти духовенства одержали право вступати до гімназій, від 1867 р. - у військові училища. За указом 1867 р., дітям інших станів дозволялося всту­пати до духовних навчальних закладів, після закінчення яких вони могли одержати посаду священика. 1867 р. було затверджено нові статути семіна­рій і духовних училищ, а 1869 р. - статут духовних академій. За новими статутами, управління духовними школами здійснював навчальний комітет при Синоді, скасовувались академічні навчальні округи, академії позбавля­лися права здійснювати духовну цензуру. Запроваджувалися академічні ради, а також правління з викладачів і виборних представників з місцевого духо­венства в семінаріях і училищах. Педагогічні корпорації одержали право вибирати ректорів та інспекторів, ректорів академій затверджував Синод. Новий статут ставив перед академією подвійне завдання: бути не тільки ви­щою богословською школою, а й педагогічним закладом. З навчальних про­грам духовних академій було вилучено фізико-математичні науки, скорочено загальноосвітні предмети, останній курс чотирирічного навчання присвячу­вався практиці викладання в семінаріях тощо. Лише найкращі студенти пи­сали магістерську чи кандидатську роботу. У Росії 1881 р. було 4 академії, 53 семінарії і 183 духовних училища.

За Олександра II припинилися переслідування старообрядців. У 1864 р. було створено комітет з "розкольницьких справ". "Правила", які напрацював цей комітет і затвердив цар, легалізували значну частину старообрядських сект, яким надавалося право вільно відправляти свою службу, а також виїж­джати за кордон. Від 1874 р. було визнано метричні записи старообрядців (хрещення, вінчання, похоронні відправи). Старообрядцям дозволили також

Росія в другій половині XIX ст.

займатися іконописом, створювати свої школи грамоти, посідати деякі гро­мадські (але не державні) посади. Ці права не поширювалися на ті секти, які не визнавали не тільки церковної, але й світської влади (наприклад, на секти хлистів, скопців, бігунів). Легалізація значної частини старообрядських сект за Олександра II дозволила виявити повнішу картину чисельності старовірів. Раніше вважали, що їх було не більше 2 млн, а насправді виявилося, що їх було не менше 8 млн, а деякі дослідники вважають, що від 12 до 14 млн осіб не визнавали офіційного православ'я (близько 18% населення).

Держава і церква продовжувала курс на приєднання греко-католиків до РПЦ. У лютому 1875 р. духовенство Холмської уніатської консисторії не без втручання місцевої влади прийняло акт про "возз'єднання" з РПЦ: 236 прихо­дів Люблінської і Седлецької губерній (234 тис. осіб) стали православними.

Російська православна церква вела активну місіонерську діяльність. У Москві 1868 р. було засновано Всеросійське православне місіонерське това­риство, яке мало сприяти наверненню до православ'я нехристиян, а також бо­ротися проти поширення різних сектантських конфесій. Очолив товариство московський митрополит Інокентій (Іван Попов-Веніамінов), який набув знач­ного досвіду під час місіонерської діяльності на Алясці, Чукотці та Камчат­ці. Зовнішня православна місія була успішною в Північній Америці, Японії, Китаї, Кореї, Палестині. Засновником і керівником російської православної місії в Японії був отець Микола (Іван Касаткін). Завдяки йому 1871 р. було засновано православну єпархію в Японії, яку він очолював до своєї смерті 1912 р., зведено кафедральний собор у Токіо, 8 інших великих храмів, 275 цер­ков. Глава російської духовної місії в Палестині Антоній Капустін 1882 р. заснував Російське палестинське товариство. Товариство купило землі в Єру­салимі, Вифлеємі, Назареті та інших місцях, будувало церкви і монастирі, шко­ли, видавало наукові праці.

Монархія і питання про конституцію. Олександр II, який так рішу­че підтримав скасування кріпосного права, реформи місцевого управління, судочинства та деякі інші, був послідовним противником будь-яких консти­туційних змін у Росії. Імператор вірив у самодержавну монархію як найкра­щу й органічну для російського народу форму правління. В листі від 10 лис­топада 1861 р. до прусського посла О. Бісмарка він писав: "По всій країні народ бачить у монархові посланця Бога... Глибоку повагу, яку російський народ з давніх-давен, через вроджене почуття, оточує трон свого царя, не­можливо ліквідувати". Олександр II 1863 р. відкинув план міністра внут­рішніх справ Петра Валуєва залучити до законодорадчої діяльності вибор­них представників земської і міської громадськості (йшлося про скликання з'їзду державних гласних - своєрідної нижньої палати при Державній раді). Не одержали схвалення царя і пропозиції шефа жандармів Петра Шувалова створити за участю громадськості урядову комісію зі збирання матеріалів щодо ситуації в сільському господарстві (1873).

Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації

Тільки наприкінці свого правління, реагуючи на кризу, спричинену терористичними актами народників, і маючи докази того, що владу не тримують навіть помірковані члени суспільства, Олександр II поверв до перспективи серйозної реформи державного устрою. 12 лютого 1880 р. було утворено "Верховну розпорядчу комісію з охорони державного поряд­ку і громадського спокою". На її чолі було поставлено харківського генерал-губернатора Михайла Лоріс-Мелікова (1825-1888), вихідця з вірменських дво­рян, бойового генерала. Перед комісією поставили завдання припинити намагання "зловмисників" порушити державний і громадський порядок, а також привернути на бік верховної влади ліберальну частину суспільства. У доповіді цареві Лоріс-Меліков писав: "Вивести Росію з кризи, яку вона пе­реживає, може тільки тверда самодержавна воля, але це завдання не можна виконати тільки каральними і поліцейськими заходами". Він пропонував "за­провадити народне представництво", але в чітко обмежених рамках, з чим погодився і Олександр II. Комісія Лоріс-Мелікова пропрацювала до 1 трав­ня 1880 р., провівши 5 засідань. Указом від 6 серпня її розпустили, ліквіду­вали й Третє відділення імператорської канцелярії. Його функції перейшли до департаменту державної поліції, який створили при міністерстві внут­рішніх справ. Д. Толстого звільнили з посад міністра народної освіти та обер-прокурора Синоду. Посад позбулися ще кілька одіозних фігур. На звільнені місця призначали ліберальних діячів. Час до часу Лоріс-Меліков збирав на наради редакторів столичних газет і земських діячів, щоб почути їхню дум­ку стосовно тих чи тих питань. Ліберали назвали час правління Лоріс-Мелі­кова "диктатурою серця". Однак провідний критик "Отечественньїх запи­сок" М. Михайловський вважав, що це політика "пухнастого лисячого хвоста" і "вовчої пащі".

Під керівництвом Лоріс-Мелікова почали готувати програму реформ на найближчі роки, зокрема розробляли практичні заходи, щоб зміцнити гро­мадянський статус селян і пожвавити місцеве самоуправління, обговорюва­ли, як замінити подушний і соляний податок на більш прогресивний, як полег­шити селянам придбання наділів у приватну власність. Постало питання і про представницькі збори. Міністр розумів, що не розв'язавши цього питан­ня, він не зможе зблизитися з "благомислячою частиною суспільства" та ізолювати революціонерів. Утім він був проти негайного створення парла­менту за західним зразком, вважаючи, що це внесло б у Росію "повну смуту". У доповіді цареві він запропонував скористатися досвідом селянської рефор­ми: скликати комісію за участю представників земств і деяких великих міст.

Останній рік царювання Олександра II був для нього вкрай важким і щасливим одночасно. Складна внутрішньополітична ситуація доповнювала­ся сімейними проблемами. Після смерті імператриці Марії Олександрівни в жовтні 1880 р. він одружився з княгинею Катериною Довгорукою, надавши офіційного статусу тривалим стосункам між ними. Спадкоємець престолу Олександр Олександрович відмовився визнати другу родину батька.

Росія в другій половині XIX ст.

Лоріс-Меліков 22 січня 1881 р. подав Олександрові II доповідь, у якій підсумував діяльність Верховної розпорядчої комісії і представив проект "уми­ротворення" країни. Було запропоновано створити дві тимчасові підготовчі ко­місії (фінансову й адміністративну) з представників земств і призначених урядом чиновників для напрацювання плану перетворень губернського управ­ління, перегляду земського і міського положень, а також законодавчих актів з окремих господарських і фінансових питань. Передбачалося також залучи­ти 10-15 представників земського і міського управління для участі в розгляді цих законопроектів у Державній раді (цей проект, без належних підстав, одер­жав назву "конституції Лоріс-Мелікова"). Особлива нарада, скликана 5 лютого 1881 р., схвалила ці заходи. Олександр II призначив на 4 березня засідання Ра­ди міністрів під своїм головуванням для обговорення плану Лоріс-Мелікова.

У неділю, 1 березня 1881 р., народовольці здійснили черговий замах на імператора. Було важко поранено майже два десятки людей. "У палац... Там - померти...", - ледве прошепотів, стікаючи кров'ю Олександр II. За годину він помер у своєму кабінеті в Зимовому палаці. Убивство імперато­ра Олександра II змінило загальний напрям політичного курсу країни.

4. Олександр III: політика "контрреформ"

На російський престол 1 березня 1881 р. зійшов Олександр III (1845— 1894). Олександр Олександрович ні в дитинстві, ні в ранній юності не розра­ховував на російську корону. Він став спадкоємцем престолу 1865 р., після смерті свого старшого брата Миколи (помер від туберкульозу у 22 роки). Під керівництвом відомих фахівців з права, економіки, історії, дипломатії Олександр здобув досить добру для державного діяча освіту. Особливо ве­ликий вплив на Олександра мав його головний наставник відомий правник Костянтин Побєдоносцев, який у 60-х роках виступав прихильником реформ. Олександр Олександрович цікавився історією, згодом став одним з ініціато­рів і головою Російського історичного товариства. Усе життя він збирав кар­тини російських художників, також і своїх сучасників - художників-перед-вижників. Заледве чи мав рацію висуванець царя, відомий згодом державний діяч С. Вітте, який залишив про Олександра III таку оцінку: "нижче серед­нього розуму, нижче середніх здібностей, нижче середньої освіти". На відміну від свого батька, Олександр мав неаристократичну зовнішність і звички. Він носив бороду "лопатою", був невибагливим у побуті. У жовтні 1866 р. цеса­ревич Олександр одружився з данською принцесою Даґмар, яка прийняла православ'я та ім'я Марія Федорівна. Подружжя мало шестеро дітей: Мико­лу, Олександра, Георгія, Ксенію, Михайла, Ольгу.

Як спадкоємець престолу, Олександр брав участь у засіданнях Держав­ної ради і Комітету міністрів, був канцлером Гельсінгфорського університету, отаманом козацьких військ, командувачем гвардійських частин у Петербур­зі, під час російсько-турецької війни 1877-1878 р. командував військовим

_____ Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації __

підрозділом. На нарадах останніх років правління батька спадкоємець прес­толу завжди висловлювався за широкі репресивні заходи проти революціо­нерів, за непорушність самодержавства.

На шляху до нового курсу. Ідеологія внутрішньополітичного курсу Олександра III формувалася поступово. Відомий публіцист слов'янофільсь­кого напряму генерал-майор Ростислав Фадєєв і генерал-ад'ютант Іларіон Воронцов-Дашков, які входили в оточення майбутнього імператора, в "Лис­тах про сучасний стан Росії" наголошували, що ідеальною формою правління є "живе народне самодержавство", організоване земство, здатне втілити "ідею єднання царя з народом". У "Листах" містився заклик до відновлення допет-ровських державних форм, зокрема земських соборів.

Після воцаріння Олександра III найбільший вплив на імператора, на формування державної політики мав його наставник, а від 1880 р. - обер-прокурор Синоду Костянтин Побєдоносцев, міністр внутрішніх справ Дмит­ро Толстой і редактор найпопулярнішої російської газети "Московские ведомости" Михайло Катков. Усі вони були високоосвіченими людьми, за­молоду захоплювалися ліберальними ідеями, але потім стали переконаними прихильниками сильної самодержавної влади, її захисниками й апологетами.

У Комітеті міністрів під головуванням Олександра III 8 березня 1881 р. відбулося обговорення проекту М. Лоріс-Мелікова. Його підтримали війсь­ковий міністр Д. Мілютін, міністр народної освіти О. Сабуров і міністр фі­нансів О. Абаза. З різкою критикою проекту виступили сам Олександр III та К. Побєдоносцев. Обер-прокурор Синоду доводив, що тільки "чисте" само­державство, сформоване за Петра І і Миколи І, може протистояти револю­ції; невмілі реформатори своїми реформами і напівреформами здатні лише розхитати будівлю самодержавної держави. Проект Лоріс-Мелікова прямо не відкинули, а передали на розгляд особливої комісії, яка жодного разу так і не зібралася.

Після нетривалих вагань і лавірування між двома політичними угрупо­ваннями - "ліберальним" і "консервативним" (очолювали їх відповідно М. Ло-ріс-Меліков і К. Побєдоносцев) - Олександр III став на бік останнього. 29 квіт­ня 1881 р. було обнародувано написаний К. Побєдоносцевим (за участю М. Каткова) маніфест "Про непорушність самодержавства", в якому ствер­джувалося, що імператор "з вірою в силу та істину самодержавної влади" буде її "стверджувати і оберігати для блага народного від будь-яких на неї зазіхань". Наступного дня М. Лоріс-Меліков подав прохання про відставку. За декілька днів подали у відставку міністри-"ліберали" О. Абаза та Д. Мі­лютін. За рекомендацією К. Побєдоносцева, на посаду міністра внутрішніх справ призначено близького до слов'янофільських кіл колишнього посла у Туреччині Миколу Ігнатьєва, на посаду міністра фінансів - професора-еко-номіста Миколу Бунге, військового міністра - Петра Ванновського. У серпні 1881 р. І. Воронцов-Дашков став міністром двору.

Росія в другій половині XIX ст.

14 серпня 1881 р. з'явилося розпорядження "Про заходи щодо охоро­ни державного порядку і громадського спокою", за яким губернаторам на­давали право оголошувати губернії "у стані посиленої і надзвичайної охо­рони", віддавати до військового суду за "державні злочини або напади на чинів війська, поліції та всіх взагалі урядових осіб", вимагати від суду роз­гляду справ за зачиненими дверима, якщо "публічний розгляд спричиниться до збудження умів і порушення порядку". Це "тимчасове" положення, затвер­джене Олександром III на три роки, було чинним до 1917 р.

27 травня 1882 р. М. Ігнатьєв представив проект скликання дорадчого Земського собору. Однак ідея про запровадження будь-якого представницт­ва була неприйнятною для імператора. ЗО травня 1882 р. Олександр III від­правив у відставку М. Ігнатьєва, новим міністром внутрішніх справ став граф Д. Толстой. Одночасно його призначили шефом жандармів.

Першими відчули на собі зміну урядового курсу преса та освіта. 27 серп­ня 1882 р. затверджено нові "Тимчасові правила" про пресу, що встановлю­вали жорсткіший адміністративний контроль за газетами і журналами. На вимогу міністра внутрішніх справ редактори зобов'язані були повідомляти імена авторів, які друкувалися під псевдонімами. Під натиском цензури 1883-1884 р. припинили виходити помірковано-опозиційні та демократичні ви­дання - "Отечественньїе записки" М. Салтикова-Щедріна, "Дело" М. Шел-гунова та ін.

Міністр народної освіти І. Делянов 20 листопада 1882 р. видав цирку­ляр про середню школу, який посилював дисциплінарні покарання, а 5 черв­ня 1887 р. - циркуляр, який обмежував доступ до гімназій "дітей кучерів, лакеїв, праль, дрібних крамарів і їм подібних" (звідси - його назва в опо­зиційній критиці як циркуляра про "кухарчиних дітей"). Реальні училища перетворили на технічні школи, закінчення яких не давало права вступати до вищих навчальних закладів. 23 серпня 1884 р. було затверджено новий університетський статут, текст якого підготував М. Катков. Статут скасо­вував виборність ректора, деканів, професорів, призначаючи на ці посади, звертали увагу на політичну благонадійність претендентів. Попечитель нав­чального округу ставав повновладним господарем університету. Він пред­ставляв міністрові народної освіти на затвердження викладацький склад уні­верситету, організовував нагляд за поведінкою студентів. Від 1885 р. для сту­дентів запровадили форму, підвищили плату за навчання тощо. З тих чи тих причин університети залишила частина досвідчених викладачів і вчених: со­ціолог М. Ковалевський, історик В. Семевський, філолог Ф. Міщенко, біолог І. Мечников. У 1882-1883 р. фактично ліквідовано жіночу освіту - більшість вищих жіночих курсів було закрито.

Водночас у соціально-економічній сфері урядова політика зберігала тенденції попередніх років, значною мірою завдяки останньому з "лібераль­них бюрократів" - міністрові фінансів М. Бунге. 28 грудня 1881 р. було ви-

Влада; від ліберальних реформ до консервативної стабілізації

дано "Положення" про припинення тимчасовозобов'язаних відносин колиш­ніх кріпосних селян, за яким до 1 січня 1883 р. поміщики мали перевести на викуп усіх селян, які ще не уклали викупних угод (а це приблизно 15% колишніх поміщицьких селян). Було також знижено суму викупних плате­жів. 18 травня 1882 р. засновано Селянський поземельний банк, який видавав позики на купівлю землі окремим господарям і сільським громадам. Завдяки М. Бунге також було скасовано подушний податок (1882-1886), підвищено державний земельний податок (1883), змінено торговельно-промислове опо­даткування (1884-1885), створено Дворянський банк (1885), оброчний податок з державних селян замінено на викупні платежі (1886), підготовлено законо­проект про скасування кругової поруки та ін. Проводячи протекціоністську економічну політику, М. Бунге багато зробив і для заохочення приватного підприємництва.

"Контрреформи". "Партія контрреформ", вирішальну роль в якій віді­гравали К. Побєдоносцев та М. Катков, спираючись на консервативні ідео­логічні засади, розробила і реалізовувала політичну програму розвитку Ро­сії, борючись з прихильниками ліберальних перетворень у державному апараті. Восени 1885 р. Побєдоносцев і Катков відкрили в пресі кампанію проти міністра фінансів М. Бунге, що закінчилася його відставкою напри­кінці 1886 р. і призначенням на посаду міністра фінансів директора Петер­бурзького технологічного інституту, професора механіки і водночас відомо­го підприємця Івана Вишнеградського.

У другій половині 80-х - на початку 90-х років було схвалено заходи, спрямовані на корекцію реформ на селі, на зміцнення общини. Закон про се­лянські родинні поділи 1886 р. встановлював порядок, за яким поділ зе­мельного наділу було дозволено лише за умови згоди на це старшого члена родини і обов'язкової постанови селянського сходу, ухваленої 2/3 голосів. 1893 р. видано два закони, які ще більше ускладнили поділ землі й обмежили свободу селян розпоряджатися своїми земельними наділами. Перший з них дозволив переділяти землю не частіше, ніж раз на 12 років. Другий закон (від 14 грудня 1893 р.) дозволив достроковий викуп наділу з общини лише за згодою 2/3 сходу, заборонив продаж земельних наділів особам, які не нале­жали до сільської общини, скасував статтю 165-ту "Положення про викуп", за яким селянин міг достроково викупити свій наділ і вийти з общини.

Влада вжила також низку заходів, спрямованих на підтримку дворян­ського землеволодіння і поміщицького господарства. Заснований 21 квітня 1885 р. Дворянський банк мав сприяти "перебуванню дворян на своїх зем­лях" шляхом надання їм позик на пільгових умовах. (До кінця XIX ст. сума позик банку поміщикам перевищила 1 млрд рублів.) "Положення про най­мання на сільськогосподарські роботи" (1886) зобов'язувало селянина під­писати договірний акт про роботу в поміщика на певний термін і встанов­лювало суворі покарання для робітників за самовільний відхід від поміщи-

Росія в другій половині XIX ст.

ка. Щоб забезпечити поміщика робочою силою, закон від 13 червня 1889 р. суттєво обмежував переселення селян. "Самовільного" переселенця місцева адміністрація зобов'язана була висилати на попереднє місце проживання.

12 липня 1889 р. датовано "Положення про земських окружних на­чальників ", за яким усі установи урядового нагляду за селянами, запровадже­ні після 1861 р. (мирові посередники, повітові з'їзди їх, а від 1874 р. - повіто­ві в селянських справах присутствія), замінено адміністративно-судовими по­садами - земськими окружними начальниками (до земств вони стосунку не мали). Потребу запровадити цей інститут пояснювали "відсутністю близь­кої до народу твердої урядової влади". Дія "Положення" охоплювала 40 гу­берній Росії, де створювали 2 200 земських округів (приблизно по 4-5 на повіт) на чолі з окружними начальниками. У повітах організовували з'їзд земських начальників, який складався з адміністративного і судового присут-ствій. Земських начальників призначав міністр внутрішніх справ із місцевих спадкових дворян-землевласників. Земський начальник мав володіти пев­ним майновим цензом (понад 200 десятин землі або іншим нерухомим майном на 7 500 рублів), мати вищу освіту, трирічний стаж служби в урядових уста­новах. Земський начальник одержав право припиняти виконання будь-яких рішень сільського сходу і волосного суду, призначати волосних суддів, на­кладати грошові штрафи й ув'язнювати в адміністративному порядку на власний розсуд. Мирові суди було скасовано. їхні функції теж перейшли до земських начальників. Постанови і рішення земського начальника вважали остаточними і не підлягали переглядові. Нагляд за виконанням постанов зем­ських начальників було покладено на губернські присутствія, керовані гу­бернатором, до яких входили також дворяни-поміщики і царські чиновники.

З початку запровадження земських установ влада прагнула зберегти в них якнайбільший вплив дворянства. Проте з часом у деяких губерніях че­рез скорочення дворян-землевласників не вистачало гласних із дворян. У промислових губерніях представництво дворян у земствах зменшувалося внаслідок посилення торговельно-промислової буржуазії і нових землевлас­ників із купців і багатих селян. Уряд був також занепокоєний опозиційними настроями земських діячів.

Тому влада вирішила реформувати земські установи, щоб забезпечи­ти дворянству повніше і стійке домінування в земствах, посилити контроль за ними з боку адміністративної влади. 12 червня 1890 р. було затверджено нове "Положення про губернські та повітові земські установи ". Формаль­но зберігалися принципи безстановості та виборності земств. Однак було змінено виборчу систему і розподіл кількості гласних між куріями. Курія землевласників, по якій могли балотуватися землевласники всіх станів, те­пер стала курією тільки дворян-землевласників. Майновий ценз для дворян зменшився вдвічі, а кількість гласних землевласницької курії збільшувалася. Тому питома частка дворян порівняно з 60-ми роками зростала - у пові-

 

 

ід 13 червня 1889 р. переселенця місцева іісце проживання. ських окружних на- лянами, запровадже-від 1874 р. - повіто-ітивно-судовими по-тв вони стосунку не "відсутністю близь-" охоплювала 40 гу-іриблизно по 4-5 на організовували з'їзд "о і судового присут-ііх справ із місцевих к мав володіти пев-и нерухомим майном <би в урядових уста-иконання будь-яких волосних суддів, на-швному порядку на ції теж перейшли до начальника вважали:анням постанов зем-утствія, керовані гу-і царські чиновники, прагнула зберегти в іеяких губерніях че-ласних із дворян. У ствах зменшувалося ії і нових землевлас-оєний опозиційними

ови, щоб забезпечи-, посилити контроль р. було затверджено станови". Формаль-земств. Однак було між куріями. Курія пики всіх станів, те-вий ценз для дворян курії збільшувалася, і зростала - у пові-

 

Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації

тових земських зборах з 42 до 55%, у губернських - з 82 до 90%, у по­вітових земських управах - з 55 до 72%, у губернських - з 90 до 94%. Селян фактично позбавляли виборного представництва: виборних від волості вва­жали лише кандидатами в гласні, з них губернатор остаточно відбирав і при­значав селянських гласних до земства, враховуючи "рекомендації" земського начальника. Позбавили виборчих прав і духовенство. Було збільшено ви­борчий ценз для міської курії, внаслідок чого понад половина виборців цієї курії втрачала право брати участь у виборах до земств. Забезпечивши пере­вагу дворян у земствах, земська "контрреформа", однак, звужувала їхні пра­ва. Жодна з постанов земських зборів не могла набути чинності без затвер­дження губернатором або міністром внутрішніх справ. Запроваджено нову адміністративну структуру - губернське в земських справах присутствіє у складі губернатора (голова), губернського прокурора, керівника державного майна, губернського предводителя дворянства і чотирьох місцевих дворян-зем-левласників. Ця структура контролювала вибори до земств, стежила за дотри­манням законності постанов земських органів. Голови і члени земських управ набували статусу державних службовців.

11 червня 1892 р. було видано нове "Міське положення", яке стало своєрідною "контрреформою" щодо міської реформи 1870 р. Нове поло­ження через підвищення майнового цензу звужувало виборчі права міського населення. Перевагу одержували дворяни-домовласники, торговельна, промис­лова і фінансова буржуазія. Внаслідок цього різко скоротилася кількість ви­борців у міські думи: в Петербурзі - з 21 тис. до 6 тис, у Москві - з 23 тис. до 7 тис, в Одесі - з 14 тис. до 3,7 тис. У Москві й Петербурзі виборче право мали не більше 0,7% населення. У деяких містах кількість виборців змен­шилася в 5-10 разів, а майже половина міст Російської імперії взагалі не мала виборного міського самоуправління. Було посилено також систему опі­ки й адміністративного втручання у справи міського самоуправління. Губер­натор не тільки контролював, а й скеровував усю діяльність міських дум і управ. Міських голів і членів міських управ надалі вважали чиновниками на державній службі.

Було зроблено кроки і стосовно проведення "судової контрреформи". У зв'язку із запровадженням 14 серпня 1881 р. заходів "з надзвичайної охо­рони" обмежено гласність при розгляді в судах політичних справ; припине­но публікацію звітів про політичні процеси. За указом від 12 лютого 1887 р., міністр юстиції одержав право забороняти, якщо він вважав, що це потрібно для охорони "безпеки державної влади", публічний розгляд будь-якої спра­ви в суді. Став систематично порушуватися принцип незмінюваності судів: створене 1885 р. Вище дисциплінарне присутствіє Сенату одержало право переміщувати та усувати суддів за поданням міністра юстиції. 1889 р. було обмежено роль присяжних засідателів через вилучення з їхньої юрисдикції частини справ. Однак влада не наважилася переглянути Судові статути 1864 р.

Росія в другій половині XIX ст.

Конфесійна політика. Костянтин Побєдоносцев, який мав великий вплив на державну політику за часів Олександра III, від 1880 до 1905 р. обій­мав посаду обер-прокурора Синоду. Побєдоносцев категорично виступав проти перенесення до Росії ліберальних західноєвропейських моделей, на­зиваючи загальне виборче право і парламентаризм "великою брехнею на­шого часу". Конструктивними чинниками історії для нього були Держава і Церква, неподільні "як дух і тіло". Спираючись на підтримку світської влади, Побєдоносцев прагнув піднести релігійність російського народу, зміцнити позиції РПЦ. За час царювання Олександра III щорічно зводили до 250 цер­ков, на 22% збільшилася чисельність священнослужителів. Пожвавилася ді­яльність православних місій, зросла кількість церковних видань та накладів духовної літератури, з'явилися різноманітні церковні товариства, широко від­значали церковні свята і ювілеї (наприклад, освячення храму Христа Спаси-теля 1883 р., святкування 900-річчя хрещення Русі 1888 р.).

Між тим "довірені" особи Побєдоносцева наглядали за єпископами і робили обер-прокуророві конфіденційні донесення про їхні настрої та пове­дінку. В підпорядкуванні місцевого єпископату було приходське духовенство. Нові статути духовних навчальних закладів, ухвалені 1884 р., фактично лік­відовували запроваджену Олександром II автономію семінарій і академій.

Особливої ваги Побєдоносцев надавав функціонуванню церковнопри-ходських шкіл, підпорядкованих Синоду. Якщо 1884 р. їх було 4,1 тис. з 98 тис. учнів, то 1900 р. їх вже було 42,6 тис. з 1,6 млн учнів. В опублікованих 13 черв­ня 1884 р. "Правилах про церковноприходські школи" відзначалося, що ці школи "мають на меті утверджувати в народі православне вчення віри і моралі християнської та повідомляти початкові корисні знання". Згідно з "Правилами", церковноприходські школи були двох типів - однокласні з дворічним терміном навчання і двокласні - з чотирирічним. У перших на­вчали дітей молитов, короткого катехізису, церковного співу, читання, пись­ма, основних арифметичних дій. У других, окрім перелічених предметів, ви­кладали історію церкви і країни. Під церковним упливом перебували й шко­ли грамоти, навчання в яких тривало два-три місяці, його проводили дяки чи селяни, які закінчили двокласну церковноприходську школу. Для таких шкіл Синод спеціально підготував "Початкові уроки Закону Божого", "Буквар церковнослов'янської мови", "Євангеліє", "Часослов", "Псалтир".

Місіонерська діяльність РПЦ серед нехристиянського населення Росії особливих успіхів не мала. Новий закон 1883 р. про старообрядців доз­воляв виконувати треби і молитися за старими звичаями тільки в приватних будинках і на цвинтарях. Старообрядцям дозволяли посідати громадські по­сади, здійснювати торговельно-промислову діяльність, одержувати паспорти на загальних підставах. З дозволу міністра внутрішніх справ і обер-проку­рора Синоду вони могли відкривати молитовні будинки. Однак їм заборо­нялося будувати дзвіниці, проводити хресні ходи, і головне - поширювати

мав великий 1905 р. обій-юо виступав моделей, на-брехнею на­були Держава і світської влади, ду, зміцнити до 250 цер-Пожвавилася лі­та накладів, широко від-Христа Спаси-

 

єпископами і настрої та пове-духовенство. фактично лік-і академій. церковнопри- 1 тис. з 98 тис. лікованих 13 черв-відзначалося, що ці вчення віри і шня". Згідно з однокласні з У перших на­читання, пись-предметів, ви-перебували й шко-проводили дяки чи. Для таких шкіл Божого", "Буквар Ісалтир".

населення Росії старообрядців доз-в приватних громадські по-увати паспорти і обер-проку-Однак їм заборо-поширювати

 

 

Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації своє вчення серед православного населення. Переслідували і "відпадання від

православ'я в розкол".

Церковна влада була стурбована поширенням сект: штундистів, бап­тистів та ін. Проповідь ідеї загальної рівності, общинності, працьовитості, благочинності, взаємодопомоги, а також ненасильства і загальної любові -ось що приваблювало в лави сектантів просте населення. Сектантам було за­боронено виконувати богослужіння, їх переслідували в судовому порядку. Десятки тисяч послідовників цих сект змушені були емігрувати (переважно

до СІП А та Канади).

Конфесійна політика К. Побєдоносцева спричинила в самому церков­ному середовищі появу течій, які прагнули до оновлення РПЦ, підвищення її авторитету та морального рівня духовенства. У церковній та світській пресі висували вимоги звільнити церкву від жорсткої опіки держави, ставили пи­тання про надання церкві реальної самостійності, про проведення реформ цер­ковного суду і єпархіального управління. Висловлювалися й думки за від­новлення патріархату.

З критикою РПЦ виступили такі впливові громадські діячі, як філософ В. Соловйов та письменник Л. Толстой. На початку 80-х років В. Соловйов опублікував низку статей, у яких висловився з актуальних питань російської дійсності, серед них - і про стан православної церкви, взаємини християнсь­ких церков, подолання розколу в християнстві, майбутнє об'єднання церков у єдину Вселенську церкву. Згодом В. Соловйов сформулював теорію все­ленської теократії, в якій стверджував, що саме на Росії лежить велика місія подолання тисячолітнього розколу в християнстві. Для цього Росії, як вва­жав філософ, потрібно "покаятися у своїх історичних гріхах", "відмовив­шись від політики русифікації та визнавши без застережень релігійну сво­боду". У 90-ті роки Соловйов поступово відходить від своїх теократичних ідей, але не перестає критикувати офіційної церкви.

У 1882 р. журнал "Русская мисль" опублікував "Сповідь" Л. Толсто-го, в якій письменник виклав свої погляди на Бога, віру, православну церкву. На цей номер журналу відразу ж було накладено арешт, і Толстой нелегаль­но поширював свої духовні твори - "Нове Євангеліє", "В чому моя віра?", "Критика догматичного богослов'я", "Церква і держава" тощо. Письменник виступив з проповіддю ненасильства і загальної любові, вимагав очистити християнство від "забобонів і обрядності", відокремити християнство як вчен­ня від офіційної церкви як духовної організації. Толстой вважав, що Хрис-тос - син людський, який учив людей як жити, тому його вчення можуть прийняти всі народи різних переконань і конфесій. Божественне в Ньому -той розум, який є і в людях, і жити за цим розумом - це означає жити по-Божому. Основних правил чесного життя п'ять: не гнівайся, не блуди, не при­сягайся, не протився злу, не убивай іншого (навіть на війні). У цьому, вважав Толстой, основа людського щастя, весь сенс життя і вся сутність хрис­тиянства. Письменник у своїй теорії звертався до простого народу, до росій-

Росія в другій половині XIX ст.

ського селянина, якого він оголошував носієм справжньої віри і мораль­ності. Насправді ж, віра російського селянства поєднувала православ'я з до­християнськими звичаями і традиціями.

Толстой мав немало послідовників у Росії та за кордоном. Виникли й громади-поселення толстовців - послідовників його вчення. Офіційна церква і світська влада негативно сприйняли проповіді та діяльність великого пись­менника. У лютому 1901 р. Синод оголосив його "поза церквою", що фак­тично означало відлучення від РПЦ.

У багатонаціональній Росії православна церква залишалася "панівною і найпершою", однак її вплив не поширювався на мільйони людей, які спо­відували інші релігії. За переписом 1897 р., православними (разом із старо­вірами) вважали себе 87,4 млн осіб (69,5% населення імперії), до того ж кількість старообрядців сягала понад 17 млн осіб. Другою за кількістю релі­гійною громадою Російської імперії були мусульмани, які становили 11 % населення (без Бухари і Хіви), далі йшли католи