Соціальна структура
Упродовж всього пореформеного розвитку в Росії зберігався становий устрій. Існування станів з різними, а інколи й ворожими субкультурами, з величезною майновою диференціацією між ними і всередині станів ускладнювало модернізаційний поступ країни.
За переписом 1897 р., спадкові (1 222 тис. осіб) та особисті (631,2 тис. осіб) дворяни становили 1,5% населення країни. Серед спадкових дворян 53% становили росіяни, 28,6% - поляки, 5,9% - грузини, 5,3% - тюрко-та-тарська група, 3,4% - литовсько-латиська група, 2% - німці; серед особистого дворянства: 81% - росіяни, 9,8% - поляки, 2,7% - німці, 2,2% - грузини.
Дворянство надалі було головним привілейованим станом, хоча в правовому плані поступово втрачало свої станові переваги. У 1861 р. дворянство втратило монопольне право на володіння кріпосними (монополію на земельну власність було втрачено ще 1801 р., коли дозволили недворянам купувати і продавати незаселені землі); після запровадження земств 1864 р. дворяни втратили монополію на формування органів місцевого управління; внаслідок судової реформи 1864 р. дворяни потрапили під юрисдикцію загальних судів, а від 1874 р. на загальних підставах їх залучали до проходження військової служби. До середини XIX ст. дворяни володіли фактично податковим імунітетом: не платили прямих податків, на дворян припадало менше ніж 10% від загальної суми земських, місцевих і державних зборів. Від 1863 р. дворяни платили державний податок з міської нерухомості, від 1872 р. - державні земські повинності (вносили майже 35% від загальної суми), від 1875 р. - державний поземельний податок у сільській місцевості тощо.
У зв'язку з модернізацією і розширенням державного апарату політичні позиції дворянства дещо послабилися: зараховуючи на службу, щораз більше враховували професійну підготовку і дедалі менше - станове походження. Однак наприкінці XIX ст. спадкові дворяни ще становили 51,2% офіцер-
Економіка та соціальні відносини
ського корпусу і 30,7% від загальної кількості рангового чиновництва; на державній службі перебувала майже четвертина дворянства.
У пореформену епоху поменшилася частка помісного дворянства (від 63% 1858 р. до 29% 1897 р. від загальної кількості дворянського стану), але одночасно значно розширилася сфера підприємницької діяльності дворян (участь у страховій справі, залізничному будівництві, промисловості, банківській справі тощо). На початку XX ст. дворянам належало понад 2 тис. великих промислових підприємств, вони займали біля 1 200 посад у правліннях і радах акціонерних компаній, багато з них були власниками цінних паперів і нерухомості. Значна частина дворян володіла невеликими торговельно-промисловими підприємствами.
За переписом 1897 р., налічувалося 588 947 осіб духовного звання християнського віровизнання разом із сім'ями (0,5% всього населення країни). У зв'язку з церковними реформами Олександра II (див. розділ 1), зокрема й укрупненням приходів, чисельність білого (приходського) духовенства лише на 1914 р. сягнула рівня 1860 р. - 112,6 тис. осіб (без сімей). Церковні реформи мали посприяти поступовому перетворенню духовенства із стану на професію, однак і 1904 р. із 47 743 священиків із середньою або вищою освітою тільки 3% становили особи світського походження. Вихідці з інших станів населення йшли в духовні навчальні заклади, але неохоче - на церковну службу: важка і невдячна робота при невисокій за неї винагороді робила її малопривабливою. Багато поповичів поповнювали лави радикально налаштованої інтелігенції. У 1870-ті роки 22% народників були вихідцями з духовенства, тоді як частка духовенства в населенні країни становила лише 0,9%.
Монастирі й чорне (чернече) духовенство й надалі виконували свою важливу функцію релігійних центрів. У 1900 р. діяло 828 (503 чоловічих і 325 жіночих) монастирів, пустиней, скитів, общин, які налічували понад 18 тис. ченців і майже 40 тис. послушників. Зросла активність монастирів у місіонерській діяльності РПЦ: наприкінці XIX ст. ці функції виконували до 20 монастирів у Заволжі, Приураллі, Західному і Східному Сибіру, а також православні монастирі за кордонами Росії. Деякі з монастирів і надалі служили як місця позбавлення волі за злочини "проти віри".
За переписом 1897 р., міський стан формували: спадкові й особисті почесні громадяни (342 927 осіб), купці (281 179 осіб), міщани (13 386 392 осіб). Почесні громадяни і купці становили 0,5% населення країни, міщани -10,7%. У ході "великих реформ" міські "обивателі" втрачали ознаки становості. "Міське положення" 1870 р. перетворило станове міське самоуправління на всестанове, у якому дворянство і професійна інтелігенція посіли чільне місце. Скасування подушного податку і кругової поруки в 1860-ті роки серед міщан, заміна станового суду всестановим, а рекрутської повинності всестановим військовим обов'язком, інші реформи - всі вони підривали становий поділ міського населення.
Росія в другій половині XIX ст.
Зростання чисельності професійної інтелігенції і падіння престижу купецького звання зумовило збільшення прошарку почесних громадян. У 1863 р. закон відкрив доступ у купецтво всім станам і скасував станові переваги при сплаті торговельних зборів. Наступне законодавство не внесло змін у структуру міського стану, за винятком збільшення величини капіталу, яким потрібно було володіти для запису в гільдії. Категорія "міщан" упродовж пореформеного періоду зростала, тому що вбирала в себе купців, які розорялися або не мали достатнього капіталу для відновлення купецьких прав, цехових, які розорялися або змінювали професійну орієнтацію, селян, які мігрували в міста.
За переписом 1897 р., селяни (разом з козаками) налічували 99 825 486 осіб (71% населення країни). Внаслідок реформ 1860-1870-х років усі категорії селян консолідувалися в єдиний стан вільних сільських "обивателів" і поступово втрачали станові риси. Одначе процес цей відбувався досить повільно через те, що урядова політика свідомо консервувала патріархальність села і підтримувала станові ознаки селян, насамперед общину.
Наприкінці XIX ст. в складі селянської надільної землі питома частка общинного землекористування загалом по Європейській Росії становила 80%, до того ж у центральних російських губерніях - 96%о. Подвірне землекористування переважало в Білорусі (його питома частка становила тут 61%), на Лівобережній Україні - 67%, Правобережній Україні - 86%.
Общинні традиції заважали появі повноцінного господаря землі, адже, щоб одержати статус землевласника, селянин мав не лише повністю розрахуватися за землю, але й одержати згоду не менше ніж двох третин членів своєї общини. Община затримувала також процес соціального розшарування на селі - і пролетаризацію найбідніших селян, і економічне розкріпачення селян-багатіїв.
Тільки після скасування викупних платежів за землю, подушного податку і кругової поруки, після одержання права на вихід з общини і зміни свого соціального статусу 1906 р. (указом 5 жовтня 1906 р. селян, як і всіх осіб податних станів, було урівнено в правах з іншими станами стосовно вступу на державну службу, в навчальні заклади, в духовне звання і чернецтво) селянство остаточно втратило станові ознаки. Деякі сучасні дослідники стверджують, що селянство майже до 1917 р. і в майновому, і в соціальному плані було доволі однорідним і мало лише початки так званого буржуазного розшарування.
Перепис 1897 р., подаючи станову диференціацію населення, не дає змоги виявити однієї з головних ознак капіталістичного (індустріального) суспільства - класового поділу на найманих працівників (робітничий клас, пролетаріат) і підприємців (буржуазію).
Пореформений розвиток Росії сприяв збільшенню кількості людей, які працювали на фабриках, заводах, шахтах, на транспорті, у будівництві, тоб-
Економіка та соціальні відносини
престижу ку-громадян. У станові пене внесло т капіталу, міщан" упро-купців, які купецьких тацію,селян,
налічували
870-х років
сільських "оби-
відбувався
'вала патрі-
общину.
питома частка
становила 80%,
землекорис-
тут 61%), на
землі, адже,
розраху-
третин членів
розшарування
розкріпачення
подушного по-общини і зміни, як і всіх стосовно всту-чернецтво) щики ствердному плані азного роз-
, не дає ального) сус-ітничий клас,
людей, які іицтві, тоб-
то професійних робітників (для означення цієї соціальної групи вживається й інший термін - "пролетаріат"), які працювали винятково за наймом. На думку сучасних дослідників, до початку царювання Миколи II в Росії було майже 1,5 млн професійних робітників (1,2% населення).
Основним джерелом зростання кількості найманих робітників у різних галузях промисловості, на транспорті, у сфері послуг, сільському господарстві був промисловий і сільськогосподарський відхід селян. Якщо на початку 60-х років селянам щорічно видавали біля 1,3 млн паспортів на термін від півроку до трьох років, то в 90-х роках - понад 7 млн паспортів. Ще більша кількість відходників їхала на сезонні роботи за короткотерміновими "білетами" (від одного до чотирьох місяців). Найбільшу частину "сезонників" становили селяни, які з осені йшли в міста і працювали там аж до початку весняної посівної, зазвичай, на низькооплачуваних роботах.
Низька технічна оснащеність фабрик і заводів, аграрне перенаселення центральних районів робило робочу силу надзвичайно дешевою, не стимулювало підприємців скорочувати робочий день і підвищувати зарплату. На початку 80-х років тривалість робочого дня на різних промислових підприємствах і в різних районах імперії становила 11-12 годин на добу, а в середині 90-х років знизилася до 10-11 годин. Однак через велику кількість церковних і державних свят річна тривалість робочого дня в Росії була суттєво меншою. У 1897 р. робітник у Росії був зайнятий на виробництві не більше ніж 2 592 години, тоді як у США - 2 700 годин.
Важкі умови праці, низька зарплата, жорстка система штрафів зумовили вже у 80-х роках XIX ст. виступи робітників на фабриках і заводах. Одним із перших значних страйків робітників Росії стало заворушення в січні 1885 р. на текстильних фабриках Морозових, розміщених у селі Орєхово Владимирської губернії. Робітники висунули вимоги: скасувати штрафи, підвищити зарплату. Почався погром фабричних корпусів, будівлі управління, будинків і квартир адміністрації. Фабрикант попросив владу надіслати війська. Заворушення тривали десять днів. Найактивніші учасники постали перед судом, який набув суспільного резонансу через висвітлення процесу в пресі. Освічена публіка вперше так широко ознайомилася із безправним становищем найманих робітників і свавіллям власників підприємства. Процес закінчився несподівано для фабрикантів: суд присяжних виправдав обвинувачених фактично за всіма пунктами. Так робітниче питання ставало ще однією гострою соціальною проблемою Росії.
Формування торговельної і промислової буржуазії в Росії розпочалося ще в дореформену епоху. На етапі промислового перевороту, коли машинна техніка поступово перетворила підприємництво на джерело найшвидшого і гарантованого прибутку, темпи формування буржуазії зросли. Кадри її поповнювали вихідці з різних станів: купецтва, міщанства, дворянства,
Росія в другій половині XIX ст.
але переважно це були розбагатілі селяни. Саме з середовища селян вийшли відомі династії російських фабрикантів - Гучкови, Коновалови, Кокошкіни, Морозови, Прохорови, Рябушинські. Російська буржуазія була багатонаціональною. Серед великих підприємців, окрім власне росіян, були українці (Ха-ритоненки та Терещенки), вірмени (А. Манташев, С. Ліанозов, Гукасови), євреї (Бродські, Гінцбурги, Полякови) та ін. Нестача вільних вітчизняних капіталів привела до значного притоку в Росію іноземних підприємців (Нобелі, Дж. Юз, Г. Брокар, Л. Кноп та ін.). У другій половині XIX ст. чітко визначилися сфери діяльності буржуазії: кредитно-банківська, промислова, торговельна, залізничне будівництво, цивільне і промислове будівництво, сільське господарство. За підрахунками дослідників, кількість великої буржуазії (тих, хто мав річний дохід понад 10 тис. руб.) становила в Росії на початку XX ст. приблизно 25 тис. осіб (без членів родин), на 1910 р. - майже 30 тис, на 1914 р. - 35-40 тис. осіб; з членами родин - відповідно 150 тис, 200 тис, 250 тис осіб (0,1% населення країни). Загальна кількість осіб, які отримували річний дохід понад 1 тис. руб., на 1910 р. становила 7 млн.
У 70-80-ті роки виникають організації російської буржуазії для захисту її підприємницьких інтересів. У Петербурзі 1873 р. утворили "Раду з'їздів представників комерційних банків", що об'єднала банкірів Петербурга, Москви і кількох промислових центрів. У Харкові 1874 р. виникла "Рада з'їздів гірничопромисловців Півдня Росії", що представляла інтереси власників металургійних, машинобудівних і гірничовидобувних підприємств Донбасу і Кривбасу. У Баку 1884 р. група провідних підприємців і фірм, що видобували, переробляли і транспортували нафту й нафтопродукти, утворила "Раду з'їздів нафтопромисловців".
4. Сім'я та сімейні стосунки
За переписом 1897 р., у середньому по Європейській Росії одна сім'я сільських мешканців складалася з 5,8 особи, міських - 4,2 особи, дворян -4,3 особи, духовенства - 4,7 особи.
У пореформений період під впливом міста, відходництва, ринкових відносин, активнішого втягнення жінок у господарську діяльність внутрішньо-сімейні відносини в середовищі російського селянства дещо гуманізувалися. Голова сім'ї поступово втрачав свої необмежені повноваження над членами родини, над дітьми та дружиною також. Зі зменшенням людей у родині та обмеженням сім'ї тільки прямими родичами права жінок і дітей зростали, на їхні інтереси потроху зважали. Укладаючи шлюби, за батьками було вирішальне слово, але прислухалися й до голосу наречених. Порушення подружньої вірності ставало справою самої родини, а не общини. Якщо чоловік зловживав своєю фізичною силою, пиячив, то дружина могла звернутися до суду. Деякі жінки навіть домагалися розлучення через суд, чого не було в
Економіка та соціальні відносини
першій половині XIX ст. Зміцнювалися майнові права жінок (після смерті чоловіка дружина отримувала вдовину частку, доньки при живих братах -частину сімейного спадку), зростала їх роль у господарстві. Проте традиційні селянські інститути протидіяли цим змінам - успішніше в аграрних регіонах і на окраїнах, менш успішно в губерніях промислового Центру і столичних. Важкі господарські і сімейні обов'язки, безперервні роди, стійкі сімейні стереотипи, збереження "грубоспартанського виховання" дітей гальмували переміни в сімейному укладі селянських родин.
Те, що ламання традиційних сімейних відносин на селі відбувалося нелегко, засвідчує зростання "злочинів проти союзу шлюбного і родинного" (так їх означали в законодавстві); до них відносили перелюби, жорстоке поводження подружжя стосовно одне до одного, злочини дітей проти батьків тощо. Від 1843 до 1863 р. по всій Росії за цією категорією злочинів кількість порушених справ зросла від 893 до 1 196, а від 1874 до 1892 р. (у 33 губерніях) - від 2 048 до 3 126, на 1913-й (по всій Росії) - до 5 365. Ще два види злочинів - убивство подружжя і батьків - також характеризують напруженість стосунків у сім'ї. У 1835-1846 роках за подружнє вбивство щорічно засуджували і засилали до Сибіру 21 чоловіка і 35 жінок, за вбивство батьків - відповідно 5 і 1. У 1913 р. по всій Росії за подружнє вбивство було засуджено 298 чоловіків і 107 жінок, за вбивство батьків - відповідно 86 і 4. Подружні вбивства і вбивства батьків здійснювали майже винятково селяни, і зростання цього виду злочинів перевищувало збільшення кількості інших видів, зокрема вбивств.
Умови життя в містах, особливо у великих та індустріальних, поширення освіти, ліберальніші закони, преса і література сприяли поліпшенню правового і фактичного становища жінок і дітей у сім'ї. Однак у середовищі міських низів домінували патріархально-авторитарні цінності, які живилися великим напливом сільського населення. Селяни, які проживали в містах постійно чи тимчасово, гальмували зміни в сімейних відносинах. Це стосується і селян, які не змінювали своєї станової належності, і тих, які переходили до стану міщан чи купців. Гуманізація сімейних стосунків мала більший успіх у родинах багатих купців-підприємців. Російська література цього періоду, насамперед твори А. Чехова і В. Короленка, яскраво змальовують життя дітей міських низів.
Дворянство та інтелігенція ще від середини XIX ст. стали піонерами переходу від патріархально-авторитарних до егалітарних сімей, до демократичних відносин у сім'ї. Суспільне піднесення 1850-1860-х років сприяло підвищенню інтересу освіченого суспільства до жіночого питання. Громадська думка, педагогічна наука ратували за партнерські, гуманні стосунки між батьками і дітьми. Під впливом вимог громадськості було зроблено спробу створити новий Цивільний кодекс, який би забезпечував правову рівність усіх членів сім'ї, захищав їхні права, розширював автономію подружжя і ді-
Росія в другій половині XIX ст.
тей. Фемінізм (рух за права жінок), почавшись на зламі 1850-1860-х років, поступово розвивався: наприкінці XIX ст. сформувалася мережа жіночих організацій, що домагалися рівноправності жінок по всій країні. Однак не варто перебільшувати розмірів ні феміністичного руху, ні демократизації стосунків у сім'ях освічених кіл. Російська художня література дає численні приклади існування пережитків патріархально-авторитарних стосунків у родинах дворян та інтелігенції. Патріархальні відносини домінували і в імператорських родинах. Наприклад, Олександр III був досить суворим батьком і не терпів непослуху дітей. Однією з ознак архаїчності шлюбно-сімейних відносин серед дворян та інтелігенції було те, що їх не розглядали як особисту справу кожної людини. Адюльтер (подружня зрада), гомосексуалізм, неповагу до батьків, аборт та деякі інші проступки розглядали як кримінальні злочини, тобто як злочини проти суспільства і суспільного порядку, а не як приватну справу.
Повільність демократизації внутрішньосімейних стосунків і розкріпачення жінок затримували руйнування монархічної парадигми у свідомості народу, гальмували зміну політичної організації суспільства: звичку до насильства, освячену авторитетом старшинства, люди несли з дитинства у велике життя - на службу в армію, на заводи і фабрики, в установи та інституції.
Розділ 5. Національне питання та національні рухи
Етнічно-конфесійну та соціально-економічну багатоликість Російської держави в другій половині XIX ст. поглибили реформи 1860-1870-х років, які створили підґрунтя для індустріалізації та урбанізації. Експансія на Кавказ і в Середню Азію посилила колоніальний характер імперії.
У другій половині XIX ст. росіяни так і не стали "панівним" народом імперії. За переписом 1897 р., вони становили лише 44,31% (деякі дослідники називають й менший відсоток) з більш ніж 125-мільйонного населення країни. За середньою тривалістю життя росіяни поступалися латишам, естонцям, литовцям, євреям, українцям, білорусам, татарам і башкирам. За ступенем урбанізації - 15,85% - вони посідали лише дев'яте місце серед етносів Росії. Поміж мешканців 19 великих міст (з населенням понад 100 тис. осіб) росіяни переважали лише в дев'яти - Москві (95%), Тулі (95,9%), Саратові (88,8%), Петербурзі (86,5%), Ростові (79,2%), Астрахані (76,7%), Казані (73,4%), Харкові (63,2%), Києві (54,2%). У десяти містах західної, південної та східної периферії росіяни становили менше ніж половину населення. На 1897 р. росіяни становили лише 40% спадкової (родової) знаті імперії. Письменними (вміли читати) були 29,3% росіян (чоловіки - 44,9%, жінки - 14,7%).
У своїй національній політиці царський уряд дотримувався традиційних засад, вище цінуючи лояльність, професійну компетентність і знатне походження, аніж конфесійну чи етнічну належність. Однак від 60-х років
Національне питання та національні рухи
XIX ст. стали помітними в національній політиці тенденції до форсованої інтеграції, адміністративної уніфікації та мовно-культурної русифікації.
Більшість дослідників такий поворот у національній політиці пояснює кількома причинами. Однією з основних стала неминуча після програної Кримської війни установка на модернізацію Росії, пов'язана, як за Петра І та Катерини II, з адміністративною систематизацією й уніфікацією державного і політичного устрою. Наскільки послідовно цю інтеграцію проводили в окремих регіонах імперії, дає уявлення приклад проведення реформ 60-70-х років, які не були автоматично поширені на всі області з неросійським населенням, а спочатку тільки на "внутрішні" райони (Середнє Поволжя, Урал, Східна та Південна Україна, Бессарабія), потім - обережно і поетапно - на ті області, де домінувала "чужа" іноетнічна еліта ("західні провінції", Закавказзя, Балтія, Царство Польське) і майже не торкнулися ні автономної Фінляндії, ні населеної "інородцями" Азії.
Новим чинником і суттєвою силою, що впливала на російську політику, були національні рухи неросійських народів. Разом з революційними рухами вони стали явищем, що розглядалося як небезпека для стабільності та єдності імперії; ці рухи придушували за допомогою репресій, а також заходами уніфікації та русифікації. Від 60-х років на урядову політику впливав російський націоналізм, який сформувався в протистоянні з національними рухами неросійських народів.
Зміна урядового курсу відбувалася також під упливом національної політики в європейських державах, де модернізація в другій половині XIX ст. вступила в завершальну фазу. Наприклад, Франція й Велика Британія інтегрували свої національні меншини більше, ніж Росія, а Австрія і Німеччина від 1860-х років проводили достатньо успішну політику зі створення сучасних націй у рамках імперії. На російську політику впливали й зовнішньополітичні цілі та обставини. Зокрема, політика стосовно кримських татар і вірмен залежала від стосунків Росії з Османською імперією, стосовно румун Бессарабії - визначалася з урахуванням виникнення румунської національної держави, стосовно українців - впливами з Австро-Угорщини.
Результати нової, спрямованої на посилену інтеграцію неросійського населення, російської політики були двоякими. З одного боку, в Російській імперії панував спокій і порядок, між 1864 і 1905 р. не було жодного значного заворушення неросійського населення; національні рухи більшості "молодих" народів було "підморожено". З іншого боку, ця ж політика сприяла мобілізації проти Росії не тільки освічених еліт, але й широких прошарків населення "старих" націй, наприклад, серед поляків, вірмен, а також мусульман Середньої Волги. Політика культурної русифікації та дискримінації загострювала національне питання і посилювала революційний рух, у якому найактивнішу участь брали представники неросійських народів.
Загальмувати розвиток національних рухів вдалося тільки на короткий час й тому, що модернізація створювала передумови для нового піднесення
Росія в другій половині XIX ст.
національних рухів. Емансипація селянства, індустріалізація й урбанізація сприяли формуванню середнього класу в місті й на селі. Утворення середнього класу підготувало міцне соціальне підґрунтя національних рухів і забезпечило загальну інтеграцію і "молодих", і "старих" народів у нові нації. Поширення писемності зробило пропаганду ефективною, сприяло мобілізації одних на боротьбу за національно-культурну автономію, інших - за суверенітет. Розвиткові національних рухів допоміг російський "визвольний рух", який у війні проти самодержавства використовував і незадоволення національних меншин.
Західний край
Поляки. За результатами перепису 1897 р., у Російській імперії налічувалось 7,9 млн поляків, що становило 6,3% всього населення. Лише у Царстві Польському вони становили більшість - 72% населення. В інших регіонах - на території Білорусі, Литви та Правобережної України - їх частка значно зменшилася. У містах проживало 18,35% поляків. Поляки становили близько 29%, а разом із принаймні частково спольщеними білорусами й литовцями - 39% спадкових дворян Росії.
Польське питання в національній політиці Олександра II було центральним. Після доволі жорсткої політики Миколи І, спричиненої повстанням 1830-1831 р., уряд Олександра II вирішив зробити деякі поступки полякам. Було проголошено амністію учасникам Листопадового повстання, скасовано надзвичайний стан, надано можливість полякові зайняти вакантну посаду архієпископа варшавського, відновлено медичну академію у Варшаві. Уряд намагався стати на шлях співпраці з лояльною польською елітою у справі звільнення селян. Було утворено "Сільськогосподарське товариство", яке незабаром переросло в національну організацію чисельністю 4 000 членів. Призначений головою польського цивільного уряду маркіз А. Вельо-польський обнародував програму, відповідно до якої відновлювалась орієнтована на Органічний статут 1832 р. автономія Царства Польського з польським самоуправлінням і польською школою. Однак Вельопольському не вдалося знайти в суспільстві широкої підтримки, а повстання 1863 р. поклало край спробам провести в Польщі реформи "зверху".
Від 1860 р. в Польщі розпочалися масові патріотичні маніфестації, активну роль в яких відігравало католицьке духовенство. Патріотичний табір поділявся на демократів, які виступали за підготовку повстання, і лібералів, прихильників мирних засобів боротьби. Прихильників повстання називали "червоними". Це був широкий демократичний блок, який склали революціонізована і безземельна шляхта, офіцери, дрібна міська буржуазія, інтелігенція, офіцерство. Однак серед "червоних" не було єдності, вони поділялися на правих (поміркованих) і лівих (радикалів). Праві робили ставку на шляхту й остерігалися широкого селянського руху. Вони визнавали рівність національних прав білорусів, литовців, українців з поляками, але виступали за єдину незалежну Польщу (Річ Посполиту) в кордонах 1772 р. Ліві розрахо-
Національне питання та національні рухи
вували на селянську революцію. Успіх повстання, на їхню думку, було гарантовано лише в союзі з російськими революціонерами. Вони визнавали права на національне самовизначення литовців, українців і білорусів. Ліберальні кола польської шляхти і буржуазії на чолі з А. Вельопольським (їх називали "білими") виступали за політичну автономію Царства та приєднання, згідно з кордонами 1772 р., литовських, білоруських та українських земель. Ліберали прагнули досягнути мети завдяки тиску західноєвропейських країн на російську владу.
Поштовхом для безпосередньої підготовки "червоними" повстання став розстріл царськими військами патріотичної демонстрації у Варшаві в лютому 1861 р. Восени 1861 р. розрізнені революційні групи Варшави утворили міський Комітет руху, перейменований у червні 1862 р. на Центральний національний комітет (ЦНК). Провідну роль у ньому відігравали Я. Домб-ровський, 3. Падлевський, Б. Шварце, А. Гіллер. У підготовці до повстання брали участь і члени "Комітету російських офіцерів у Польщі", одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. ЦНК утворив таємні комітети в Польщі, Литві, Білорусі, Правобережній Україні. Ліві "червоні" вели переговори з О. Герценом у Лондоні й домовилися про взаємну підтримку. Повстання було призначено на весну 1863 р. Намагаючись послабити організації "червоних", уряд з ініціативи А. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників. Це повідомлення змусило ЦНК, військовим керівником якого після арешту Я. Домбровського став 3. Падлевський, призначити повстання на січень 1863 р.
Проти ночі 11 січня 1863 р. на заклик ЦНК загони повстанців напали на царські гарнізони, що і стало початком повстання, ЦНК оголосив себе Тимчасовим національним урядом (ТНУ) і звернувся до польського народу з маніфестом, у якому Польща оголошувалася незалежною країною з рівними правами усіх її громадян перед законом, та декретом про скасування панщини і надання землі у власність селянам із подальшим відшкодуванням поміщикам за втрачені землі. Спеціальне звернення до населення Білорусі та Литви закликало підтримати повстання у Польщі, але в ньому нічого не мовилося про національно-політичне самовизначення цих територій. У лютому 1863 р. ТНУ звернувся із закликом до українських селян приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали цього виступу, тому у збройних загонах на Київщині та Волині брала участь переважно польська шляхта. Повстання не було належно підготовлене, дії повстанців були неорганізовані, розрізнені й мали характер партизанської боротьби. "Білі", що приєдналися до повстання, намагались надати йому поміркованого характеру. Вони розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам "червоних". Однак західні держави обмежились лише дипломатичними демаршами. Ще на початку повстання царський уряд оголосив у Царстві військовий стан. До літа 1863 р. сюди було скеровано
