Політика на Далекому Сході й у Тихому океані 3 страница

Соціальна структура

Упродовж всього пореформеного розвитку в Росії зберігався стано­вий устрій. Існування станів з різними, а інколи й ворожими субкультурами, з величезною майновою диференціацією між ними і всередині станів усклад­нювало модернізаційний поступ країни.

За переписом 1897 р., спадкові (1 222 тис. осіб) та особисті (631,2 тис. осіб) дворяни становили 1,5% населення країни. Серед спадкових дворян 53% становили росіяни, 28,6% - поляки, 5,9% - грузини, 5,3% - тюрко-та-тарська група, 3,4% - литовсько-латиська група, 2% - німці; серед особисто­го дворянства: 81% - росіяни, 9,8% - поляки, 2,7% - німці, 2,2% - грузини.

Дворянство надалі було головним привілейованим станом, хоча в пра­вовому плані поступово втрачало свої станові переваги. У 1861 р. дворянс­тво втратило монопольне право на володіння кріпосними (монополію на зе­мельну власність було втрачено ще 1801 р., коли дозволили недворянам купувати і продавати незаселені землі); після запровадження земств 1864 р. дворяни втратили монополію на формування органів місцевого управління; внаслідок судової реформи 1864 р. дворяни потрапили під юрисдикцію за­гальних судів, а від 1874 р. на загальних підставах їх залучали до прохо­дження військової служби. До середини XIX ст. дворяни володіли фактично податковим імунітетом: не платили прямих податків, на дворян припадало менше ніж 10% від загальної суми земських, місцевих і державних зборів. Від 1863 р. дворяни платили державний податок з міської нерухомості, від 1872 р. - державні земські повинності (вносили майже 35% від загальної суми), від 1875 р. - державний поземельний податок у сільській місцевості тощо.

У зв'язку з модернізацією і розширенням державного апарату політичні позиції дворянства дещо послабилися: зараховуючи на службу, щораз біль­ше враховували професійну підготовку і дедалі менше - станове походження. Однак наприкінці XIX ст. спадкові дворяни ще становили 51,2% офіцер-

Економіка та соціальні відносини

ського корпусу і 30,7% від загальної кількості рангового чиновництва; на державній службі перебувала майже четвертина дворянства.

У пореформену епоху поменшилася частка помісного дворянства (від 63% 1858 р. до 29% 1897 р. від загальної кількості дворянського стану), але одночасно значно розширилася сфера підприємницької діяльності дворян (участь у страховій справі, залізничному будівництві, промисловості, банків­ській справі тощо). На початку XX ст. дворянам належало понад 2 тис. ве­ликих промислових підприємств, вони займали біля 1 200 посад у правліннях і радах акціонерних компаній, багато з них були власниками цінних паперів і нерухомості. Значна частина дворян володіла невеликими торговельно-про­мисловими підприємствами.

За переписом 1897 р., налічувалося 588 947 осіб духовного звання християнського віровизнання разом із сім'ями (0,5% всього населення кра­їни). У зв'язку з церковними реформами Олександра II (див. розділ 1), зокре­ма й укрупненням приходів, чисельність білого (приходського) духовенства лише на 1914 р. сягнула рівня 1860 р. - 112,6 тис. осіб (без сімей). Церковні реформи мали посприяти поступовому перетворенню духовенства із стану на професію, однак і 1904 р. із 47 743 священиків із середньою або вищою освітою тільки 3% становили особи світського походження. Вихідці з інших станів населення йшли в духовні навчальні заклади, але неохоче - на церков­ну службу: важка і невдячна робота при невисокій за неї винагороді робила її малопривабливою. Багато поповичів поповнювали лави радикально налаш­тованої інтелігенції. У 1870-ті роки 22% народників були вихідцями з духо­венства, тоді як частка духовенства в населенні країни становила лише 0,9%.

Монастирі й чорне (чернече) духовенство й надалі виконували свою важливу функцію релігійних центрів. У 1900 р. діяло 828 (503 чоловічих і 325 жіночих) монастирів, пустиней, скитів, общин, які налічували понад 18 тис. ченців і майже 40 тис. послушників. Зросла активність монастирів у місіонерській діяльності РПЦ: наприкінці XIX ст. ці функції виконували до 20 монастирів у Заволжі, Приураллі, Західному і Східному Сибіру, а також православні монастирі за кордонами Росії. Деякі з монастирів і надалі слу­жили як місця позбавлення волі за злочини "проти віри".

За переписом 1897 р., міський стан формували: спадкові й особисті по­чесні громадяни (342 927 осіб), купці (281 179 осіб), міщани (13 386 392 осіб). Почесні громадяни і купці становили 0,5% населення країни, міщани -10,7%. У ході "великих реформ" міські "обивателі" втрачали ознаки стано­вості. "Міське положення" 1870 р. перетворило станове міське самоуправ­ління на всестанове, у якому дворянство і професійна інтелігенція посіли чільне місце. Скасування подушного податку і кругової поруки в 1860-ті ро­ки серед міщан, заміна станового суду всестановим, а рекрутської повин­ності всестановим військовим обов'язком, інші реформи - всі вони підрива­ли становий поділ міського населення.

Росія в другій половині XIX ст.

Зростання чисельності професійної інтелігенції і падіння престижу ку­пецького звання зумовило збільшення прошарку почесних громадян. У 1863 р. закон відкрив доступ у купецтво всім станам і скасував станові пе­реваги при сплаті торговельних зборів. Наступне законодавство не внесло змін у структуру міського стану, за винятком збільшення величини капіталу, яким потрібно було володіти для запису в гільдії. Категорія "міщан" упро­довж пореформеного періоду зростала, тому що вбирала в себе купців, які розорялися або не мали достатнього капіталу для відновлення купецьких прав, цехових, які розорялися або змінювали професійну орієнтацію, селян, які мігрували в міста.

За переписом 1897 р., селяни (разом з козаками) налічували 99 825 486 осіб (71% населення країни). Внаслідок реформ 1860-1870-х років усі категорії селян консолідувалися в єдиний стан вільних сільських "оби­вателів" і поступово втрачали станові риси. Одначе процес цей відбувався досить повільно через те, що урядова політика свідомо консервувала патрі­архальність села і підтримувала станові ознаки селян, насамперед общину.

Наприкінці XIX ст. в складі селянської надільної землі питома частка общинного землекористування загалом по Європейській Росії становила 80%, до того ж у центральних російських губерніях - 96%о. Подвірне землекорис­тування переважало в Білорусі (його питома частка становила тут 61%), на Лівобережній Україні - 67%, Правобережній Україні - 86%.

Общинні традиції заважали появі повноцінного господаря землі, адже, щоб одержати статус землевласника, селянин мав не лише повністю розраху­ватися за землю, але й одержати згоду не менше ніж двох третин членів своєї общини. Община затримувала також процес соціального розшарування на селі - і пролетаризацію найбідніших селян, і економічне розкріпачення селян-багатіїв.

Тільки після скасування викупних платежів за землю, подушного по­датку і кругової поруки, після одержання права на вихід з общини і зміни свого соціального статусу 1906 р. (указом 5 жовтня 1906 р. селян, як і всіх осіб податних станів, було урівнено в правах з іншими станами стосовно всту­пу на державну службу, в навчальні заклади, в духовне звання і чернецтво) селянство остаточно втратило станові ознаки. Деякі сучасні дослідники ствер­джують, що селянство майже до 1917 р. і в майновому, і в соціальному плані було доволі однорідним і мало лише початки так званого буржуазного роз­шарування.

Перепис 1897 р., подаючи станову диференціацію населення, не дає змоги виявити однієї з головних ознак капіталістичного (індустріального) сус­пільства - класового поділу на найманих працівників (робітничий клас, пролетаріат) і підприємців (буржуазію).

Пореформений розвиток Росії сприяв збільшенню кількості людей, які працювали на фабриках, заводах, шахтах, на транспорті, у будівництві, тоб-

Економіка та соціальні відносини

престижу ку-громадян. У станові пе­не внесло т капіталу, міщан" упро-купців, які купецьких тацію,селян,

налічували

870-х років

сільських "оби-

відбувався

'вала патрі-

общину.

питома частка

становила 80%,

землекорис-

тут 61%), на

землі, адже,

розраху-

третин членів

розшарування

розкріпачення

подушного по-общини і зміни, як і всіх стосовно всту-чернецтво) щики ствер­дному плані азного роз-

, не дає ального) сус-ітничий клас,

людей, які іицтві, тоб-

то професійних робітників (для означення цієї соціальної групи вживається й інший термін - "пролетаріат"), які працювали винятково за наймом. На думку сучасних дослідників, до початку царювання Миколи II в Росії було майже 1,5 млн професійних робітників (1,2% населення).

Основним джерелом зростання кількості найманих робітників у різних галузях промисловості, на транспорті, у сфері послуг, сільському господар­стві був промисловий і сільськогосподарський відхід селян. Якщо на почат­ку 60-х років селянам щорічно видавали біля 1,3 млн паспортів на термін від півроку до трьох років, то в 90-х роках - понад 7 млн паспортів. Ще більша кількість відходників їхала на сезонні роботи за короткотерміновими "білета­ми" (від одного до чотирьох місяців). Найбільшу частину "сезонників" стано­вили селяни, які з осені йшли в міста і працювали там аж до початку весняної посівної, зазвичай, на низькооплачуваних роботах.

Низька технічна оснащеність фабрик і заводів, аграрне перенаселення центральних районів робило робочу силу надзвичайно дешевою, не стиму­лювало підприємців скорочувати робочий день і підвищувати зарплату. На початку 80-х років тривалість робочого дня на різних промислових підпри­ємствах і в різних районах імперії становила 11-12 годин на добу, а в се­редині 90-х років знизилася до 10-11 годин. Однак через велику кількість церковних і державних свят річна тривалість робочого дня в Росії була сут­тєво меншою. У 1897 р. робітник у Росії був зайнятий на виробництві не більше ніж 2 592 години, тоді як у США - 2 700 годин.

Важкі умови праці, низька зарплата, жорстка система штрафів зумо­вили вже у 80-х роках XIX ст. виступи робітників на фабриках і заводах. Од­ним із перших значних страйків робітників Росії стало заворушення в січні 1885 р. на текстильних фабриках Морозових, розміщених у селі Орєхово Вла­димирської губернії. Робітники висунули вимоги: скасувати штрафи, підви­щити зарплату. Почався погром фабричних корпусів, будівлі управління, будинків і квартир адміністрації. Фабрикант попросив владу надіслати війсь­ка. Заворушення тривали десять днів. Найактивніші учасники постали перед судом, який набув суспільного резонансу через висвітлення процесу в пресі. Освічена публіка вперше так широко ознайомилася із безправним станови­щем найманих робітників і свавіллям власників підприємства. Процес за­кінчився несподівано для фабрикантів: суд присяжних виправдав обвину­вачених фактично за всіма пунктами. Так робітниче питання ставало ще од­нією гострою соціальною проблемою Росії.

Формування торговельної і промислової буржуазії в Росії розпоча­лося ще в дореформену епоху. На етапі промислового перевороту, коли ма­шинна техніка поступово перетворила підприємництво на джерело найшвид­шого і гарантованого прибутку, темпи формування буржуазії зросли. Кадри її поповнювали вихідці з різних станів: купецтва, міщанства, дворянства,

Росія в другій половині XIX ст.

але переважно це були розбагатілі селяни. Саме з середовища селян вийшли відомі династії російських фабрикантів - Гучкови, Коновалови, Кокошкіни, Морозови, Прохорови, Рябушинські. Російська буржуазія була багатонаціо­нальною. Серед великих підприємців, окрім власне росіян, були українці (Ха-ритоненки та Терещенки), вірмени (А. Манташев, С. Ліанозов, Гукасови), євреї (Бродські, Гінцбурги, Полякови) та ін. Нестача вільних вітчизняних капіталів привела до значного притоку в Росію іноземних підприємців (Нобелі, Дж. Юз, Г. Брокар, Л. Кноп та ін.). У другій половині XIX ст. чітко визна­чилися сфери діяльності буржуазії: кредитно-банківська, промислова, торго­вельна, залізничне будівництво, цивільне і промислове будівництво, сільське господарство. За підрахунками дослідників, кількість великої буржуазії (тих, хто мав річний дохід понад 10 тис. руб.) становила в Росії на початку XX ст. приблизно 25 тис. осіб (без членів родин), на 1910 р. - майже 30 тис, на 1914 р. - 35-40 тис. осіб; з членами родин - відповідно 150 тис, 200 тис, 250 тис осіб (0,1% населення країни). Загальна кількість осіб, які отримува­ли річний дохід понад 1 тис. руб., на 1910 р. становила 7 млн.

У 70-80-ті роки виникають організації російської буржуазії для захисту її підприємницьких інтересів. У Петербурзі 1873 р. утворили "Раду з'їздів представників комерційних банків", що об'єднала банкірів Петербурга, Моск­ви і кількох промислових центрів. У Харкові 1874 р. виникла "Рада з'їздів гірничопромисловців Півдня Росії", що представляла інтереси власників ме­талургійних, машинобудівних і гірничовидобувних підприємств Донбасу і Кривбасу. У Баку 1884 р. група провідних підприємців і фірм, що видо­бували, переробляли і транспортували нафту й нафтопродукти, утворила "Раду з'їздів нафтопромисловців".

4. Сім'я та сімейні стосунки

За переписом 1897 р., у середньому по Європейській Росії одна сім'я сільських мешканців складалася з 5,8 особи, міських - 4,2 особи, дворян -4,3 особи, духовенства - 4,7 особи.

У пореформений період під впливом міста, відходництва, ринкових відносин, активнішого втягнення жінок у господарську діяльність внутрішньо-сімейні відносини в середовищі російського селянства дещо гуманізувалися. Голова сім'ї поступово втрачав свої необмежені повноваження над членами родини, над дітьми та дружиною також. Зі зменшенням людей у родині та обмеженням сім'ї тільки прямими родичами права жінок і дітей зростали, на їхні інтереси потроху зважали. Укладаючи шлюби, за батьками було вирі­шальне слово, але прислухалися й до голосу наречених. Порушення подруж­ньої вірності ставало справою самої родини, а не общини. Якщо чоловік зловживав своєю фізичною силою, пиячив, то дружина могла звернутися до суду. Деякі жінки навіть домагалися розлучення через суд, чого не було в

Економіка та соціальні відносини

першій половині XIX ст. Зміцнювалися майнові права жінок (після смерті чоловіка дружина отримувала вдовину частку, доньки при живих братах -частину сімейного спадку), зростала їх роль у господарстві. Проте тради­ційні селянські інститути протидіяли цим змінам - успішніше в аграрних регіонах і на окраїнах, менш успішно в губерніях промислового Центру і столичних. Важкі господарські і сімейні обов'язки, безперервні роди, стійкі сімейні стереотипи, збереження "грубоспартанського виховання" дітей галь­мували переміни в сімейному укладі селянських родин.

Те, що ламання традиційних сімейних відносин на селі відбувалося не­легко, засвідчує зростання "злочинів проти союзу шлюбного і родинного" (так їх означали в законодавстві); до них відносили перелюби, жорстоке по­водження подружжя стосовно одне до одного, злочини дітей проти батьків тощо. Від 1843 до 1863 р. по всій Росії за цією категорією злочинів кількість порушених справ зросла від 893 до 1 196, а від 1874 до 1892 р. (у 33 губер­ніях) - від 2 048 до 3 126, на 1913-й (по всій Росії) - до 5 365. Ще два види злочинів - убивство подружжя і батьків - також характеризують напруже­ність стосунків у сім'ї. У 1835-1846 роках за подружнє вбивство щорічно засуджували і засилали до Сибіру 21 чоловіка і 35 жінок, за вбивство бать­ків - відповідно 5 і 1. У 1913 р. по всій Росії за подружнє вбивство було засуджено 298 чоловіків і 107 жінок, за вбивство батьків - відповідно 86 і 4. Подружні вбивства і вбивства батьків здійснювали майже винятково селяни, і зростання цього виду злочинів перевищувало збільшення кількості інших видів, зокрема вбивств.

Умови життя в містах, особливо у великих та індустріальних, поши­рення освіти, ліберальніші закони, преса і література сприяли поліпшенню правового і фактичного становища жінок і дітей у сім'ї. Однак у середовищі міських низів домінували патріархально-авторитарні цінності, які живилися великим напливом сільського населення. Селяни, які проживали в містах по­стійно чи тимчасово, гальмували зміни в сімейних відносинах. Це стосуєть­ся і селян, які не змінювали своєї станової належності, і тих, які переходили до стану міщан чи купців. Гуманізація сімейних стосунків мала більший ус­піх у родинах багатих купців-підприємців. Російська література цього пе­ріоду, насамперед твори А. Чехова і В. Короленка, яскраво змальовують жит­тя дітей міських низів.

Дворянство та інтелігенція ще від середини XIX ст. стали піонерами переходу від патріархально-авторитарних до егалітарних сімей, до демокра­тичних відносин у сім'ї. Суспільне піднесення 1850-1860-х років сприяло підвищенню інтересу освіченого суспільства до жіночого питання. Громад­ська думка, педагогічна наука ратували за партнерські, гуманні стосунки між батьками і дітьми. Під впливом вимог громадськості було зроблено спробу створити новий Цивільний кодекс, який би забезпечував правову рівність усіх членів сім'ї, захищав їхні права, розширював автономію подружжя і ді-

Росія в другій половині XIX ст.

тей. Фемінізм (рух за права жінок), почавшись на зламі 1850-1860-х років, поступово розвивався: наприкінці XIX ст. сформувалася мережа жіночих ор­ганізацій, що домагалися рівноправності жінок по всій країні. Однак не вар­то перебільшувати розмірів ні феміністичного руху, ні демократизації сто­сунків у сім'ях освічених кіл. Російська художня література дає численні приклади існування пережитків патріархально-авторитарних стосунків у родинах дворян та інтелігенції. Патріархальні відносини домінували і в ім­ператорських родинах. Наприклад, Олександр III був досить суворим бать­ком і не терпів непослуху дітей. Однією з ознак архаїчності шлюбно-сімей­них відносин серед дворян та інтелігенції було те, що їх не розглядали як особисту справу кожної людини. Адюльтер (подружня зрада), гомосексуа­лізм, неповагу до батьків, аборт та деякі інші проступки розглядали як кри­мінальні злочини, тобто як злочини проти суспільства і суспільного порядку, а не як приватну справу.

Повільність демократизації внутрішньосімейних стосунків і розкріпа­чення жінок затримували руйнування монархічної парадигми у свідомості народу, гальмували зміну політичної організації суспільства: звичку до насиль­ства, освячену авторитетом старшинства, люди несли з дитинства у велике життя - на службу в армію, на заводи і фабрики, в установи та інституції.

Розділ 5. Національне питання та національні рухи

Етнічно-конфесійну та соціально-економічну багатоликість Російсь­кої держави в другій половині XIX ст. поглибили реформи 1860-1870-х ро­ків, які створили підґрунтя для індустріалізації та урбанізації. Експансія на Кавказ і в Середню Азію посилила колоніальний характер імперії.

У другій половині XIX ст. росіяни так і не стали "панівним" народом імперії. За переписом 1897 р., вони становили лише 44,31% (деякі дослідни­ки називають й менший відсоток) з більш ніж 125-мільйонного населення країни. За середньою тривалістю життя росіяни поступалися латишам, естон­цям, литовцям, євреям, українцям, білорусам, татарам і башкирам. За ступе­нем урбанізації - 15,85% - вони посідали лише дев'яте місце серед етносів Росії. Поміж мешканців 19 великих міст (з населенням понад 100 тис. осіб) росіяни переважали лише в дев'яти - Москві (95%), Тулі (95,9%), Саратові (88,8%), Петербурзі (86,5%), Ростові (79,2%), Астрахані (76,7%), Казані (73,4%), Харкові (63,2%), Києві (54,2%). У десяти містах західної, південної та східної периферії росіяни становили менше ніж половину населення. На 1897 р. росіяни становили лише 40% спадкової (родової) знаті імперії. Пись­менними (вміли читати) були 29,3% росіян (чоловіки - 44,9%, жінки - 14,7%).

У своїй національній політиці царський уряд дотримувався традицій­них засад, вище цінуючи лояльність, професійну компетентність і знатне по­ходження, аніж конфесійну чи етнічну належність. Однак від 60-х років

Національне питання та національні рухи

XIX ст. стали помітними в національній політиці тенденції до форсованої інтеграції, адміністративної уніфікації та мовно-культурної русифікації.

Більшість дослідників такий поворот у національній політиці пояс­нює кількома причинами. Однією з основних стала неминуча після про­граної Кримської війни установка на модернізацію Росії, пов'язана, як за Петра І та Катерини II, з адміністративною систематизацією й уніфікацією державного і політичного устрою. Наскільки послідовно цю інтеграцію про­водили в окремих регіонах імперії, дає уявлення приклад проведення реформ 60-70-х років, які не були автоматично поширені на всі області з неросійсь­ким населенням, а спочатку тільки на "внутрішні" райони (Середнє По­волжя, Урал, Східна та Південна Україна, Бессарабія), потім - обережно і поетапно - на ті області, де домінувала "чужа" іноетнічна еліта ("західні провінції", Закавказзя, Балтія, Царство Польське) і майже не торкнулися ні автономної Фінляндії, ні населеної "інородцями" Азії.

Новим чинником і суттєвою силою, що впливала на російську полі­тику, були національні рухи неросійських народів. Разом з революційними рухами вони стали явищем, що розглядалося як небезпека для стабільності та єдності імперії; ці рухи придушували за допомогою репресій, а також заходами уніфікації та русифікації. Від 60-х років на урядову політику впли­вав російський націоналізм, який сформувався в протистоянні з національ­ними рухами неросійських народів.

Зміна урядового курсу відбувалася також під упливом національної політики в європейських державах, де модернізація в другій половині XIX ст. вступила в завершальну фазу. Наприклад, Франція й Велика Британія інте­грували свої національні меншини більше, ніж Росія, а Австрія і Німеччина від 1860-х років проводили достатньо успішну політику зі створення сучас­них націй у рамках імперії. На російську політику впливали й зовнішньо­політичні цілі та обставини. Зокрема, політика стосовно кримських татар і вірмен залежала від стосунків Росії з Османською імперією, стосовно румун Бессарабії - визначалася з урахуванням виникнення румунської національ­ної держави, стосовно українців - впливами з Австро-Угорщини.

Результати нової, спрямованої на посилену інтеграцію неросійського населення, російської політики були двоякими. З одного боку, в Російській імперії панував спокій і порядок, між 1864 і 1905 р. не було жодного знач­ного заворушення неросійського населення; національні рухи більшості "мо­лодих" народів було "підморожено". З іншого боку, ця ж політика сприяла мобілізації проти Росії не тільки освічених еліт, але й широких прошарків населення "старих" націй, наприклад, серед поляків, вірмен, а також мусуль­ман Середньої Волги. Політика культурної русифікації та дискримінації за­гострювала національне питання і посилювала революційний рух, у якому найактивнішу участь брали представники неросійських народів.

Загальмувати розвиток національних рухів вдалося тільки на короткий час й тому, що модернізація створювала передумови для нового піднесення

Росія в другій половині XIX ст.

національних рухів. Емансипація селянства, індустріалізація й урбанізація сприяли формуванню середнього класу в місті й на селі. Утворення середнього класу підготувало міцне соціальне підґрунтя національних рухів і забезпечило загальну інтеграцію і "молодих", і "старих" народів у нові нації. Поширення писемності зробило пропаганду ефективною, сприяло мобілізації одних на бо­ротьбу за національно-культурну автономію, інших - за суверенітет. Розвит­кові національних рухів допоміг російський "визвольний рух", який у війні проти самодержавства використовував і незадоволення національних меншин.

Західний край

Поляки. За результатами перепису 1897 р., у Російській імперії налічувалось 7,9 млн поляків, що становило 6,3% всього населення. Лише у Царстві Польському вони становили більшість - 72% населення. В інших регіонах - на території Білорусі, Литви та Правобережної України - їх частка значно зменшилася. У містах проживало 18,35% поляків. Поляки становили близько 29%, а разом із принаймні частково спольщеними білорусами й литов­цями - 39% спадкових дворян Росії.

Польське питання в національній політиці Олександра II було цент­ральним. Після доволі жорсткої політики Миколи І, спричиненої повстан­ням 1830-1831 р., уряд Олександра II вирішив зробити деякі поступки по­лякам. Було проголошено амністію учасникам Листопадового повстання, скасовано надзвичайний стан, надано можливість полякові зайняти вакантну посаду архієпископа варшавського, відновлено медичну академію у Варша­ві. Уряд намагався стати на шлях співпраці з лояльною польською елітою у справі звільнення селян. Було утворено "Сільськогосподарське товариство", яке незабаром переросло в національну організацію чисельністю 4 000 чле­нів. Призначений головою польського цивільного уряду маркіз А. Вельо-польський обнародував програму, відповідно до якої відновлювалась орієн­тована на Органічний статут 1832 р. автономія Царства Польського з поль­ським самоуправлінням і польською школою. Однак Вельопольському не вдалося знайти в суспільстві широкої підтримки, а повстання 1863 р. по­клало край спробам провести в Польщі реформи "зверху".

Від 1860 р. в Польщі розпочалися масові патріотичні маніфестації, ак­тивну роль в яких відігравало католицьке духовенство. Патріотичний табір поділявся на демократів, які виступали за підготовку повстання, і лібералів, прихильників мирних засобів боротьби. Прихильників повстання називали "червоними". Це був широкий демократичний блок, який склали револю­ціонізована і безземельна шляхта, офіцери, дрібна міська буржуазія, інтелі­генція, офіцерство. Однак серед "червоних" не було єдності, вони поділялися на правих (поміркованих) і лівих (радикалів). Праві робили ставку на шляхту й остерігалися широкого селянського руху. Вони визнавали рівність націо­нальних прав білорусів, литовців, українців з поляками, але виступали за єдину незалежну Польщу (Річ Посполиту) в кордонах 1772 р. Ліві розрахо-

Національне питання та національні рухи

вували на селянську революцію. Успіх повстання, на їхню думку, було га­рантовано лише в союзі з російськими революціонерами. Вони визнавали права на національне самовизначення литовців, українців і білорусів. Лібе­ральні кола польської шляхти і буржуазії на чолі з А. Вельопольським (їх називали "білими") виступали за політичну автономію Царства та приєднан­ня, згідно з кордонами 1772 р., литовських, білоруських та українських земель. Ліберали прагнули досягнути мети завдяки тиску західноєвропейських кра­їн на російську владу.

Поштовхом для безпосередньої підготовки "червоними" повстання став розстріл царськими військами патріотичної демонстрації у Варшаві в лютому 1861 р. Восени 1861 р. розрізнені революційні групи Варшави утво­рили міський Комітет руху, перейменований у червні 1862 р. на Центральний національний комітет (ЦНК). Провідну роль у ньому відігравали Я. Домб-ровський, 3. Падлевський, Б. Шварце, А. Гіллер. У підготовці до повстання брали участь і члени "Комітету російських офіцерів у Польщі", одним із за­сновників і керівників якого був українець А. Потебня. ЦНК утворив таємні комітети в Польщі, Литві, Білорусі, Правобережній Україні. Ліві "червоні" вели переговори з О. Герценом у Лондоні й домовилися про взаємну під­тримку. Повстання було призначено на весну 1863 р. Намагаючись посла­бити організації "червоних", уряд з ініціативи А. Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, в яких було чимало змовників. Це повідомлення змусило ЦНК, військовим керівником якого після арешту Я. Домбровського став 3. Падлевський, при­значити повстання на січень 1863 р.

Проти ночі 11 січня 1863 р. на заклик ЦНК загони повстанців напали на царські гарнізони, що і стало початком повстання, ЦНК оголосив себе Тимчасовим національним урядом (ТНУ) і звернувся до польського народу з маніфестом, у якому Польща оголошувалася незалежною країною з рівни­ми правами усіх її громадян перед законом, та декретом про скасування панщини і надання землі у власність селянам із подальшим відшкодуванням поміщикам за втрачені землі. Спеціальне звернення до населення Білорусі та Литви закликало підтримати повстання у Польщі, але в ньому нічого не мо­вилося про національно-політичне самовизначення цих територій. У люто­му 1863 р. ТНУ звернувся із закликом до українських селян приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали цього виступу, тому у збройних за­гонах на Київщині та Волині брала участь переважно польська шляхта. Повстання не було належно підготовлене, дії повстанців були неорганізовані, розрізнені й мали характер партизанської боротьби. "Білі", що приєдналися до повстання, намагались надати йому поміркованого характеру. Вони роз­раховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним со­ціально-політичним планам "червоних". Однак західні держави обмежились лише дипломатичними демаршами. Ще на початку повстання царський уряд оголосив у Царстві військовий стан. До літа 1863 р. сюди було скеровано