Скасування обмежувальних умов Паризького мирного договору 1856 р

У перші роки після приходу до влади Олександра II пріоритетними завданнями російської зовнішньої політики ставали відновлення втрачених після Кримської війни позицій на Балканах і скасування нейтралізації Чор-

Росія в другій половині XIX ст.

ного моря. Це було потрібно для стратегічної мети - зміни режиму проток на користь Росії. Новий міністр закордонних справ (у квітні 1856 р. Олек­сандр II призначив на цю посаду Олександра Горчакова, який мав великий досвід дипломатичної служби, особисті дружні зв'язки з багатьма європей­ськими політиками), усвідомлюючи, що країна потребує тривалого миру, проголосив тимчасову відмову від активної політики в Європі, заявивши, що "Росія зосереджується".

Шукаючи виходу з міжнародної ізоляції, російській дипломатії вдало­ся зіграти на суперечностях між учасниками антиросійського блоку - Фран­цією, Великою Британією та Австрією. У зв'язку з конфліктом між Францією та Австрією з італійського питання (Наполеон III планував захопити Савою, Ніццу та лівий берег Рейну) французький імператор знайшов підтримку в Ро­сії. Франція між тим підтримала Росію на Балканах. Франко-російська спів­праця допомогла зірвати спроби Порти встановити сюзеренітет над Чорно­горією 1858 р.; завдяки узгодженим діям двох держав удалося домогтися автономного статусу для Молдавії та Валахії, що сприяло подальшому утво­ренню Румунії; домовленість між Росією і Францією запобігла австрійському втручанню в справи Сербії, де 1858 р. знову почала правити династія Обре-новичів.

19 лютого (3 березня) 1859 р. в Парижі між Росією і Францією було підписано таємний договір, за яким Росія зобов'язувалася зберігати нейтра­літет під час війни Франції з Австрією, а також утримати Пруссію від втру­чання у війну. У квітні 1859 р. Франція і Сардинське королівство оголосили війну Австрії. Нейтралітет Росії полегшив перемогу Франції і Сардинії над Австрією, що привело до об'єднання Італії 1861 р.

Однак франко-російська згода виявилась нетривкою. Відносини між Ро­сією і Францією ускладнилися через підтримку останньою польського повс­тання 1863 р. Одначе події в Польщі сприяли зближенню Росії з Австрією і Пруссією, яких лякала можливість поширення повстання на польські землі в їхньому складі. Коли в червні 1863 р. уряди Парижа, Лондона і Відня ста­ли вимагати певних гарантій для Польщі, то російський міністр закордонних справ відмовився навіть обговорювати це питання. Дипломатичний виступ західноєвропейських великих держав проти Росії в польському питанні змі­нив європейську розстановку сил - він означав втрату надій Росії на підтрим­ку Франції у справі перегляду Паризького договору 1856 р. Свої завдання Петербург розраховував тепер вирішити з допомогою Пруссії. Прусський канцлер Отто Бісмарк, який розпочав об'єднання німецьких земель, розра­ховував на невтручання Росії в німецькі справи, обіцяючи підтримку росій­ській дипломатії щодо скасування деяких статей Паризького трактату.

Тим часом конфлікт між Пруссією й Австрією через гегемонію в Ні­мецькому союзі вилився у війну. Після перемоги прусської армії в липні 1866 р. біля Садової Олександр II надіслав до Берліна вітальну телеграму, де

Зовнішня політика

- зміни режиму проток (у квітні 1856 р. Олек- ова, який мав великий ки з багатьма європей-ребує тривалого миру, в Європі, заявивши, що

:ькій дипломатії вдало-ійського блоку - Фран-[фліктом між Францією нував захопити Савою, іайшов підтримку в Ро-І>ранко-російська спів-юзеренітет над Чорно-сав удалося домогтися тяло подальшому утво-апобігла австрійському іравити династія Обре-

зсією і Францією було їлася зберігати нейтра-мати Пруссію від втру-королівство оголосили Франції і Сардинії над

сою. Відносини між Ро-ньою польського повс-нню Росії з Австрією і ання на польські землі і, Лондона і Відня ета­пі міністр закордонних [ипломатичний виступ хтьському питанні змі-надій Росії на підтрим-1856 р. Свої завдання то Пруссії. Прусський іецьких земель, розра-іючи підтримку росій-ізького трактату, через гегемонію в Ні-зусської армії в липні вітальну телеграму, де

 

заявляв про бажання підтримувати злагоду з Пруссією, бачити її "сильною, могутньою, процвітаючою", але одночасно радив переможниці виявити по­міркованість.

Між Росієї та Пруссією 1868 р. було досягнуто усної домовленості, за якою в разі франко-прусської війни Росія зобов'язувалася не тільки зберіга­ти нейтралітет, а й скерувати до кордонів Австро-Угорщини 100-тисячну ар­мію. Пруссія офіційно підтвердила свою обіцянку підтримати Росію при пере­гляді Паризького трактату.

У липні 1870 р. Франція оголосила війну Пруссії. За кілька днів Росія виступила із заявою про нейтралітет. Нейтральну позицію зайняли також Велика Британія та Італія, Австро-Угорщина вичікувала. Після катастрофи 1 вересня 1870 р. під Седаном, коли разом із військами здався в полон сам ім­ператор, Франція фактично припинила опір. О. Горчаков вирішив цим скорис­татися. 19 (31) жовтня 1870 р. він надіслав дипломатичним представникам Росії у Великобританії, Франції, Австро-Угорщині, Італії та Туреччині цирку­ляр, в якому уряди цих країн повідомлялися, що Росія більше не вважає себе пов'язаною постановами Паризького трактату. Окрім того, султанові довели до відома, що Росія анулює додаткову конвенцію, яка визначала чисельність і роз­міри військових суден, що їх обидві держави могли тримати на Чорному морі.

Пруссія запропонувала скликати конференцію держав, які підписали Паризький мир, щоб розглянути питання, порушене в циркулярі Горчакова. В січні 1871 р. таку конференцію було скликано за участю Росії, Туреччини, Німеччини, Австро-Угорщини, Великобританії, Італії та Франції. 1 (13) бе­резня 1871 р. її учасники підписали Лондонську конвенцію, що скасовувала положення про "нейтралізацію" Чорного моря і дозволяла мати Росії й Ту­реччині необмежену кількість своїх військових суден. Водночас у конвенції підтверджувався принцип закриття чорноморських проток для військових су­ден усіх країн у мирний час, але турецький султан міг відкривати їх для військових кораблів дружніх країн. Цей договір регулював режим Босфору і Дарданелл аж до Першої світової війни.

Зближення Росії та Німеччини тривало. 24 квітня (6 травня) 1873 р. було підписано російсько-німецьку військову конвенцію про взаємодопомогу в разі нападу на одну з них третьої країни. Німеччина розраховувала вико­ристати допомогу на випадок війни з Францією, а Росія - з Великобританією. У травні 1873 р. Олександр II та Горчаков прибули до Відня, щоб домогти­ся від Франца Йосифа приєднання до конвенції Австро-Угорщини. Франц Йосиф погодився лише на підписання політичної конвенції, не бажаючи пов'язувати себе військовими обіцянками. Конвенцію було підписано 25 трав­ня (6 червня) 1873 р. в Шенбрунні, під Віднем. 11 (23) жовтня 1873 р. Ні­меччина приєдналася до російсько-австрійської політичної конвенції. Так оформився "Союз трьох імператорів", хоча формально угода, яку вони під­писали, не мала союзницьких зобов'язань.

■■^^^

 

"Союз трьох імператорі суперечності між учасн гегемонії Німеччини на Балканах. Вимальовува Габсбурґів, спрямоване Близькому Сході.

2. Росія і ба Російс

Національно-визі

османського поневолеї

справи спричинили в сі

Навесні 1875 р. в

нулося на Боснію. Лип

чина запропонували с

між Портою і повстанг.

Австро-Угорщини Д. А

реформ для Боснії та Г

реформ, однак не поспі

У квітні 1876 р.

придушено. Дії туреш

ливо в Росії, де розпо^с

У травні 1876 р. Росія

кий меморандум, за як

становища балканськи

ві Туреччини в Стамс

"молодотурки", які в

підвладних Порті нар

Становище на Б

бія та Чорногорія розі

очолив відставний ро

мена кілька тисяч рс

пожертвувань для се

одяг, продукти, спорз

зазнали поразки, і в:;

Порті, надісланий 18

перемир'я на основі с

у своїх західних губе

За цих обстави

цію європейських де

прикінці грудня 181

Туреччиною вимогу

Зовнішня політика

"Союз трьох імператорів", хоча і дещо зміцнив позиції Росії в Європі, через суперечності між учасниками був приречений. Росія не могла допустити ні гегемонії Німеччини на континенті, ні розширення австрійської експансії на Балканах. Вимальовувалась перспектива союзу монархій Гогенцоллернів і Габсбурґів, спрямованого проти інтересів Росії та Франції в Європі і на Близькому Сході.

2. Росія і балканська криза середини 70-х років. Російсько-турецька війна 1877-1878 р.

Національно-визвольний рух народів Балканського півострова проти османського поневолення і втручання європейських держав у балканські справи спричинили в середині 70-х років XIX ст. чергову східну кризу.

Навесні 1875 р. вибухнуло повстання в Герцеговині, яке згодом переки­нулося на Боснію. Лише в серпні 1875 р. Росія, Австро-Угорщина та Німеч­чина запропонували султанові послуги своїх консулів для посередництва між Портою і повстанцями. В ноті, яку підготував міністр закордонних справ Австро-Угорщини Д. Андраші від імені трьох держав, було викладено проект реформ для Боснії та Герцеговини. Турецький уряд погодився на проведення реформ, однак не поспішав з їх виконанням.

У квітні 1876 р. розпочалося повстання в Болгарії, яке було жорстоко придушено. Дії турецької влади обурили європейську громадськість, особ­ливо в Росії, де розпочався широкий рух на підтримку балканських слов'ян. У травні 1876 р. Росія, Німеччина й Австро-Угорщина підписали Берлінсь­кий меморандум, за яким Туреччина мала провести реформи для полегшення становища балканських слов'ян. Напередодні вручення меморандуму урядо­ві Туреччини в Стамбулі відбувся двірцевий переворот. До влади прийшли "молодотурки", які виступали за рішуче придушення національних рухів підвладних Порті народів.

Становище на Балканах знову загострилось. 18 (ЗО) липня 1876 р. Сер­бія та Чорногорія розпочали військові дії проти Туреччини. Сербську армію очолив відставний російський генерал М. Черняєв, який зібрав під свої зна­мена кілька тисяч російських добровольців. У самій Росії розгорнувся збір пожертвувань для сербів і чорногорців. На зібрані гроші купували зброю, одяг, продукти, споряджали шпиталі. В ході воєнних дій серби і чорногорці зазнали поразки, і від повного розгрому їх врятував російський ультиматум Порті, надісланий 18 (30) жовтня 1876 р. Порта погодилася на двомісячне перемир'я на основі статусу-кво. Росія ж провела часткову мобілізацію військ у своїх західних губерніях.

За цих обставин Лондон запропонував скликати міжнародну конферен­цію європейських держав для обговорення балканських справ. Скликана на­прикінці грудня 1876 р. конференція в Константинополі поставила перед Туреччиною вимогу надати автономію Боснії, Герцеговині та Болгарії. Сул-

Росія в другій половині XIX ст.

тан відхилив вимогу автономії, але оголосив про формальну рівність християн і мусульман на території Османської імперії.

Готуючись до війни, що ставала очевидною, російська дипломатія спро­бувала востаннє організувати перед Портою демарш держав - учасниць Константинопольської конференції. З російської ініціативи 19 (31) березня 1877 р. було підписано Лондонський протокол шести європейських держав (Росії, Великобританії, Франції, Австро-Угорщини, Німеччини та Італії), який зобов'язував турецького султана провести реформи в християнських облас­тях на Балканах. Порта відкинула протокол, вважаючи його втручанням у свої внутрішні справи.

У Ставці російського головного командування в Кишиневі 12 (24) квіт­ня 1877 р. Олександр II підписав маніфест про оголошення війни Туреччи­ні. Порта заявила, що приймає Лондонський протокол і звернулась до Фран­ції за посередництвом у переговорах з Росією, але одержала відмову. Воєнні дії розгорнулися на двох фронтах - Балканському і Закавказькому. При штабі російської армії на Балканах, яку очолював брат царя Микола Миколайо­вич, був і Олександр II. У травні 1877 р. російські війська вступили на тери­торію Румунії і форсували Дунай. Парламент Румунії проголосив повну не­залежність країни. Передовий загін під командуванням генерал-лейтенанта Й. Гурка, до складу якого входило й болгарське ополчення, перейшов Балка­ни і захопив міста Казанлик, Калофер і Стару Загору. Незабаром, після важ­ких боїв, у руках росіян опинився і Шипкинський перевал. Західний загін російської армії під командуванням генерал-лейтенанта М. Криденера разом із румунськими військами захопив фортецю Нікополь на болгарському березі Дунаю. Головні сили противника на цьому напрямі зосереджувалися у фор­теці Плевна, гарнізон якої під командуванням Осман-паші налічував 16 тис. осіб. У другій половині липня російська армія зробила дві невдалих спроби оволодіти Плевною. Закінчився невдачею наприкінці літа й третій штурм Плевни. Після величезних втрат росіяни перейшли до облоги фортеці.

Наближалася зима. Турки утримували Плевну, росіяни - Шипку. "На Шипці все спокійно", - повідомляло командування. Від вересня до грудня 1877 р. росіяни і болгари втратили на Шипці 9 500 осіб обмороженими, хво­рими і замерзлими. Після двох невдалих спроб Осман-паші прорватися з Плевни, фортеця капітулювала 28 листопада (10 грудня) 1877 р. Шлях у Південну Болгарію було відкрито. У війну проти Туреччини вступила Сербія, яка виставила до 82 тис. вояків. 6 (18) грудня 70-тисячний корпус Й. Гурка, здійснивши виснажливий перехід через Балкани, спустився в Софійську до­лину і рушив на Софію, а потім - на Філіппополь (Пловдив).

Тим часом війська під командуванням генерала М. Скобелєва мали ви­вести з боротьби угруповання, яке блокувало Шипкинський перевал. Скобе-лєв пройшов через Балкани на захід від Шипки і вийшов у тил укріпленого табору Шейново. Внаслідок боїв біля Шипки-Шейново наприкінці грудня

Зовнішня політика

1877 р. 20-тисячне турецьке угруповання капітулювало, а 8 (20) січня 1878 р. війська Скобелєва зайняли Адріанополь. Тут 19 (31) січня 1878 р. було під­писано перемир'я. На Кавказькому фронті основні сили російської армії за підтримки грузинських загонів захопили фортеці Баязет, Ардаган і після три­валої облоги 18 (30) листопада 1877 р. - Каре.

Воєнна поразка Туреччини ставала очевидною. Перед загрозою втру­чання в російсько-турецький конфлікт інших європейських країн Росія зму­шена була відмовитися від плану захоплення Константинополя, зупинивши свої війська за 12 км від нього, в містечку Сан-Стефано. Тут 19 лютого (3 бе­резня) 1878 р. було підписано прелімінарний (попередній) мирний договір Росії з Туреччиною, за яким проголошувалася повна незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії, які ще й отримували значні територіальні надбання. Болгарія (разом з Македонією) ставала васальним князівством, пов'язаним із Туреччиною сплатою данини; турецькі війська виводилися з її території; князя обирало населення, його владу обмежували Народні збори; упродовж двох років у Болгарії залишалися російські війська і російська адміністра­ція. У християнських провінціях Туреччина мала провести реформи, запро­поновані Константинопольською конференцією (в Боснії і Герцеговині) або запровадити особливий регламент (в Епирі, Фессалії, на Криті). Росії повер­нули Південну Бессарабію, фортеці Ардаган, Каре, Батум і Баязет у Закав­каззі. Пункт про зміну проток на користь Росії, який був у проекті договору, в остаточному тексті було знято на вимогу Горчакова, який остерігався між­народних ускладнень. Розмір контрибуції, яку Туреччина мала виплатити Росії, становив 310 млн руб.

Умови Сан-Стефанського мирного договору, які значно посилювали позиції Росії на Балканах і на Кавказі, спричинили незадоволення європей­ських держав, особливо Великобританії та Австро-Угорщини. Під їхнім на­тиском російський уряд погодився на скликання загальноєвропейського конгресу для перегляду умов Сан-Стефанського мирного договору. Конгрес відкрився 1(13) червня 1878 р. в Берліні й працював рівно місяць під голо­вуванням німецького канцлера Бісмарка. В роботі конгресу брали участь пред­ставники Росії, Туреччини, Великої Британії, Німеччини, Австро-Угорщини, Франції та Італії - на рівні канцлерів, міністрів та послів. Спостерігачами були представники від балканських країн - Греції, Румунії, Сербії, Чорно­горії, Ірану та Вірменської церкви. Російська делегація, яку очолював О. Гор-чаков, пішла на серйозні поступки Європі. Конгрес визнав незалежність Сербії, Чорногорії і Румунії, але вніс зміни в їх нові кордони. Територію Чорного­рії зменшили, а Сербія, навпаки, отримала нові території на півдні та пів­денному сході (в обмін на зобов'язання підписати з Австро-Угорщиною тор­гову або митну конвенцію і побудувати залізницю Бєлград-Ніш). Румунія, окрім незалежності, здобувала Північну Добруджу. Втричі зменшено терито­рію Болгарії: під владою Туреччини залишили Фракію і Македонію; іншу час-

Росія в другій половині XIX ст.

тину Болгарії розділено по Балканському хребту - на північну, яка ставала васальним від Туреччини Князівством з виборним князем, та південну - Схід­ну Румелію, автономну турецьку провінцію, якою керував губернатор із хрис­тиян, котрого призначав султан. Термін перебування російських військ на території Князівства обмежено до 9 місяців. Австро-Угорщина одержала право на окупацію Боснії та Герцеговини і на адміністративне управління ни­ми, а також контроль над судноплавством по Дунаю. До Великобританії від­ходив острів Кіпр, який вона окупувала в ході війни. Росія повертала собі Південну Бессарабію, отримувала Каре, Ардаган і Батум. Конгрес підтвер­див постанову Паризького трактату 1856 р. і Лондонської конференції 1871 р. про режим проток.

Рішення Берлінського конгресу в Росії було сприйнято як поразку ро­сійської дипломатії. О. Горчаков писав цареві: "Берлінський трактат є най-чорнішою сторінкою в моїй службовій кар'єрі". "І в моїй також", - додав на донесенні міністра Олександр II. Війна спричинила важкі людські та матері­альні втрати. Понад 250 тис. осіб полягли в боях, померли від ран і хвороб заради химерної ідеї утвердження на Балканах.