Європейська політика Миколи І 4 страница

Біля великих монастирів виникали скити - поселення ченців-пустель-ників. Особливим видом монастирів була пустинь - невеликий монастир або навіть самітна келія. На початку XIX ст. виникла Оптина пустинь, скит біля Козельська (Калузька губернія). Більшість часу пустельники проводили у своїх келіях, перебуваючи в молитвах чи роздумах. Своєю мудрістю та порадами і серед звичайних людей, і серед інтелектуалів прославилися три старці Оптиної пустині - Леонід, Макарій та Амвросій. Наприкінці 1840-х років Макарій став духовним наставником одного з чільних слов'янофілів -І. Киреєвського. Вони співпрацювали у підготовці публікацій багатьох бого­словських творів. В Оптиній пустині побувало багато відомих світських осіб, серед них і М. Гоголь. Велику популярність здобув монах Саровської пус­тині (монастиря, розміщеного в Тамбовській губернії) Серафим. Син курсь­кого купця Сидора Мошкіна, він після прийняття чернечого сану добровільно обрав самітництво і весь час проводив у постах і молитвах. Щорічно тисячі людей відвідували це віддалене місце, щоб почути з вуст старця слово Боже, а декого він молитвою вилікував від важких недуг. У 1903 р. Синод РПЦ кано­нізував Серафима Саровського.

Міські мешканці. Наприкінці XVIII ст. остаточно сформувався і місь­кий стан. У 1775 р. було запроваджено поділ міського стану на гільдійське купецтво, міщанство і цехових. Купецтво було розділено на три гільдії на

Росія в першій половині XIX ст.

основі оголошеного капіталу, від якого залежало їхнє оподаткування. Місь­ке положення 1785 р. зберегло класифікацію 1775 р. та її засади - величину заявленого капіталу та рід занять, але ввело одну нову соціальну категорію міського стану - родовитих громадян, до якого входили великі купці та бан­кіри. Реформа 1775-1785 років перетворила гільдійське купецтво на приві­лейований прошарок міського населення, тому що купецтво звільнялося від подушного податку, опіки посадської общини, рекрутська повинність для нього замінялася грошовим внеском. Однак тепер належність до купецтва перестала бути спадковою: купецькі привілеї купували, а не успадковували. Це означало, що будь-хто з міських мешканців міг записатися в купці й на­бути привілеї, але в цьому випадку він мав оголосити капітал і платити гіль­дійський збір, який становив 1% від заявленого капіталу. Якщо збору не сплачували, то купець автоматично переходив у лави міщан і за ним числи­лася недоїмка.

У 1832 р. було утворено нову привілейовану станову категорію - по­чесних громадян двох ступенів (спадкові та особисті), яким надавали такі привілеї: звільнення від рекрутчини, тілесних покарань, від подушного по­датку та інших державних повинностей. Спадкове почесне громадянство надавали з народження дітям особистих дворян і дітям православних свя­щеників, які закінчили духовну академію або семінарію; за клопотанням -купцям першої і другої гільдій, які перебували без виходу у своїй гільдії відповідно 10 і 20 років, нагородженим орденом, їхнім дітям, а також артис­там, художникам, науковцям з ученим ступенем і особам, які мали ранговий класний чин. Особисте почесне громадянство присвоювали з народження дітям священиків без спеціальної освіти; за клопотанням - особам, які за­кінчили університет і деякі вищі навчальні заклади, а також чиновникам, які за своїм чином не мали права на особисте дворянство. Спадкове почесне громадянство мало велику перевагу перед званням купця - воно було спад­ковим і тому привабливішим для людини, яка прагнула набути більших осо­бистих і майнових прав.

До міщан належало особисто вільне населення міст. Вони становили майже третину міських мешканців. Однак не всі міщани жили в місті. За­звичай розбагатілі селяни, які викупилися на волю і які перейшли в стан міщан, "приписувалися" до того чи того міста, але далі жили в селі, де мали свою справу. Міщани платили подушний податок, відбували рекрутчину та інші грошові й натуральні повинності. Категорія міщан безперервно зроста­ла, тому до неї входили насамперед купці, які розорялися або не мали до­статнього капіталу для відновлення купецьких прав, по-друге, цехові, які розорялися або міняли професійну орієнтацію, по-третє, селяни, які мігру­вали до міста.

Згідно з Ремісничим положенням 1785 р. і Статутом цехів 1799 р., всі ремісники мали записатися в цехи: корінні міські ремісники - як довічно-

цехові з правами цехові - без записаних у 7% від усіх і дину XIX ст.

На 1858 виглядав так: міщани- 1705 Сільські ка розрядів: 1) які належали належали імпера-1764-1811 роках за переписом закріплені за лейованих, або вання, права статусу, місця

Поміщиць ванням кріпосного них - 1 467 фабрик. Питома лення країни ях, у Литві, У північних і 2 до 12%. Зо Сибіру їх нал фактично повністк рекрути, засилати їхній статок, а нови, передавати

Сучасни особливо там ніх" заробітків ність всередині домотканий

До розряду лення і корінних сошні селяни Закавказзя, державних ляни платили

 

 

Економіка та соціальне життя

цехові з правами міщанства, а зайшлі з інших міст і селяни - як тимчасово-цехові - без станових прав міщанства. Завдяки цим заходам кількість цехів і записаних у них ремісників поступово зростала і до 1858 р. охопила майже 7% від усіх міських мешканців. Але цехи існували не в усіх містах: на сере­дину XIX ст. - у 180.

На 1858 р міський стан Європейської Росії (без Польщі та Фінляндії) виглядав так: почесні громадяни - 10,9 тис, гільдійське купецтво - 204,8 тис, міщани - 1705,9 тис, цехові - 145 тис. осіб чоловічої статі.

Сільські мешканці. Селянство на середину XIX ст. поділялося на кіль­ка розрядів: 1) державні, які належали державній скарбниці; 2) поміщицькі, які належали спадковому дворянству; 3) двірцеві, або удільні (від 1797 р.), які належали імператорській родині; 4) економічні (ця категорія існувала в 1764-1811 роках і була утворена з колишніх монастирських селян, а потім, за переписом 1815 р., переведена до складу державних селян); 5) посесійні, закріплені за посесійними мануфактурами. Усі вони належали до неприві-лейованих, або податних, прошарків населення, які не мали свободи пересу­вання, права вибору занять, прикріплювалися спадково до свого соціального статусу, місця проживання, общини та власника.

Поміщицькі селяни були найчисельнішою категорією. Перед скасу­ванням кріпосного права їх налічувалося 23,1 млн осіб обох статей, серед них - 1 467 тис. дворових і 543 тис. приписаних до приватних заводів і фабрик. Питома вага кріпосних селян тоді становила 37% від усього насе­лення країни. Більшість їх проживала в центральних російських губерні­ях, у Литві, Білорусі та Україні, де вони становили від 50 до 70% населення. У північних і південних (степових) губерніях кріпосні селяни становили від 2 до 12%. Зовсім не було кріпосних селян в Архангельській губернії, а в Сибіру їх налічувалося 4,3 тис. осіб, здебільшого дворових. Кріпосні селяни фактично повністю залежали від власників, які могли здавати їх без черги в рекрути, засилати до Сибіру, карати ("без каліцтва"), забирати в них весь їхній статок, а самих селян продавати, дарувати, закладати в кредитні уста­нови, передавати у спадок.

Сучасників вражала надзвичайна бідність російських поміщицьких сіл, особливо там, де були малородючі землі й не було можливості для "сторон­ніх" заробітків: бідні хати під соломою, які часто топилися по-чорному, бід­ність всередині: дерев'яні столи, лави і полаті, дерев'яний і глиняний посуд, домотканий одяг, традиційні постоли.

До розряду державних селян належали різні групи сільського насе­лення і корінних російських територій, і приєднаних земель: колишні чорно­сошні селяни, економічні, не закріпачене селянство Балтії, Білорусі, України, Закавказзя, Поволжя, Сибіру. Наприкінці 50-х років XIX ст. всіх категорій державних селян налічувалося майже 19 млн осіб обох статей. Державні се­ляни платили подушний податок, виконували різні грошові та натуральні по-

Росія в першій половині XIXст.

винності. Становище державних селян було нестійким. Раніше їх могли шляхом "пожалувань" перевести в розряд поміщицьких. Олександр І припинив роз­давання їх у приватні руки, але не захистив від інших форм закріпачення: переведення у військові поселення або передавання в удільне відомство. У Балтії, Литві, Білорусі і на Правобережній Україні сотні тисяч державних се­лян було здано в оренду (посесію) приватним особам.

Проміжне становище між державними і поміщицькими селянами зай­мали удільні селяни. На 1858 р. кількість удільних селян налічувала 1,7 млн обох статей. Вони мешкали в 37 губерніях, причому більшість їх було зосе­реджено у двох поволзьких - Самарській і Симбірській. Окрім виплати по­душного податку, відбування рекрутчини та інших державних повинностей, удільні селяни платили також оброк на користь імператорської сім'ї. Деякі члени імператорської родини мали і своїх кріпосних. Велика княгиня Олена Павлівна (дружина великого князя Михайла Павловича) володіла маєтком Карлівка з 54 тис. кріпосних селян у Полтавській губернії.

У першій половині XIX ст. більшість селян Європейської Росії про­живала в складі соціальної організації, яку селяни називали "миром", осві­чені люди - "общиною" чи "сільською общиною", адміністрація - "позе­мельною общиною". Община мала свої особливості в державних, удільних і поміщицьких селян.

Велика роль общини в житті селян визначалася кількома обставинами - колективним землеволодінням, черезсмужжям і круговою порукою у ви­конанні фінансових зобов'язань перед державою і поміщиком. Держава або поміщик передавали в користування (але не у власність) общини землю, яку община розподіляла між окремими господарствами. Через те, що селяни во­лоділи землею черезсмужно (кожне господарство мало кілька невеликих ді­лянок землі в різних місцях), землекористування обов'язково мало регулю­ватися: всі підпорядковувалися єдиній сівозміні, розпочинали і закінчували сільськогосподарські роботи одночасно.

У російських селян, на відміну від українських чи білоруських (тут іс­нували подвірне землеволодіння і землекористування), община була пере­дільною. Відповідно до норм звичаєвого права, кожен чоловік, досягнувши 18 років, мав право на отримання своєї частки з общинної землі, і ця частка подвоювалася після його одруження. Земельний фонд общини був достатньо стабільний, у той час як населення зростало і склад сімей змінювався. Звід­си періодично виникала потреба в переділі землі між господарствами для підтримання між ними рівності в землекористуванні.

Община розподіляла і збирала загальнодержавні податки та повин­ності, організовувала селян на виконання натуральних повинностей (рекрут­ської, дорожної). Усі господарства стосовно виплати податків і повинностей були пов'язані круговою порукою. Це означало, що податок виплачувало не окреме господарство, а община в цілому. За звичаєм, на общину було покла-

Економіка та соціальне життя

дено розслідування і суд з цивільних справ і кримінальних злочинів, окрім вбивств, грабунків, здійснених на території общини. Община виконувала поліцейські функції: підтримувала громадський порядок, контролювала вихід з неї тощо; представляла інтереси окремих селян перед поміщиком і дер­жавними, церковними та іншими установами; за законом і звичаями вико­нувала функції соціального захисту: допомагала бідним, хворим, сиротам. До початку XIX ст. община вибирала священика, організовувала релігійні свята та молебні, піклувалася станом церкви і причту.

Від дитинства селянин звикав до стереотипів і зразків поведінки, які були в сім'ї та общині, до строгої зовнішньої регламентації свого життя, до підпорядкування своєї поведінки сімейним та суспільним інтересам; у нього вироблялася здатність до злиття свого "я" з общинним "ми". Тому ні ототожнення себе з общиною, ні вимушене підпорядкування волі більшості не сприймав як насильство, як порушення його прав.

У соціальній структурі населення Росії на чільному місці були станові категорії однодворців, козаків і різночинців. Однодворці - нащадки служи­лих людей, розташованих переважно в Курській, Орловській і Воронезькій губерніях, де були засічні смуги, які вони охороняли. За службу вони, як і дворяни, отримували ділянки землі й звільнялися від різних податків і збо­рів. Деякі з однодворців мали навіть кріпосних селян. Уже за Петра І на них було накладено подушний податок і рекрутську повинність, а за Миколи І в них відібрали 23 тис. душ чоловічої статі кріпосних селян; але своїми зе­мельними ділянками вони надалі володіли на правах власності. У першій по­ловині XIX ст. однодворців налічувалося до 2 млн осіб обох статей; вони пере­бували, як і державні селяни, у підпорядкуванні міністерства державного майна.

Особливою категорією в становій структурі країни було козацтво. Ко­зацтво становило воєнізовану категорію, у якій все чоловіче населення від 18 до 50 років вважалося військовозобов'язаним, творячи нерегулярну кін­ноту. Несення військової служби звільняло козацтво від рекрутчини, по­душного податку та інших повинностей. За законом, кожна "ревізька душа" отримувала наділ у розмірі 30 десятин. У першій половині XIX ст. козацтво складалося з 9 козацьких військ: Донського, Чорноморського (перетворене на Кубанське), Терського, Астраханського, Оренбурзького, Уральського, Си­бірського, Забайкальського і Амурського. Пізніше було створено Семирі-ченське (в Туркестані) та Уссурійське війська.

Отаманом усіх козацьких військ вважали наступника престолу. На чолі кожного війська стояв наказний (призначений) отаман. Станичних ота­манів обирали на станичних зборах (сходах). Тільки на цій нижній ланці збе­рігався козацький демократизм. Козак з'являвся на службу зі своїм конем, обмундируванням і холодною зброєю. Завдяки доброму бойовому вишколові козацькі частини відіграли важливу роль у війні 1812 р. та в інших війнах.

Росія в першій половині XIX ст.

В офіційній статистиці поняття "різночинець" мало два значення. Пер­ше стосувалося людей, які через певні обставини відкріплялися від свого стану, але на момент перепису не встигали закріпитися за іншим. За зако­ном, вони перебували в перехідному статусі й були зобов'язані через пев­ний час приписатися до якогось стану. У другому значенні різночинцями вважали всіх тих, хто належав до деяких соціальних груп (наприклад, кан­целяристи - дрібні чиновники без класного чину), які мали особливий, більш привілейований юридичний статус, ніж селянство і міський стан, оскільки вони звільнялися від подушного податку і рекрутської повинності, але менш привілейований статус, ніж дворянство. Різночинці були ніби проміжною соціальною групою між податними і привілейованими станами, тому вони не потрапляли в головні стани. У першій половині XIX ст. різночинець - це на­самперед освічений інтелігент, виходець із міщан, духовенства, діяч науки, літератури та мистецтва.

Сім'я та сімейні стосунки

Селянська сім'я. У першій половині XIX ст. життя православних се­лян, особливо їх дитинство і юність, зазвичай, минали в батьківській сім'ї, до якої входили два-три покоління. Цей тип сімейної організації був не тіль­ки родинним, а й господарським союзом, заснованим на поділі праці за ста­тево-віковим принципом. Головою сім'ї (патріархом, або большаком) був прадід, дід чи батько, якому належало провідне становище в сім'ї. Сімейне майно, за винятком приданого дружини, перебувало в колективній власності, але розпоряджався ними большак. Основою внутрішніх сімейних відносин був ієрархізм. Всі підпорядковувалися голові родини, жінки - большусі (дружина голови сім'ї) і чоловікам, молодші за віком - старшим, діти - до­рослим. Ставлення жінки до чоловіка нагадувало ставлення підданого до мо­нарха або кріпосного до поміщика. Статус большухи був дещо вищий, ніж інших жінок, тому що вона мала над ними владу, хоча сама мусіла беззапе­речно підпорядковуватися чоловікові. У разі смерті чоловіка і за відсутнос­ті в домі дорослих чоловіків до неї тимчасово переходила влада большака, але лише доти, поки діти не ставали дорослими і одружувалися.

Метою виховання дітей був розвиток страху Божого, покірності бать­кам, церкві та владі. Влада батька над дітьми була настільки великою, що їх продавали, віддавали в кабалу і "зажив", тобто у використання в оплату за борги. До семи років дітей виховували винятково матері, але від семи років хлопчики поступово переходили під контроль батька, а дівчатка були під наглядом матері, вона навчала їх всьому, що потрібно було знати селянці. З раннього віку діти разом з дорослими брали участь у всіх домашніх і сільсь­когосподарських роботах. До 15 років вони ставали повноцінними праців­никами, які могли виконувати всю селянську роботу.

Народна педагогіка визнавала примус і насильство нормальними і важ­ливими формами впливу на неслухняних дітей. Селяни вважали, що бать-

Економіка та соціальне життя

ківська любов полягає в строгому ставленні до дітей, що покарання завжди йде на користь дитині. Карали фізично не тільки маленьких дітей, а й били і старших, дівчат також. Дуже строгим був контроль за дівчатами до заміжжя і після. Якщо, наприклад, дівчина народжувала нешлюбну дитину, то най­частіше батьки зрікалися і доньки, і її дитини. Особливо жорстоко поводили­ся з жінкою, яка зрадила свого чоловіка: її безжально били і принижували.

Доля російських жінок-селянок була важкою. Народна приказка про­голошувала: "Курица - не птица, женщина - не человек". Більшість росій­ських жінок-селянок виходила заміж до двадцяти років; незаміжніх жінок було небагато і до них ставилися зі зневагою. Через часті вагітності, високі показники смертності, наголос на колективному, а не індивідуальному, смерть дитини сприймали спокійніше, ніж в інших культурах. Вважали, що хвора, скалічена чи позашлюбна дитина є ганьбою для сім'ї.

Через високу смертність чоловіків (частково через військову службу) в російських селах було багато вдів; деколи вдови становили до 30% від за­міжніх жінок села чи общини. Є багато доказів, у народних приказках також, які свідчать про важке вдовине життя. Часто її долю вирішувала община. Як­що жінка була бездітною, то могла повернутися до своїх батьків. Вдова могла також отримати сьому частину домашнього господарства чи стати опікуном своїх синів-спадкоємців. Вдови могли повторно виходити заміж, особливо, як­що вони були ще молодими і могли народжувати дітей.

Кожна селянська сім'я підтримувала тісні стосунки з усіма родичами, які утворювали цілі клани. Селянська сім'я жила в рамках і під опікою об­щини, яка, за звичаєм, мала право втручатися у внутрішні сімейні стосунки і регулювати їх. Поміщик і держава підтримували патріархальну сім'ю: са­ме патріархальна сім'я була носієм монархічних установок, ґрунтуючись на незаперечному підпорядкуванні членів сім'ї большакові; велика сім'я забез­печувала вищий рівень добробуту і, отже, платоспроможність селянства.

Міська сім'я. На середину XIX ст. серед купців, міщан, ремісників і селян, які проживали в містах постійно, домінували великі сім'ї, а в них -патріархально-авторитарні відносини. Голова сім'ї керував усім домом, усіма членами сім'ї і домочадцями. Його накази мали виконувати беззапе­речно, а до неслухняних і тих, хто провинився, застосовували покарання, фі­зичні також. Він представляв сім'ю у зовнішніх стосунках, перед міською громадою і державою. У середині сім'ї його влада була практично необме­женою, він розпоряджався майном родини, долею кожного її члена, одру­жував дітей за своєю волею і міг віддавати їх на роботи проти їхньої волі на певний термін. Сини жили з батьком, зазвичай, до його смерті, а якщо від­окремлювались від нього, то майно ділилося між братами порівну, а молод­ший син залишався з батьками. Як і в селянських сім'ях, всі роботи ділилися на чоловічі та жіночі, і перші виконували під наглядом господаря, а другі -господині. Дружина підпорядковувалася чоловікові, але у своїй жіночій сфе­рі господарства вона мала великі повноваження. У разі смерті господаря

Росія в першій половині XIX ст.

вдова до повноліття дітей ставала на чолі сім'ї і виконувала всі його функції; на неї записували майно. Діти перебували в повному підпорядкуванні бать­ків, з раннього дитинства допомагали їм по господарству, виховання і осві­ту здобували переважно вдома і коли виростали, то вели ту ж справу, що і їхні батьки. Віком зрілості вважали 15-16 років, з цього віку діти повністю долучалися до сімейних справ. Багаті купці старалися дати своїм синам освіту, потрібну і для успішного ведення справи, донькам - скромну, для престижу сім'ї. Кожна сім'я перебувала в тісному контакті з родичами, а також з відповідною корпорацією: міщанська сім'я - з міщанською грома­дою, купецька - з купецькою гільдією, реміснича - з цехом.

Звичаї були строгими, сексуальні стосунки перебували під посиленим контролем громадської думки, особливо для жінок. Однак щораз більша кількість підкинутих дітей у спеціальні будинки в Москві та Петербурзі дає підстави припустити, що багато дітей були небажаними. На початку 1850-х років у Петербурзький притулок потрапляла третина від народжених у місті. Навіть якщо не всі вони були народжені в місті, тенденція була очевидною.

Подібність шлюбно-сімейних відносин у місті та на селі пояснюється тим, що у більшості міських поселень культура і побут мали сільський ха­рактер. Тільки в містах з населенням понад 25 тис. осіб, у яких на 1856 р. проживало біля третини міського населення (а це менше ніж 4% всього на­селення країни), спостерігалися серйозні відмінності у звичаях і поведінці мешканців порівняно з селом.

Дворянська сім'я. Дворянська сім'я, як і сім'ї селян і торговельно-про­мислового населення міста, будувалася на спільних принципах: на ієрархізмі, всевладді голови родини, на залежності функцій, прав і обов'язків члена сі­м'ї від статі та віку, на пануванні спільних сімейних інтересів над індивіду­альними, на слабкій автономії сім'ї від громади і на величезному значенні громадської думки для сім'ї. У дворянських сім'ях також панувало суворе ставлення до дітей. У заможних родинах одразу ж після народження дитина переходила під турботу годувальниці та няньок. Від 5-7 років до дитини приставляли домашніх учителів і гувернерів. Потім діти вступали до відпо­відного навчального закладу, а закінчивши його, чоловіки йшли на службу, а жінки виходили заміж. У бідних дворянських сім'ях до вступу в навчальний заклад виховували та вчили дітей самі батьки. Навчання здебільшого закін­чувалося до 16 років, якщо освіта продовжувалась за кордоном, - до 18-20 ро­ків. Цивільна служба могла починатися ще раніше - з 13-14, навіть з 10 років.

Між дворянською сім'єю і сім'ями простого народу були відмінності. Панування голови сім'ї у дворянських сім'ях мало більш освічений характер. Дітей фізично карали, але не настільки сильно, як у селянських чи міщансь­ких сім'ях. Лише в сім'ях, де жінки мали велику власність і матеріально були абсолютно незалежні від своїх чоловіків, вони мали самостійність. Але це були нечисленні сім'ї багатих і знатних родин. Іншою особливістю дворянсь­ких родин було те, що упродовж XVIII ст. дворянство поступово запозичало

Економіка та соціальне життя

функції;

' бать-

і осві-

раву, що і

повністю

синам

скромну, для

родичами, а

грома-

посиленим

більша

/рзі дає

1850-х

у місті.

очевидною.

' пояснюється

сільський ха-

1856 р.

всього на-

поведінці

ельно-про-

ієрархізмі,

члена сі-

шдивіду-

значенні

суворе

дитина

дитини

ю відпо-

службу,

навчальний

закін-

8-20 ро-

років.

відмінності.

характер.

міщансь-

були

Але це

дворянсь-

запозичало

 

 

європейські ритуали сімейного життя. У другій чверті XIX ст. російське освічене суспільство захопили ідеї Просвітництва і Романтизму, які підви­щили вагу особи, жінки, любові, дітей у житті людини. Тоді ж з'явилися журнали для жінок, і питання про жіночу емансипацію вперше стало предме­том уваги російського суспільного руху. У 1840-1850-х роках жінки такі, як Авдотія Панаєва, наслідували героїнь французької романістки Жорж Санд, які жили за велінням серця. Жорж Санд мала вплив і на російських захід­ників, які критично ставилися до шлюбу як інституції.

Ці нові віяння вплинули насамперед на стосунки між матерями і донь­ками. Освічені дворянські жінки активно дбали про виховання та освіту своїх доньок, тому що освіта хлопчиків, за традицією, була прерогативою батьків і обраних останніми домашніх учителів і навчальних закладів. На середину XIX ст. вплив матерів виявився дуже вагомим: вони заохочували доньок до відходу від традиційної ролі жінки, замкнутої в середовище сімейних відно­син, пробуджували в них зацікавлення до суспільного і політичного життя, виховували почуття особистості, самостійності. Результати такого виховання виявилися через 10-20 років: російський революційний рух залучив у свої ла­ви десятки жінок із дворянських родин.

Патріархально-авторитарні стосунки у сім'ях всіх станів сприяли полі­тичному абсолютизмові в державі. Як каже російська приказка, "Царь-госу-дарь - наш земной Бог, как, приблизительно, отец в семье". Тому російське населення, особливо селянство, відчувало потребу в сильній владі, доволі легко сприймало примус і регламентацію, негативно ставилося до змін і но­вовведень. Водночас під час соціальних заворушень частими були вияви жорс­токості й агресії, бунтарський, анархічний дух.

5. Закони, суди та система покарань

У першій половині XIX ст., як і впродовж усього імператорського пе­ріоду російської історії, діяло законодавче і звичаєве право; сферою засто­сування першого було переважно місто, міські стани, другого - селяни. Усі відомі приказки середини XIX ст. відгукувалися про закон негативно, що відображало насамперед народну правосвідомість, згідно з якою - правда, відображена у звичаях і традиціях, справедливіша від законів ("Хоть бьі все законьї пропали, только бьі люди правдою жили").

До 1835 р., коли набув чинності підготовлений "Звід законів Російської імперії", формально і фактично діяло Соборне уложення 1649 р. 15-й том "Зво­ду законів" містив кримінальне законодавство. Тут було зроблено першу спробу систематизувати покарання, які поділено залежно від тяжкості на 10 ро­дів (видів): смертна кара, політична страта, позбавлення станових прав, тілесне покарання, примусові роботи, заслання, віддання в солдати, позбав­лення свободи, або тюремне ув'язнення, грошові стягнення, церковне пока­рання. В "Уложенні про покарання" 1845 р. система покарань містила 11 ви­дів - 4 кримінальні та 7 виправних. Кожен вид кримінального покарання

_________________ Росія в першій половині XIXст. ________________

передбачав позбавлення всіх станових прав, тобто повне скасування прав політичних, цивільних, сімейних і майнових, позбавлення чину, доброго імені, нагород. Це доповнювалося для першого виду покаранням смертною ка­рою, для другого - засланням на каторжні роботи терміном від 4 до 20 років або назавжди, для третього і четвертого родів - відповідно засланням до Сибіру або на Кавказ. Кожен окремий вид кримінального і виправного по­карань поділявся на ступені. Покарання залежали від стану: дворяни, купці перший двох гільдій звільнялися від тілесних покарань, а ув'язнення в тюр­му для них заміняли засланням. Головних кримінальних злочинців усіх со­ціальних станів уряд висилав до Сибіру. За офіційними відомостями, від 1827 до 1846 р. до Сибіру було заслано майже 80 тис. кримінальних злочин­ців. Декабристи, учасники польського повстання чи петрашевці - винятки се­ред злодіїв, грабіжників і убивць.

У дореформеній Росії рівень злочинності був низький порівняно з інши­ми європейськими країнами і мало мінявся в окремі десятиліття. Нижньої точки зареєстрована злочинність досягла в 1850-ті роки, найвищої - у 1825-1830-х ро­ках - відповідно 562 і 650 злочинів на 100 тис. населення, що було приблизно в чотири рази менше, ніж у Франції, та у 7,6 раза менше, ніж в Англії.

Судова система Росії до реформи 1864 р. мала такий вигляд. Нижньою інстанцією для державних селян були сільські та волосні суди, які розгля­дали дрібні позови і порушення селян. Суди складалися з виборних старши­ни і двох засідателів. Волосна розправа вирішувала справи до 15 рублів, сіль­ська - до 5 рублів. Нижньою інстанцією для поміщицьких й удільних селян був вотчинний суд поміщиків та адміністрація удільних селян, яка мала над ними права, рівні з правами поміщика над своїми селянами. Поміщик й адмі­ністрація мали право на такі покарання селян: покарання різками - до 40 уда­рів, палицями - до 15 ударів, ув'язнення в сільській тюрмі - до 2 місяців та інші. Однак компетенцію общинного суду не було визначено в законі, і він діяв за звичаями та традиціями.