Біля великих монастирів виникали скити - поселення ченців-пустель-ників. Особливим видом монастирів була пустинь - невеликий монастир або навіть самітна келія. На початку XIX ст. виникла Оптина пустинь, скит біля Козельська (Калузька губернія). Більшість часу пустельники проводили у своїх келіях, перебуваючи в молитвах чи роздумах. Своєю мудрістю та порадами і серед звичайних людей, і серед інтелектуалів прославилися три старці Оптиної пустині - Леонід, Макарій та Амвросій. Наприкінці 1840-х років Макарій став духовним наставником одного з чільних слов'янофілів -І. Киреєвського. Вони співпрацювали у підготовці публікацій багатьох богословських творів. В Оптиній пустині побувало багато відомих світських осіб, серед них і М. Гоголь. Велику популярність здобув монах Саровської пустині (монастиря, розміщеного в Тамбовській губернії) Серафим. Син курського купця Сидора Мошкіна, він після прийняття чернечого сану добровільно обрав самітництво і весь час проводив у постах і молитвах. Щорічно тисячі людей відвідували це віддалене місце, щоб почути з вуст старця слово Боже, а декого він молитвою вилікував від важких недуг. У 1903 р. Синод РПЦ канонізував Серафима Саровського.
Міські мешканці. Наприкінці XVIII ст. остаточно сформувався і міський стан. У 1775 р. було запроваджено поділ міського стану на гільдійське купецтво, міщанство і цехових. Купецтво було розділено на три гільдії на
Росія в першій половині XIX ст.
основі оголошеного капіталу, від якого залежало їхнє оподаткування. Міське положення 1785 р. зберегло класифікацію 1775 р. та її засади - величину заявленого капіталу та рід занять, але ввело одну нову соціальну категорію міського стану - родовитих громадян, до якого входили великі купці та банкіри. Реформа 1775-1785 років перетворила гільдійське купецтво на привілейований прошарок міського населення, тому що купецтво звільнялося від подушного податку, опіки посадської общини, рекрутська повинність для нього замінялася грошовим внеском. Однак тепер належність до купецтва перестала бути спадковою: купецькі привілеї купували, а не успадковували. Це означало, що будь-хто з міських мешканців міг записатися в купці й набути привілеї, але в цьому випадку він мав оголосити капітал і платити гільдійський збір, який становив 1% від заявленого капіталу. Якщо збору не сплачували, то купець автоматично переходив у лави міщан і за ним числилася недоїмка.
У 1832 р. було утворено нову привілейовану станову категорію - почесних громадян двох ступенів (спадкові та особисті), яким надавали такі привілеї: звільнення від рекрутчини, тілесних покарань, від подушного податку та інших державних повинностей. Спадкове почесне громадянство надавали з народження дітям особистих дворян і дітям православних священиків, які закінчили духовну академію або семінарію; за клопотанням -купцям першої і другої гільдій, які перебували без виходу у своїй гільдії відповідно 10 і 20 років, нагородженим орденом, їхнім дітям, а також артистам, художникам, науковцям з ученим ступенем і особам, які мали ранговий класний чин. Особисте почесне громадянство присвоювали з народження дітям священиків без спеціальної освіти; за клопотанням - особам, які закінчили університет і деякі вищі навчальні заклади, а також чиновникам, які за своїм чином не мали права на особисте дворянство. Спадкове почесне громадянство мало велику перевагу перед званням купця - воно було спадковим і тому привабливішим для людини, яка прагнула набути більших особистих і майнових прав.
До міщан належало особисто вільне населення міст. Вони становили майже третину міських мешканців. Однак не всі міщани жили в місті. Зазвичай розбагатілі селяни, які викупилися на волю і які перейшли в стан міщан, "приписувалися" до того чи того міста, але далі жили в селі, де мали свою справу. Міщани платили подушний податок, відбували рекрутчину та інші грошові й натуральні повинності. Категорія міщан безперервно зростала, тому до неї входили насамперед купці, які розорялися або не мали достатнього капіталу для відновлення купецьких прав, по-друге, цехові, які розорялися або міняли професійну орієнтацію, по-третє, селяни, які мігрували до міста.
Згідно з Ремісничим положенням 1785 р. і Статутом цехів 1799 р., всі ремісники мали записатися в цехи: корінні міські ремісники - як довічно-
цехові з правами цехові - без записаних у 7% від усіх і дину XIX ст.
На 1858 виглядав так: міщани- 1705 Сільські ка розрядів: 1) які належали належали імпера-1764-1811 роках за переписом закріплені за лейованих, або вання, права статусу, місця
Поміщиць ванням кріпосного них - 1 467 фабрик. Питома лення країни ях, у Литві, У північних і 2 до 12%. Зо Сибіру їх нал фактично повністк рекрути, засилати їхній статок, а нови, передавати
Сучасни особливо там ніх" заробітків ність всередині домотканий
До розряду лення і корінних сошні селяни Закавказзя, державних ляни платили
|
Економіка та соціальне життя
цехові з правами міщанства, а зайшлі з інших міст і селяни - як тимчасово-цехові - без станових прав міщанства. Завдяки цим заходам кількість цехів і записаних у них ремісників поступово зростала і до 1858 р. охопила майже 7% від усіх міських мешканців. Але цехи існували не в усіх містах: на середину XIX ст. - у 180.
На 1858 р міський стан Європейської Росії (без Польщі та Фінляндії) виглядав так: почесні громадяни - 10,9 тис, гільдійське купецтво - 204,8 тис, міщани - 1705,9 тис, цехові - 145 тис. осіб чоловічої статі.
Сільські мешканці. Селянство на середину XIX ст. поділялося на кілька розрядів: 1) державні, які належали державній скарбниці; 2) поміщицькі, які належали спадковому дворянству; 3) двірцеві, або удільні (від 1797 р.), які належали імператорській родині; 4) економічні (ця категорія існувала в 1764-1811 роках і була утворена з колишніх монастирських селян, а потім, за переписом 1815 р., переведена до складу державних селян); 5) посесійні, закріплені за посесійними мануфактурами. Усі вони належали до неприві-лейованих, або податних, прошарків населення, які не мали свободи пересування, права вибору занять, прикріплювалися спадково до свого соціального статусу, місця проживання, общини та власника.
Поміщицькі селяни були найчисельнішою категорією. Перед скасуванням кріпосного права їх налічувалося 23,1 млн осіб обох статей, серед них - 1 467 тис. дворових і 543 тис. приписаних до приватних заводів і фабрик. Питома вага кріпосних селян тоді становила 37% від усього населення країни. Більшість їх проживала в центральних російських губерніях, у Литві, Білорусі та Україні, де вони становили від 50 до 70% населення. У північних і південних (степових) губерніях кріпосні селяни становили від 2 до 12%. Зовсім не було кріпосних селян в Архангельській губернії, а в Сибіру їх налічувалося 4,3 тис. осіб, здебільшого дворових. Кріпосні селяни фактично повністю залежали від власників, які могли здавати їх без черги в рекрути, засилати до Сибіру, карати ("без каліцтва"), забирати в них весь їхній статок, а самих селян продавати, дарувати, закладати в кредитні установи, передавати у спадок.
Сучасників вражала надзвичайна бідність російських поміщицьких сіл, особливо там, де були малородючі землі й не було можливості для "сторонніх" заробітків: бідні хати під соломою, які часто топилися по-чорному, бідність всередині: дерев'яні столи, лави і полаті, дерев'яний і глиняний посуд, домотканий одяг, традиційні постоли.
До розряду державних селян належали різні групи сільського населення і корінних російських територій, і приєднаних земель: колишні чорносошні селяни, економічні, не закріпачене селянство Балтії, Білорусі, України, Закавказзя, Поволжя, Сибіру. Наприкінці 50-х років XIX ст. всіх категорій державних селян налічувалося майже 19 млн осіб обох статей. Державні селяни платили подушний податок, виконували різні грошові та натуральні по-
Росія в першій половині XIXст.
винності. Становище державних селян було нестійким. Раніше їх могли шляхом "пожалувань" перевести в розряд поміщицьких. Олександр І припинив роздавання їх у приватні руки, але не захистив від інших форм закріпачення: переведення у військові поселення або передавання в удільне відомство. У Балтії, Литві, Білорусі і на Правобережній Україні сотні тисяч державних селян було здано в оренду (посесію) приватним особам.
Проміжне становище між державними і поміщицькими селянами займали удільні селяни. На 1858 р. кількість удільних селян налічувала 1,7 млн обох статей. Вони мешкали в 37 губерніях, причому більшість їх було зосереджено у двох поволзьких - Самарській і Симбірській. Окрім виплати подушного податку, відбування рекрутчини та інших державних повинностей, удільні селяни платили також оброк на користь імператорської сім'ї. Деякі члени імператорської родини мали і своїх кріпосних. Велика княгиня Олена Павлівна (дружина великого князя Михайла Павловича) володіла маєтком Карлівка з 54 тис. кріпосних селян у Полтавській губернії.
У першій половині XIX ст. більшість селян Європейської Росії проживала в складі соціальної організації, яку селяни називали "миром", освічені люди - "общиною" чи "сільською общиною", адміністрація - "поземельною общиною". Община мала свої особливості в державних, удільних і поміщицьких селян.
Велика роль общини в житті селян визначалася кількома обставинами - колективним землеволодінням, черезсмужжям і круговою порукою у виконанні фінансових зобов'язань перед державою і поміщиком. Держава або поміщик передавали в користування (але не у власність) общини землю, яку община розподіляла між окремими господарствами. Через те, що селяни володіли землею черезсмужно (кожне господарство мало кілька невеликих ділянок землі в різних місцях), землекористування обов'язково мало регулюватися: всі підпорядковувалися єдиній сівозміні, розпочинали і закінчували сільськогосподарські роботи одночасно.
У російських селян, на відміну від українських чи білоруських (тут існували подвірне землеволодіння і землекористування), община була передільною. Відповідно до норм звичаєвого права, кожен чоловік, досягнувши 18 років, мав право на отримання своєї частки з общинної землі, і ця частка подвоювалася після його одруження. Земельний фонд общини був достатньо стабільний, у той час як населення зростало і склад сімей змінювався. Звідси періодично виникала потреба в переділі землі між господарствами для підтримання між ними рівності в землекористуванні.
Община розподіляла і збирала загальнодержавні податки та повинності, організовувала селян на виконання натуральних повинностей (рекрутської, дорожної). Усі господарства стосовно виплати податків і повинностей були пов'язані круговою порукою. Це означало, що податок виплачувало не окреме господарство, а община в цілому. За звичаєм, на общину було покла-
Економіка та соціальне життя
дено розслідування і суд з цивільних справ і кримінальних злочинів, окрім вбивств, грабунків, здійснених на території общини. Община виконувала поліцейські функції: підтримувала громадський порядок, контролювала вихід з неї тощо; представляла інтереси окремих селян перед поміщиком і державними, церковними та іншими установами; за законом і звичаями виконувала функції соціального захисту: допомагала бідним, хворим, сиротам. До початку XIX ст. община вибирала священика, організовувала релігійні свята та молебні, піклувалася станом церкви і причту.
Від дитинства селянин звикав до стереотипів і зразків поведінки, які були в сім'ї та общині, до строгої зовнішньої регламентації свого життя, до підпорядкування своєї поведінки сімейним та суспільним інтересам; у нього вироблялася здатність до злиття свого "я" з общинним "ми". Тому ні ототожнення себе з общиною, ні вимушене підпорядкування волі більшості не сприймав як насильство, як порушення його прав.
У соціальній структурі населення Росії на чільному місці були станові категорії однодворців, козаків і різночинців. Однодворці - нащадки служилих людей, розташованих переважно в Курській, Орловській і Воронезькій губерніях, де були засічні смуги, які вони охороняли. За службу вони, як і дворяни, отримували ділянки землі й звільнялися від різних податків і зборів. Деякі з однодворців мали навіть кріпосних селян. Уже за Петра І на них було накладено подушний податок і рекрутську повинність, а за Миколи І в них відібрали 23 тис. душ чоловічої статі кріпосних селян; але своїми земельними ділянками вони надалі володіли на правах власності. У першій половині XIX ст. однодворців налічувалося до 2 млн осіб обох статей; вони перебували, як і державні селяни, у підпорядкуванні міністерства державного майна.
Особливою категорією в становій структурі країни було козацтво. Козацтво становило воєнізовану категорію, у якій все чоловіче населення від 18 до 50 років вважалося військовозобов'язаним, творячи нерегулярну кінноту. Несення військової служби звільняло козацтво від рекрутчини, подушного податку та інших повинностей. За законом, кожна "ревізька душа" отримувала наділ у розмірі 30 десятин. У першій половині XIX ст. козацтво складалося з 9 козацьких військ: Донського, Чорноморського (перетворене на Кубанське), Терського, Астраханського, Оренбурзького, Уральського, Сибірського, Забайкальського і Амурського. Пізніше було створено Семирі-ченське (в Туркестані) та Уссурійське війська.
Отаманом усіх козацьких військ вважали наступника престолу. На чолі кожного війська стояв наказний (призначений) отаман. Станичних отаманів обирали на станичних зборах (сходах). Тільки на цій нижній ланці зберігався козацький демократизм. Козак з'являвся на службу зі своїм конем, обмундируванням і холодною зброєю. Завдяки доброму бойовому вишколові козацькі частини відіграли важливу роль у війні 1812 р. та в інших війнах.
Росія в першій половині XIX ст.
В офіційній статистиці поняття "різночинець" мало два значення. Перше стосувалося людей, які через певні обставини відкріплялися від свого стану, але на момент перепису не встигали закріпитися за іншим. За законом, вони перебували в перехідному статусі й були зобов'язані через певний час приписатися до якогось стану. У другому значенні різночинцями вважали всіх тих, хто належав до деяких соціальних груп (наприклад, канцеляристи - дрібні чиновники без класного чину), які мали особливий, більш привілейований юридичний статус, ніж селянство і міський стан, оскільки вони звільнялися від подушного податку і рекрутської повинності, але менш привілейований статус, ніж дворянство. Різночинці були ніби проміжною соціальною групою між податними і привілейованими станами, тому вони не потрапляли в головні стани. У першій половині XIX ст. різночинець - це насамперед освічений інтелігент, виходець із міщан, духовенства, діяч науки, літератури та мистецтва.
Сім'я та сімейні стосунки
Селянська сім'я. У першій половині XIX ст. життя православних селян, особливо їх дитинство і юність, зазвичай, минали в батьківській сім'ї, до якої входили два-три покоління. Цей тип сімейної організації був не тільки родинним, а й господарським союзом, заснованим на поділі праці за статево-віковим принципом. Головою сім'ї (патріархом, або большаком) був прадід, дід чи батько, якому належало провідне становище в сім'ї. Сімейне майно, за винятком приданого дружини, перебувало в колективній власності, але розпоряджався ними большак. Основою внутрішніх сімейних відносин був ієрархізм. Всі підпорядковувалися голові родини, жінки - большусі (дружина голови сім'ї) і чоловікам, молодші за віком - старшим, діти - дорослим. Ставлення жінки до чоловіка нагадувало ставлення підданого до монарха або кріпосного до поміщика. Статус большухи був дещо вищий, ніж інших жінок, тому що вона мала над ними владу, хоча сама мусіла беззаперечно підпорядковуватися чоловікові. У разі смерті чоловіка і за відсутності в домі дорослих чоловіків до неї тимчасово переходила влада большака, але лише доти, поки діти не ставали дорослими і одружувалися.
Метою виховання дітей був розвиток страху Божого, покірності батькам, церкві та владі. Влада батька над дітьми була настільки великою, що їх продавали, віддавали в кабалу і "зажив", тобто у використання в оплату за борги. До семи років дітей виховували винятково матері, але від семи років хлопчики поступово переходили під контроль батька, а дівчатка були під наглядом матері, вона навчала їх всьому, що потрібно було знати селянці. З раннього віку діти разом з дорослими брали участь у всіх домашніх і сільськогосподарських роботах. До 15 років вони ставали повноцінними працівниками, які могли виконувати всю селянську роботу.
Народна педагогіка визнавала примус і насильство нормальними і важливими формами впливу на неслухняних дітей. Селяни вважали, що бать-
Економіка та соціальне життя
ківська любов полягає в строгому ставленні до дітей, що покарання завжди йде на користь дитині. Карали фізично не тільки маленьких дітей, а й били і старших, дівчат також. Дуже строгим був контроль за дівчатами до заміжжя і після. Якщо, наприклад, дівчина народжувала нешлюбну дитину, то найчастіше батьки зрікалися і доньки, і її дитини. Особливо жорстоко поводилися з жінкою, яка зрадила свого чоловіка: її безжально били і принижували.
Доля російських жінок-селянок була важкою. Народна приказка проголошувала: "Курица - не птица, женщина - не человек". Більшість російських жінок-селянок виходила заміж до двадцяти років; незаміжніх жінок було небагато і до них ставилися зі зневагою. Через часті вагітності, високі показники смертності, наголос на колективному, а не індивідуальному, смерть дитини сприймали спокійніше, ніж в інших культурах. Вважали, що хвора, скалічена чи позашлюбна дитина є ганьбою для сім'ї.
Через високу смертність чоловіків (частково через військову службу) в російських селах було багато вдів; деколи вдови становили до 30% від заміжніх жінок села чи общини. Є багато доказів, у народних приказках також, які свідчать про важке вдовине життя. Часто її долю вирішувала община. Якщо жінка була бездітною, то могла повернутися до своїх батьків. Вдова могла також отримати сьому частину домашнього господарства чи стати опікуном своїх синів-спадкоємців. Вдови могли повторно виходити заміж, особливо, якщо вони були ще молодими і могли народжувати дітей.
Кожна селянська сім'я підтримувала тісні стосунки з усіма родичами, які утворювали цілі клани. Селянська сім'я жила в рамках і під опікою общини, яка, за звичаєм, мала право втручатися у внутрішні сімейні стосунки і регулювати їх. Поміщик і держава підтримували патріархальну сім'ю: саме патріархальна сім'я була носієм монархічних установок, ґрунтуючись на незаперечному підпорядкуванні членів сім'ї большакові; велика сім'я забезпечувала вищий рівень добробуту і, отже, платоспроможність селянства.
Міська сім'я. На середину XIX ст. серед купців, міщан, ремісників і селян, які проживали в містах постійно, домінували великі сім'ї, а в них -патріархально-авторитарні відносини. Голова сім'ї керував усім домом, усіма членами сім'ї і домочадцями. Його накази мали виконувати беззаперечно, а до неслухняних і тих, хто провинився, застосовували покарання, фізичні також. Він представляв сім'ю у зовнішніх стосунках, перед міською громадою і державою. У середині сім'ї його влада була практично необмеженою, він розпоряджався майном родини, долею кожного її члена, одружував дітей за своєю волею і міг віддавати їх на роботи проти їхньої волі на певний термін. Сини жили з батьком, зазвичай, до його смерті, а якщо відокремлювались від нього, то майно ділилося між братами порівну, а молодший син залишався з батьками. Як і в селянських сім'ях, всі роботи ділилися на чоловічі та жіночі, і перші виконували під наглядом господаря, а другі -господині. Дружина підпорядковувалася чоловікові, але у своїй жіночій сфері господарства вона мала великі повноваження. У разі смерті господаря
Росія в першій половині XIX ст.
вдова до повноліття дітей ставала на чолі сім'ї і виконувала всі його функції; на неї записували майно. Діти перебували в повному підпорядкуванні батьків, з раннього дитинства допомагали їм по господарству, виховання і освіту здобували переважно вдома і коли виростали, то вели ту ж справу, що і їхні батьки. Віком зрілості вважали 15-16 років, з цього віку діти повністю долучалися до сімейних справ. Багаті купці старалися дати своїм синам освіту, потрібну і для успішного ведення справи, донькам - скромну, для престижу сім'ї. Кожна сім'я перебувала в тісному контакті з родичами, а також з відповідною корпорацією: міщанська сім'я - з міщанською громадою, купецька - з купецькою гільдією, реміснича - з цехом.
Звичаї були строгими, сексуальні стосунки перебували під посиленим контролем громадської думки, особливо для жінок. Однак щораз більша кількість підкинутих дітей у спеціальні будинки в Москві та Петербурзі дає підстави припустити, що багато дітей були небажаними. На початку 1850-х років у Петербурзький притулок потрапляла третина від народжених у місті. Навіть якщо не всі вони були народжені в місті, тенденція була очевидною.
Подібність шлюбно-сімейних відносин у місті та на селі пояснюється тим, що у більшості міських поселень культура і побут мали сільський характер. Тільки в містах з населенням понад 25 тис. осіб, у яких на 1856 р. проживало біля третини міського населення (а це менше ніж 4% всього населення країни), спостерігалися серйозні відмінності у звичаях і поведінці мешканців порівняно з селом.
Дворянська сім'я. Дворянська сім'я, як і сім'ї селян і торговельно-промислового населення міста, будувалася на спільних принципах: на ієрархізмі, всевладді голови родини, на залежності функцій, прав і обов'язків члена сім'ї від статі та віку, на пануванні спільних сімейних інтересів над індивідуальними, на слабкій автономії сім'ї від громади і на величезному значенні громадської думки для сім'ї. У дворянських сім'ях також панувало суворе ставлення до дітей. У заможних родинах одразу ж після народження дитина переходила під турботу годувальниці та няньок. Від 5-7 років до дитини приставляли домашніх учителів і гувернерів. Потім діти вступали до відповідного навчального закладу, а закінчивши його, чоловіки йшли на службу, а жінки виходили заміж. У бідних дворянських сім'ях до вступу в навчальний заклад виховували та вчили дітей самі батьки. Навчання здебільшого закінчувалося до 16 років, якщо освіта продовжувалась за кордоном, - до 18-20 років. Цивільна служба могла починатися ще раніше - з 13-14, навіть з 10 років.
Між дворянською сім'єю і сім'ями простого народу були відмінності. Панування голови сім'ї у дворянських сім'ях мало більш освічений характер. Дітей фізично карали, але не настільки сильно, як у селянських чи міщанських сім'ях. Лише в сім'ях, де жінки мали велику власність і матеріально були абсолютно незалежні від своїх чоловіків, вони мали самостійність. Але це були нечисленні сім'ї багатих і знатних родин. Іншою особливістю дворянських родин було те, що упродовж XVIII ст. дворянство поступово запозичало
Економіка та соціальне життя
функції;
' бать-
і осві-
раву, що і
повністю
синам
скромну, для
родичами, а
грома-
посиленим
більша
/рзі дає
1850-х
у місті.
очевидною.
' пояснюється
сільський ха-
1856 р.
всього на-
поведінці
ельно-про-
ієрархізмі,
члена сі-
шдивіду-
значенні
суворе
дитина
дитини
ю відпо-
службу,
навчальний
закін-
8-20 ро-
років.
відмінності.
характер.
міщансь-
були
Але це
дворянсь-
запозичало
європейські ритуали сімейного життя. У другій чверті XIX ст. російське освічене суспільство захопили ідеї Просвітництва і Романтизму, які підвищили вагу особи, жінки, любові, дітей у житті людини. Тоді ж з'явилися журнали для жінок, і питання про жіночу емансипацію вперше стало предметом уваги російського суспільного руху. У 1840-1850-х роках жінки такі, як Авдотія Панаєва, наслідували героїнь французької романістки Жорж Санд, які жили за велінням серця. Жорж Санд мала вплив і на російських західників, які критично ставилися до шлюбу як інституції.
Ці нові віяння вплинули насамперед на стосунки між матерями і доньками. Освічені дворянські жінки активно дбали про виховання та освіту своїх доньок, тому що освіта хлопчиків, за традицією, була прерогативою батьків і обраних останніми домашніх учителів і навчальних закладів. На середину XIX ст. вплив матерів виявився дуже вагомим: вони заохочували доньок до відходу від традиційної ролі жінки, замкнутої в середовище сімейних відносин, пробуджували в них зацікавлення до суспільного і політичного життя, виховували почуття особистості, самостійності. Результати такого виховання виявилися через 10-20 років: російський революційний рух залучив у свої лави десятки жінок із дворянських родин.
Патріархально-авторитарні стосунки у сім'ях всіх станів сприяли політичному абсолютизмові в державі. Як каже російська приказка, "Царь-госу-дарь - наш земной Бог, как, приблизительно, отец в семье". Тому російське населення, особливо селянство, відчувало потребу в сильній владі, доволі легко сприймало примус і регламентацію, негативно ставилося до змін і нововведень. Водночас під час соціальних заворушень частими були вияви жорстокості й агресії, бунтарський, анархічний дух.
5. Закони, суди та система покарань
У першій половині XIX ст., як і впродовж усього імператорського періоду російської історії, діяло законодавче і звичаєве право; сферою застосування першого було переважно місто, міські стани, другого - селяни. Усі відомі приказки середини XIX ст. відгукувалися про закон негативно, що відображало насамперед народну правосвідомість, згідно з якою - правда, відображена у звичаях і традиціях, справедливіша від законів ("Хоть бьі все законьї пропали, только бьі люди правдою жили").
До 1835 р., коли набув чинності підготовлений "Звід законів Російської імперії", формально і фактично діяло Соборне уложення 1649 р. 15-й том "Зводу законів" містив кримінальне законодавство. Тут було зроблено першу спробу систематизувати покарання, які поділено залежно від тяжкості на 10 родів (видів): смертна кара, політична страта, позбавлення станових прав, тілесне покарання, примусові роботи, заслання, віддання в солдати, позбавлення свободи, або тюремне ув'язнення, грошові стягнення, церковне покарання. В "Уложенні про покарання" 1845 р. система покарань містила 11 видів - 4 кримінальні та 7 виправних. Кожен вид кримінального покарання
_________________ Росія в першій половині XIXст. ________________
передбачав позбавлення всіх станових прав, тобто повне скасування прав політичних, цивільних, сімейних і майнових, позбавлення чину, доброго імені, нагород. Це доповнювалося для першого виду покаранням смертною карою, для другого - засланням на каторжні роботи терміном від 4 до 20 років або назавжди, для третього і четвертого родів - відповідно засланням до Сибіру або на Кавказ. Кожен окремий вид кримінального і виправного покарань поділявся на ступені. Покарання залежали від стану: дворяни, купці перший двох гільдій звільнялися від тілесних покарань, а ув'язнення в тюрму для них заміняли засланням. Головних кримінальних злочинців усіх соціальних станів уряд висилав до Сибіру. За офіційними відомостями, від 1827 до 1846 р. до Сибіру було заслано майже 80 тис. кримінальних злочинців. Декабристи, учасники польського повстання чи петрашевці - винятки серед злодіїв, грабіжників і убивць.
У дореформеній Росії рівень злочинності був низький порівняно з іншими європейськими країнами і мало мінявся в окремі десятиліття. Нижньої точки зареєстрована злочинність досягла в 1850-ті роки, найвищої - у 1825-1830-х роках - відповідно 562 і 650 злочинів на 100 тис. населення, що було приблизно в чотири рази менше, ніж у Франції, та у 7,6 раза менше, ніж в Англії.
Судова система Росії до реформи 1864 р. мала такий вигляд. Нижньою інстанцією для державних селян були сільські та волосні суди, які розглядали дрібні позови і порушення селян. Суди складалися з виборних старшини і двох засідателів. Волосна розправа вирішувала справи до 15 рублів, сільська - до 5 рублів. Нижньою інстанцією для поміщицьких й удільних селян був вотчинний суд поміщиків та адміністрація удільних селян, яка мала над ними права, рівні з правами поміщика над своїми селянами. Поміщик й адміністрація мали право на такі покарання селян: покарання різками - до 40 ударів, палицями - до 15 ударів, ув'язнення в сільській тюрмі - до 2 місяців та інші. Однак компетенцію общинного суду не було визначено в законі, і він діяв за звичаями та традиціями.
