Європейська політика Миколи І 3 страница

За Жалуваною грамотою 1785 р., міста були ієрархізовані, тобто мали різний статус: столиця, губернське місто, повітове місто і безповітове, або заштатне, тобто місто, яке не мало округи. До міських, або адміністративно-промислових, поселень відносилися й інші види неземлеробських поселень: містечко - торговельно-промисловий центр без фортеці, заселений переважно євреями, на території, приєднаній внаслідок поділів Польщі; посад; окремий промисловий заклад; духовне, або релігійне, поселення; військове поселення. Міських поселень було в кілька разів більше, ніж міст (наприклад, 1857 р. їх було 2876, або в 4,3 раза більше, ніж міст). На 1857 р. в Євро-

Росія в першій половині XIXст.

пейській Росії (без Польщі та Фінляндії) налічувалося 482 повітових і губернських міста, 112 безповітових і 50 посадів, у Сибіру - 37 губернських і повітових та 10 безповітових міст.

Найбільшими містами були Петербург і Москва. Чисельність населення Петербурга за першу половину XIX ст. зросла від 336 тис. до 450 тис, а Москви - від 275 тис. до 462 тис. мешканців. До міст, які налічували понад 100 тис. осіб, належали також Варшава та Одеса. Лише десять інших міст мали понад 40 тис. мешканців: Рига, Кишинів, Київ, Саратов, Казань, Тула, Бердичів, Вільно, Миколаїв та Курськ.

Устрій міського життя в Росії першої половини XIX ст. ще мав багато середньовічних ознак. Досить повільно великі міста, часто зберігаючи за собою адміністративно-політичне значення як центр губернії, ставали осередками промисловості й торгівлі. Поступово мінялася демографія і соціальна структура міст. На окраїнах міст виникали фабрики й заводи, поряд з фабричними корпусами - робітничі казарми. Змінювався і зовнішній вигляд великих міст, в яких поряд з торговельно-промисловими будівлями зводилися багатоповерхові доходні будинки. На доходні перетворювалися і багато старих дворянських особняків. Ще більш відрізнявся порівняно облаштований центр міста, де проживали дворяни, чиновники, купці, від необлаштованих окраїн, де робочий люд жив у переповнених казармах і бараках.

Невеликі провінційні, переважно повітові міста, де мешкало не більше 5 тис. осіб (а це понад 80% міських поселень) мало чим відрізнялися від великих сіл. Немощені вулиці, забудовані одно-і двоповерховими дерев'яними будинками, кілька церков, урядові будівлі, торговельні ряди - ось і всі споруди в таких містечках.

Багато міст були фактично великими селами, мешканці яких займалися хліборобством на відведених містам землях, частково торгівлею і дрібними промислами. З іншого боку, було немало великих торговельно-промислових поселень, які за характером заняття мешканців, і навіть за зовнішнім виглядом, були справжніми містами (як, наприклад, великі фабричні села Іваново, Павлово, Кімри, Мстьора). Однак вони були на становищі сіл, бо у своїй більшості належали великим поміщикам - Шереметєвим, Паніним, Голіци-ним, Юсуповим, Воронцовим.

Економіка

Аграрний сектор. У першій половині XIX ст. Росія була переважно аграрною країною, а сільське господарство - головною галуззю економіки країни. Сільське господарство мало здебільшого екстенсивний характер, тобто воно розвивалося не стільки через поліпшення обробітку грунтів і запровадження нових агротехнічних прийомів, скільки через розширення площі посівних культур. Приріст посівних площ відбувався переважно за рахунок нових земель Півдня, Середнього Поволжя, Передкавказзя і Сибіру. Посівна

______________ Економіка та соціальне життя ________________

площа сільськогосподарських культур Росії (без Польщі та Фінляндії) 1860 р. становила 59,6 млн га, з них посівна площа зернових культур - 52,6 млн га. За цими показниками Росія посідала перше місце серед країн світу.

Панівною системою хліборобства було традиційне трипілля - ярові, озимі, пар. У північних губерніях країни існувала підсічно-вогнева система хліборобства у поєднанні з трипіллям, у південних - залежно-переложна система, коли землю кілька років поспіль використовували як орну без внесення добрив, а потім "запускали" на 15-20 років. Серед сільськогосподарських культур переважали жито, ячмінь, овес. У центрально-чорноземних губерніях, у Середньому Поволжі та на Півдні зростали посіви пшениці.

За 1802-1855 роки валові збори зерна збільшилися на 42%, але з урахуванням природного приросту населення виробництво хліба на душу населення залишалося на одному рівні. Частим явищем були неврожаї, які спричиняли голод серед населення і падіж худоби. Особливо спустошливими були неврожаї 1820-1821, 1833, 1835, 1839, 1845, 1848 і 1855 років.

Від 40-х років XIX ст. розширювалися посіви картоплі, технічних культур (льону, коноплі, тютюну), цукрового буряку, який переробляли на цукроварнях. Тваринництво мало переважно натуральний характер. На 1850 р. Росія мала 13,5 млн голів коней, 21 млн голів великої рогатої худоби, 8,9 млн голів свиней та 37,5 млн голів овець. Ці показники були найвищими в Європі. Більшість поміщиків господарювала по-старому. Лише в деяких по-містях запроваджувалося технічно досконаліше сільськогосподарське знаряддя і механізми - молотилки, віялки, сіялки, жатки. Для збільшення своїх прибутків поміщики західних і центральних чорноземних губерній посилювали панщину. Вони запроваджували "поурочну систему" (визначення норми денного виробітку на панщині), систему "брат на брата" (коли половина працівників селянської сім'ї зайнята на панщині, а інша половина обробляє свій наділ), деколи практикували часткову оплату панщинних робіт. Одним із засобів інтенсифікації панщини була "місячина" - натуральна оплата у вигляді місячного продуктового пайка, який видавали кріпосним селянам, позбавленим польових наділів і зобов'язаним весь робочий час бути на панщині. Переведений на місячину селянин інколи зберігав своє господарство (садибу, двір, інвентар, худобу, на утримання якої він також отримував місячину), але найчастіше він жив на панському дворі й обробляв поміщицьке поле панським інвентарем.

У нечорноземних губерніях поміщики переводили селян з панщини на оброк. Якщо в першому десятилітті XIX ст. середній оброк на душу становив 10-14 рублів на рік, то в другому десятилітті - 30-35 рублів. У пошуках грошей для сплати оброку селяни йшли на заробітки в міста, наймаючись на мануфактури, освоювали ремесла і торгівлю. За даними статистики 1850-х років, тільки на сільськогосподарські роботи відходило 700 тис. осіб, переважно в південні степи, у Заволжя, частково до балтійських губерній.

Росія в першій половині XIX ст.

Середній розмір селянського наділу місцями знизився до 2-3 десятин. Одночасно зросла кількість безземельних дворових людей: у чорноземних губерніях дворові становили 5-12% кріпосних. Поряд із безземельними і безкінними бідняками були заможні господарі, які вели самостійне підприємництво. Ці сільські багатії не обмежувалися власним наділом, а орендували поміщицьку землю і казенні орні та сінокосні ділянки, постоялі двори, водяні млини; деколи вони купували десятки й сотні десятин землі з дозволу і на ім'я своїх панів. На середину XIX ст. серед державних селян налічувалося 268 тис. земельних власників. Поміщицькі селяни тільки в 9 центральних губерніях купили (на ім'я поміщиків) до 270 тис. десятин землі. Майже 140 тис. десятин купленої землі належало 17 тис. удільним селянам. Орендовані та куплені угіддя використовували для товарного землеробства: на них засівали хміль, льон, коноплю, зернові культури.

Промисловість. В індустріальному секторі економіки Росії домінувала дрібна, переважно селянська, промисловість. До численних традиційних селянських промислів (ткацтво, обробіток шкіри, виготовлення домашнього посуду, нескладних знарядь праці тощо) додалися й нові види: виготовлення ситцевих і шовкових тканин, позументів, мереживництво, ювелірна справа тощо. Існувало багато сіл, в яких ці заняття відігравали головну роль у селянському господарстві, а у великих торговельно-промислових селах хліборобством практично не займалися. Такі промислові поселення, як Іваново і Тейково Владимирської, Павлово, Ворсма, Богородське і Мурашкіно Нижньогородської, Вичуга, Середа, Сидоровське та Красне Костромської, Велике Ярославської, Кімри Тверської губернії, перетворювалися на центри текстильної, ювелірної, метало-і деревообробної промисловості, формуючи навколо себе промислові округи. Усі названі тут торговельно-промислові села належали великим поміщикам - Шереметєвим, Юсуповим, Воронцовим, Го-ліциним, Щербатовим, привілеї і вплив яких забезпечували їхнім селянам захист від втручання держави і своєрідне покровительство в промислах, чого було позбавлене державне село.

Щоб підвищити дохідність своїх помість, поміщики будували фабрики, використовуючи на них працю кріпосних селян. Цьому сприяла і система протекціоністських заходів уряду, спрямована на підтримку поміщицького підприємництва: надання дешевих кредитів і вигідних замовлень державної скарбниці. Так створювалася можливість підтримувати промислове виробництва за рахунок усіх ресурсів вотчини і низької собівартості продукції. Техніка виробництва на вотчинних мануфактурах була на низькому рівні, а панщина на фабриці була важчою, ніж на панському полі.

Окрім вотчинних мануфактур, існували й державні, які виконували замовлення уряду і були пов'язані насамперед з потребами армії та флоту -виробництвом зброї, парусини, корабельних канатів, сукна. Кріпосних селян відправляли на фабрику чи завод без їхньої згоди і там змушували ("приписували") виконувати конкретні роботи. Ця категорія працівників одержала

Економіка та соціальне життя

назву "посесійних селян". Власники посесійних підприємств не мали права звільняти своїх робітників; урядові "положення" строго регламентували розміри і характер виробництва, заробітну плату і робочий час. У 1816 р. право купівлі селян для мануфактур було скасовано, самі посесійні мануфактуристи доходили висновку про невигідність посесійної праці. За таких умов було складно пристосуватися до ринкової кон'юнктури, збільшувати чи зменшувати розміри продукції, заміняти ручну працю машинною.

На примусовій праці вотчинних і посесійних робітників трималася й металургійна промисловість. Головним її центром був Урал. Державна скарбниця щедро надавала заводчикам дармову робочу силу - тисячі приписних селян. Держава була й найбільшим споживачем виробів гірничих заводів (гармати, ядра, холодна зброя тощо), причому цю продукцію вона купувала за високими цінами. Значна частина російського металу йшла на експорт, здебільшого до Англії. Швидке зростання англійської металургійної промисловості в перші десятиліття XIX ст. (уже 1825 р. країна виплавляла чавуну в 3,5 раза більше, ніж Росія) призвело до зниження темпів російської металургії.

На посесійних і вотчинних мануфактурах використовували і працю вільнонайманих робітників. Наймані робітники того часу не були справжніми пролетарями: здебільшого це були оброчні селяни, поміщицькі та державні, яких виганяла з села потреба здобути гроші для сплати грошового оброку поміщикам або державній скарбниці. Деколи поміщики самі віддавали своїх кріпосних селян на мануфактури, отримуючи їхню заробітну плату. Поміщики мали право в будь-який час відкликати своїх оброчних селян у село, коли вони потребували додаткової робочої сили в сільському господарстві. Некріпосних вільнонайманих робітників із міщан і міських ремісників тоді було дуже мало. Але у своїх стосунках із підприємцями оброчники, зазвичай, були "вільними" продавцями робочої сили. Вільнонаймані робітники мали великі переваги перед кріпосними: після закінчення договору вони мали право піти з підприємства, а за свою роботу отримували вищу плату, ніж посесійні та вотчинні. Праця вільнонайманих робітників була продуктивнішою, вони краще пристосовувалися до машинної техніки. Що більшим ставав попит на промислові вироби, то очевиднішою ставала невигідність примусової праці.

Від 30-х років XIX ст. зростають темпи впровадження в промисловість машинної техніки, імпортованої переважно з Англії. Перші промислові підприємства, які почали використовувати парові двигуни, з'явилися в Росії на початку XIX ст. в текстильній промисловості Петербурга. З Петербурга механізоване бавовнопрядильне виробництво проникало в Московську губернію, а потім і в район Іванова. У Росії 1830 р. налічувалося понад 500 бавовнопрядильних фабрик. Ними володіли і російські, й іноземні купці, які згодом становитимуть ділову еліту країни. У 1835 р. виникло перше в Росії акціонерне товариство - Російська бавовнопрядильна мануфактура з великим

Росія в першій половині XIX ст.

для того часу капіталом - 1 млн рублів. Засновниками товариства стали петербурзькі та англійські капіталісти, які за короткий час побудували в Петербурзі комплекс промислових корпусів. У 1857 р. виникло Товариство Кренгольмської бавовнопрядильної і текстильної мануфактури. Його засновником став німець Л. Г. Кноп, фірма якого від 40-х років мала монополію на поставку англійського машинного обладнання для текстильної промисловості Росії. Товариство дуже швидко створило на березі р. Нарви великий промисловий центр, який виготовляв тканини та супутні товари.

Із розвитком російського машинобудування залежність країни від імпорту зменшувалася, а вартість парових машин знижувалася. Найбільшими виробниками парових машин були державні заводи, розміщені в районі Петербурга (Іжорський, Олександрівський і Путіловський). Одним із найбільших приватних підприємств став завод англійця Ф. Берда, заснований у Петербурзі на початку XIX ст. У 30-ті роки тут щорічно виготовляли до 10 парових машин, переважно для пароплавів. Недалеко від Нижнього Новгорода 1849 р. було засновано Сормовський механічний завод, який будував пароплави.

До початку Кримської війни в Росії існувало кілька тисяч промислових підприємств, на яких працювало до півмільйона осіб. Основна частина була невеликими майстернями, де працювало 30-50 осіб, які виготовляли переважно текстильні вироби і переробляли продукти сільського господарства. Машинобудівних заводів тоді було лише 25, вони забезпечували не більше ніж 30% потреб країни в машинному обладнанні.

Внутрішня і зовнішня торгівля. Із розвитком промисловості та поглибленням поділу праці розвивався внутрішній ринок. Основними товарами, які оберталися на внутрішньому ринку, були сільськогосподарські та вироби селянських промислів. Поступово збільшувалася питома частка обробної промисловості, переважно текстильної, орієнтованої на масовий збут.

Зростало значення ярмарків, які тривали від кількох днів до декількох місяців. У 40-х роках у Росії налічувалося до 4 тис. ярмарків. Найбільшим ярмарком був Макар'ївський, 1817 р. перенесений до Нижнього Новгорода і названий "Нижньогородським": 1825 р. тут було продано товарів на 12,66 млн рублів сріблом, а 1852 р. - на 57,6 млн рублів. Велике значення мали три щорічні ярмарки в Україні, Корінний ярмарок біля Курська, Ірбітський ярмарок у Південно-Західному Сибіру та Контрактовий ярмарок у Києві. За підрахунками І. Аксакова, лише на найбільших ярмарках України 1854 р. було вторговано понад 23 млн рублів сріблом. Але то були не єдині центри внутрішнього товарообміну: у кожному місті, навіть у великих селах, влаштовували періодичні базари і ярмарки, на які з'їжджалися професійні торгівці з різноманітними товарами - металевими виробами, тканинами, галантереєю, предметами домашнього вжитку. По всій країні ходили і роз'їжджали офені та коробейники, які закуповували товари на ярмарках і їздили

з ними містах і гівля; у но "гостинні Зовніш, ня переважало уряду.

Балтійського змінами живачами чальником експортували ни становили експорті же 18% зернових до кінця рівняно 7,5% від Російські Середньо бавовну більшого нини, цук< це у ввезе ції. На Росії.

в середині тоді як

порту (_

слугувала

лучали

1803 р.,

чив Німан

водної

ни сполучали

Неві 18

1860 р.

говувала

50-х роках

Економіка та соціальне життя

з ними всією країною, проникаючи в найглухіші її куточки. У найбільших містах і промислових центрах швидко зростала постійна (крамнична) торгівля; у Москві, Петербурзі, Ярославлі, Калузі, інших містах було побудовано "гостинні" двори.

Зовнішня торгівля Росії мала активний торговельний баланс (вивезення переважало ввезення), цьому сприяла протекціоністська митна політика уряду. Закордонна торгівля йшла переважно морським шляхом - через порти Балтійського, Чорного і Середземного морів. У зв'язку з індустріальними змінами в Західній Європі від кінця XVIII ст. її країни стали великими споживачами сільськогосподарської сировини. Саме Росія стає таким постачальником на Захід сільськогосподарських продуктів. Серед товарів, які експортували з Росії, переважали зерно, льон, пенька, сало, шкіра, ліс - вони становили 80-90% вартості російського експорту. Щораз більшої ваги в експорті набувало зерно. У 50-х роках маса товарного зерна становила майже 18% середньорічного збору зерна, а Росія щорічно експортувала 1 530 тис. т зернових культур. Експорт зерна становив понад третину всього експорту до кінця 1850-х років. Промислові вироби в російському експорті мали порівняно скромне місце: на початку сторіччя Росія вивозила металів лише на 7,5% від загальної суми вивозу, а інших промислових виробів - на 5,5%. Російські промислові товари йшли переважно до Персії, Туреччини, до ханств Середньої Азії, Китаю. З цих країн традиційно до Росії завозили чай, шовк, бавовну, інші східні товари. Із Західної Європи до Росії імпортували здебільшого промислові вироби - бавовнопрядильні, вовняні та шовкові тканини, цукор, фарби, галантерейні товари, папір, а в 40-50-ті роки чільне місце у ввезенні до Росії посіли машини, які поставляли з Англії, Бельгії, Франції. На європейські країни припадало 9/10 зовнішньоторговельного обороту Росії. Головним торговельним партнером Росії була Велика Британія: на неї в середині XIX ст. припадало 34% обсягу російського експорту й імпорту, тоді як на Німеччину - 11%, Францію - 10%, Китай - 7%.

Шляхи сполучення. У дореформеній Росії основними видами транспорту були водний і гужовий. Головною транспортною артерією країни слугувала Волга. На початку XIX ст. було проведено нові канали, які сполучали різні водні системи. Північно-Катерининський канал, споруджений 1803 р., сполучив Каму і Північну Двіну. Огінський канал від 1804 р. сполучив Німан з Дніпром. У 1808 р. було закінчено будівництво Марийської водної системи, від 1811 р. ввійшла в експлуатацію Тихвінська система; вони сполучали Волгу з балтійським басейном. Перший пароплав з'явився на Неві 1815 р., а від 1817 р. почали плавати пароплави Волгою та Камою. До 1860 р. в Росії налічувалося 339 пароплавів. Внутрішні водні шляхи обслуговувала величезна армія бурлаків, конярів, вантажників, кількість яких у 30-т 50-х роках становила 450 тис. осіб.

Росія в першій половині XIXст.

Гужовий транспорт працював переважно взимку. Коли встановлювався санний шлях, до Петербурга, Москви, інших промислових центрів, портових міст тягнулися величезні обози з сільськогосподарською продукцією. "В степи кочующий обоз", запряжений повільними волами, здійснював свій шлях упродовж багатьох місяців. Навесні та восени ґрунтові дороги ставали непрохідними.

У першій половині XIX ст. почалося будівництво шосейних доріг. Вони сполучили Петербург з Москвою і Варшавою, Москву з Варшавою, Ярославлем і Нижнім Новгородом. До 1860 р. протяжність шосейних доріг становила понад 9,5 тис. км.

У 1837 р. в Росії було відкрито першу залізницю завдовжки понад 26 км, яка сполучила Петербург і Царське Село. Залізничну колію між Петербургом і Москвою будували дев'ять років і відкрили 1851 р. Щойно 1859 р. було здано в експлуатацію залізницю, яка сполучала Петербург з Варшавою. До 1861 р. в Росії налічувалося лише 1,6 тис. км залізничної колії. Слабка транспортна мережа суттєво гальмувала розвиток промисловості й торгівлі.

Соціальна структура

Станова соціальна структура російського суспільства одержала юридичне оформлення у XVIII ст. її повторне оформлення відбулося у "Зводі законів Російської імперії", який набув сили закону 1835 р. Спеціальний (IX) том Зводу стверджував, що у складі міського і сільського населення, відповідно до станових прав ("по различию прав состояния"), розрізняються чотири головних роди людей: дворянство, духовенство, міські мешканці ("обивате-ли"), сільські мешканці ("обиватели"). "Рід людей" і "стан" збігався щодо перших двох категорій. До міських і сільських мешканців належало по кілька станів: спадкові й особисті почесні громадяни, купці, міщани (міські мешканці), селяни і козаки (сільські мешканці).

Дворянство. Найбільш привілейованим станом Російської імперії було дворянство, станові привілеї якого було закріплено впродовж XVIII ст. Дворянство складалося з двох категорій: "дворянства спадкового" і "дворянства особистого". Спадкове дворянство набувалося "з народження" (з походження), "за вислугу" (починаючи з 8-го класу Табелі про ранги), "монаршою милістю" (царською винагородою за заслуги) і "пожалуванням російського ордену". Статус російського спадкового дворянства одержали/зберегли дворяни приєднаних до Росії Фінляндії, Польщі, Закавказзя. Спадкові дворяни мали виняткове право володіти кріпосними селянами, звільнялися від обов'язкової служби, від подушного податку та інших повинностей (натуральних і грошових), від тілесних покарань, мали переваги в одержанні чиновницьких посад, здобутті освіти, володіли монопольним правом на найприбутковіші виробництва (наприклад, монополія на винокуріння), правом мати свої корпоративні організації (повітові та губернські дворянські виборні органи),

Економіка та соціальне життя

нарешті, правом найматись на службу до союзних з Росією держав, отримувати ордени, вільно виїжджати за кордон.

Особисте дворянство набувалося шляхом вислуги з 12 рангу на цивільній та з 14 на військовій службі. Особисті дворяни володіли привілеями дворян спадкових, окрім права володіти кріпосними селянами, записувалися в особливу частину міських "обивательських" книг, а не в губернські дворянські книги і були слабко пов'язані з губернськими дворянськими зборами, хоча за законом вважалися їхніми членами. Особисті дворяни жили за рахунок плати за військову і цивільну службу. Ранговий клас, який давав спадкове дворянство на цивільній службі, 1845 р. було підвищено з 8 до 5; 6-9 класи давали особисте дворянство, на військовій службі спадкове дворянство давав 8-й клас, а нижчі - тільки особисте. Через те, що цивільна і військова державна служба, а також отримання ордена, здобуття середньої і вищої освіти давали право на особисте чи спадкове дворянство, то на середину XIX ст. "нове дворянство", яке одержало статус за службу, становило майже 59% стану.

До скасування кріпосного права основним показником матеріальної забезпеченості дворянства були не розміри земельної власності, а кількість кріпосних селян. Освіта, престиж, вплив дворянина залежали від доходу, який давали кріпосні. Безпомісних та дрібнопомісних дворян з кріпосними чоловічої статі менше ніж 20 осіб вважали бідними дворянами, середньопо-місних дворян з кріпосними від 21 до 100 осіб вважали достатніми дворянами, великопомісних дворян з кріпосними понад 100 осіб, вважали багатими дворянами. Особисті дворяни за рівнем життя наближалися до дрібнопомісного дворянства. Кількість власників селян у Європейській Росії зменшилася від 127 103 у 1834 р. до 103 880 у 1858 р. Такі великі магнати, як Шере-метєви, Юсупови, Воронцови, Голіцини, Гагаріни володіли десятками тисяч кріпосних селян і сотнями тисяч десятин землі. Наприкінці 1850-х років дворяни налічували майже 1 млн осіб обох статей, що становило приблизно 1,5% населення країни.

У творах російських письменників - вихідців із дворян (О. Пушкін, М. Лєрмонтов, О. Герцен, М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой, І. Тур-генєв, І. Гончаров) представлено збірний портрет російського дворянства: від незадоволених молодих дворян Пушкіна і Лєрмонтова, як наприклад, Євгеній Онєгін, до невинних і чистих молодих сільських дворянок як, наприклад, Тетяна Ларіна; від благородного Андрія Волконського з "Війни і миру" Толстого та доброзичливого Миколи Кірсанова з "Батьків і дітей" Тургенє-ва - до менш привабливих провінційних дворян у "Мертвих душах" Гоголя і "Панів Головльових" Салтикова-Щедріна. Гончаров на прикладі свого героя Обломова з однойменного роману також показав тип дворян, які вели поверхове, пасивне життя.

Попри бідність великої частини дворян, вони залишалися найбільш привілейованим станом. Саме дворяни були власниками землі та селян, їм

Росія в першій половині XIX ст.

належали найвищі посади в урядових структурах. Імператорські кадетські корпуси і Царкосельський ліцей спеціально готували дітей дворян до державної служби. Дворяни домінували також у світі ідей, науки, літератури і мистецтва. Російське дворянство середини XIX ст. було менш єдиним, ніж у часи Катерини II, а деякі освічені бюрократи були доволі критично налаштовані щодо кріпосного права і політики Миколи І.

Духовенство. Наприкінці XVIII ст. на привілейований стан перетворилося й православне духовенство. У першій половині XIX ст. станові ознаки духовенства ще більше розвинулися. Духовенство було звільнено від податків, рекрутської повинності й тілесних покарань, мало специфічне самоуправління та своєрідне станове представництво при верховній владі через найвищий орган церковного управління - Святіший Синод, а при місцевій коронній владі - через духовні консисторії.

Усю територію країни було поділено на єпархії (церковні округи), яких на початку XIX ст. налічувалося 37, у середині XIX ст. - 55. Кількість православних храмів у єпархіях зросла від 25,1 тис. на початку століття до 36,2 тис. у 1860 р. Поза єпархіями перебувало духовенство подвірне, військове, при російських посольствах за кордоном, а також закордонні православні місії в Північній Америці, Китаї, Японії, Палестині, афонські монастирі. На чолі єпархії стояв архієрей, якого призначав імператор із поданих Синодом кандидатів. Єпархії складалися з благочиній, які об'єднували від 10 до 20 церковних приходів (парафій). Кожен приход об'єднував приблизно 1500 при-хожан. Приходське духовенство (причт) складалось із священнослужителів (сюди належали висвячені ієреї та диякони) і церковнослужителів (помічники диякона, псаломники, паламарі). Прихожани вибирали церковного старосту, який завідував церковним майном і збором пожертв на впорядкування храму, але поза його контролем перебувала плата за треби, які отримував священик. Для посвячення на священика і призначення його на приход обов'язковими умовами були закінчення духовної семінарії і одруження (шлюб). Павло І скасував право приходу обирати собі священика, бо на практиці їх вже й раніше не обирали, а призначав на приход єпархіальний архієрей. Посада священика ставала спадковою і переходила, зазвичай, до його старшого сина, який обов'язково мав закінчити духовну семінарію. Якщо священик мав тільки доньок, то за старшою з них зберігалося "місце", яке потім посідав її чоловік - теж обов'язково із духовного середовища і з семінарською освітою. Чисельність приходського духовенства (без сімей) 1825 р. становила 102 тис. осіб, 1860 р. - 126 тис. осіб.

Матеріальна забезпеченість приходського духовенства відзначалася значними контрастами. З одного боку, існували багаті приходи, де причт отримував солідні доходи від виконання треб чи замовних служб, з другого -переважна частина приходського духовенства, особливо сільського, була дуже бідною, щоб утримати сім'ю, часто займалася сільським господарством і промислами.

Економіка та соціальне життя

На вищі посади церковної ієрархії (єпископів, архієпископів, митрополитів і патріархів) призначали осіб тільки із середовища чорного (чернечого) духовенства. Ті, хто приймав постриг (а це могли бути чоловіки, не молодші ЗО років, і жінки, старші 40 років), давали обітницю "доброчесності, безкорисливості та послуху". Прийнята в монастир особа не відразу приймала постриг, а зазвичай упродовж трьох років проходила випробувальний термін ("послух"). Після цього послушник чи послушниця мали намір відмовитися від постригу і залишити монастир.

Православні монастирі були релігійними й культурними центрами, відігравали важливу роль у господарському освоєнні північних і східних околиць імперії, виконували функцію місіонерства та християнізації, були місцем відбування засуджених за різні види злочинів. На початку XIX ст. налічувалося 447 православних монастирів (353 - чоловічих та 94 - жіночих), у яких перебувало майже 5 тис. ченців і до 6 тис. послушників; на 1860 р. чисельність монастирів зросла до 614 (477 - чоловічих і 136 - жіночих), ченців - до понад 8 тис. і послушників - понад 13 тис. осіб. До найважливіших і найбільших належали лаври (Троїце-Сергієва в Сергієвому Посаді, Олександро-Нев-ська в Петербурзі, Києво-Печерська і Почаївська) та ставропігійські монастирі (Соловецький, Спасо-Яковлевський у Ростові, Симонів, Донський, Ново-спаський, Заіконоспаський у Москві та Новоєрусалимський у Підмосков'ї). Лаври та ставропігійські монастирі підпорядковувалися безпосередньо Синодові й мали різні привілеї. Інші монастирі підпорядковувалися архієреям тих єпархій, на території яких вони були розміщені.