Європейська політика Миколи І 7 страница

Кирило-Мефодіївське товариство стало виявом спільних для всіх сло­в'янських рухів того часу тенденцій з їхніми ідеями слов'янської єдності. Водночас діяльність кирило-мефодіївців започаткувала нову українську іден­тичність, надала національному рухові політичного характеру.

Євреї. Внаслідок поділів Речі Посполитої у складі Росії опинилися сотні тисяч євреїв, кількість яких дослідники визначають по-різному: одні на­зивають цифру 400 тис. осіб, інші - значно більшу. Із приєднанням до Росії Царства Польського кількість євреїв збільшилася ще на 300-400 тис. Упро­довж першої половини ХІХ ст. їх кількість досягла понад 2 млн осіб, і до початку 60-х років ХІХ ст. євреї стали п'ятим за чисельністю народом Росії, поступаючись тільки росіянам, українцям, білорусам і полякам. На середи­ну ХІХ ст. у Російській імперії проживало більше половини від загальної кількості євреїв світу.

Євреї творили замкнені групи, на культуру, побут і співжиття яких вагомо впливала їхня релігія. Вони були зорганізованими в традиційні са­моврядні кагальні общини, у яких визначальну роль відігравали равини. У рамках кагалу відбувалося економічне, господарське, релігійне та щоденне життя членів общини. Євреї не змішувалися з корінним населенням, жили в

Росія в першій половині XIXст.

особливих кварталах (гетто), розмовляли мовою їдиш, носили традиційний єврейський одяг*.

Спочатку, після першого поділу Речі Посполитої, російська влада на­магалась інтегрувати євреїв, прирівнявши їх адміністративно та юридично до решти населення. Московські купці 1791 р. звернулися з проханням захис­тити їх від конкурентів-євреїв, у відповідь уряд ухвалив постанову про за­борону євреям оселятися в столичних містах. Так було започатковано ство­рення межі осілості, яка проіснувала фактично до кінця імперії. Указ 1794 р. дозволяв євреям постійне проживання в Мінській, Волинській, Подільській, Полоцькій, Могильовській, Київській, Чернігівській, Новгород-Сіверській гу­берніях, Катеринославському намісництві й Таврійській області; згодом до них додали Віленську і Гродненську губернії. Від 1804 до 1825 р. євреям доз­воляли переселятися на Північний Кавказ та Нижнє Поволжя (до Астрахан­ської губернії), 1827 р. їх виселили з Києва, на початку 1830-х років позба­вили права переселятися в Сибір.

Спеціально створений Олександром І комітет підготував "Положен­ня про євреїв" (1804). Для євреїв зберігалася межа осілості, поза якою вони не мали права оселятися на постійно. Євреї одержували без будь-яких обме­жень доступ до освіти на всіх рівнях, могли відвідувати свої школи, де обо­в'язковим було вивчення російської, польської чи німецької мови. Було під­тверджено право єврейського самоуправління через кагал, який мав бути від­окремлений від равинату. Дозволялося відкривати свої майстерні та фабрики, купувати чи брати в оренду землю в Новоросії і деяких інших регіонах. З іншого боку, було встановлено низку обмежень: заборонялося вести торгівлю спиртними напоями, що становила важливу статтю прибутків, євреї не мог­ли йти на військову службу і замість неї мусили платити особливий податок тощо. Водночас перехід євреїв у православну чи іншу релігію усував дискри­мінаційні обмеження.

Євреї Царства Польського не підлягали російським приписам. Спо­чатку правові обмеження (позбавлення політичних прав на 10 років), видані 1808 р. для Князівства Варшавського, було перенесено на Царство. У 1821 р. тут було скасовано кагал й замінено новою інституцією, яку очолював ра-вин громади і яка обмежувалася релігійною сферою.

Микола І мав намір перетворити євреїв на звичайних російських під­даних, а якщо б вдалося - то і в православних. Так виникла ідея створити інститут єврейських кантоністів. У 1827 р. єврейські громади за своїм ба­ченням могли віддавати зі свого середовища хлопчиків у 12-річному віці для обов'язкового військового вишколу. Кагали вважали таку заміну зруч-

* Поряд із переважною кількістю євреїв, рідною мовою яких була їдиш, існували та­кож інші невеликі групи євреїв, як, наприклад, кримчаки, які розмовляли кримськота­тарською, та караїми, які теж були переважно татаромовні, жили колоніями в Криму й у Литві, але не були дискриміновані Російською державою.

Національне питання і пробудження націй

ною для себе і широко використовували її, здаючи сиріт, дітей вдів, бідняків. 3 18 років кантоністи переходили на звичайну солдатську службу, яка не була суто казарменою, одружувалися, жили з сім'ями, а після закінчення 25-річної служби одержували право на осілість у внутрішніх губерніях ім­перії. У 1847-1854 роках, під час найбільшого набору євреїв-кантоністів, во­ни становили в середньому 2,4% від усіх кантоністів у Росії, тобто їхня част­ка не перевищувала частки єврейського населення в країні.

У "Положенні про євреїв" 1835 р. було зроблено ще одну спробу за­охотити євреїв до землеробства. Створювалися значні пільги для тих, хто пе­реходив у землеробський стан, зокрема, у межах осілості дозволялося землю купувати, продавати, орендувати. У межах осілості за євреями зберігалося також право купувати нерухомість, торгувати. "Положення" стверджувало захист єврейської релігії, вводило для равинів нагороди, присвоєння прав купецтва 1-ї гільдії, дозволяло всі види фабричної діяльності (також відкуп винокурних заводів), не обмежувало вступу євреїв до середніх та вищих навчальних закладів. "Положення" допустило купців, фабрикантів-євреїв на найважливіші ярмарки внутрішніх губерній, надало їм деякі права і щодо продажу товарів поза межею осілості. Водночас була низка заборон та обме­жень. Євреям дозволялося проживати на території Білорусі тільки в містах, в Україні - всюди, окрім Києва і сіл, які належали державній скарбниці, на Півдні - у всіх населених пунктах, за винятком Миколаєва і Севастополя.

Державні єврейські училища (дво- і чотирирічні) з викладанням росій­ською мовою було відкрито 1840 р. У Вільно та Житомирі 1847 р. організу­вали училища для навчання равинів. До 1855 р. у зареєстрованих кагальних школах-хедерах навчалося 70 тисяч єврейських дітей, а в державних учили­щах - 3200. У 1844 р. було скасовано кагальну організацію, євреїв підпо­рядкували загальному цивільному управлінню, але зберегли окреме оподат­кування і кругову поруку. На практиці кагал існував і надалі.

Поряд з "організаційною" єврейські громади переживали й духовну кризу. Йдеться про широке поширення хасидизму* і про боротьбу з ним при­хильників равинського юдаїзму. Релігійна боротьба привела до створення самостійних хасидських громад, а також до паралельного існування двох фактично незалежних громад у рамках юрисдикції одного кагалу.

Світський, просвітницький напрям серед євреїв - Гаскала - не набув поширення у Росії. Прихильники Гаскали, маскілим, зазвичай, здобували ос­віту в Німеччині (саме тут і виник цей напрям) або часто бували за кордоном. Російські маскілим А. Перетц, Н. Ноткін, Л. Невахович обстоювали від­криття загальноосвітніх шкіл з викладанням німецькою мовою чи івритом.

* Містичний напрям у юдаїзмі, засновник хасидизму - подільський равин Ісраель Баал Шем Тов (1700-1760), відомий під іменем Бешт. Поширився хасидизм серед бід­них верств єврейського населення України, Польщі, Литви, Угорщини та Румунії у другій половині XVIII - першій половині XIX ст.

Росія в першій половині XIXст.

Однак справжнім засновником Гаскали в Росії можна вважати І. Левінзона, який у книзі "Місія в Ізраїлі" (1828), написаній івритом, висунув програму перетворень, що містила вивчення європейських мов і світських наук. Він також пропонував замінити в щоденному спілкуванні їдиш російською мо­вою. Російські маскілим не закликали до реформ у юдаїзмі, не були прихиль­никами асиміляції. Однак активізація їхньої діяльності привела до часткового припинення боротьби між хасидами і традиційним юдаїзмом - одні й другі згуртувалися для захисту традиційного способу життя. Єдиним місцем, де маскілим досягли успіхів, була Одеса, яка на зламі 1850-1860-х років стала провідним центром культури російських євреїв.

Румуни Бессарабії. Бессарабія (Дністровсько-Прутське міжріччя) здав­на становила північно-східну частину Молдавського князівства, одного з двох румунських князівств (поряд з Волоським, або Валахією), які були предметом суперечки між Російською й Османською імперіями від початку XVIII ст. Бессарабія відійшла до Росії за Бухарестським мирним договором 1812 р., який закінчував російсько-турецьку війну 1806-1812 років. Основ­ними суспільними групами тут були: численна й сильно диференційована соці­ально румуномовна знать (бояри), православний клір, юридично вільні руму-номовні селяни, більшість яких змушена була нести різноманітні повинності на користь поміщиків. Невеличкі міста, у яких жили євреї, греки, вірмени, не відігравали значної ролі. У Південній Бессарабії (Буджак) проживали румун­ські, українські й російські селяни, німецькі, болгарські й гагаузькі колоністи. Якщо наприкінці XVIII ст. румуни становили 0,51% населення Росії, то на середину XIX ст. - 0,98%.

На території Бессарабії 1818 р. було утворено Бессарабську губернію з широкою автономією, на взірець Великого князівства Фінляндії та Царства Польського. Управління здійснювала місцева знать, прирівняна до російсь­кого дворянства, але під контролем російського генерал-губернатора та його штабу. Православну церкву реорганізовано в Кишинівську єпархію. Однак під час нової війни Росії з Туреччиною автономію було обмежено (1828). Адміністративну структуру пристосовано до чинного в Росії устрою, змен­шено роль румунської знаті в управлінні та судочинстві. Відтепер найважли­віші функції перейняли російські чиновники, які підпорядковувалися ново­російському генерал-губернаторові. Якщо раніше урядові органи підтри­мували, навіть законодавчо закріпили, різні форми національного розвитку місцевої культури, зокрема відкриття шкіл з викладанням румунською мо­вою, з публікацією книжок і газет, то 1834 р. румунську мову вилучили з ді­ловодства. У 1842 р. було заборонено викладання румунською мовою в по­чаткових і середніх школах. Русифікаторський характер мовної політики щодо румун Бессарабії диктувався не тільки намаганням утвердитися в оку­пованому краї, а й відгородити його від небажаних упливів. На правому бе­резі Прута, в Молдавському князівстві, та у Валахії, які залишалися під ос­манською владою, наростав румунський національний рух. 132

Національне питання і пробудження націй

Єдиний у минулому культурний процес, не роздвоївся після приєд­нання Бессарабії до Росії. Показовою стала діяльність письменника-просвіт-ника Георге Асакі (1788-1869), який багато зробив для розвитку шкільної справи в Молдавському князівстві, для видавання підручників, розвитку гу­манітарних і природничих наук. Г. Асакі був одним із засновників Това­риства медиків і натуралістів, засновником і редактором першої румунської газети в князівстві, на сторінках якої друкували твори і бессарабських літе­раторів. З ім'ям Г. Асакі пов'язано зародження нового образотворчого мис­тецтва: його гравюри на історичну тему запалювали патріотичні почуття сучасників, були джерелом натхнення для письменників. Він також був ор­ганізатором національного румунського театру.

Як і в інших народів, велику роль у національному пробудженні ру­мун Бессарабії відіграли письменники-романтики, які черпали свої сюжети в народній творчості. Константин Стаматі (1768-1869), Костаке Негруцці (1808-1868) звернулися до балад і легенд, в яких оспівували героїчне минуле народу, закликали до боротьби проти османського поневолення. Справжнім новатором літератури став Василе Александрі (1821-1890). Крім численних ліричних та епічних творів, він писав оповідання, драматичні твори (істо­ричні драми й комедії). Паралельно з розвитком літератури тривав інтенсивний процес формування румунської літературної мови (від 1860 р. впроваджено алфавіт літературної мови на латинській графічній основі; кирилична графі­ка, згодом запроваджена в Росії, зумовить формування окремої молдавської мови та літератури).

Балтійський край

Тривала боротьба Росії з Польщею і Швецією за вихід до Балтійсь­кого моря призвела до появи у складі імперії естонських, латвійських і фінляндських земель. Зберігаючи тут права і привілеї балтонімецької та шведської знаті, російська влада певний час використовувала їх як своєрід­ний зразок для модернізації імперії.

Естонці. Естонські етнічні землі, що від XVII ст. перебували в складі шведських провінцій Естляндія (Північна Естонія) та Ліфляндія (Південна Естонія), Росія завоювала в роки Північної війни (1700-1721). Утворені тут Естляндська та Ліфляндська губернії набули автономного статусу. Місцеве самоуправління та суд залишались у віданні станових рицарських і міських інституцій. Гарантувалися збереження лютеранської віри й церковної органі­зації, статус німецької мови як урядової. Балтійські німці, які творили родову верхівку, становили майже 1 % населення провінцій, міські верхні та середні верстви - трохи більше ніж 6%. Більшість естонського й латиського (прожи­вали в Ліфляндській губернії) селянства залежали від німецьких поміщиків. Від 1804 р. Олександр І обрав балтійські провінції як полігон для випробу­вань проектів ліквідації кріпосного права (див. розділ 1). У 1816 та 1819 р. в Естляндській і Ліфляндській губерніях кріпосне право було скасовано й ес­тонські та латиські селяни стали особисто вільними, але земельна власність і надалі була в руках поміщиків. Лояльна балтонімецька верхівка й далі ви-

Росія в першій половині XIX ст.

конувала функцію гаранта стабільності в регіоні та була кузнею кадрів для бюрократії, військової справи й культури всієї Російської імперії.

На середину XIX ст. в Естляндській губернії естонці становили понад 92% населення, в Ліфляндській - майже 47%, чисельно перевищуючи ла­тишів та інші етнічні групи. Естонці становили майже 1% від усього насе­лення Росії.

Естонське національне пробудження розпочалося на зламі ХУШ-ХІХ ст., коли німецькі лютеранські пастирі почали перекладати релігійну літературу народною мовою. Естономовні парафіяльні школи охоплювали високий від­соток сільського населення. Від 1821 р. виходили газети естонською мовою. Науковим центром, де започаткували вивчення історії естонського народу, його мови і культури, став Дерптський (Тартуський) університет, відкритий 1802 р. Утворене 1838 р. Естонське наукове товариство видавало "Календа­рі", у яких містилися невеликі оповідання естонською мовою, що швидко набули популярності серед письменного населення. У першій половині XIX ст. розгорнулась просвітницька і літературна діяльність К, Я. Петерсена (1801-1822), Ф. Р. Фельмона (1798-1850), Ф. Р. Крейцвальда (1803-1882). Завдяки зусиллям Фельмона і Крейцвальда в 1857-1861 роках було опубліковано ес­тонський народний епос "Калевіпоег". Крейцвальд був також автором-упо-рядником збірника "Міфічні та магічні пісні естонців", збірки естонських народних казок (1860-1865). Культурне пробудження естонців стало першим етапом на шляху формування естонської нації.

Латиші. Латвійські землі з Ригою, які становили південь Ліфляндії у складі Шведського королівства, перейшли до Росії за Ніштадтським мирним договором 1721 р. і згодом утворили населену й естонцями Ліфляндську гу­бернію. Польська Ліфляндія - Латгалія - опинилася у складі Росії за першим поділом Речі Посполитої 1772 р., увійшовши на початку XIX ст. до Вітебсь­кої губернії, де переважало білоруське населення. За третім поділом Речі Посполитої (1795), у складі Росії опинилося й Курляндське герцогство (князівство) та Пілтенська область (згодом тут утворено Курляндську гу­бернію), чим закінчилось політичне об'єднання історичної території латись­кого народу в складі Російської імперії. Якщо наприкінці XVIII ст. латиші становили 1,75%, то в середині XIX ст. - 1,29% населення Росії.

Нечисленний прошарок балтійських німців Ліфляндії та Курляндії мав широкі права і привілеї, гарантуючи стабільність у регіоні; в Латгалії домі­нувала польська шляхта. Переважна частина латишів була селянами, причо­му в Курляндській та Ліфляндській губерніях вони стали особисто вільни­ми після скасування кріпацтва в 1817 та 1819 р.,ав Латгалії - лише 1861 р.

Більшість латишів - протестанти (лютерани), в Латгалії - католики, що вплинуло на зародження національного руху та його перебіг. Як і в естонців, ще у XVIII ст. німецькі лютеранські пастирі перекладали релігійну літерату­ру латиською мовою для проведення місіонерської діяльності серед селян. Від 1803 р. у Дерптському університеті почали викладати латиську мову. У

Націон,

вивченні латиської мові

ють Курляндське товарі:

тиське літературне товг

кою мовою. Із зростай

увагу латишів приверн

Гарліба Меркеля (1769-

вою працю "Латиші, ос

де пропагував ідеї звілі

могою освіти і науки. І

висвітлювали минуле я

і цивілізованість на лаі

Рубенс (1817-1876), як

Велику популярі

мовою - поезії Сліпого

Лівенталса (1803-187

тиського національною

ні XIX ст. "молодолаті

Фіни. Від середи

Під час воєн із Швеціє

лише у війні 1808-180^і

своєю провінцією. Ш

мічно й культурно, стаї

селення) були особисі

жало до лютеранської

Збори представ!

березні 1809 р. в місті

ської імперії на умов

князівства Фінляндсьі

ляндський), представ]

місцевий уряд - Уря.

Фінляндії підпорядкс

здійснювала Комісія (і

ках функції комітету

статс-секретар). До кс

ся внутрішніх справ к

сейму не виносилися

чи скасувати старого

валася економічною:

іншими країнами, де

скарбниці, їх викорис

ру Фінляндію (Вибо]

Національне питання і пробудження націй

зула кузнею кадрів для:ької імперії.:тонці становили понад льно перевищуючи ла-же 1% від усього насе-

і на зламі ХУІІІ-ХІХ ст., ти релігійну літературу юплювали високий від-ети естонською мовою. рії естонського народу, університет, відкритий гво видавало "Календа­рю мовою, що швидко першій половині XIX ст. К Я. Петерсена (1801-їа (1803-1882). Завдяки х: було опубліковано ес-5ув також автором-упо-ців", збірки естонських [ естонців стало першим

їли південь Ліфляндії у і Ніштадтським мирним)нцями Ліфляндську гу-." складі Росії за першим ітку XIX ст. до Вітебсь-За третім поділом Речі курляндське герцогство орено Курляндську гу-шчної території латись-икінці XVIII ст. латиші тення Росії.

:ляндії та Курляндії мав зегіоні; в Латгалії домі-з була селянами, причо-стали особисто вільни-іатгалії - лише 1861 р. Латгалії - католики, що перебіг. Як і в естонців, іали релігійну літерату-діяльності серед селян, адати латиську мову. У

вивченні латиської мови, багатого латиського фольклору великі заслуги ма­ють Курляндське товариство для вивчення літератури і мистецтва (1817), Ла­тиське літературне товариство (1827). Від 1822 р. виходили газети латись­кою мовою. Із зростанням освіти населення і розширенням кола читачів увагу латишів привернули твори одного з перших латиських просвітників Гарліба Меркеля (1769-1850), який ще 1796 р. видрукував німецькою мо­вою працю "Латиші, особливо Лівонії, наприкінці філософського століття", де пропагував ідеї звільнення своїх земляків від неволі та рабства за допо­могою освіти і науки. Йому належали й інші праці, які в романтичному дусі висвітлювали минуле латишів, заперечували погляд, згідно з яким культуру і цивілізованість на латиські землі принесли німці. Його ідеї підхопив Яніс Рубенс (1817-1876), який написав чимало поезій патріотичного змісту.

Велику популярність серед латишів мали твори, написані народною мовою - поезії Сліпого Індрикіса (1763-1828), вірші та оповідання Ансіса Лівенталса (1803-1878) та Ансіса Лейтанса (1815-1874). Перші діячі ла­тиського національного відродження підготували ґрунт для появи в середи­ні XIX ст. "молодолатиського руху".

Фіни. Від середньовіччя Фінляндія була частиною Королівства Швеції. Під час воєн із Швецією у XVIII ст. Росія двічі скуповувала Фінляндію, але лише у війні 1808-1809 р. Швеція змушена була остаточно поступитися цією своєю провінцією. Шведомовне населення, домінуючи політично, еконо­мічно й культурно, становило майже 12% мешканців Фінляндії. Фіни (86% на­селення) були особисто вільними селянами. Усе населення Фінляндії нале­жало до лютеранської церкви.

Збори представників станів Фінляндії, скликані російським урядом у березні 1809 р. в місті Борґо (Порвоо), схвалили входження до складу Росій­ської імперії на умовах широкої автономії. Главою Фінляндії (Великого князівства Фінляндського) ставав російський імператор (великий князь фін­ляндський), представником якого був генерал-губернатор і який очолював місцевий уряд - Урядову раду (від 1816 р. - Сенат). Вища адміністрація Фінляндії підпорядковувалася безпосередньо імператорові, подання справ здійснювала Комісія (пізніше - Комітет) у справах Фінляндії (у 1826-1857 ро­ках функції комітету виконував його статс-секретар, від 1834 р. - міністр статс-секретар). До компетенції сейму входило законодавство, яке стосувало­ся внутрішніх справ князівства; питання зовнішньої політики на обговорення сейму не виносилися. Без згоди сейму імператор не міг запровадити нового чи скасувати старого закону. Широка адміністративна автономія доповню­валася економічною: Фінляндія мала свою митницю у торгівлі з Росією та з іншими країнами, доходи князівства не надходили до загальнодержавної скарбниці, їх використовували на внутрішні потреби. У 1811 р. так звану Ста­ру Фінляндію (Виборзька губернія), що стала російською ще 1721 р.. було

Росія в першій половині XIX ст.

приєднано до князівства. З 1812 р. столицю Фінляндії перенесли з Або до Гельсінгфорса (Гельсінкі), а 1827 р. сюди ж переведено університет.

За Миколи І автономія Фінляндії формально зберігалася, але сейм не скликався до 1863 р. Було посилено цензуру (1829), заборонено 1850 р. видання книг фінською мовою (окрім сільськогосподарської і релігійної літератури). Однак вищі стани й чиновництво Фінляндії були загалом ло­яльні. Микола І одного разу зауважив своїм радником, готовим обмежити фінські привілеї: "Дайте фінам спокій. Це єдина провінція моєї держави, яка за весь час мого правління не заподіяла мені жодної хвилини тривоги чи невдоволення".

Перші кроки фінського національного руху відносять до 10-х років XIX ст., до періоду "Або-романтизму", коли в академічних і літературних колах колишньої столиці Або під упливом ідей романтизму стали пропагу­вати ідеї самобутньої національної літератури, звернення до народної творчос­ті. У 20-ті роки XIX ст. розвинувся феноманський рух, що мав за мету визнати рівноправність фінської мови поряд із шведською, розвивати й поширювати національну культуру.

Художня творчість і суспільно-політична діяльність А. І. Арвідсона (1791-1858), Й. Л. Рунеберга (1804-1877), Е. Льонрота (1802-1884) та інших сприяла пожвавленню культурного життя. Завдяки їхнім зусиллям з'явилися збірки народної поезії, перші дослідження з історії Фінляндії. Важливою по­дією стала публікація 1835 р. фінського народного епосу "Калевала", здійсне­на Е. Льонротом. Виникають товариства - Фінське літературне (1831), Фінсь­ке наукове (1838), Фінське художнє (1846), в яких об'єднуються патріотично налаштовані культурні діячі. Лідером феноманського руху був філософ, пуб­ліцист Ю. В. Снельман (1806-1881). Царський уряд підтримував культурно-національні прагнення фінів, бо вони сприяли подоланню культурного і по­літичного впливу Швеції, який у Фінляндії був помітний упродовж три­валого часу. Від кінця 50-х років XIX ст. феноманський рух став набувати політичного забарвлення.

Волго-Уральський регіон

До початку XIX ст. народи Поволжя - тюркомовні волзькі татари й чуваші та фіномовні мордва, черемиси (марійці) і вотяки (удмурти), приєд­нані ще в XVI ст., були міцно інтегровані в адміністративну та соціально-станову систему Росії. Лояльну татарську мусульманську знать кооптували в російське дворянство. Татарські купці одержали торговельні привілеї, які дали їм змогу згодом освоювати казахські степи й Середню Азію для росій­ських інтересів. Зі створенням "татарських магістратів" у Казані й перед­місті Оренбурга вони одержали й органи самоврядування. На середину XIX ст.

.... -.-........„,.

Національне питання і пробудження націй

іеренесли з Або до ніверситет.;рігалася, але сейм заборонено 1850 р. ірської і релігійної ії були загалом ло-готовим обмежити нція моєї держави, Уї хвилини тривоги

зсять до 10-х років іних і літературних гоп/ стали пропагу-ю народної творчос-мав за мету визнати вати й поширювати

їсть А. І. Арвідсона 1802-1884) та інших зусиллям з'явилися індії. Важливою по-"Калевала", здійсне-турне (1831), Фінсь-уються патріотично:у був філософ, пуб-римував культурно-ю культурного і по­ний упродовж три-Гі рух став набувати

зні волзькі татари й ж (удмурти), приєд-тивну та соціально­му знать кооптували звельні привілеї, які дню Азію для росій-" у Казані й перед-На середину XIX ст.

 

волзькі татари, які становили майже третину всіх татар Росії*, проживали переважно в Казанській губернії. Татари становили приблизно третину гіль­дійського купецтва в Казанській губернії; очолювали його багаті родини -Юнусови, Апанаєви, Юсупови, Акчуріни. Татарські купці займалися і під­приємництвом, обробкою бавовни. Мусульманське духовенство 1788 р. орга­нізувалося у власну установу - Мусульманські духовні збори, які очолював муфтій. Під впливом мусульманського духовенства перебувала освіта й куль­тура волзьких татар.

Більшість чувашів проживала в Казанській і частково Симбірській гу­берніях. Процес асиміляції (головно отатарення), який розгорнувся від 30-х ро­ків XVIII ст., у період масового хрещення неросійського населення Поволжя, призвів до того, що частина чувашів прийняла іслам, щоб не приймати пра­вослав'я. Упродовж XIX ст. питома частка чувашів серед населення Росії знизилась від 0,85 до 0,66%.

Мордва населяла Середнє й Нижнє Поволжя, а також Південне При­уралля, повсюди - з іншими народами (татарами, чувашами, башкирами, а також росіянами), ніде не маючи абсолютної більшості. Вже у XVIII ст. морд­ву було піддано сильній русифікації та отатаренню. На початок XIX ст. процес зросійщування досягнув таких масштабів, що царська влада в низці повітів та губерній перестала реєструвати мордву окремо. Питома частка мордви упродовж XIX ст. була приблизно однаковою і становила майже 0,80% насе­лення країни. Близькими до мордви і з походження, і мовою були черемиси, які проживали в Середньому Поволжі, Північному і Південному Приураллі. Частка черемисів у XIX ст. знизилася від 0,35 до 0,29%. Більшість вотяків проживала в Північному Приураллі, в міжріччі Ками та В'ятки (В'ятська гу­бернія). Чисельність вотяків була незначною: 0,32% від усього населення Росії впродовж XIX ст.

Основна частина мордовського, чуваського, черемиського, вотяцько-го і татарського селянства належала до державних та удільних селян. Росій­ські селяни (а російське населення загалом домінувало в регіоні від початку XVIII ст.) переважно перебували в кріпосній залежності від російських помі­щиків і татарських мурз. Держава примусово навернула у християнство біль­шість мордви, чувашів, черемисів і вотяків. Примусова християнізація іслам­ських татар зумовила запеклий спротив й особливого успіху не мала.

Підкорення тюркомовних башкирів-мусульман (проживали в Південно­му Приураллі), до завоювання яких Москва приступила після падіння Казан­ського ханства, тривало декілька століть і супроводжувалося величезним збройним спротивом, низкою численних повстань, які жорстоко придушу-

* Татари населяли також Північне та Південне Приуралля (так звані мещеряки, або мі-шари), Крим, компактні території в Західному Сибіру та в деяких інших районах Росії. У першій половині XIX ст. частка татар серед населення Росії зросла від 2,1 до 2,55%.

Росія в першій половині XIXст.

вали. Багато татар, мордви, чувашів, черемисів і росіян перебиралися із Серед­нього Поволжя на Середній і Південний Урал і селилися на пасовищах башки­рів як землероби, так що протягом XVIII ст. башкири стали меншістю на влас­ній території. Якщо на початку XVIII ст. башкири налічували майже 300 тис. осіб, то внаслідок великих втрат у численних повстаннях наприкінці століття -лише близько 20 тис. Однак питома частка башкир серед населення країни зростала: з 0,46% (1795) до 0,79% (1858) і до 1,03% в 1897 р. (1321,4 тис. осіб).