Освічені кола і політичний курс Олександра І

Консервативна опозиція. На початку XIX ст. російське освічене сус­пільство (його становив тонкий соціальний прошарок людей інтелектуальної праці, "публіки, що читає", тих, які цікавилися суспільно-політичним життям, мали свою думку і тим чи тим способом її висловлювали) вітало перші не­сміливі початки ліберальних реформ Олександра І та його "молодих друзів". Звичайно ж, у Росії й тоді існував чималий суспільний прошарок з вищих сановників і поміщиків, які не бажали ніяких перетворень. Проте чіткі полі­тичні погляди в них ще не сформувалися. Вперше незадоволення дворян­ства політикою Олександра І виявилось у "Записці про давню і нову Росію в її політичному і громадянському відношеннях", яку написав історик і пись­менник Микола Карамзін (1766-1826) і 1811 р. надіслав цареві. Пройшовши через тривале і глибоке захоплення просвітницькими ідеями, безпосередньо спостерігаючи за ходом Французької революції в 1789-1793 роках, він роз­чарувався і в самих ідеях свободи й рівності, і в спричинених ними подіях. Після того, як 1801 р. Карамзін став офіційним придворним історіографом, він перейшов на позиції захисту чинної соціально-політичної системи. В "Записці" Карамзін протестував проти запозичених з Європи перемін, роз­критикував ліберальний проект державних перетворень Сперанського, а та­кож доводив потребу збереження самодержавної влади в Російській імперії на "вічні часи". Адже доля країни, на думку Карамзіна, залежала від само­державства: Росія "процвітала", коли воно було сильним, і "занепадала", коли воно послаблювалося. Водночас він засуджував "владолюбство непо­мірне і незаконне", приклади якого бачив у часи Івана Грозного і Бориса Го-

Росія в першій половині XIX ст.

дунова. Ідеал Карамзіна - самодержавство, яке спиралося на строгу закон­ність. У "Записці" він намічав програму дій для російської монархії. Вона передбачала не постійну реорганізацію державних установ, а пошук здіб­них і чесних людей на найважливіші посади. Карамзін вважав, що "50 ро­зумних губернаторів" забезпечать нормальну роботу адміністрації на місцях. Він також радив зібрати вже чинні закони і систематизувати їх. Підвищенню авторитету монархії мала сприяти й діяльність православної церкви, тому автор "Записки" наголошував, що Росії потрібні й "хороші священики". Свою тезу про зміцнення самодержавної влади Карамзін пов'язував з вимо­гою охорони прав і привілеїв дворянства як найважливішої опори влади. Тому визнаючи, що кріпосне право - це зло, історик вважав, що його ска­сування позбавить царя підтримки дворянства.

Наприкінці 1811 р. цар ознайомився зі ще однією запискою, яку, на пропозицію князя О. Голіцина, підготував посланник сардинського короля в Росії Жозеф де Местр (з лютого 1812 р. він майже чотири місяці виконував обов'язки секретаря Олександра І, але перейти на російську службу відмо­вився). "Чотири розділи про Росію" де Местра наголошували на особливос­тях Росії і невідповідності західних ліберальних цінностей її духові. Головна засада роздумів де Местра - "випадання" Росії з європейського ландшафту: "Це не Європа, або, в крайньому разі, це азійська раса, що опинилася в Єв­ропі". Де Местр не схвалював перенесення на російський ґрунт західних зразків. Він вважав, що Петро І, поламавши національну традицію, в умо­вах ідеологічного впливу Європи позбавив Росію "імунітету" від вірусу ре­волюції. Де Местр був стурбований поширенням ідей європейського Про­світництва в Росії. Реформа освіти в поєднанні зі скасуванням кріпосного права, за прогнозами де Местра, неминуче призведуть до появи "універси­тетського Пугачова" і разом з ним - цілого покоління напівосвічених людей з поверховими знаннями, байдужих до звичаїв батьківщини. Тому освіта, на думку де Местра, має будуватися на принципах становості та елітарності. Водночас він радив цареві використовувати таланти представників неприві-лейованих станів. Щоб не допустити поширення європейської революційної хвилі, де Местр пропонував також дотримуватися зовнішньополітичної ізо­ляції Росії.

Безперечно, що критика внутрішньополітичного курсу Олександра І з консервативних позицій вплинула не тільки на відставку М. Сперанського в бе­резні 1812 р., ай на подальші спроби запровадити ліберальні реформи в країні.

Декабристи: організації та програмові документи. У другій поло­вині царювання Олександра І влада вперше зіткнулася з організованою по­літичною опозицією. В історичній ретроспекції їх стали називати декабрис­тами - за результатом цього руху, який закінчився в грудні 1825 р. двома невдалими спробами збройного виступу - на Сенатській площі в Петер­бурзі та в Україні.

Влада і суспільство

Що ж підштовхнуло молодих людей, вихідців з дворян, з доброю ос­вітою, з чудовими перспективами військової і державної служби, виступити проти свого ж стану і влади? Декабристи, а це переважно учасники війни 1812 р. з Наполеоном і закордонного походу російської армії, поверталися на батьківщину в очікуванні оновлення Росії, звільнення кріпосних, які само-зіддано боролися разом з ними в армії і партизанських загонах. Більшість із майбутніх декабристів, виховані на ідеалах французьких просвітників, із за­хопленням сприйняли Французьку революцію. Однак вони не сприймали бунтів "низів", якобінського терору, насильства над Францією і всією Євро­пою диктатора Наполеона. їхні погляди багато в чому збігалися з настроями молодого Олександра І та його друзів з Негласного комітету. Тому вони зітали його конституційні наміри, реформи на користь гуманізації сус­пільства, мріяли про вільну, без кріпацтва і необмеженого самодержавства Ро­сію, їхнє протистояння з владою виявилося не відразу.

Вагомий вплив на ідейні та організаційно-тактичні засади декабристів мало масонство (понад 80 декабристів, зокрема і всі їхні лідери, були масо-нами). Таємні товариства масонського характеру прийшли до Росії з Європи наприкінці XVIII - на початку XIX ст. і саме в них формувалися погляди майбутніх учасників опозиційного руху. Першою організацією декабристів вважають створене в лютому 1816 р. в Петербурзі офіцерське товариство "Союз порятунку". Його засновниками були князь Сергій Трубецькой, Ми­кита Муравйов, Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли, Іван Якушкін. Згодом у "Союз" вступили гвардійські офіцери Павло Пестель (1793-1826), князь Євген Оболенський, Іван Пущин. У програмі організації, яка називалася "Ста­тут", було закладено дві основні ідеї перебудови російського суспільства -скасування кріпосного права та ліквідація самодержавства, однак засоби досягнення цієї мети було викладено ще нечітко. Попри гарячі дискусії, біль­шість все ж висловлювалася за конституційну монархію як ідеал майбут­нього політичного устрою. Зберігалася надія, що Олександр зможе за своєю ініціативою дарувати конституцію, і в такому разі передбачалося підтри­мати його.

Одначе час минав. Проголошення конституції в Росії ставало щораз більше нереальним. Офіцери-змовники почали діяти рішучіше. Коли царсь­кий двір разом з гвардією 1818 р. перебрався до Москви (тут починалося будівництво пам'ятника на Воробйових горах на честь перемоги у війні 1812 р.), вирішено було створити нове таємне товариство. Так замість "Сою­зу порятунку" виник "Союз благоденства ". Його організаторами стали ті ж офіцери, що входили до попередньої організації, але склад розширився. У "Зеленій книзі" (так називався програмовий документ товариства) на пер­шому плані було завдання сформувати в країні передову "громадську дум­ку", сприятливу в майбутньому для здійснення реформаторських перетво­рень. Тому поряд з таємними структурами ("управами") передбачалося ство­рити різні легальні та напівлегальні просвітницькі, літературні й навіть бла-

Росія в першій половині XIXст.

годійні товариства. Члени "Союзу" поширювали свої ідеї через літератур­но-театральне товариство "Зелена лампа", Вільне товариство любителів ро­сійської словесності та ін. У другій частині програми, яка не збереглася, йшлося про "потаємну мету" товариства - "запровадження конституції і за­конно-вільного правління, рівність громадян перед законом, гласність у державних справах і в судочинстві, ліквідацію рабства селян, рекрутчини і військових поселень". На численних зборах зав'язувалися запеклі дискусії, народжувалися проекти і плани, оскільки члени товариства додержувались різних поглядів щодо шляхів і засобів політичних перетворень у країні.

Після заворушення у Семеновському полку в жовтні 1820 р. більшість офіцерів-семеновців було переведено у звичайні армійські корпуси і висла­но зі столиці. Так С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін опинилися у Чернігівському полку, дислокованому в Україні, П. Пестеля призначили ко­мандиром В'ятського полку, який розквартировувався поблизу Чернігівського.

На початку 1821 р. в Москві відбувся з'їзд представників "управ" "Со­юзу благоденства". Через розбіжності між радикальними і поміркованими керівниками було ухвалено саморозпуск товариства, щоб звільнитися від ненадійних і сумнівних членів організації, а також погасити підозри уряду й утворити більш законспіровану організацію. У березні 1821 р. на основі Тульчинської управи "Союзу благоденства", яку очолював Пестель і яка не визнала ухвали московського з'їзду про саморозпуск, оформилося Південне товариство. Хоча на чолі Товариства стояла "Корінна дума", його фактич­ним керівником був Пестель, людина твердої волі й характеру, великого ро­зуму, енергії, якого дехто не без підстав підозрював у намірах стати "росій­ським Бонапартом".

Північне товариство, яке утворилося 1822 р. в Петербурзі, очолюва­ла дума з трьох осіб - М. Муравйова, С. Трубецького та Є. Оболенського. У наступні роки в Північному товаристві відбулася зміна поколінь. До керів­ництва прийшли більш радикально налаштовані люди, серед яких - і поет Кіндрат Рилєєв (1795-1826), відомий своїми вільнолюбними поезіями, серед них і на теми української історії (поеми "Наливайко", "Войнаровський").

Програмовими документами декабристів стали "Конституція " М. Му­равйова (Північне товариство) та "Руська правда " П. Пестеля (Південне то­вариство). Головним у програмах було питання про майбутній державний устрій Росії. Пестель висловлювався за республіку - єдину і неподільну державу з сильною централізованою владою. Він визнавав право національ­ного самовизначення тільки за польським народом, але за умови, що неза­лежна Польща підпише "вічний союз" з Росією і проведе в себе аналогічні з нею соціально-політичні перетворення. Інші етноси мали "злитися в єдиний народ". Передбачалося, що законодавча влада належатиме однопалатному парламентові - Народному вічу з 500 осіб, обраних на п'ять років, а ви­конавча - Державній думі з п'яти осіб (причому щорічно один із членів Державної думи ставав би президентом республіки). Найвищу контрольну

Влада і суспільство

владу мав здійснювати Верховний собор із 120 осіб, обраних пожиттєво. Ви­конавча влада на місцях передавалася окружним, повітовим і волосним прав­лінням, яких обирали на рік. Пестель проголошував загальне виборче право.

Проект Муравйова передбачав збереження монархії, обмеженої конс­титуцією. Росія перетворювалася на федерацію з 14 держав і 2 областей. Сто­лицею федерації ставав Нижній Новгород, який передбачалося переймену­вати на Слов'янськ. Визначаючи федеративний устрій країни, Муравйов виходив не з національних, а з господарсько-економічних особливостей її регіонів. Найвищим законодавчим органом у майбутній Російській федерації мало стати двопалатне Народне віче, яке складалося з Верховної думи (верх­ня палата) і Палати народних представників (нижня палата). Вибори відбу­валися на основі майнового цензу. Найвища виконавча влада належала ім­ператорові, він ставав верховним головнокомандувачем, із згоди Верховної думи призначав міністрів і суддів верховних судових установ. Імператор, вступаючи на престол, присягав на вірність конституції. Як "перший чинов­ник держави" він одержував зарплату, на яку міг утримувати свій двір. У проекті Муравйова докладно розроблено судову реформу, зокрема створен­ня всестанового гласного суду, з адвокатурою та присяжними засідателями.

Пестель і Муравйов виступали за повне скасування кріпосного права й особисте звільнення селян. Але питання про землю вони розв'язували по-різному. Муравйов виходив з недоторканності поміщицької власності на зем­лю і пропонував передати селянам присадибну ділянку і по дві десятини ор­ної землі на двір. Військові поселяни, державні та удільні селяни отримува­ли ті землі, якими вони володіли. Муравйов вважав, що в перспективі вся земля, селянська надільна також, мала стати приватною власністю їхніх влас­ників. Пестель пропонував поділити земельний фонд країни на дві частини -суспільну і приватну. Перша передавалася в розпорядження волосної гро­мади, причому кожний громадянин країни мав бути "приписаний" до тієї чи тієї волості. Суспільна земля передавалося у безоплатне володіння кожному, хто хотів працювати на ній. До суспільного фонду мали належати колишні селянські наділи, казенні та монастирські землі, а також конфіскована у ве­ликих землевласників (які мали понад 5 тис. десятин) половина їхніх земель. Приватна земля перебувала у вільному товарному обігу. Землі цієї категорії могли належати і окремій особі, і державі.

Автори по-різному бачили здійснення своїх програм. Пестель вважав, що після революційного перевороту влада має перейти до тимчасового уря­ду, який встановить у країні революційну диктатуру. Саме з позицій дикта­тури, жорстких дій стосовно опонентів (зокрема, планувалося царевбивство) бачив Пестель майбутні перетворення в Росії. Муравйов та його прихильни­ки виступали проти революційного насильства, розраховували, що після пе­ревороту мають бути скликані Установчі збори, які й запровадять "Консти­туцію" в життя.

Росія в першій половині XIX ст.

Радикальніше налаштовані члени Південного товариства прагнули нав'язати свої проекти і методи діяльності Північному товариству. Навесні 1824 р. П. Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного то­вариства, але йому не вдалося схилити його до "Руської правди", хоча пів­нічні декабристи готові були сприйняти республіканський принцип, а Пес­тель - ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто домовленості про спільність дій у разі початку пов­стання та про скликання 1826 р. об'єднавчого з'їзду. Влітку 1825 р. південні декабристи домовилися про співпрацю з керівниками польського Патріо­тичного товариства. У вересні 1825 р. в Південне товариство влилося Това­риство об'єднаних слов'ян. Цю організацію в місті Новограді-Волинському 1823 р. започаткували брати Андрій і Петро Борисови та польський шляхтич Юліан Люблінський, засланий сюди за революційну діяльність. У "Прави­лах", які можна вважати програмовим документом Товариства, висунуто вимоги боротьби проти кріпосництва і деспотизму, створення слов'янської федерації в складі Росії, Польщі, Богемії, Моравії, Сербії, Далмації, Кроації, а також Угорщини, Валахії і Молдавії. Після входження в Південне това­риство об'єднані слов'яни склали в ньому особливу Слов'янську управу.

Виступ декабристів у Петербурзі та в Україні. Ще влітку 1825 р. Олександр І отримав інформацію про існування змови у військах, розташо­ваних на півдні. Потім надійшли й інші доноси про змовників, серед яких були й відомі йому люди. Ці відомості приголомшили імператора. 10 листо­пада 1825 р. Олександр видав наказ про арешт виявлених членів товариства. Смерть імператора 19 листопада відтермінувала початок репресій, але й при­швидшила виступ декабристів.

Керівники Північного товариства вирішили скористатися більш ніж двотижневим міжцарів'ям, спричиненим відмовою від російського престо­лу Костянтина Павловича і переходом влади до Миколи Павловича. Вони розробили план повстання і призначили його на 14 грудня 1825 р. - день, коли Сенат мав присягати Миколі. Декабристи вирішили вивести війська на Сенатську площу і змусити Сенат ухвалити їхній новий програмовий доку­мент - Маніфест до російського народу. У Маніфесті було сформульовано основні вимоги декабристів: ліквідація самодержавства, скасування кріпос­ного права, запровадження демократичних свобод, відмова від рекрутчини, скасування військових поселень тощо. Декабристи хотіли використати Сенат як найавторитетніший орган держави, щоб надати "законної" форми пере­вороту. Передбачалося також захопити Петропавловську фортецю, Зимовий палац, арештувати царську сім'ю. "Диктатором" було обрано С. Трубецько-го, а "начальником штабу" - Є. Оболенського. Влада в країні мала перейти до Тимчасового революційного правління, до складу якого передбачалося запросити авторитетних державних і військових діячів: М. Сперанського, М. Мордвинова, О. Єрмолова, П. Кисельова, а також московського архієпис­копа Філарета. Від Товариства мав увійти Г. Батеньков. Скликаний згодом з

ігеяЛ

Росія в першій половині XIX ст.

ливість встановлення в країні республіканського правління. Упродовж тижня повсталі розраховували на приєднання інших полків, де служили члени таєм­ного товариства. Однак командуванню вдалося ізолювати Чернігівський полк, і 3 січня 1826 р. полк оточили урядові війська. Пораненого Муравйова-Апос­тола було заарештовано і відвезено до Петербурга.

Придушивши повстання в Петербурзі та в Україні, заарештували сот­ні людей. їх утримували в Петропавловській і Шліссельбурзькій фортецях, в інших тюрмах Росії. По-різному переносили люди ув'язнення і слідство. Більшість із декабристів були відвертими з імператором і слідчими, писали докладні пояснення, покаянні листи. Історики пояснюють це так: деякі зі змовників керувалися кодексом честі, який передбачав бути відвертим з монархом, інші прагнули звернути увагу влади на розв'язання назрілих проб­лем, треті були переконані в незастосуванні смертної кари в Росії. Маніфес­том від 1 червня 1826 р. було утворено Верховний кримінальний суд у скла­ді 72 осіб (голова - князь П. Лопухін). Суд розділив усіх заарештованих на 11 розрядів за ступенем провини. П'ятеро - П. Пестель, К. Рилєєв, С. Мура-вйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін і П. Каховський - було поставлено "поза розрядами" і засуджено до смертної кари четвертуванням, яку замінили повішенням. Вирок виконали 13 липня 1826 р. Засуджені за першим розря­дом (М. Муравйов, С. Трубецькой, І. Пущин, Є. Оболенський та ін.) одер­жали довічну каторгу. На різні терміни каторги в Сибіру засудили майже 100 звинувачених. Понад 120 осіб одержали різні покарання без ухвали судів: тюремне ув'язнення, розжалування у солдати, переведення на Кавказ тощо. Справи солдатів, які взяли участь у повстанні, розглядали спеціальні судові комісії, за ухвалою яких сотні з них було покарано шпіцрутенами, палицями та різками. До чинної армії на Кавказ скерували зведений полк з учасників грудневих подій. За один день надії було заплачено дуже дорого.

Радикальна антиурядова опозиція свої пошуки зміни політичної та со­ціально-економічної системи країни завершила спробою здійснити "війсь­кову революцію" на Сенатській площі. Під час першого допиту в Миколи І декабрист Г. Батеньков заявив цареві: "Замах 14 грудня - це не бунт, а дос­від політичної революції". Виступ декабристів можна розглядати в одному ряді з подібними подіями в Європі, яка в 20-3 0-х роках XIX ст. палала пов­станнями, революціями і визвольними війнами.

4. Микола І: самодержавно-бюрократична модель державних перетворень

Тривожного 14 грудня 1825 р. на російський престол зійшов Микола І. Образ "жандарма Європи", "удава, який 30 років душив Росію", "Миколи Палкіна" постає зі сторінок ліберальної та революційної російської критики. "Лицар монархічної ідеї", "перший самодержець після Петра", "останній ве­ликий легітиміст" - так характеризував Миколу І консервативний табір. Микола був третім сином імператора Павла, народився 25 червня 1796 р.

 

Влада і суспільство

Змалку мав неабияке фізичне здоров'я і рішучий, непокірний характер. У нав­чанні особливих успіхів не виявляв, але упродовж усього життя зберігав ін­терес до військової справи і технічних наук. Під час війни з Наполеоном Микола не брав участі у воєнних діях, але 1814 р. 18-річний великий князь разом з імператором Олександром І вступив у переможений Париж, був на Віденському конгресі. Подорож Європою помітно змінила особисте життя Миколи: 1817 р. він одружився з донькою прусського короля Фридриха Віль-гельма III Шарлоттою, яка разом з православною вірою прибрала й ім'я Олександра Федорівна. Вони мали дев'ятеро дітей, двоє з яких померли при народженні: Олександр (майбутній імператор Олександр II), Марія, Ольга, Олександра, Костянтин, Микола, Михайло. Останні роки царювання Олек­сандра І протікали для Миколи в радощах сімейного життя і військовій службі.

Події 14 грудня 1825 р. назавжди залишилися в пам'яті Миколи І, на­клали відбиток на його характер, світогляд і державну політику. На відміну від старшого брата, він ніколи не відчував інтересу до модних європейських теорій, не міг терпіти "всіляких там конституцій і парламентів", що пору­шували давній принцип законної, легітимної влади коронованих правителів. Вагомий вплив на нового імператора, на його бачення суті та завдань дер­жавної влади в Росії мав М. Карамзін, який у численних бесідах переко­нував Миколу І в зміцненні самодержавної влади монарха. "Революція на порозі Росії, але присягаюся, що вона не проникне в неї, поки в мені збе­рігається дихання життя," - так сформулював своє "кредо" Микола І на по­чатку царювання. Однак імператор не був обмеженим реакціонером, "Чингіс-ханом з телеграфом", як писав про нього О. Герцен. Для нього не були таємницею численні недоліки російської бюрократичної системи, моральні вади суспільства, техніко-економічна та культурна відсталість країни. Ось чому своє завдання він бачив не тільки в посиленні імператорського стриж­ня і зміцненні самодержавної влади, айв обережному реформаторстві.

На політичний курс Миколи І особливо вплинули такі події, як поль­ське повстання 1830-1831 р., революції 1830 р. у Франції та Бельгії, рево­люційні потрясіння 1848-1849 р. у низці європейських країн, які тільки зміцнили консервативні настрої російського імператора.

Реформування органів державного управління. З матеріалів справи декабристів, які Микола І вивчав особисто, перед ним відкрилася картина величезних негараздів у державному управлінні, суді, фінансах. Однак змі­ни, які проводилися в країні на початку правління Миколи І, були достатньо суперечливими. З одного боку, імператор усунув одіозних осіб кінця царю­вання Олександра - О. Аракчеєва (той сам подав у відставку), М. Магниць-кого та Д. Рунича, з іншого - повернув до державної діяльності В. Кочубея та М. Сперанського, колишніх соратників Олександра, які тоді вже відійшли від своїх ліберальних поглядів, сповідували поміркований консерватизм. Саме вони очолили таємний комітет, створений 6 грудня 1826 р. для напра-цювання загального плану реформ. Спочатку комітет розробляв проекти пе-

Росія в першій половині XIX ст.

ретворень центрального і місцевого управління, закону "про стани". Вису­валася ідея "розподілу влади", тобто чіткого розмежування функцій між різними установами. Зміст усіх проектів і пропозицій, як наголошувалося на засіданнях комітету, полягав "не в повній зміні порядку управління, а в його удосконаленні шляхом часткових змін і доповнень". Передбачалося роз­глянути і селянське питання. (За чотири роки комітет провів 173 засідання, а 1832 р. його діяльність припинилася, хоч формально він так і не був закритий.)

Особливий погляд на роль та обов'язки самодержавного монарха, з од­ного боку, недовіра до суспільства та чиновництва, з іншого, виявилися на початку правління Миколи в способі вирішення тих справ, які він вважав особливо важливими і які хотів виокремити з бюрократичної рутини. Такі справи вилучали з-під контролю міністрів, і вони потрапляли під опіку са­мого імператора. Для безпосереднього вирішення цих справ Микола І ство­рював особливі відділення власної канцелярії. Таку канцелярію започаткував Павло І, а за Олександра І вона виконувала функції особистої канцелярії ім­ператора для розгляду прохання на "найвище ім'я". Микола І суттєво роз­ширив склад і функції цієї канцелярії, поділивши її на відділення і надавши їй ваги найвищого органу управління державою. "Олександрівська" канце­лярія стала Першим відділенням, яке мало представляти всі документи, що надходили на ім'я царя, виконувати його особисті доручення і завдання.

Невпорядкованість чинного законодавства була однією з найголовні­ших причин зловживань у суді та адміністрації. Тому кодифікація законів Росії лягла в основу діяльності Другого відділення імператорської канцелярії на чолі з професором права Петербурзького університету М. Балудянським. Практично всю роботу з кодифікації законів проводив М. Сперанський, великий досвід і знання якого Микола І надзвичайно цінував, хоча спочатку ставився до нього недовірливо, через плани декабристів вписати Сперансь-кого у тимчасовий революційний уряд. Упродовж 1828-1830 років у власній друкарні Другого відділення було видано 45 томів "Повного зібрання зако­нів Російської імперії" і 3 томи вказівників та додатків до них. Сюди уві­йшли законодавчі акти за 1649-1825 роки, які склали "Перше зібрання". За­кони, які видавалися за царювання Миколи І, починали "Друге зібрання". Одночасно на основі "Повного зібрання законів Російської імперії" 1832 р. було підготовлено 15 томів "Зводу законів Російської імперії", які охоплю­вали чинні закони. "Звід законів" набув правочинності 1 січня 1835 р. Окрім того, підготовлено "Звід військових постанов" (12 томів), "Звід законів Ост­зейських і Західних губерній", "Звід законів Великого князівства Фінлянд­ського" та ін.

Після подій 14 грудня Микола вважав організацію поліцейського на­гляду однією з найважливіших державних справ. 25 червня 1826 р. вийшов указ про утворення особливого корпусу жандармів на чолі з генералом Олек­сандром Бенкендорфом, а 3 липня було ліквідовано особливу канцелярію мі­ністерства внутрішніх справ, у якій раніше зосереджувалися справи таємної

Влада і суспільство

поліції. Ці справи було передано в новоутворене Третє відділення канцеля­рії, яке також очолив генерал Бенкендорф (після смерті Бенкендорфа 1844 р. цю посаду обійняв інший фаворит царя граф Олексій Орлов). Уся Росія, за винятком Польщі, Фінляндії, Області Війська Донського і Закавказзя, поді­лялася спочатку на 5, а 1843 р. - на 8 жандармських округів, на кожний з яких припадало по 7-8 губерній. Корпус жандармів спочатку налічував 4 тис, а 1856 р. досягнув б тис. осіб. У штаті Третього відділення спочатку було 16 чиновників, а 1856 р. уже ЗО. Попри це функції Третього відділення були дуже широкими: збір інформації про настрої населення, таємний нагляд за "неблагонадійними" особами і за періодичними виданнями, спостереження за іноземцями, виявлення фальшивомонетників, боротьба з різними службо­вими зловживаннями державних чиновників тощо. Діяльність Третього від­ділення витворила широку практику доносів. Відділення мало свою мережу таємних агентів, а від 40-х років створило свою агентуру за кордоном. У по­ле її діяльності потрапила вся російська еміграція.

Ще 1823 р. Олександр І призначив на посаду міністра фінансів відо­мого вченого-економіста Єгора (Георга) Канкріна. Переконаний консерва­тор, Канкрін не ставив питання про глибокі соціально-економічні реформи. Але він прагнув обмежити державні витрати, обережно використовував кре­дити і дотримувався системи протекціонізму, встановлюючи високі мита на імпорт. Це приносило дохід державній скарбниці, захищало російську про­мисловість. У 1839-1843 роках Є. Канкрін провів грошову реформу. До цьо­го часу в Росії був подвійний грошовий обіг - рублі в асигнаціях і сріблом. Від 1839 р. запроваджувався твердий кредитний рубль, який прирівнювався до 1 рубля сріблом і забезпечувався золотою і срібною монетою. Для цього упродовж наступних чотирьох років було створено потрібний запас у золоті та сріблі шляхом купівлі золотої і срібної монети, а також злитків коштов­них металів. Маніфестом від 1 червня 1843 р. почався обмін асигнацій на державні кредитні білети, який закінчився до 1851 р. Грошова реформа Канкріна вагомо зміцнила фінансову систему Росії.

Політика у сфері цензури й освіти. Оформлення нової державної ідеології. Уряд вважав, що російська дійсність не дає підстав до появи "кра­мольного" мислення, що все це з'являється під упливом західноєвропейсь­ких ідей. Особливі надії в боротьбі з виявами цього впливу покладалися на цензуру. 10 червня 1826 р. ухвалено новий статут про цензуру (до речі, під­готовлений ще за Олександра І), який сучасники назвали "чавунним". Утво­рювався Головний цензурний комітет, який входив до структури міністер­ства народної освіти. Він координував діяльність цензурних комітетів, що діяли в Петербурзі, Москві, Вільно та Дерпті. За цим статутом, цензори зобо­в'язувалися не пропускати до друку жодного твору, в якому прямо чи опо­середковано "розхитувалася християнська віра", критикувалася монархічна форма правління, говорилося про конституцію або важливість реформ. За­проваджені 22 квітня 1828 р. нові цензурні правила дещо пом'якшили статут

Росія в першій половині XIXст.

1826 р., але цензори надалі пильно стежили за газетними і журнальними пуб­лікаціями.

Як і його попередник, Микола І надавав великої ваги освіті. Тільки тепер в основу народної освіти було покладено принцип становості та бю­рократичної централізації. Відповідно до нового навчального статуту (гру­день 1828 р.), початкову і середню освіту поділяли на три категорії: 1) для дітей нижчих станів діяли однокласні приходські школи з елементарною програмою (читання, письмо, арифметика, Закон Божий); 2) для дітей куп­ців і міщан створювали трикласні училища з ширшою програмою початкової освіти; 3) для дітей дворян і чиновників були семикласні гімназії, які готу­вали до вступу в університети. Статут ліквідовував наступність між цими ступенями, бо рівень освіти мав відповідати соціальному статусові учнів.

Уряд потребував освічених кадрів для апарату управління, фахівців у різних галузях знань. З уваги на це відкрито низку вищих спеціальних нав­чальних закладів: 1828 р. - Технологічний інститут, 1830 р. - Архітектурне училище, 1832 р. - Училище цивільних інженерів (1842 р. ці училища було об'єднано в Будівельне училище), 1835 р. - Імператорське училище право­знавства. Розширювалася військова освіта: відкрито Військово-морську ака­демію в Петербурзі, нові кадетські корпуси.

Урядову політику в галузі освіти в 1833-1849 роках послідовно про­водив міністр Сергій Уваров (1786-1855). Він здобув добру освіту, гли­боко вивчав історію античності й давні мови, працював у російських по­сольствах у Відні та Парижі. А 1810 р. залишив дипломатичну службу і одержав посаду попечителя Санкт-Петербурзького навчального округу. Піс­ля подій 14 грудня 1825 р. Уваров дійшов висновку, що потрібно боротися з ліберальним "напрямом умів" і висунув ідею "розумових загат". У звіті Миколі І про інспекцію Московського університету в 1832 р. він писав, що "правильна освіта" має обов'язково поєднуватися "з глибоким переконан­ням і теплою вірою в істинно російські охоронні начала православ'я, само­державства і народності, які становлять останній якір нашого порятунку і є найвірнішою запорукою сили і величі нашої Вітчизни". Імператор побачив в авторові цього звіту надійну опору для проведення тих ідей, які сам ви­знавав рятівними і важливими: 1833 р. Уварова було призначено міністром народної освіти. Саме йому приписують авторство формули "православ'я, самодержавство, народність ", яка на довгі роки стала основою офіційної ідеології і з часом одержала назву теорії "офіційної народності". "Правосла­в'я, самодержавність, народність" - це не просто гасло. У кожне з цих по­нять вкладався визначений зміст. У Росії, як вважали Уваров і його послі­довники, через низку причин (величина території, особливості історичного розвитку та ін.) склалися такі умови, які дозволяли країні "нормально" існу­вати лише під владою самодержавного монарха. В православній вірі Уваров бачив запоруку "щастя суспільного і сімейного". Пасивність селянства, його патріархальна побожність, віра в царя подавалися як "природні" та "само-

Влада і суспільство

бутні" риси народного характеру. Інші народи, стверджував Уваров, "не знають спокою і слабшають від різнодумності", а Росія "міцна єдністю без­прикладною - тут цар любить Вітчизну в особі народу і править ним, як батько, керуючись законами, а народ не вміє відокремлювати Вітчизни від царя і бачить у ньому своє щастя, силу і славу". Оформлення державної ідеології увінчало створення 1833 р. національного гімну "Боже, царя хра-ни!" (слова В. Жуковського, музика О. Львова).

Влада прагнула запровадити нову ідеологію в школи, університети, пресу, виховати віддане молоде покоління. Для "зросійщення" колишніх польських володінь 1834 р. було засновано університет Святого Володимира в Києві. Новий статут російських університетів (26 липня 1835 р.) ставив за мету "зблизити наші університети з корінними і рятівними засадами ро­сійського управління". Якщо до цього університети були центрами навчаль­них округів і мали вплив на початкову і середню освіту в окрузі, то тепер вони самі потрапляли в повну залежність від попечителя навчального окру­гу. У Київському, Харківському і Віленському навчальних округах управ­ління ними було передано генерал-губернаторам. Статут 1835 р. обмежував автономію університетів, але рада університету мала право обирати ректора та професорів, яких затверджував міністр народної освіти. Окрім того, канди­датуру ректора мав схвалити й імператор. Помічником ректора і другою адміністративною посадою в університеті ставав інспектор, якого призначав попечитель навчального округу. Водночас статут мав і позитивні пункти.

щість університетської освіти та деяка стащадаїаніл ^-їйае^сукеггл. V Мос­ковському університеті провідними були історичні дисципліни та юриспру­денція, у Петербурзькому - сходознавство, у Казанському - фізико-математич-ні дисципліни. Навчання в університетах збільшувалося з трьох до чотирьох років, запроваджувалося дворічне стажування молодих учених за кордоном. Було підвищено вагу університетської освіти, вчених ступенів і звань.

Вагомий внесок у пропаганду нової державної ідеології зробили про­фесори Московського університету - історик Михайло Погодін, філолог Сте­пан Шевирьов, журналісти Михайло Греч та Фадей Булгарін. У своїх нау­кових працях та лекціях у Московському університеті, у науково-літера­турному журналі "Москвитянин", який він видавав, М. Погодін історично й теоретично обґрунтовував принципи теорії "офіційної народності": вони ви­водилися з особливостей історичного розвитку Росії, національного харак­теру російського народу порівняно з країнами і народами Західної Європи. Як вважав М. Погодін, держава в Росії склалася не внаслідок завоювання, а добровільного покликання, і тому "у нас не було рабства, не було пролета­рів: не було ненависті, не було гордині, не було інквізиції, не було феодаль­ної тиранії". Він переконував, що з православною вірою, самодержавством і народністю Росія процвітатиме. На сторінках "Москвитянина" С. Шевирьов критикував західний світ, вперше сформулював тезу про "гниття" і "розклад"

Росія в першій половині XIXст.

західноєвропейської культури, застерігаючи Росію від будь-якого спілкуван­ня з цим хворим організмом. С. Шевирьов вважав, що "трьома корінними по­чуттями міцна наша Русь": "давнім почуттям релігійності", "почуттям дер­жавної єдності" і "усвідомленням нашої народності", які є могутньою переш­кодою всім "спокусам", що йдуть із Заходу.

Ф. Булгарін і М. Греч від 1831 р. видавали напівофіційну газету "Север-ная пчела", яку підтримував уряд. Своє головне завдання вони вбачали в тому, щоб донести до читачів думку О. Бенкендорфа: "Минуле Росії було прекрасним, її сьогодення - більше ніж чудове, а що стосується її майбут­нього, то воно краще, ніж зможе намалювати собі найбурхливіша уява"" Орієнтована на широку публіку, газета мала великий наклад і значне розпов­сюдження, хоча серед освічених читачів видавці й газета мали недобру славу

Награний оптимізм, протиставлення "самобутньої" Росії "гнилому* Заходові, вихваляння чинних у Росії порядків - усі ці мотиви пронизувала твори представників казенної науки і публіцистики. Криза цієї теорії наста­не лише під упливом невдач у роки Кримської війни, коли навіть такі апо­логети миколаївської політичної системи, як історик М. Погодін, виступ;:: з її критикою.

Конфесійна політика Миколи І. "Звід законів Російської імперіГ оголошував православ'я "панівною і найпершою" в Росії вірою. У законі му­тилося релігійне обґрунтування царської влади і закріплювався союз право­славної церкви і самодержавства. Закон дозволяв сповідувати в Росії всі релігії, якщо вони не порушували законів Російської імперії і не протистав­ляли себе православній церкві. Закон дозволяв також перехід із нехристиян-ських віросповідань у християнські і з "інославних" (християнських неправо-славних) у православ'я. Переходи навпаки заборонялися.

У конфесійній політиці Миколи І поєднувалося надання православній церкві низки пільг і матеріальної підтримки та жорсткі заходи щодо наве­дення порядку в управлінні церквою, що призвело до ще більшого її підпо­рядкування світській владі. Микола І особисто вів справи РПЦ: встановлював штати священнослужителів, визначав їхнє матеріальне становище, вникав у тонкощі церковного управління. За Миколи І суттєво зросла матеріальна під­тримка православної церкви. Було вдвічі збільшено асигнування Синод} (від 1,7 млн до 4,1 млн сріблом на рік). Запроваджувалася платня приходсь-кому духовенству, щорічна підтримка найбідніших приходів. Проводили за­ходи, щоб підвищити престиж православної церкви і моральний рівень ду­ховенства. Від 1826 р. практикували суворе покарання тих священиків, які зганьбили свій сан. У 1831 р. наказано було брати на військову службу цер­ковнослужителів, які не піддавалися виправленню, а також дітей духовен­ства ненадійної поведінки. Запроваджувалася паспортна система для духов­них осіб.

Було внесено зміни в управління церквою. Колегія синодальних архі­єреїв втратила вплив на ухвалення рішень, перетворившись на дорадчий

Влада і суспільство

орган при обер-прокуророві, влада якого значно розширилася. Синод було роз­ділено на департаменти. Обер-прокурора Синоду на правах міністра 1835 р. введено до складу Комітету міністрів. У 1836 р. Микола І призначив обер-прокурором Михайла Протасова, гусарського генерала, який посилив адмі­ністративну владу і який, як скаржилися члени Синоду, "сонмом архієрей­ським, як ескадроном на навчанні, командував". Єпархіальне керівництво було поставлене в подвійне підпорядкування - Синодові та губернаторові, для цього змінили кордони єпархій так, щоб вони збігалися з губернськими.

Зазнала суттєвих змін й система духовної освіти. За положенням 1838 р. про духовні навчальні заклади, у семінаріях скорочували обсяг викладання загальноосвітніх дисциплін, але збільшували курс церковної історії; водночас у семінаріях почали викладати агрономію, медицину, ветеринарну справу, щоб майбутні священики могли допомагати селянам. У 40-х роках виникли й жіночі духовні училища для навчання грамоти і "предметів рукоділля". Від 1835 р. при церквах і деяких монастирях створювали церковноприход-ські школи для мирян. Священик чи диякон навчали в них читати, писати та основ арифметики. У 1860 р. налічувалося 18 тис. таких шкіл, у яких грамо­ту здобували 320 тис. учнів. Якщо на початку століття налічувалося 3 ака­демії, 37 семінарій і 76 духовних училищ, де навчалося 29 тис. осіб, то 1854 р. було вже 4 академії, 48 семінарій і 159 духовних училищ, а кількість учнів та студентів становила 61 тис. осіб. Однак лише на середину століття влада до­моглася того, що на посади приходських священиків призначали людей з освітою не нижче ніж семінарська.

У контексті теорії "офіційної народності" Микола І вкрай негативно ставився до будь-яких посягань на підрив позицій православної церкви. Особливо його турбували всілякі релігійні секти і течії, які не визнавали офі­ційного православ'я. Цар відновив політику переслідування "розкольників" (так держава називала старовірів, або старообрядців). Тому 1825, 1831 і 1853 р. створювали спеціальні таємні комітети з напрацювання найефектив­ніших заходів боротьби з розколом. Активізувалась діяльність з повернення старовірів у лоно офіційної церкви. З цією метою в Санкт-Петербурзькій духовній академії відкрили спеціальну кафедру для вивчення розколу, а в деяких семінаріях - відділення для підготовки місіонерів.

Старообрядці не були єдиною організацією. Тут існувало два напрями -"попівці", які приймали священство, і "безпопівці", які його не сприймали. Ці другі поділялися на безліч течій. Старообрядці зманювали священиків з офіційної церкви, переучували їх і розсилали по своїх приходах. Уряд видав наказ, який забороняв старовірам приймати священиків-перебіжників. Піс­ля цього стався розгром старообрядських монастирів на річці Великий Іргиз у Саратовській губернії і 1841 р. було закрито останній з іргизьких монасти­рів. Незабаром у "попівщині" виникла своя церковна ієрархія. А 1846 р. в старообрядництво перейшов боснійсько-сараєвський митрополит Амвросій, який став митрополитом білокриницьким (Біла Криниця - село на Буковині,

Росія в першій половині XIX ст.

яке перебувало тоді в складі Австрії). Так звана "австрійська згода", яка ма­ла власних митрополитів, єпископів і священиків, стала немовби другою православною церквою, кількість прихильників якої в Росії зростала.

Через вороже ставлення держави до розкольників і сектантів напри­кінці правління Миколи І їхня кількість не зменшувалася, а збільшувалася, загострюючи неприйняття ними органів влади, поглиблюючи прірву між урядовою та народною ідеологією. За неофіційними даними міністерства внутрішніх справ, у середині XIX ст. кількість розкольників і сектантів сяга­ла 8-9 млн осіб, що удесятеро перевищувало офіційні відомості.

Микола І здійснив "возз'єднання" греко-католицької (уніатської) церк­ви, до якої належали білоруси й українці колишньої Речі Посполитої, з РПЦ. Наступ православної церкви на уніатів розпочався одразу після поділів Речі Посполитої, коли вони опинилися в складі Росії, але відбувався мирними методами. Приводом до рішучих дій послужило польське повстання 1830-1831 р., коли частина уніатів підтримала повстанців. 25 березня 1839 р. бу­ло видано указ "Про злиття греко-уніатської церкви з православ 'ям", за яким 1,5 млн уніатів 1800 парафій Литви, Білорусі та Правобережної Укра­їни оголошували "возз'єднаними" з РПЦ. Цей акт російського уряду зустрів опір з боку уніатських священиків та їх пастви, для придушення якого ви­кликали поліцію і навіть військові команди.

Селянське питання. У перші роки свого правління Микола І не на­давав великої ваги селянському питанню. Проте вже й тоді було вжито за­ходів, спрямованих на скасування одіозних рис кріпосництва: указ 1827 р. забороняв поміщикам продавати селян без землі або землю без селян, указ 1833 р. забороняв продавати кріпосних з публічних торгів, розплачуватися за борги кріпосними з відривом їх від землі, переводити селян у дворові, відбираючи в них наділи тощо.

Поступово цар та його найближче оточення зрозуміли, що кріпосне право загрожує новою "пугачовщиною", що воно затримує розвиток країни і ставить її в невигідне становище перед іншими країнами, особливо у вій­ськовому плані. У звіті за 1839 р. О. Бенкендорф писав: "Взагалі кріпосний стан - це пороховий погріб під державою і тим небезпечніше, що армія складається із селян". Бенкендорф вважав, що вирішення селянського питан­ня "розпочати коли-небудь і з чого-небудь потрібно, і краще розпочати по­ступово, обережно, ніж дочекатися, поки розпочнеться знизу, від народу".

Першим кроком у цьому напрямі стала реформа управління держав­ними селянами. У 1837-1841 роках її провів Павло Кисельов (1788-1872), прихильник поміркованих реформ в оточенні Миколи І. Державні селяни 1837 р. перейшли в управління міністерства державного майна на чолі з Ки-сельовим. Наступними роками було видано серію законодавчих актів про запровадження нового управління державним селом, про землеустрій селян, впорядкування податків, організації початкової освіти, медичної і ветери­нарної допомоги. Для управління державним селом у губерніях було ство-

Влада і суспільство

рено палати державного майна, яким підпорядковувались округи державно­го майна, які об'єднували від одного до кількох повітів. Округи поділялися на волості з розрахунку близько 6 тис. душ чоловічої статі в кожній. Во­лості ділилися на сільські громади до 1500 душ чоловічої статі в кожній. Сільська громада об'єднувала одне чи кілька сіл. Запроваджувалося селян­ське волосне і сільське самоврядування, волосний суд, який розглядав не­значні проступки і майнові злочини селян. Реформа Кисельова зберігала в державному селі общинне землекористування з періодичними переділами землі в середині громади. Було реорганізовано оброчну повинність. При сплаті оброку враховували рівень дохідності селянського господарства з землі та неземлеробських промислів. Для вирівнювання оброчних платежів відповідно до дохідності землі було проведено земельний кадастр. Для усу­нення малоземелля передбачалося наділити селян землею з державного резерву, а також переселити їх у малозаселені губернії; 200 тис. безземель­них селян отримали 1,5 млн десятин землі, 231 тис. було переселено в інші губернії з наданням їм 2,5 млн десятин землі. У державному селі західних губерній було ліквідовано панщину і скасовано практику здавання казенних сіл орендарям. Міністерство державного майна 1847 р. одержало право ку­пувати за рахунок державної скарбниці дворянські помістя з селянами.

Особливу увагу міністерство зосереджувало на підвищенні агротех­нічного рівня селянського землеробства, зокрема запровадили й вирощу­вання картоплі. Місцеві чиновники примусово виділяли із селянського наділу найкращі землі, змушували селян садити там картоплю, а врожай забирали і розподіляли на свій розсуд. Це називалося "громадською оранкою", на ви­падок неврожаю. Селяни ж побачили в цьому спробу запровадити казенну панщину. По державних селах у 1840-1844 роках прокотилася хвиля "кар­топляних бунтів". Поміщики теж були незадоволені реформою Кисельова. Вони побоювалися, що спроби поліпшити побут державних селян посилять тяжіння їхніх кріпосних до переходу в казенне відомство. Ще більше неза­доволення у поміщиків спричинили подальші плани Кисельова: звільнити селян від особистої кріпосної залежності, виділити їм невеликі земельні на­діли і точно визначити розмір панщини та оброку.

Для обговорення становища поміщицьких селян Микола І створив де­в'ять таємних комітетів. Конкретні результати їхньої діяльності були доволі скромні: розробляли різні проекти і пропозиції, видавали окремі укази, які не заторкували основ кріпосного права. Особливо важливою була діяль­ність комітету, створеного 1839 р. Саме він підготував указ від 2 квітня 1842 р. про "зобов'язаних селян", який мав "виправити шкідливе начало" указу 1803 р. про "вільних хліборобів" - відчуження частини земельної влас­ності поміщиків (надільної селянської землі) на користь селян. В указі 1842 р. зазначалося, що "вся без винятку земля належить поміщикові; це річ свята, і ніхто до неї доторкатися не може". Указ передбачав надання селянинові особистої свободи з волі поміщика, а наділ землі переходив не у власність,

Росія в першій половині XIXст.

а в користування, за що селянин був зобов 'язаний виконувати ті ж панщину й оброк, але з умовою, що в подальшому поміщик не міг їх збільшити, так са­мо, як не мав права зменшити чи забрати в селян їхні наділи. Ніяких чітких норм наділів і повинностей закон не встановлював - все залежало від волі поміщика. У поселеннях "зобов'язаних селян" запроваджувалося виборне "сільське самоуправління", однак зберігалася вотчинна влада поміщика. За 1842-1858 роки на становище "зобов'язаних" було переведено 27 173 душ чоловічої статті селян у семи губерніях. Такі скромні результати були зу­мовлені не лише протидією поміщиків, а й тим, що селяни не погоджували­ся на невигідні умови, які не давали ні землі, ні свободи.

Реалізація указів у селянському питанні спричинила соціальне напру­ження, і уряд побоювався, що з початком скасування кріпосного права мо­жуть запротестувати всі класи і стани країни. На засіданні Державної ради 1842 р. Микола І сказав: "Немає сумніву, що кріпосне право, в нинішньому його стані в нас, є зло, для всіх відчутне й очевидне, але торкатися його те­пер було б справою ще більше згубною".

Сміливіше діяв уряд там, де його заходи не заторкували інтересів ро­сійського дворянства, а саме в західних губерніях (у Литві, Білорусі, Право­бережній Україні), де поміщиками були переважно поляки. Тут уряд праг­нув протиставити націоналістичним намірам польської шляхти литовське, українське і білоруське селянство. У 30-х роках було проведено конфіска­цію помість у тих польських поміщиків, які брали участь у повстанні 1830-1831 р. Селян цих помість перевели до розряду державних. У західних гу­берніях 1844 р. було створено комітети для розроблення "інвентарів", тобто описів поміщицьких помість з точною фіксацією селянських наділів і по­винностей, яких у подальшому не можна було б змінити. Інвентарну реформу 1847 р. почали проводити на Правобережній Україні (Волинська, Київська, Подільська губернії), у 1852-1855 роках - в інших західних губерніях (Ві­тебській, Гродненській, Мінській і Могильовській).

Революції 1848-1849 р. в Європі й офіційна Росія. Початок револю­ційних подій у лютому 1848 р. в Парижі глибоко вразив Миколу І. Дізнав­шись, що Францію проголошено республікою, Микола І увірвався на бал до спадкоємця престолу зі словами: "Сідлайте коней, панове офіцери!". Він прагнув утрутитися в революційні події в Європі, й тому, коли австрійський імператор Франц Йосиф звернувся по допомогу до Миколи І, то у травні 1849 р. російські війська вступили на територію Угорщини і до серпня, ра­зом з австрійською армією, зламали опір угорських військ (див. розділ 2).

У самій Росії надзвичайні заходи було вжито відразу ж після перших звісток про лютневі події у Франції: у прикордонні райони стягували війська, посилювали заходи спостереження за приватними розмовами та листами, всіх російських підданих зобов'язали повернутися з-за кордону, забороняв­ся в'їзд французів, а за деякий час - узагалі всіх іноземців тощо. Для ефективного контролю за періодичними виданнями 27 лютого 1848 р. було

Нові віяння у суспільних настроях. П. Чаадаєв. Події 14 грудня 1825 р. мали вагомий вплив на сучасників, особливо на університетську мо­лодь. Одні вважали декабристів героями, створивши "золоту легенду" про 14 грудня; інші не сприйняли програми і методів їхньої боротьби. Якщо врахувати, що Росія до кінця 1850-х років не знала публічних дебатів з ос­новних суспільно-політичних питань, то не дивно, що інтелектуальне життя так і не вийшло за рамки гуртків і світських салонів.

Першими виникли гуртки в Московському університеті. Куратори уні­верситету - князь С. Голіцин, граф С. Строганов - зуміли залучити найкра­щих професорів і навіть після 1825 р. зберегти відносно м'який внутрішній режим у спокійнішій атмосфері другої столиці. Однак молодь приваблюва­ли не стільки офіційні навчальні курси, скільки можливість неформального спілкування в різноманітних гуртках. Під час обміну думками, суперечок і дискусій виявилося, що мислителі французького просвітництва, яких так ша­нували декабристи, не давали відповіді на запитання, що хвилювали росій­ську молодь. Зате деякі надії щодо цього подавала німецька ідеалістична філософія, зокрема натурфілософія Шеллінґа, що вже проникала до Росії. Спочатку натурфілософією Шеллінґа зацікавилися природодослідники і ме­дики, потім її ідеї проникли і в літературу. Як приклад - діяльність гуртка московських "любомудрів" В. Одоєвського і Д. Веневітінова, які ще 1824 р. почали видавати літературний збірник "Мнемозина". До цього гуртка долу­чилися майбутні слов'янофіли брати І. і П. Киреєвські та О. Хом'яков, май­бутні прихильники теорії "офіційної народності" М. Погодін та С. Шевирьов.

На початку 30-х років у Московському університеті утворився гурток навколо Олександра Герцена, до якого належали М. Огарьов, М. Сатін, М. Кет-чер, В. Пассек та ін. Цей гурток вважав себе прямим наступником дека­бристів і через них - ідей французької філософії і французької революції. Із сучасних європейських течій вони захоплювалися соціалістичними ідеями Сен-Симона та його послідовників. Після того, як на вечірці на честь закін­чення університету (1833) її учасники співали "крамольні" пісні, їх було за­арештовано. Гуртківці просиділи по декілька місяців під арештом, а потім їх вивезли в різні губернії на заслання. Сам Герцен від 1833 до 1839 р. перебу­вав в ув'язненні спочатку в Пермі та В'ятці, потім у Владимирі.

У 1831-1837 роках у Московському університеті діяв гурток, який очо­лював Микола Станкевич. До гуртка належали В. Бєлінський, К. Аксаков, Т. Грановський, які згодом стали представниками різних напрямів суспільної думки. Після появи в гуртку М. Бакуніна (1835) тут виник інтерес до ідей Геґеля. Атмосферу студентських гуртків згодом передав історик С. Солов­йові "Геґель крутив усім голови, хоча дуже небагато читали самого Геґеля, а використовували його із лекцій молодих професорів".

Сенсацією для всієї читацької Росії стала поява 1836 р. на сторінках московського журналу "Телескоп" "Філософічного листа" Петра Чаадаєва (1794-1856). Аристократ з походження (він був онуком історіографа князя М. Щербатова), зразковий гвардійський офіцер, учасник війни з Наполеоном, близький до декабристського середовища, він 1821 р. вийшов у відставку, а згодом виїхав за кордон. Чаадаєв відвідав Англію, Францію, Італію, Швей­царію і Німеччину, де познайомився із знаменитими філософами того часу, глибоко вивчав християнство, особливо католицизм. Саме релігії він нада­вав особливої ваги в розвитку народів. Повернувшись 1826 р. до Росії, Ча-

адаєв став одним із найактивніших учасників московських салонів, де про­повідував свої ідеї.

Зміст "Філософічного листа", написаного в 1829-1831 роках, - роз­думи про шляхи людини і людства до вищої свободи, яка одночасно стане і підпорядкуванням вищій волі, про шлях народів до великої єдності, тобто до царства Божого на землі. З погляду цього царства Божого, єдиного люд­ства, Чаадаєв розглядає країни й епохи. Західноєвропейське середньовіччя видається йому пронизаним духом єдності й протиставляється античності, культура якої бачилася апофеозом роз'єднаності. Звертаючись до Сходу, Ча­адаєв зазначає, що замкнутість чи усвідомлення своєї винятковості зава­дили Китаєві скористатися власними досягненнями, а Індію перетворили на здобуток завойовників. Цим країнам протиставляється мусульманський Схід, народи якого пізніше від інших вийшли на історичну арену, але, керовані ідеєю єдності, зуміли не тільки засвоїти досягнення давньої культури, а й вплинути на інших, зокрема на Західну Європу. Що стосується європейсь­ких народів, то вони, на думку Чаадаєва, саме на шляху до досягнення за­гальнолюдських цінностей змогли здобути свободу, порядок, добробут. Яка ж роль Росії в загальнолюдському розвитку? Висновок автора невтішний: "Розкинувшись між двох головних поділів світу, між Сходом і Заходом, ми мали б поєднати в собі два великих начала... і об'єднати в нашій цивілізації історію всієї земної кулі. Не цю роль запропонувало нам Провидіння... Дос­від епох для нас не існує. Віки і покоління протікали для нас безплідно.,. Самотні у світі, ми нічого не дали світові, нічого не навчили його... нічим не сприяли прогресові людського розуму, і все, що ми отримали від цього прогресу, ми спотворили...". Залишалася лише військова та державна мо­гутність Росії, але цього, на думку Чаадаєва, недостатньо, щоб увійти в історію світової цивілізації. Першопричину цього автор бачив у тому, що Росія сприйняла релігію, а разом з нею й основи культури від Візантії, яка стояла осторонь Заходу і Сходу. Порятунок Росії - у повному долученні до релігійно-культурних засад західного світу, вважав мислитель. Вихід для конкретної людини він бачив на шляху морального удосконалення, засвоєн­ня загальнолюдської культури.

Про неймовірний вплив "Філософічного листа" на громадськість пи­шуть майже всі мемуаристи і дослідники. Зокрема, О. Герцен зазначав, що "Філософічний лист" Чаадаєва справив велике враження на "кращі уми" мо­лодого покоління ("постріл, який пролунав темної ночі"), але таких було ма­ло не лише в провінції, де тоді перебував Герцен, але й у столицях. У Москві, до прикладу, не всім сподобався песимізм Чаадаєва, його негативне став­лення до минулого Росії і невіра в її майбутнє. У листі до Чаадаєва О. Пуш­кін писав: "Я зовсім не захоплююсь всім, що бачу навколо себе, але прися­гаюсь честю, що нізащо на світі я не хотів би змінити батьківщини або мати іншу історію, окрім історії наших предків...". У салонах розпочалися бурх-

ливі суперечки, проти Чаадаєва виступили навіть його друзі І. Киреєвський і О. Хом'яков - майбутні слов'янофіли.

Ідеї Чаадаєва були неприйнятними в країні, де не так давно проголо­сили теорію "офіційної народності". Тому урядова реакція була однознач­ною. Міністр Уваров у доповіді, надісланій у Головне управління цензури, відзначав, що "Філософічний лист" демонструє ненависть автора до вітчиз­ни і містить небезпечні ідеї з приводу її минулого, теперішнього і майбут­нього. А з погляду Миколи І, автор був просто божевільним, якщо вислов­лював такі думки. Справді, Чаадаєву було оголошено, що він хворий, і щодня його має оглядати лікар. Незабаром було ухвалено рішення і щодо інших учасників справи. Журнал "Телескоп" було закрито, його редактора М. Надєждіна вислано до Усть-Сисольська (тепер Сиктивкар), цензора - рек­тора Московського університету, відомого вченого-арабіста О. Болдирєва -звільнено з усіх посад.

Сам Чаадаєв спочатку розгубився, пробував виправдатися. Як тільки з нього зняли медичний нагляд, 1837 р. він написав "Апологію божевільно­го", твір, у якому відбито зміни, що сталися у нього від часу створення "Фі­лософічного листа". Чаадаєв визнав однобічність і несправедливість своїх думок про відсутність майбутнього в Росії. Він пояснював, що його "Лист" зумовлений болем за країну. Чаадаєв писав, що Росія ще має сказати світові своє слово, "розв'язати більшу частину проблем соціального порядку, за­кінчити більшу частину ідей, які виникли в старих суспільствах, відповісти на найважливіші запитання, які хвилюють людство". Зокрема, він дещо роз­чарувався в перспективах розвитку Західної Європи і повірив в особливу місію Росії стосовно людства якраз через брак у неї європейського досвіду. Однак він і далі бачив шлях Росії до великого майбутнього не в самоізоляції, не в національному вихвалянні, а в долученні до загальнолюдської культури.

Хоча уряд заборонив публічно відповідати на "Філософічний лист", майже всі російські інтелектуали наступних десятиліть шукали відповіді на поставлені в ньому питання. В одних виникла переконаність у вибраності російського народу, який володів перевагами російської історії і тому справж­німи цінностями (община, земщина, православ'я). Інші, навпаки, вважали, що Росії не заторкнули загальноєвропейські процеси, вона не має єдності і традицій, а щоб вийти з хаосу, потрібно за зразок взяти конституційні мо­нархії Західної Європи. У процесі дебатів "Захід" став визначальною ідеєю російського інтелектуального життя, під якою розуміли все запозичене кра­їною на шляху становлення в ролі європейської держави, все, що слід або твердо сприйняти, або рішуче відкинути. У суперечках реальні країни За­хідної Європи зазнавали спотворювання до невпізнання, перетворившись на зручний одномірний символ, який заслуговував або поклоніння, або нехту­вання. Захід став інтегральною, невід'ємною частиною російської націо­нальної свідомості.

Слов'янофіли. Тема Росії і Заходу набула світоглядного оформлення 1839 р., коли Олексій Хом'яков (1804-1860) та Іван Киреєвський (1806-1856) виступили з рукописними статтями - відповідно "Про старе й нове" та "У відповідь Хом'якову". Одночасно ці статті започаткували слов'янофільство як ідейну течію російської суспільної думки. Термін "слов'янофіли" випад­ковий. Самі слов'янофіли вважали себе радше русофілами, наголошуючи, що їх цікавила переважно доля Росії, російського народу, а не слов'ян взагалі. Дехто з них вказував, що їх можна називати "самобутниками", бо їхня мета -захист самобутньої історичної долі російського народу не тільки від Заходу, а й від Сходу. У 1839-1845 роках склався слов'янофільський гурток, який групувався навколо Олексія Хом 'якова. Вагому роль у гуртку відігравали брати Іван та Петро (1808-1856) Киреєвські, Костянтин (1817-1860) та Іван (1823-1886) Аксакови, Олександр Кошелєв, Юрій Самарін. Майже всі вони були заможними дворянами-поміщиками, освіченими людьми, залишили велику творчу спадщину у філософії, літературі, історії, богослов'ї. Та все ж найважливіші постулати слов'янофільства сформували О. Хом'яков та І. Киреєвський.

Початковим пунктом їхніх роздумів було переконання в тому, що ос­новою кожної цивілізації і будь-якої культури є релігія. У православ'ї вони бачили чисте, незіпсоване християнство. Тому тільки православ'я робить можливим побудову царства Божого на землі. Православна віра - найвища цінність, якою володіє Росія, і це дає їй величезні переваги перед західною цивілізацією. О. Хом'яков перший висунув ідею соборності - добровільного об'єднання вірних на основі любові до Бога. Без соборності, запевняли сло­в'янофіли, людина приречена на духовну бідність, яка виявляється в егоїзмі, корисливості, фракційності й абстрактному раціоналізмі, тобто в тому, що слов'янофіли вважали характерним для Заходу. Лютер і протестанти мали рацію, коли повстали проти фальшивої влади Риму, але, перебуваючи під упливом західних традицій, не знайшли нічого кращого, як замінити цю вла­ду індивідуальним розумом. Саме індивідуалізм, який, як вважали слов'я­нофіли, веде до внутрішнього занепаду, став основною причиною духовної кризи Заходу. За контрастом із Заходом, Росія, молода і необтяжена хибни­ми ідеалами, і досі сяяла повним світлом християнської віри. Вроджена соборність найкраще виявляється в селянській общині, в якій, на думку К. Ак-сакова, "особистість не втрачається, але відмовляється від своєї винятковос­ті заради спільної згоди".

Слов'янофіли прийняли версію про "добровільне покликання" влади як лочатковий момент російської державності. Через те влада тут, на відміну