Європейська політика Миколи І 1 страница

Політика Миколи І в Європі була спрямована на збереження отрима­них раніше територій, зміцнення нових кордонів, підпорядкування Царства Польського та балтійських провінцій (і Великого князівства Фінляндського також) інтересам російської держави. Традиційно орієнтуючись на Австрію і Пруссію, Микола І, на відміну від свого брата, був противником широких міжнародних конгресів, надавав перевагу двостороннім особистим контак­там з європейськими монархами, державними й політичними діячами.

Революційні події початку 20-х років мали вагомий вплив на зовніш­ньополітичний курс Росії. Відтоді й до закінчення свого правління Микола І постійно пам'ятав про революційну "загрозу з Заходу". Проте "загроза" для імперії заледве чи була адекватна заходам, яких уживав царський уряд для захисту від неї. У підсумку царська політика сприймалася як вияв звичайної агресивності, деколи виглядало, що від "загрози з Заходу" Микола І збира­ється захищати не свою імперію, а сам Захід.

У липні 1830 р. вибухнула революція у Франції, що призвела до па­діння останнього з Бурбонів Карла X. В очах Миколи І новий французький король Луї Філіпп (герцог Орлеанський) був передусім "фальшивим" монар­хом, який узурпував законні права на французький престол малолітнього внука Карла X герцога Бордоського. На цю узурпацію цар імпульсивно від­гукнувся серією розпоряджень, виконання яких було б рівнозначне розриву всіх, навіть торгових, відносин з Францією. Однак за кілька днів під упли-вом своїх більш врівноважених сановників розпорядження було скасовано. Відряджені до Відня та Берліна О. Орлов та І. Дібич привезли пропозиції про визнання герцога Орлеанського тільки намісником короля. Коли ж меморан­дум доставили за призначенням, головні європейські кабінети вже визнали Луї Філіппа королем. Микола І зробив це за місяць - на початку жовтня 1830 р.

Наприкінці серпня 1830 р. розпочалося повстання в Брюсселі, яке озна­менувало початок бельгійської революції. За місяць більша частина бель­гійської території опинилась під контролем революційної влади, а на почат­ку жовтня тимчасовий уряд оголосив про відокремлення своєї країни від Нідерландського королівства. Микола І готовий був підтримати нідерланд­ського монарха Вільгельма Оранського хоча б з родинних міркувань: сестра імператора Анна Павлівна була дружиною спадкоємця нідерландського тро­ну. За його ж словами, він збирався боротися навіть "не проти Бельгії, а проти загальної революції, що наближається". Проте, наштовхнувшись на протидію Англії та Франції, які в грудні 1830 р. санкціонували перетворен-

Росія в першій половині XIXст.

ня Бельгії на незалежну державу, Росія змушена була зупинити військові приготування для втручання у бельгійські справи.

Виступ польських повстанців у Варшаві в листопаді 1830 р. відсунув для російської влади бельгійські події на другий план. Війська, підготовлені на випадок "загальної війни", було кинуто на придушення польського пов­стання. Хоча повстанці чинили героїчний опір, але сили були нерівні. Від­святкувати перемогу над "бунтівниками" в Петербурзі змогли лише у верес­ні 1831 р., коли капітулювала польська столиця.

Під час польського повстання європейська громадська думка, насам­перед у Франції та Великій Британії, була на боці Польщі й на адресу Росії було випущено тисячі критичних стріл. У розв'язанні свого "внутрішнього конфлікту" Микола І не зважав на Париж і Лондон, тим паче, що його пов­ністю підтримували австрійський і прусський двори, які грунтовно блоку­вали всі підходи до збуреного Царства. Перемога над "демоном" у Польщі повернула політиці Петербурга попередню рішучість. Імператор знову ви­словлював готовність воювати із "злом" на достатньо віддалених підступах до Росії, демонструючи вірність принципам династичної політики і легітимізму.

Петербург активізував свої стосунки з сусідами і головними партне­рами - Австрією та Пруссією. На початку 1833 р. Микола І обговорював з австрійським канцлером Меттерніхом бельгійське, польське, німецьке та східне питання. Під час зустрічі у вересні 1833 р. Миколи І з австрійським імператором Францем І у Мюнхенгреці було підписано російсько-австрій­ську конвенцію "Про недоторканність Османської імперії і про взаємну га­рантію польських володінь" Австрії і Росії, про співпрацю між цими країна­ми в східному питанні та взаємну допомогу на випадок нового польського повстання. Подібну угоду з польського питання у жовтні було підписано і з Пруссією. Однак прусський уряд брати на себе будь-які договірні зобов'я­зання із східних питань не бажав. Тоді ж у Берліні представники трьох дер­жав підписали акт, який стосувався їхнього спільного кредо - права на втру­чання у внутрішні справи інших держав. Угоди між цими державами викли­кали занепокоєння у Лондона та Парижа, які прагнули не допустити пору­шення "рівноваги сил" у Європі.

Микола І розумів, що коли Росія прагне забезпечити для себе тривалу світову перспективу, стабільне і міцне геополітичне становище, то вона має досягти взаєморозуміння з Великою Британією, найпотужнішою економіч­ною державою того часу. Імператор через лорда Б. Сеймура передав 1835 р. англійському урядові пропозиції, спрямовані на розв'язання англо-російсь-ких суперечностей. їх зміст зводився до того, що християнські балканські народи утворюють власні держави, Константинополь переходить під владу Росії або стає вільним портом під міжнародним контролем, Єгипет і Крит переходять до Великобританії, Туреччина перетворюється на національну державу. В Лондоні цю програму проігнорували, як й інші спроби зближення з Великобританією. У червні 1844 р. Микола І здійснив візит до Лондона,

Зовнішня політика

щоб особисто переговорити з королевою Вікторією І, яка 1837 р. вступила на британський престол, та її міністрами з приводу гострих міжнародних проблем і спробувати урегулювати суперечності через вироблення погодже­них рішень. Головним було східне питання. Микола І запропонував програму спільних дій щодо Туреччини на випадок, якщо "ця хвора людина Європи помре". Спеціальний меморандум враховував інтереси обох сторін, і російсь­кий імператор вважав, що домігся важливих міждержавних домовленостей.

Наприкінці 40-х років виникла нова революційна хвиля в Західній Європі. Прологом подій стало повстання в лютому 1846 р. у Кракові. Влада в Кракові перейшла до рук повстанського уряду, який провів низку радикаль­них заходів: скасував панщину, передав землю селянам у власність, прого­лосив громадянську рівність і республіканський устрій. Однак через кілька місяців Краківську республіку було ліквідовано, а її територія ввійшла до складу Австрійської імперії. Хоч анексія Кракова спричинила протести з бо­ку Парижа і Лондона, але на цьому все і закінчилось.

Наступного року в центрі європейської політики опинилися швейцар­ські справи - війна між федеральною владою, що домагалася більшої цент­ралізації країни, і Католицькою лігою, яка цьому протистояла. Після трива­лих дискусій у грудні 1847 р. в Парижі між Францією, Австрією і Пруссією було досягнуто домовленості про збройне втручання в конфлікт. До цього рішення приєдналась і Росія, яка все ж не брала активної участі у справі. Одначе здійснити задуманого не вдалося. Швейцарський уряд розгромив сво­го супротивника. Французькому королю Луї Філіппу не вдалося виступити в ролі міжнародного жандарма. Дні його правління наближалися до кінця.

10 (22) лютого 1848 р. у Франції вибухнула революція. Луї Філіпп втра­тив владу, а Францію оголошено республікою. Хоча Микола І не мав сим­патії до "короля барикад", але проголошення республіки сприйняв як небез­пеку для всієї Європи. Під приводом "запобігання" нападові революційної Франції на Австрію та Пруссію, а головне - "для упокорення німецьких соціалістів та комуністів" Микола І був готовий направити 350-тисячну армію на Рейн. Далекосяжні царські сановники переконали імператора не робити цього.

У середині березня революційний рух охопив Австрію, німецькі й іта­лійські держави. Всесильний Меттерніх змушений був утікати з Відня, а прус-ський король Фридрих Вільгельм IV перейшов до політики лавірування і компромісів. Березневі дні стали фатальними для союзу трьох монарших дворів і всієї "віденської системи". Микола І остерігався, і не безпідставно, щоб революційна пожежа не вибухнула і в його імперії. Росію 1848 р. охо­пили всі можливі стихійні лиха: неврожай, голод, пожежі, епідемії. Поси­люючи поліцейський контроль, цар одночасно звернувся до дворянства із закликом сприяти владі в охороні "порядку". Микола І особисто написав маніфест 14 (26) березня 1848 р., у якому говорилося про "нові смути", "зако­лоти і безпорядки", які виникли у Франції, але поширилися на Німеччину і

Росія в першій половині XIXст.

загрожують Росії; Микола закликав усіх росіян захистити "недоторканність кордонів імперії", до боротьби "за віру, царя і вітчизну" і до перемоги, яка дає право вигукнути: "З нами Бог, розумійте, язиці, і повинуйтеся, яко з нами Бог!". Цей войовничий пасаж із маніфесту, опублікований у берлінсь­ких газетах, стурбував усю Європу.

Особливо занепокоїли Миколу І події в Пруссії. Небезпека надмір­ного посилення Пруссії змусила Росію втрутитися в пруссько-данський конфлікт через герцогства Шлезвіґ і Голштинія. Після того, як сюди на по­чатку квітня 1848 р. вступили прусські війська, уряд Данії звернувся по до­помогу і посередництво до Англії, Швеції та Росії. Але тільки Швеція і Ро­сія надали данському королю реальну допомогу. Після ультиматуму Росії Пруссія поступилась і підписала з Данією перемир'я.

Існував ще один аспект відносин із західними сусідами, який постійно турбував царський уряд, - це польське питання. Загравання німецьких лібе­ралів з польськими революціонерами могло, на думку імператора, спрово­кувати новий вибух польського руху. Тому Микола І був задоволений, коли Фридрих Вільгельм IV самостійно придушив познанське повстання. Однак після розгрому в Познані польські загони стали активно формуватися в авст­рійській Галичині. Революційний рух охопив Дунайські князівства. Події в Дунайських князівствах Микола І розглядав як безпосередню загрозу Росії. Навесні 1848 р. царські війська вступили до Молдавії, а влітку того ж року разом з османською армією окупували Валахію. Російські війська перебува­ли в Дунайських князівствах до травня 1851 р.

Петербург позитивно поставився до придушення паризького повстання в червні 1848 р., але вирішив дочекатися результатів президентських виборів у Франції. Коли в грудні 1848 р. переміг Луї Бонапарт, то це не прискорило визнання нового режиму з боку царського уряду. Головною причиною були по­боювання щодо можливого відновлення Французької імперії. Лише на початку травня 1849 р. Росія офіційно визнала прихід Другої республіки у Франції.

Визнання нового режиму у Франції відбулось одночасно з публікаці­єю царського маніфесту про інтервенцію в Угорщину. Ідея "угорського по­ходу" виношувалась тривалий час. Спочатку навіть інформація про появу в Угорщині одного з вождів польського повстання 1830 р. Юзефа Бема, який очолював там польські загони, не особливо схвилювали царя. Тільки після тривожних депеш, які надходили до Петербурга від уряду Франца Йосифа в березні 1849 р., Миколі І стали зрозумілі справжні масштаби угорських подій. Спочатку Австрія просила Росію ввести війська лише на територію Тран-сильванії, що була центром польського руху, проте така обмежена роль, на думку царя, не давала можливості завдати вирішального удару по головних силах революції. Незабаром австрійці змушені були погодитись на військо­ве втручання Росії без обмежень. Питання про інтервенцію було вирішено, про що і повідомляв царський маніфест 26 квітня (8 травня) 1849 р. На­прикінці травня 1849 р. 150-тисячна російська армія на чолі з фельдмарша-

Зовнішня політика

і м І. Паскевичем через Галичину вторглася на територію Угорщини і разом:з 100-тисячною австрійською армією придушила угорську революцію.

Після революцій 1848-1849 р. вплив Росії на європейські справи зріс. Микола І став посередником у врегулюванні пруссько-данського конфлікту та внутрішньонімецької ситуації. Зокрема, в липні 1850 р. Пруссія й Данія підписали мирний договір. Король Пруссії і австрійський імператор з'явля­лися до російського царя на аудієнцію до Варшави. А в травні 1851 р. ці дві держави підписали союзний договір. Переможні відчуття Миколи І затьма­рювала лише Франція: у грудні 1851 р. Луї Бонапарт здійснив державний переворот, а за рік проголосив себе імператором Наполеоном III. Росія вия­вилась останньою з великих держав, які це визнали.

Микола І і далі відчував себе арбітром Європи, вважаючи, що Австрія: Велика Британія повністю підтримують його зовнішньополітичний курс. Незабаром цареві доведеться з гіркотою переконатися, що в Росії немає со­юзників, що всі ті, кому він допомагав, кого підтримував, опинилися у во­рожому таборі. Це стане остаточним крахом принципів легітимізму і того дипломатичного курсу, який проводила Росія в рамках "віденської системи".

3. Східне питання

Від кінця XVIII ст. у міжнародних відносинах дедалі більшої ваги на­буває східне питання, спричинене, з одного боку, послабленням Османської імперії, до складу якої входили народи Балканського півострова, Близького Сходу і Північної Африки, де наростали національні рухи та сепаратистські тенденції. З іншого боку, посилювалося суперництво європейських держав у боротьбі за вплив на ці регіони, кожна з яких мала власні політичні, стра­тегічні й економічні інтереси. Росія, зокрема, претендувала на встановлення контролю над нижньою течією Дунаю, приєднання Дунайських князівств ('Молдавії і Валахії); найрадикальніші проекти зводилися до повного розчле­нування Османської імперії, захоплення Стамбула і зони чорноморських про­ток - Босфору і Дарданелл.

Важливою частиною східного питання була балканська проблема. Бал-канські народи бачили в православній Росії свою визволительку від осман­ського поневолення. Росія прагнула враховувати інтереси балканських наро­дів у своїх взаєминах з Османською імперією, виступала їх покровителькою і захисницею. Таке становище давало їй можливість використовувати націо­нальні рухи у своїх інтересах, тиснути на Порту і активно втручатися у внут­рішні справи Османської імперії.

На початку XIX ст. східний напрям був одним із головних у зовнішній політиці Росії, хоч і підпорядкований європейському. Приводом до чергової російсько-турецької війни стало усунення без консультацій з Росією зі своїх посад правителів Валахії і Молдавії. Султан, спираючись на підтримку Фран­ції, закрив чорноморські протоки для російських суден. У жовтні 1806 р. російські війська під командуванням генерала І. Міхельсона захопили Мол-

Росія в першій половині XIXст.

давію і Валахію, а 1807 р. ескадра під командуванням контр-адмірала Д. Сенявіна завдала поразки турецькому флоту. Вступ Росії у війну дав но­вий поштовх сербським повстанцям, які захопили Белград (від 1804 р. три­вало Перше сербське повстання). У червні 1811 р. новий командувач росій­ської армії М. Кутузов розгромив турецькі війська під Рущуком, а потім і головні сили турків на лівому березі Дунаю. Однак напередодні війни з Фран­цією Росія пішла на мирні переговори з Туреччиною, які розпочалися у жовтні 1811 р. в Бухаресті. За умовами Бухарестського мирного договору від 12 (24) травня 1812 р., до Росії відходила частина Молдавії (Бессарабія) з фортецями Хотин, Бендери, Аккерман та Ізмаїл. Новий кордон встановили по р. Прут. Порта зобов'язувалася надати автономію Сербії, розширити авто­номію Валахії та Молдавії, які залишалися під контролем Османської імпе­рії. Закінчення війни Росії з Туреччиною не привело до стабілізації їхніх від­носин. Турки 1813 р. придушили сербське повстання. Керівник повстання Карагеоргій емігрував до Австрії. Новий сербський господар Мілош Обре-нович пристав на турецькі умови, які відновлювали багато в чому давні по­рядки. У Сербії 1815 р. знову вибухнуло народне повстання. Росія підтри­мала сербів дипломатичними засобами, наполягаючи на строгому виконанні Туреччиною умов Бухарестського мирного договору про автономію Сербії.

Російська дипломатія, діючи в рамках Священного союзу і дотриму­ючись принципу легітимізму, прагнула до узгоджених дій з європейськими державами у розв'язанні східного питання. Після початку грецької револю­ції 1821 р. Олександр І зайняв позицію стриманості, хотів продемонструвати вірність Росії принципам Священного союзу, небажання вступати в серйозний конфлікт з Османською імперією через ускладнення її відносин з греками.

Повстання в Греції готувалося за активної участі грецьких емігрантів, які проживали на півдні Росії. В Одесі 1814 р. виник керівний центр бороть­би греків за незалежність "Філікі Етерія" ("Товариство друзів"). На чолі цього центру став генерал-майор російської армії Олександр Іпсиланті, який із загоном греків у лютому 1821 р. перейшов р. Прут і в Яссах опублікував звернення до співвітчизників із закликом піднятися на боротьбу за свободу. Одночасно він надіслав Олександрові І листа, у якому закликав російського імператора вигнати турків з Європи і стати "визволителем" Греції. У від­повідь Олександр засудив акцію Іпсиланті й наказав звільнити його з росій­ської служби та заборонити повертатися до Росії. Заклик Іпсиланті став сиг­налом до повстання в Греції. Порта розпочала каральні акції проти повсталих греків. Влітку 1821 р. турецькі війська відтіснили загін Іпсиланті до авст­рійського кордону.

На Веронському конгресі Священного союзу 1822 р. Олександр І під­писав спільну з Австрією, Пруссією, Великобританією та Францією декла­рацію, що зобов'язувала повсталих греків підкоритися султанові, а самого султана - не мстити грекам. Олександрові І довелося пожертвувати влас-

Зовнішня політика

ними інтересами - використати ситуацію для зміцнення позицій Росії на Балканах - заради зміцнення Священного союзу і принципів легітимізму.

Однак позиція Росії поступово змінювалася. Це було пов'язано з щіями турецького уряду, який закрив протоки для російських кораблів, став хорстоко розправлятися з повстанцями. Змінилася і позиція Великої Бри­танії, яка підтримала повстанців. Однак російську програму врегулювання грецького питання шляхом надання Греції часткової автономії відкинули і турецька, і грецька сторони. На початку 1825 р. відбулася Петербурзька конференція за участю Росії, Австрії, Пруссії, Англії та Франції. Вона була:пробою російського уряду узгодити дії всіх держав у грецькому питанні. Після того, як Туреччина відкинула пропозицію про посередництво, Олек-:андр в останні місяці свого життя вирішив діяти самостійно щодо грецько­го питання.

"Мій брат заповідав мені дуже важливі справи, і найважливіша з них -східна справа", - ці слова Миколи І красномовно свідчать про пріоритети нового імператора в зовнішній політиці. У розв'язанні східного питання Ми­кола І вагався між політикою збереження територіальної цілісності Осман­ської імперії і політикою поділу її разом з іншими європейськими державами.

У березні 1826 р. було підписано Петербурзький протокол, за яким Росія і Великобританія зобов'язувались виступити з посередництвом між султаном і грецькими повстанцями. Султанові поставили вимогу надати Гре­ції автономію - зі своїм урядом і законами, але під васалітетом Османської імперії. Однак на шляху реалізації цих вимог стояли ще значні перешкоди.

Саме тоді знову загострилися стосунки Росії з Персією (Іраном) на Кав­казі (див. про це далі). Паралельно з переговорами російської та турецької місій в Аккермані, які розпочалися в травні 1826 р., спалахнула нова росій­сько-іранська війна, перебіг якої мав значний вплив на події на Балканах. Лише 25 вересня (7 жовтня) 1826 р. було підписано Аккерманську конвенцію та окремі акти до неї. Документи підтвердили і доповнили умови Бухарест­ського договору 1812 р.

Між тим ситуація в Греції і надалі була складною. Під упливом акти­візації політики Росії стосовно Туреччини в Греції зросли надії на її реальну допомогу. Дуже важливим було обрання у квітні 1827 р. президентом грець­кої держави прихильника проросійської орієнтації І. Каподістрії (тривалий час перебував на російській службі). У липні 1827 р. в Лондоні представ­ники Великої Британії, Росії і Франції підписали угоду про Грецію. В її ос­нову було покладено умови Петербурзького протоколу 1826 р. Зберігався принцип широкої автономії Греції в складі Османської імперії, ставилось завдання утвердити в країні конституційну монархію. Новим було введення в додаткову таємну статтю протоколу положення про можливість застосувати до Порти "крайні заходи" на випадок неприйняття нею впродовж місяця посе­редництва трьох держав в урегулюванні грецького питання. Демарш Лондона, Петербурга і Парижа перед Туреччиною було підкріплено розгромом турець-

Росія в першій половині XIXст.

ко-єгипетського флоту ескадрами трьох держав у Наваринській бухті на півдні Греції в жовтні 1827 р.

Султан оголосив Росію винуватицею Наваринської битви, підбурювач­кою грецького повстання. У грудні він офіційно заявив про розторгнення Аккерманської конвенції та інших підписаних з Росією договорів. Війні вже важко було запобігти. Микола І вирішив воєнним шляхом розрубати вузол міжнародних суперечностей у східному питанні, розв'язати проблеми росій­сько-турецьких суперечностей, домогтися сприятливого для Росії режиму проток, утвердити її позиції на Балканах, зменшивши там уплив своїх основ­них суперників. Закінчення війни з Персією і підписання з нею Туркман-чайського мирного (лютий 1828 р.) договору дало змогу російській дипло­матії активізувати підготовку до війни з Туреччиною.

У квітні 1828 р. Микола І оголосив війну Османській імперії. Стоти­сячна російська армія перейшла р. Прут і захопила дунайські князівства Мол­давію та Валахію. Одночасно розпочалися воєнні дії на Кавказі, де російські війська діяли надзвичайно успішно. На Дунаї російська армія зіткнулась із сильним опором добре озброєних турецьких фортець. Лише на початку 1829 р. росіяни заволоділи Силістрією, Шумлою, Бургасом, а в серпні -Ад­ріанополем. Саме тут 2 (14) вересня 1829 р. було підписано мирний договір, за яким до Росії відходило гирло Дунаю з островами, східне узбережжя Чор­ного моря від Анапи до Сухума, а в Закавказзі - фортеці Ахалцих і Ахал-калаки. Російські торгівці одержали право екстериторіальності на всій тери­торії Османської імперії. Чорноморські протоки було оголошено відкрити­ми для російських торговельних суден. Контрибуція сягала 33 млн рублів. Адріанопольський мир був особливо важливий для народів Балканського півострова: одержувала автономію (від 1830 р. - і незалежність) Греція, роз­ширювалася автономія Сербії, Молдавії та Валахії.

У подальшому Османську імперію розглядали в Петербурзі як слаб­кого і тому зручного сусіда, підтримка існування якого визнавалась найви-гіднішою для Росії. Утім вона не планувала зменшувати свого впливу серед православного населення Балкан, бо в іншому випадку її місце зайняла б одна із західноєвропейських країн. Однак тепер, коли деякі балканські на­роди одержали можливість розвиватися в рамках національних державних утворень, це "покровительство", яке часто набувало форм відкритого втру­чання у внутрішні справи молодих держав, стало обтяжувати місцеву владу і зумовлювало закономірне прагнення позбавитися російського контролю. Росія ж очікувала від балканських народів особливої вдячності за "благоді­яння", не отримавши якої могла ці "благодіяння" зменшити або зовсім при­пинити. Російські політики не розуміли, що насправді процеси, які відбува­лися на Балканах, вже виходили з-під контролю Росії.

Проте на початку 30-х років вага Росії у східних справах була ще доволі потужною. Значним успіхом Росії, хоч і тимчасовим, стало підписання Ункяр-Іскелесійського договору, який знаменував собою апогей російського

Зовнішня політика

зпливу в Туреччині. Між султаном і його єгипетським васалом Мухамме-лом Алі 1832 р. виник воєнний конфлікт. Єгипетська армія, здобувши низку перемог над султанськими військами, просувалася до Константинополя. У цих умовах султан звернувся по допомогу до Росії, яка відразу ж відгукну­лась, скерувавши ескадру до берегів Туреччини. Водночас російським війсь­ковим вдалося переконати Мухаммеда Алі зупинити наступ, а особистий посланець Миколи І граф О. Орлов зумів переконати султана в безпеці та надійності для Туреччини підтримки з боку її недавньої суперниці. У літній резиденції султана Ункяр-Іскелесі 26 червня (8 липня) 1833 р. було підписа­но договір, який встановлював між Росією і Османською імперією "вічний мир", "дружбу" і оборонний союз.

Друга єгипетська криза 1839-1841 років призвела до радикального "вре­гулювання" конфлікту між Портою і Мухаммедом Алі. Державу, яку той зумів створити, формально залишаючись васалом падишаха, було ліквідо­вано після того, як Бейрут бомбувала англійська ескадра і корпус австрійсь­кої піхоти висадився в зоні конфлікту. Царська дипломатія, на відміну від армії і флоту, взяла активну участь у "примиренні Леванту". Щоб одержати таку можливість, Петербург вимушений був поступитися позиціями, які він раніше захищав. Головну "жертву" на вівтар поліпшення стосунків з Анг­лією було визначено в Петербурзі від початку. Ініціюючи восени 1839 р. лондонські переговори, царський уряд обіцяв англійському партнерові не відновлювати Ункяр-Іскелесійського договору, термін дії якого добігав 1841 р. Тепер двосторонній російсько-турецький союз було замінено колек­тивною "опікою" чотирьох європейських держав - Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії. Лондонська конвенція, яку вони підписали в липні 1840 р., передбачала колективну допомогу султанові і гарантувала цілісність Ос­манської імперії. За рік підписали (за участю Франції) й другу Лондонську конвенцію про протоки, що передбачала загальноєвропейський контроль над ними. У підсумку операції із "замирення Леванту" царизм домігся дечого для себе суттєвого - нейтралізації англо-французького тандему.

У подальшому Микола І не полишав надії домовитися з Лондоном про поділ "турецької спадщини" у разі розпаду Османської імперії. Як уже за­значалося, під час офіційних зустрічей у Лондоні 1844 р. англійський кабінет погоджувався у разі "загибелі Туреччини" вступити в переговори з Росією, але відмовлявся від підписання з нею будь-якого договору з цього питання.

Завоювання Кавказу

Кавказ - це територія між Чорним, Азовським і Каспійським морями, яку Головний Кавказький хребет ділить на Північний (гірський) Кавказ і За­кавказзя. Географічні та природно-кліматичні умови значною мірою зумовили несхожість та особливості історичного розвитку численних народів, які на­селяли цей край. З давніх часів Кавказ був також важливим стратегічним та економічним регіоном. Через нього проходили торговельні шляхи з Європи

в Азію, з Близького на Середній Схід. Володіння Кавказом давало змогу не тільки контролювати транзитну торгівлю, але й утвердитися на Чорному і Каспійському морях. Ось чому впродовж століть Кавказ так вабив різнома­нітних завойовників.

Закавказзя. До "зустрічі" з Росією етнічні групи Закавказзя мали давні державницькі й культурні традиції. У IV ст. вірмени, мова яких є са­мостійною гілкою індоєвропейської мовної сім'ї, і кавказомовні грузини прийняли християнство й розвинули власні високі культури. Вірменська дер­жава пережила свій останній період розквіту в Х-ХІ ст., перед завоюванням її Візантією, а згодом - турками-сельджуками. Грузинське царство сягнуло своєї політичної й культурної вершини у XII - на початку XIII ст., перед за­воюванням монголів. Мусульмани Закавказзя (азербайджанці) були тісно пов'язані з іранською культурою, зокрема, сповідуючи разом з іранцями шиїтське відгалуження ісламу. Проте мовно вони належали до тюркської групи алтайської лінгвістичної сім'ї. Історичні регіони Азербайджану і Вір­менії, а також території розселення вірмен і тюркомовних мусульман вихо­дили далеко за межі Закавказзя.

Починаючи від XIII ст., Закавказзя переживало політичний і культур­ний занепад і стало яблуком розбрату для іноземних держав. Від XVI ст. Закавказзя стає ареною боротьби між сильними і войовничими сусідами -Османською імперією та Персією (Іраном). З другої половини XVIII ст. в Закавказзі існувало декілька державних і напівдержавних утворень. На те­риторії Східної Грузії 1762 р. утворилося Картлі-Кахетинське царство на чолі з династією Багратідів і три васальні щодо нього султанства. Західна Грузія складалася з Імеретинського царства та князівств Гурії, Мінгрелії, Сванетії, Аджарії й Абхазії, які перебували під османським упливом*. Тери­торію сучасного Азербайджану було розчленовано на вісім ханств (Кара-бахське, Гянджинське, Шекінське, Ширванське, Дербентське, Талиське, Ку­бинське, Бакинське) і одинадцять дрібніших володінь. Ці ханства, формально незалежні, фактично підпорядковувалися перським шахам, як і Ериванське та Нахічеванське ханства в Східній Вірменії. Західна Вірменія входила до складу Османської імперії.