Політика Миколи І в Європі була спрямована на збереження отриманих раніше територій, зміцнення нових кордонів, підпорядкування Царства Польського та балтійських провінцій (і Великого князівства Фінляндського також) інтересам російської держави. Традиційно орієнтуючись на Австрію і Пруссію, Микола І, на відміну від свого брата, був противником широких міжнародних конгресів, надавав перевагу двостороннім особистим контактам з європейськими монархами, державними й політичними діячами.
Революційні події початку 20-х років мали вагомий вплив на зовнішньополітичний курс Росії. Відтоді й до закінчення свого правління Микола І постійно пам'ятав про революційну "загрозу з Заходу". Проте "загроза" для імперії заледве чи була адекватна заходам, яких уживав царський уряд для захисту від неї. У підсумку царська політика сприймалася як вияв звичайної агресивності, деколи виглядало, що від "загрози з Заходу" Микола І збирається захищати не свою імперію, а сам Захід.
У липні 1830 р. вибухнула революція у Франції, що призвела до падіння останнього з Бурбонів Карла X. В очах Миколи І новий французький король Луї Філіпп (герцог Орлеанський) був передусім "фальшивим" монархом, який узурпував законні права на французький престол малолітнього внука Карла X герцога Бордоського. На цю узурпацію цар імпульсивно відгукнувся серією розпоряджень, виконання яких було б рівнозначне розриву всіх, навіть торгових, відносин з Францією. Однак за кілька днів під упли-вом своїх більш врівноважених сановників розпорядження було скасовано. Відряджені до Відня та Берліна О. Орлов та І. Дібич привезли пропозиції про визнання герцога Орлеанського тільки намісником короля. Коли ж меморандум доставили за призначенням, головні європейські кабінети вже визнали Луї Філіппа королем. Микола І зробив це за місяць - на початку жовтня 1830 р.
Наприкінці серпня 1830 р. розпочалося повстання в Брюсселі, яке ознаменувало початок бельгійської революції. За місяць більша частина бельгійської території опинилась під контролем революційної влади, а на початку жовтня тимчасовий уряд оголосив про відокремлення своєї країни від Нідерландського королівства. Микола І готовий був підтримати нідерландського монарха Вільгельма Оранського хоча б з родинних міркувань: сестра імператора Анна Павлівна була дружиною спадкоємця нідерландського трону. За його ж словами, він збирався боротися навіть "не проти Бельгії, а проти загальної революції, що наближається". Проте, наштовхнувшись на протидію Англії та Франції, які в грудні 1830 р. санкціонували перетворен-
Росія в першій половині XIXст.
ня Бельгії на незалежну державу, Росія змушена була зупинити військові приготування для втручання у бельгійські справи.
Виступ польських повстанців у Варшаві в листопаді 1830 р. відсунув для російської влади бельгійські події на другий план. Війська, підготовлені на випадок "загальної війни", було кинуто на придушення польського повстання. Хоча повстанці чинили героїчний опір, але сили були нерівні. Відсвяткувати перемогу над "бунтівниками" в Петербурзі змогли лише у вересні 1831 р., коли капітулювала польська столиця.
Під час польського повстання європейська громадська думка, насамперед у Франції та Великій Британії, була на боці Польщі й на адресу Росії було випущено тисячі критичних стріл. У розв'язанні свого "внутрішнього конфлікту" Микола І не зважав на Париж і Лондон, тим паче, що його повністю підтримували австрійський і прусський двори, які грунтовно блокували всі підходи до збуреного Царства. Перемога над "демоном" у Польщі повернула політиці Петербурга попередню рішучість. Імператор знову висловлював готовність воювати із "злом" на достатньо віддалених підступах до Росії, демонструючи вірність принципам династичної політики і легітимізму.
Петербург активізував свої стосунки з сусідами і головними партнерами - Австрією та Пруссією. На початку 1833 р. Микола І обговорював з австрійським канцлером Меттерніхом бельгійське, польське, німецьке та східне питання. Під час зустрічі у вересні 1833 р. Миколи І з австрійським імператором Францем І у Мюнхенгреці було підписано російсько-австрійську конвенцію "Про недоторканність Османської імперії і про взаємну гарантію польських володінь" Австрії і Росії, про співпрацю між цими країнами в східному питанні та взаємну допомогу на випадок нового польського повстання. Подібну угоду з польського питання у жовтні було підписано і з Пруссією. Однак прусський уряд брати на себе будь-які договірні зобов'язання із східних питань не бажав. Тоді ж у Берліні представники трьох держав підписали акт, який стосувався їхнього спільного кредо - права на втручання у внутрішні справи інших держав. Угоди між цими державами викликали занепокоєння у Лондона та Парижа, які прагнули не допустити порушення "рівноваги сил" у Європі.
Микола І розумів, що коли Росія прагне забезпечити для себе тривалу світову перспективу, стабільне і міцне геополітичне становище, то вона має досягти взаєморозуміння з Великою Британією, найпотужнішою економічною державою того часу. Імператор через лорда Б. Сеймура передав 1835 р. англійському урядові пропозиції, спрямовані на розв'язання англо-російсь-ких суперечностей. їх зміст зводився до того, що християнські балканські народи утворюють власні держави, Константинополь переходить під владу Росії або стає вільним портом під міжнародним контролем, Єгипет і Крит переходять до Великобританії, Туреччина перетворюється на національну державу. В Лондоні цю програму проігнорували, як й інші спроби зближення з Великобританією. У червні 1844 р. Микола І здійснив візит до Лондона,
Зовнішня політика
щоб особисто переговорити з королевою Вікторією І, яка 1837 р. вступила на британський престол, та її міністрами з приводу гострих міжнародних проблем і спробувати урегулювати суперечності через вироблення погоджених рішень. Головним було східне питання. Микола І запропонував програму спільних дій щодо Туреччини на випадок, якщо "ця хвора людина Європи помре". Спеціальний меморандум враховував інтереси обох сторін, і російський імператор вважав, що домігся важливих міждержавних домовленостей.
Наприкінці 40-х років виникла нова революційна хвиля в Західній Європі. Прологом подій стало повстання в лютому 1846 р. у Кракові. Влада в Кракові перейшла до рук повстанського уряду, який провів низку радикальних заходів: скасував панщину, передав землю селянам у власність, проголосив громадянську рівність і республіканський устрій. Однак через кілька місяців Краківську республіку було ліквідовано, а її територія ввійшла до складу Австрійської імперії. Хоч анексія Кракова спричинила протести з боку Парижа і Лондона, але на цьому все і закінчилось.
Наступного року в центрі європейської політики опинилися швейцарські справи - війна між федеральною владою, що домагалася більшої централізації країни, і Католицькою лігою, яка цьому протистояла. Після тривалих дискусій у грудні 1847 р. в Парижі між Францією, Австрією і Пруссією було досягнуто домовленості про збройне втручання в конфлікт. До цього рішення приєдналась і Росія, яка все ж не брала активної участі у справі. Одначе здійснити задуманого не вдалося. Швейцарський уряд розгромив свого супротивника. Французькому королю Луї Філіппу не вдалося виступити в ролі міжнародного жандарма. Дні його правління наближалися до кінця.
10 (22) лютого 1848 р. у Франції вибухнула революція. Луї Філіпп втратив владу, а Францію оголошено республікою. Хоча Микола І не мав симпатії до "короля барикад", але проголошення республіки сприйняв як небезпеку для всієї Європи. Під приводом "запобігання" нападові революційної Франції на Австрію та Пруссію, а головне - "для упокорення німецьких соціалістів та комуністів" Микола І був готовий направити 350-тисячну армію на Рейн. Далекосяжні царські сановники переконали імператора не робити цього.
У середині березня революційний рух охопив Австрію, німецькі й італійські держави. Всесильний Меттерніх змушений був утікати з Відня, а прус-ський король Фридрих Вільгельм IV перейшов до політики лавірування і компромісів. Березневі дні стали фатальними для союзу трьох монарших дворів і всієї "віденської системи". Микола І остерігався, і не безпідставно, щоб революційна пожежа не вибухнула і в його імперії. Росію 1848 р. охопили всі можливі стихійні лиха: неврожай, голод, пожежі, епідемії. Посилюючи поліцейський контроль, цар одночасно звернувся до дворянства із закликом сприяти владі в охороні "порядку". Микола І особисто написав маніфест 14 (26) березня 1848 р., у якому говорилося про "нові смути", "заколоти і безпорядки", які виникли у Франції, але поширилися на Німеччину і
Росія в першій половині XIXст.
загрожують Росії; Микола закликав усіх росіян захистити "недоторканність кордонів імперії", до боротьби "за віру, царя і вітчизну" і до перемоги, яка дає право вигукнути: "З нами Бог, розумійте, язиці, і повинуйтеся, яко з нами Бог!". Цей войовничий пасаж із маніфесту, опублікований у берлінських газетах, стурбував усю Європу.
Особливо занепокоїли Миколу І події в Пруссії. Небезпека надмірного посилення Пруссії змусила Росію втрутитися в пруссько-данський конфлікт через герцогства Шлезвіґ і Голштинія. Після того, як сюди на початку квітня 1848 р. вступили прусські війська, уряд Данії звернувся по допомогу і посередництво до Англії, Швеції та Росії. Але тільки Швеція і Росія надали данському королю реальну допомогу. Після ультиматуму Росії Пруссія поступилась і підписала з Данією перемир'я.
Існував ще один аспект відносин із західними сусідами, який постійно турбував царський уряд, - це польське питання. Загравання німецьких лібералів з польськими революціонерами могло, на думку імператора, спровокувати новий вибух польського руху. Тому Микола І був задоволений, коли Фридрих Вільгельм IV самостійно придушив познанське повстання. Однак після розгрому в Познані польські загони стали активно формуватися в австрійській Галичині. Революційний рух охопив Дунайські князівства. Події в Дунайських князівствах Микола І розглядав як безпосередню загрозу Росії. Навесні 1848 р. царські війська вступили до Молдавії, а влітку того ж року разом з османською армією окупували Валахію. Російські війська перебували в Дунайських князівствах до травня 1851 р.
Петербург позитивно поставився до придушення паризького повстання в червні 1848 р., але вирішив дочекатися результатів президентських виборів у Франції. Коли в грудні 1848 р. переміг Луї Бонапарт, то це не прискорило визнання нового режиму з боку царського уряду. Головною причиною були побоювання щодо можливого відновлення Французької імперії. Лише на початку травня 1849 р. Росія офіційно визнала прихід Другої республіки у Франції.
Визнання нового режиму у Франції відбулось одночасно з публікацією царського маніфесту про інтервенцію в Угорщину. Ідея "угорського походу" виношувалась тривалий час. Спочатку навіть інформація про появу в Угорщині одного з вождів польського повстання 1830 р. Юзефа Бема, який очолював там польські загони, не особливо схвилювали царя. Тільки після тривожних депеш, які надходили до Петербурга від уряду Франца Йосифа в березні 1849 р., Миколі І стали зрозумілі справжні масштаби угорських подій. Спочатку Австрія просила Росію ввести війська лише на територію Тран-сильванії, що була центром польського руху, проте така обмежена роль, на думку царя, не давала можливості завдати вирішального удару по головних силах революції. Незабаром австрійці змушені були погодитись на військове втручання Росії без обмежень. Питання про інтервенцію було вирішено, про що і повідомляв царський маніфест 26 квітня (8 травня) 1849 р. Наприкінці травня 1849 р. 150-тисячна російська армія на чолі з фельдмарша-
Зовнішня політика
і м І. Паскевичем через Галичину вторглася на територію Угорщини і разом:з 100-тисячною австрійською армією придушила угорську революцію.
Після революцій 1848-1849 р. вплив Росії на європейські справи зріс. Микола І став посередником у врегулюванні пруссько-данського конфлікту та внутрішньонімецької ситуації. Зокрема, в липні 1850 р. Пруссія й Данія підписали мирний договір. Король Пруссії і австрійський імператор з'являлися до російського царя на аудієнцію до Варшави. А в травні 1851 р. ці дві держави підписали союзний договір. Переможні відчуття Миколи І затьмарювала лише Франція: у грудні 1851 р. Луї Бонапарт здійснив державний переворот, а за рік проголосив себе імператором Наполеоном III. Росія виявилась останньою з великих держав, які це визнали.
Микола І і далі відчував себе арбітром Європи, вважаючи, що Австрія: Велика Британія повністю підтримують його зовнішньополітичний курс. Незабаром цареві доведеться з гіркотою переконатися, що в Росії немає союзників, що всі ті, кому він допомагав, кого підтримував, опинилися у ворожому таборі. Це стане остаточним крахом принципів легітимізму і того дипломатичного курсу, який проводила Росія в рамках "віденської системи".
3. Східне питання
Від кінця XVIII ст. у міжнародних відносинах дедалі більшої ваги набуває східне питання, спричинене, з одного боку, послабленням Османської імперії, до складу якої входили народи Балканського півострова, Близького Сходу і Північної Африки, де наростали національні рухи та сепаратистські тенденції. З іншого боку, посилювалося суперництво європейських держав у боротьбі за вплив на ці регіони, кожна з яких мала власні політичні, стратегічні й економічні інтереси. Росія, зокрема, претендувала на встановлення контролю над нижньою течією Дунаю, приєднання Дунайських князівств ('Молдавії і Валахії); найрадикальніші проекти зводилися до повного розчленування Османської імперії, захоплення Стамбула і зони чорноморських проток - Босфору і Дарданелл.
Важливою частиною східного питання була балканська проблема. Бал-канські народи бачили в православній Росії свою визволительку від османського поневолення. Росія прагнула враховувати інтереси балканських народів у своїх взаєминах з Османською імперією, виступала їх покровителькою і захисницею. Таке становище давало їй можливість використовувати національні рухи у своїх інтересах, тиснути на Порту і активно втручатися у внутрішні справи Османської імперії.
На початку XIX ст. східний напрям був одним із головних у зовнішній політиці Росії, хоч і підпорядкований європейському. Приводом до чергової російсько-турецької війни стало усунення без консультацій з Росією зі своїх посад правителів Валахії і Молдавії. Султан, спираючись на підтримку Франції, закрив чорноморські протоки для російських суден. У жовтні 1806 р. російські війська під командуванням генерала І. Міхельсона захопили Мол-
Росія в першій половині XIXст.
давію і Валахію, а 1807 р. ескадра під командуванням контр-адмірала Д. Сенявіна завдала поразки турецькому флоту. Вступ Росії у війну дав новий поштовх сербським повстанцям, які захопили Белград (від 1804 р. тривало Перше сербське повстання). У червні 1811 р. новий командувач російської армії М. Кутузов розгромив турецькі війська під Рущуком, а потім і головні сили турків на лівому березі Дунаю. Однак напередодні війни з Францією Росія пішла на мирні переговори з Туреччиною, які розпочалися у жовтні 1811 р. в Бухаресті. За умовами Бухарестського мирного договору від 12 (24) травня 1812 р., до Росії відходила частина Молдавії (Бессарабія) з фортецями Хотин, Бендери, Аккерман та Ізмаїл. Новий кордон встановили по р. Прут. Порта зобов'язувалася надати автономію Сербії, розширити автономію Валахії та Молдавії, які залишалися під контролем Османської імперії. Закінчення війни Росії з Туреччиною не привело до стабілізації їхніх відносин. Турки 1813 р. придушили сербське повстання. Керівник повстання Карагеоргій емігрував до Австрії. Новий сербський господар Мілош Обре-нович пристав на турецькі умови, які відновлювали багато в чому давні порядки. У Сербії 1815 р. знову вибухнуло народне повстання. Росія підтримала сербів дипломатичними засобами, наполягаючи на строгому виконанні Туреччиною умов Бухарестського мирного договору про автономію Сербії.
Російська дипломатія, діючи в рамках Священного союзу і дотримуючись принципу легітимізму, прагнула до узгоджених дій з європейськими державами у розв'язанні східного питання. Після початку грецької революції 1821 р. Олександр І зайняв позицію стриманості, хотів продемонструвати вірність Росії принципам Священного союзу, небажання вступати в серйозний конфлікт з Османською імперією через ускладнення її відносин з греками.
Повстання в Греції готувалося за активної участі грецьких емігрантів, які проживали на півдні Росії. В Одесі 1814 р. виник керівний центр боротьби греків за незалежність "Філікі Етерія" ("Товариство друзів"). На чолі цього центру став генерал-майор російської армії Олександр Іпсиланті, який із загоном греків у лютому 1821 р. перейшов р. Прут і в Яссах опублікував звернення до співвітчизників із закликом піднятися на боротьбу за свободу. Одночасно він надіслав Олександрові І листа, у якому закликав російського імператора вигнати турків з Європи і стати "визволителем" Греції. У відповідь Олександр засудив акцію Іпсиланті й наказав звільнити його з російської служби та заборонити повертатися до Росії. Заклик Іпсиланті став сигналом до повстання в Греції. Порта розпочала каральні акції проти повсталих греків. Влітку 1821 р. турецькі війська відтіснили загін Іпсиланті до австрійського кордону.
На Веронському конгресі Священного союзу 1822 р. Олександр І підписав спільну з Австрією, Пруссією, Великобританією та Францією декларацію, що зобов'язувала повсталих греків підкоритися султанові, а самого султана - не мстити грекам. Олександрові І довелося пожертвувати влас-
Зовнішня політика
ними інтересами - використати ситуацію для зміцнення позицій Росії на Балканах - заради зміцнення Священного союзу і принципів легітимізму.
Однак позиція Росії поступово змінювалася. Це було пов'язано з щіями турецького уряду, який закрив протоки для російських кораблів, став хорстоко розправлятися з повстанцями. Змінилася і позиція Великої Британії, яка підтримала повстанців. Однак російську програму врегулювання грецького питання шляхом надання Греції часткової автономії відкинули і турецька, і грецька сторони. На початку 1825 р. відбулася Петербурзька конференція за участю Росії, Австрії, Пруссії, Англії та Франції. Вона була:пробою російського уряду узгодити дії всіх держав у грецькому питанні. Після того, як Туреччина відкинула пропозицію про посередництво, Олек-:андр в останні місяці свого життя вирішив діяти самостійно щодо грецького питання.
"Мій брат заповідав мені дуже важливі справи, і найважливіша з них -східна справа", - ці слова Миколи І красномовно свідчать про пріоритети нового імператора в зовнішній політиці. У розв'язанні східного питання Микола І вагався між політикою збереження територіальної цілісності Османської імперії і політикою поділу її разом з іншими європейськими державами.
У березні 1826 р. було підписано Петербурзький протокол, за яким Росія і Великобританія зобов'язувались виступити з посередництвом між султаном і грецькими повстанцями. Султанові поставили вимогу надати Греції автономію - зі своїм урядом і законами, але під васалітетом Османської імперії. Однак на шляху реалізації цих вимог стояли ще значні перешкоди.
Саме тоді знову загострилися стосунки Росії з Персією (Іраном) на Кавказі (див. про це далі). Паралельно з переговорами російської та турецької місій в Аккермані, які розпочалися в травні 1826 р., спалахнула нова російсько-іранська війна, перебіг якої мав значний вплив на події на Балканах. Лише 25 вересня (7 жовтня) 1826 р. було підписано Аккерманську конвенцію та окремі акти до неї. Документи підтвердили і доповнили умови Бухарестського договору 1812 р.
Між тим ситуація в Греції і надалі була складною. Під упливом активізації політики Росії стосовно Туреччини в Греції зросли надії на її реальну допомогу. Дуже важливим було обрання у квітні 1827 р. президентом грецької держави прихильника проросійської орієнтації І. Каподістрії (тривалий час перебував на російській службі). У липні 1827 р. в Лондоні представники Великої Британії, Росії і Франції підписали угоду про Грецію. В її основу було покладено умови Петербурзького протоколу 1826 р. Зберігався принцип широкої автономії Греції в складі Османської імперії, ставилось завдання утвердити в країні конституційну монархію. Новим було введення в додаткову таємну статтю протоколу положення про можливість застосувати до Порти "крайні заходи" на випадок неприйняття нею впродовж місяця посередництва трьох держав в урегулюванні грецького питання. Демарш Лондона, Петербурга і Парижа перед Туреччиною було підкріплено розгромом турець-
Росія в першій половині XIXст.
ко-єгипетського флоту ескадрами трьох держав у Наваринській бухті на півдні Греції в жовтні 1827 р.
Султан оголосив Росію винуватицею Наваринської битви, підбурювачкою грецького повстання. У грудні він офіційно заявив про розторгнення Аккерманської конвенції та інших підписаних з Росією договорів. Війні вже важко було запобігти. Микола І вирішив воєнним шляхом розрубати вузол міжнародних суперечностей у східному питанні, розв'язати проблеми російсько-турецьких суперечностей, домогтися сприятливого для Росії режиму проток, утвердити її позиції на Балканах, зменшивши там уплив своїх основних суперників. Закінчення війни з Персією і підписання з нею Туркман-чайського мирного (лютий 1828 р.) договору дало змогу російській дипломатії активізувати підготовку до війни з Туреччиною.
У квітні 1828 р. Микола І оголосив війну Османській імперії. Стотисячна російська армія перейшла р. Прут і захопила дунайські князівства Молдавію та Валахію. Одночасно розпочалися воєнні дії на Кавказі, де російські війська діяли надзвичайно успішно. На Дунаї російська армія зіткнулась із сильним опором добре озброєних турецьких фортець. Лише на початку 1829 р. росіяни заволоділи Силістрією, Шумлою, Бургасом, а в серпні -Адріанополем. Саме тут 2 (14) вересня 1829 р. було підписано мирний договір, за яким до Росії відходило гирло Дунаю з островами, східне узбережжя Чорного моря від Анапи до Сухума, а в Закавказзі - фортеці Ахалцих і Ахал-калаки. Російські торгівці одержали право екстериторіальності на всій території Османської імперії. Чорноморські протоки було оголошено відкритими для російських торговельних суден. Контрибуція сягала 33 млн рублів. Адріанопольський мир був особливо важливий для народів Балканського півострова: одержувала автономію (від 1830 р. - і незалежність) Греція, розширювалася автономія Сербії, Молдавії та Валахії.
У подальшому Османську імперію розглядали в Петербурзі як слабкого і тому зручного сусіда, підтримка існування якого визнавалась найви-гіднішою для Росії. Утім вона не планувала зменшувати свого впливу серед православного населення Балкан, бо в іншому випадку її місце зайняла б одна із західноєвропейських країн. Однак тепер, коли деякі балканські народи одержали можливість розвиватися в рамках національних державних утворень, це "покровительство", яке часто набувало форм відкритого втручання у внутрішні справи молодих держав, стало обтяжувати місцеву владу і зумовлювало закономірне прагнення позбавитися російського контролю. Росія ж очікувала від балканських народів особливої вдячності за "благодіяння", не отримавши якої могла ці "благодіяння" зменшити або зовсім припинити. Російські політики не розуміли, що насправді процеси, які відбувалися на Балканах, вже виходили з-під контролю Росії.
Проте на початку 30-х років вага Росії у східних справах була ще доволі потужною. Значним успіхом Росії, хоч і тимчасовим, стало підписання Ункяр-Іскелесійського договору, який знаменував собою апогей російського
Зовнішня політика
зпливу в Туреччині. Між султаном і його єгипетським васалом Мухамме-лом Алі 1832 р. виник воєнний конфлікт. Єгипетська армія, здобувши низку перемог над султанськими військами, просувалася до Константинополя. У цих умовах султан звернувся по допомогу до Росії, яка відразу ж відгукнулась, скерувавши ескадру до берегів Туреччини. Водночас російським військовим вдалося переконати Мухаммеда Алі зупинити наступ, а особистий посланець Миколи І граф О. Орлов зумів переконати султана в безпеці та надійності для Туреччини підтримки з боку її недавньої суперниці. У літній резиденції султана Ункяр-Іскелесі 26 червня (8 липня) 1833 р. було підписано договір, який встановлював між Росією і Османською імперією "вічний мир", "дружбу" і оборонний союз.
Друга єгипетська криза 1839-1841 років призвела до радикального "врегулювання" конфлікту між Портою і Мухаммедом Алі. Державу, яку той зумів створити, формально залишаючись васалом падишаха, було ліквідовано після того, як Бейрут бомбувала англійська ескадра і корпус австрійської піхоти висадився в зоні конфлікту. Царська дипломатія, на відміну від армії і флоту, взяла активну участь у "примиренні Леванту". Щоб одержати таку можливість, Петербург вимушений був поступитися позиціями, які він раніше захищав. Головну "жертву" на вівтар поліпшення стосунків з Англією було визначено в Петербурзі від початку. Ініціюючи восени 1839 р. лондонські переговори, царський уряд обіцяв англійському партнерові не відновлювати Ункяр-Іскелесійського договору, термін дії якого добігав 1841 р. Тепер двосторонній російсько-турецький союз було замінено колективною "опікою" чотирьох європейських держав - Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії. Лондонська конвенція, яку вони підписали в липні 1840 р., передбачала колективну допомогу султанові і гарантувала цілісність Османської імперії. За рік підписали (за участю Франції) й другу Лондонську конвенцію про протоки, що передбачала загальноєвропейський контроль над ними. У підсумку операції із "замирення Леванту" царизм домігся дечого для себе суттєвого - нейтралізації англо-французького тандему.
У подальшому Микола І не полишав надії домовитися з Лондоном про поділ "турецької спадщини" у разі розпаду Османської імперії. Як уже зазначалося, під час офіційних зустрічей у Лондоні 1844 р. англійський кабінет погоджувався у разі "загибелі Туреччини" вступити в переговори з Росією, але відмовлявся від підписання з нею будь-якого договору з цього питання.
Завоювання Кавказу
Кавказ - це територія між Чорним, Азовським і Каспійським морями, яку Головний Кавказький хребет ділить на Північний (гірський) Кавказ і Закавказзя. Географічні та природно-кліматичні умови значною мірою зумовили несхожість та особливості історичного розвитку численних народів, які населяли цей край. З давніх часів Кавказ був також важливим стратегічним та економічним регіоном. Через нього проходили торговельні шляхи з Європи
в Азію, з Близького на Середній Схід. Володіння Кавказом давало змогу не тільки контролювати транзитну торгівлю, але й утвердитися на Чорному і Каспійському морях. Ось чому впродовж століть Кавказ так вабив різноманітних завойовників.
Закавказзя. До "зустрічі" з Росією етнічні групи Закавказзя мали давні державницькі й культурні традиції. У IV ст. вірмени, мова яких є самостійною гілкою індоєвропейської мовної сім'ї, і кавказомовні грузини прийняли християнство й розвинули власні високі культури. Вірменська держава пережила свій останній період розквіту в Х-ХІ ст., перед завоюванням її Візантією, а згодом - турками-сельджуками. Грузинське царство сягнуло своєї політичної й культурної вершини у XII - на початку XIII ст., перед завоюванням монголів. Мусульмани Закавказзя (азербайджанці) були тісно пов'язані з іранською культурою, зокрема, сповідуючи разом з іранцями шиїтське відгалуження ісламу. Проте мовно вони належали до тюркської групи алтайської лінгвістичної сім'ї. Історичні регіони Азербайджану і Вірменії, а також території розселення вірмен і тюркомовних мусульман виходили далеко за межі Закавказзя.
Починаючи від XIII ст., Закавказзя переживало політичний і культурний занепад і стало яблуком розбрату для іноземних держав. Від XVI ст. Закавказзя стає ареною боротьби між сильними і войовничими сусідами -Османською імперією та Персією (Іраном). З другої половини XVIII ст. в Закавказзі існувало декілька державних і напівдержавних утворень. На території Східної Грузії 1762 р. утворилося Картлі-Кахетинське царство на чолі з династією Багратідів і три васальні щодо нього султанства. Західна Грузія складалася з Імеретинського царства та князівств Гурії, Мінгрелії, Сванетії, Аджарії й Абхазії, які перебували під османським упливом*. Територію сучасного Азербайджану було розчленовано на вісім ханств (Кара-бахське, Гянджинське, Шекінське, Ширванське, Дербентське, Талиське, Кубинське, Бакинське) і одинадцять дрібніших володінь. Ці ханства, формально незалежні, фактично підпорядковувалися перським шахам, як і Ериванське та Нахічеванське ханства в Східній Вірменії. Західна Вірменія входила до складу Османської імперії.
