Європейська політика Миколи І 2 страница

Від середніх віків Росія підтримувала контакти з етносами Кавказу, але лише після російсько-турецької війни 1768-1774 років розпочала просування на Кавказ. Цар Східної Грузії Іраклій II, якому загрожували Іран та Осман­ська імперія, 1783 р. перейшов під російський протекторат. Та це не вберег-

Зовнішня політика

ло його царство від посягань сусідів. Іранський шах 1795 р. напав на Грузію і зруйнував Тифліс. Грузію було спустошено, понад 20 тисяч осіб забрано в полон. Від полону ледве врятувався Іраклій II. Його син і спадкоємець цар Георгій XII після смерті батька 1798 р. розпочав переговори з Росією. Гру­зинська влада, розраховуючи на автономію, запропонувала 16 "прохаль­них пунктів", в яких висувалися умови визнання себе підданими Росії. Од­нак імператор Павло І підписав маніфест про приєднання Грузії до Росії (січень 1801 р.), у якому не було враховано грузинських умов. У вересні 1801 р. новий імператор Олександр І підписав Маніфест до грузинського народу, за яким Картлі-Кахетинське царство припиняло своє існування, грузинська ди­настія Багратідів втрачала верховну владу і можливість проживання на гру­зинській території, ніякої автономії Грузія не отримувала, у ній запрова­джувалася нова адміністрація на чолі з російським намісником.

Східна Грузія стала головним пунктом для приєднання всього Закав­каззя. Шляхом активної дипломатичної та воєнної політики в 1803-1804 р. до складу Росії приєднали князівства Мінгрелію, Гурію та Імеретію (За­хідна Грузія). У період війни з Іраном (1804-1813) та Туреччиною (1806-1812) Росія значно зміцнила своє становище на Кавказі. За статтями Буха­рестського мирного договору з Туреччиною (травень 1812 р.), що стосувалися Закавказзя, Порта визнала входження Східної і Західної Грузії та Абхазії до складу Росії. До неї відходили також фортеці Сухум і Редут-Кале чорно­морського узбережжя Кавказу. Водночас Росія повертала Туреччині Анапу, Поті й Ахалкалаки, завойовані в ході війни. 24 жовтня (6 листопада) 1813 р. було підписано Гюлістанський мирний договір з Іраном, за яким до Росії відходили Карабахське, Гянджинське, текінське, Ширванське, Дербентське, Талиське, Кубинське і Бакинське ханства. Іран визнав також приєднання до Росії Картлі-Кахетії, Імеретії, Гурії, Мінгрелії, Абхазії.

У нових війнах з Іраном (1826-1828) та Туреччиною (1828-1829) Ро­сія фактично і юридично закріпила у своєму складі території Закавказзя та чорноморське узбережжя. За Туркманчайським договором з Іраном, підпи­саним 10 (22) лютого 1828 р., до Росії переходили території Ериванського ханства по обох берегах ріки Аракс і Нахічеванського - по лівому березі Араксу. Кордон між Росією і Персією встановлювався по річках Каре, Аракс, вододілу Талиських гір і за течією Астари до її впадіння в Каспійське море. Іран мав сплатити контрибуцію в розмірі 20 млн рублів сріблом. Підтвер­джувалося переважне право Росії мати військовий флот на Каспійському морі. Договір передбачав свободу переселення до Росії вірменського насе­лення Ірану. У січні 1829 р. було спровоковано напад на російську місію в Тегерані. Фанатичний натовп розгромив посольство; із 38 осіб врятувався лише секретар посольства. Серед загиблих був письменник і дипломат О. Грибо-єдов. Царський уряд прийняв вибачення шаха разом з подарунком - великим діамантом.

За Адріанопольським мирним договором з Туреччиною (вересень 1829 р.), на Кавказі за Росією закріплювалися фортеці Анапа, Поті, Ахал-цих і Ахалкалаки. Туреччина офіційно визнала приєднання Грузії і Східної Вірменії до Росії. Отже, до Росії перейшли не тільки важливі фортеці в За­кавказзі, а й весь берег Чорного моря від гирла Кубані аж до фортеці Поті. Туреччині поверталися завойовані в ході війни Каре, Баязет, Ерзерум, а та­кож частина Ахалцихського пашалика. Однак процес адміністративного й політичного "облаштування" закавказьких територій тривав кілька десяти­літь, до закінчення війни з народами гірського Кавказу.

Кавказька війна. Гірський Кавказ відзначався ще більшим етнічним та політичним розмаїттям, ніж Закавказзя. На сході було дві основні об­ласті: Дагестан, на більшій частині якого проживали кавказомовні аварці та лезгини, та ще кілька десятків інших етносів, і Чечня, основне населення якої - кавказомовні чеченці та інгуші. У центрі гірського Кавказу найчис-леннішими були кабардинці, які належали до окремої кавказької мовної групи адигів (черкесів), а власне адиги заселяли північний захід. На південь від кабардинців проживали іраномовні осетини. На стику Східної Грузії, Да­гестану і ханств Східного Закавказзя жили аварці та лезгини.

Етноси гірського Кавказу різнилися також своїм економічним життям та суспільно-політичною організацією. Тут існував конгломерат дрібних дер­жавних і напівдержавних, часто заснованих на патріархально-родових відно­синах, об'єднань. Дагестан, Кабарда, Чечня, Аварія тощо були поділені на численні ханства, бекства та об'єднання на родовій основі - так звані вільні громади. Однією із спільних рис гірських народів Кавказу була релігія: май­же всі етноси визнавали іслам суннітського напряму (лише більшість осети­нів була православними християнами). Кавказців об'єднували також спільні звичаї: кровна помста, повага до предків, своєрідний кодекс честі тощо.

Від 30-х років XVIII ст., споруджуючи військові фортеці, Росія просу­валася в передгір'я Кавказу. Анексія Криму та встановлення протекторату над Грузією стали новим імпульсом для російської експансії. Щоб забезпе­чити зв'язок із Закавказзям, почалося будівництво Військово-Грузинської дороги; кабардинців та осетинів, які контролювали цей єдиний шлях через Кавказ, було формально підпорядковано російському верховенству.

На початку XIX ст. справжній контроль російський уряд і вірні йому вожді та правителі місцевих племен здійснювали лише на рівнинах, де існу­вала система надійних комунікацій, укріплена мережа опорних пунктів і по­селень. Велика частина Кавказу - важкодоступні гірські масиви - не були під­контрольними. Племена черкесів, чеченців, лезгин, інгушів, аварців не хотіли підпорядковуватися чужим законам. Вони не визнавали влади "білого царя" і зі зміцненням позицій Росії дедалі частіше атакували російські військові пости, грабували і палили населені центри, а людей або вбивали, або про­давали в рабство.

Зовнішня політика

У 1817 р. 50-тисячний Окремий Грузинський корпус і 40-тисячне Чор­номорське військо розпочали масований наступ на гірські райони Чечні та Дагестану. Командиром Грузинського (від 1820 р. - Кавказького) корпусу і керівником з цивільних питань на Кавказі та в Астраханській губернії при­значено героя війни з Наполеоном генерала Олексія Єрмолова. За планом, затвердженим Олександром І, вирішили перейти від окремих каральних екс­педицій до планомірного ведення військових дій проти непокірних горців. У руках Єрмолова зосереджувалась величезна влада, і він почав діяти рішу­че і жорстоко. На прорубування просік для проходу військ, будівництво доріг і мостів, зведення укріплених пунктів зганяли місцеве населення, яке й так платило різні грошові та натуральні податки і повинності. Деякі аули руйнували, сади вирубували, частина населення втікала в гори, іншу пере­селили на рівнину. Завдяки таким діям у 1817-1819 роках було побудовано фортеці Грозная і Внєзапная, що дало можливість контролювати долину р. Сунжа - територію, прилеглу до Чечні. Для оборони Військово-Грузинської дороги було створено другий кордон - від Моздоцької фортеці до Дар'яльсь-кої ущелини. Лінія військово-економічної та політичної блокади гірського Кавказу стягувалася щораз тісніше. Блокада супроводжувалася широкою практикою захоплення заручників (аманатів). їх брали для гарантії припи­нення набігів і використовували як засоби політичного тиску. У 20-х роках з ініціативи О. Єрмолова було проведено каральні експедиції до Чечні, Ін-гушетії, Північної Осетії, в Кабарду та Закубання, під час яких знищували аули, посіви й сади. Внаслідок цих дій вибухали нові виступи горців, які жорс­токо придушували російські війська.

Боротьба кавказьких народів набула виразного релігійно-ідеологічно­го напряму, який отримав назву "мюридизму". Мюрид - це мусульманин, який присвятив себе духовному вдосконаленню в ім'я "зближення з Алла­хом". Частиною мюридизму був газават (джигад) - один із приписів ісламу, який закликав до "священної війни" проти "відступників" - одноплемінни­ків і "невірних" сусідів кожного повнолітнього і здорового мусульманина. Дагестанський вчений Магомед Ярагінський, проповідник мюридизму, зна­вець Корану і шаріату, стверджував: "Лише релігійний закон керує людьми -всі правовірні рівні перед Богом". Водночас мюрид має беззаперечно ко­ритися своєму релігійному наставникові, готовий пожертвувати за його на­казом майном, родиною і своїм життям.

Від 1828 р. на чолі руху мюридів став аварець Газі Магомед, який отримав від Магомеда Ярагінського звання імама Чечні та Дагестану, тобто духовного лідера мюридів. Газі Магомед 1830 р. закликав горців до газавату проти Росії. У жовтні 1832 р. при штурмі аулу Гімри, основного опорного пункту імама, Газі Магомед загинув. Другим імамом став Гамзатбек, який походив із знатного аварського роду. Гамзатбек прагнув поширити свою вла­ду за рахунок Аварії, всього Дагестану, але незабаром став жертвою кров­ної помсти прихильників вбитої за його наказом родини аварських ханів.

Третім імамом 1834 р. проголошено Шаміля (1797-1871) - сина авар­ського узденя (вільного селянина). Шаміль був глибоко релігійною та вод­ночас освіченою людиною (знав арабську мову, літературу, філософію та право), відзначався особистою хоробрістю, мав військовий досвід у війнах з росіянами (зокрема був важко поранений при штурмі аулу Гімри).

Шаміль побудував військово-теократичну державу - імамат, ядро якої творила більшість дагестанських етносів і чеченців, тоді як інтегрувати на тривалий період осетинів, кабардинців і черкесів не вдалося. У Дагестані, в укріпленому аулі Ахульго, містилася резиденція Шаміля. При імамі, який мав необмежену владу, був свій орган центрального управління - рада з 32 осіб. Усі цивільні й правові питання в державі вирішували на засадах шаріату -зводу релігійно-етичних і правових приписів ісламу. Було запроваджено гро­шові пені, печатку, герб, державний прапор; створено дисципліновану регу­лярну армію, поділену на тисячі, яких очолювали наїби. Загальна чисельність військ Шаміля (разом з ополченням) становила 20-30 тис. осіб, серед них 6 тис. кінноти.

За наполяганням Миколи І, який 1837 р. відвідав Кавказ, воєнні дії ак­тивізувалися. В 1839 р. три місяці тривала облога резиденції імама - аулу Ахульго. Шаміль змушений був віддати свого семирічного сина Джамалут-діна в заручники (через багато років інший син Шаміля - Газі Магомед -викрав двох грузинських княгинь і обміняв їх на брата). У дні вирішального штурму аулу загинули одна з дружин Шаміля, молодший син Сагід, числен­ні родичі. Із загоном мюридів йому вдалося прорватися до Чечні. Восени 1844 р. Шаміль захопив укріплення чорноморської берегової лінії, Аварію, відновив владу в Дагестані. А 1846 р. імам вступив до Осетії й Кабарди, намагаючись відсунути кордони своєї держави на захід і в перспективі при­єднати Черкесію.

Призначений 1844 р. новий намісник Кавказу Михайло Воронцов змі­нив тактику і замість окремих каральних експедицій почав планомірне про­сування в гірські райони. Поступово кільце блокади навколо території іма­мату звужувалося. Частина наїбів зрадила Шаміля і розпочала сепаратні пе­реговори з російським командуванням. Одним із перших покинув Шаміля наїб Аварії Хаджі Мурат, потім наїб Малої Чечні Умаяров та деякі інші, які повернули зброю проти імама. Напередодні Кримської війни Шаміль домо­вився з османським урядом про спільні дії проти росіян у Закавказзі. У серп­ні 1853 р. 15-тисячний загін Шаміля спробував прорватися до Тифліса, але зазнав невдачі. У квітні 1854 р. османська армія почала наступ на Тифліс. Одночасно на місто наступала й армія Шаміля. Однак через суперечності з турецьким командуванням Шаміль повернувся. Короткочасний прорив Ша­міля до Кахетії 1854 р. і захоплення Цинандалі було останнім військовим успіхом Шаміля.

Після Кримської війни російський уряд зосередив на Кавказі до 200 тис. солдатів. На чолі цієї армії було поставлено нового намісника Кавказу князя

Олександра Барятинського, який 1857-1858 р., ціною величезних втрат, за­воював Чечню. У лютому-березні 1859 р. було оточено резиденцію Шаміля -аул Ведено, який після виснажливого бою загін Шаміля залишив. У Даге­стані, перебуваючи в оточеному російськими військами аулі Гуніб, 26 серп­ня 1859 р. Шаміль вирішив припинити боротьбу. Полоненого імама привезли до Петербурга і представили Олександрові II, який визначив йому грошове забезпечення - 20 тис. рублів на рік і поселив із сім'єю в Калузі. Шаміля 1869 р. перевезли до Києва, 1870 р. йому дозволили вирушити в паломниц­тво до Мекки. Наступного року він помер у Медині, де і похований.

Підкорення Чечні та Дагестану ще не означало закінчення Кавказької війни. Дії російських військ тривали в районі Північно-Західцого Кавказу, де чинили опір черкеси й адиги. Ще 1848 р. на Північно-Західний Кавказ прибув емісар Шаміля Магомед Емін. Йому вдалося схилити більшість чер­кеських народів прийняти шаріат і активізувати боротьбу проти росіян. Пе­ремога над Шамілем і його полон змінили ситуацію. У листопаді 1859 р. Магомед Емін визнав себе переможеним і присягнув Росії. У грудні 1859 р. помер Сефірбей, ще один керівник черкеського руху опору, ставленик Ту­реччини. Припинив свою діяльність й іноземний легіон, який діяв тут від 1857 р. і якого підтримувала Порта.

У 1861 р. Росія висунула ультиматум черкесам. Одночасно посилилося військове проникнення вглиб Північно-Західного Кавказу. У 1863-1864 р. російські війська захопили всю територію Західного Кавказу. У травні 1864 р. вони взяли штурмом Кбааду - останнє вогнище опору черкеського племені убихів. Ця подія ознаменувала закінчення Кавказької війни. У 60-70-х роках майже всі черкеси, які залишилися живими, емігрували до Османської імпе­рії. Декількома потоками емігрували також абхазці, мовно споріднені з чер­кесами, десятки тисяч чеченців, кабардинців. Не менше 400 тис. горців за­лишили свою батьківщину і переселилися до Туреччини.

Завоювання гірського Кавказу принесли Росії великі людські жертви. Упродовж тривалої війни загинуло, було взято в полон, пропало безвісти 77 тис. солдатів і офіцерів Кавказького корпусу. Матеріальні та фінансові ви­трати були величезними. За офіційними даними, в 40-50-ті роки XIX ст. утримання Кавказького корпусу і ведення війни коштувало державній скарб­ниці 10-15 млн рублів щорічно (майже одна шоста державних доходів).

Кавказька війна, на відміну від завоювання Сибіру, широко популяри­зувалась у російській літературі. У листі до генерала Єрмолова О. Пушкін про­сить дозволити йому видати мемуари генерала про перемогу на Кавказі: "Ваша слава належить усій Росії, і ви не маєте права приховати це". Сам поет - від своєї ранньої поеми "Кавказький бранець" і до зрілої "Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р." - творив образ мовчазного та інтелектуально недороз­виненого Кавказу, нерозсудливо хороброго в його позбавленій сенсу боротьбі та дозрілого до правління Росії. Більшість російських письменників сприймала Кавказ переважно крізь призму награної романтики, "славянского превосход-

ства"*. У тодішній Російській імперії на підтримку справедливої боротьби кав­казьких народів за свою свободу і незалежність підніс свій голос лише україн­ський поет Тарас Шевченко.

Зовнішня політика

На початку 1853 р. Микола І, розраховуючи на підтримку Австрії та Пруссії і на нейтралітет Англії та Франції, через посла князя О. Меншикова висунув султанові ультиматум: відновити права православної церкви в Па­лестині, відправити у відставку профранцузьки налаштованого міністра за­кордонних справ Фуада-пашу й надати російському цареві право покрови-тельства православним підданим Османської імперії. У ході офіційних пе­реговорів, що розпочалися в березні 1853 р., султан Абдул Меджид посту­пився в питанні про "палестинські святині", відправив у відставку Фуада-пашу, але попросив відтермінувати підписання конвенції про захист православних. Однак у травні 1853 р. він відхилив ультиматум Росії, і Меншиков, оголо­сивши про розрив дипломатичних відносин, залишив Константинополь.

У маніфесті Миколи І від 14 (26) червня 1853 р. було заявлено про за­хист православної церкви в Османській імперії і про окупацію Дунайських князівств. У червні-липні 1853 р. російська армія зайняла Молдавію і Вала-хію, що перебували у васальній залежності від Туреччини. Якщо п'ять років тому вступ на територію Дунайських князівств російської армії не викликав якихось ускладнень, то влітку 1853 р. Франція та Велика Британія викорис­тали цей крок царя як привід до вступу у війну під приводом "порятунку" Ос­манської імперії. Англійська і французька ескадри увійшли в Мармурове море.

Спроба з боку великих держав урегулювати російсько-турецький кон­флікт мирними засобами виявилась невдалою. 20 жовтня (1 листопада) Ми­кола І підписав маніфест "Про війну з Оттоманською Портою". Війна розпочалась одночасно на дунайському і кавказькому напрямках. Якщо на Дунайському театрі воєнних дій події розгорталися для Росії невдало, то Кав­казький корпус, який фактично вже кілька десятиліть вів війну, восени 1853 р. розбив основні сили турків. Успішно діяли російські моряки. 18 (30) листопада віце-адмірал Павло Нахімов на чолі ескадри з шести лінійних кораблів і двох фрегатів напав на турецький флот у Синопській бухті й спалив майже всі турецькі кораблі, зруйнував берегові укріплення. Було взято в полон ко­мандувача турецької ескадри Османа-пашу.

Розгром турецького флоту в Синопській бухті став приводом до прямо­го втручання у війну Великої Британії і Франції. На початку січня 1854 р. вони ввели свої ескадри в Чорне море і вимагали від Росії залишити Ду­найські князівства. У відповідь російські війська перейшли Дунай, а потім взяли в облогу турецьку фортецю Силістрія. Наприкінці березня 1854 р. Лон­дон і Париж оголосили війну Росії. Союзники зробили спроби висадитися на Аландських островах у Балтії, на Кольському півострові й навіть у Пет-ропавловську-Камчатському.

Невдала облога Силістрії, висадження англо-французьких частин у Вар-ні, а також позиція Австрії, яка зосередила в тилу і на флангах російської армії значні сили, зумовили виведення російських військ із Дунайських кня­зівств улітку 1854 р. Микола І велів оголосити армії, яка відступала, що цей

8"

Росія в першій половині XIXст.

відхід тимчасовий. "Нам вигідніше на деякий час відступити, щоб правиль­ніше згодом піти вперед, як було і 1812 року".

У серпні 1854 р. австрійська дипломатія від імені великих держав пред'­явила Росії як попередні умови мирного урегулювання такі чотири пункти: заміна російського покровительства над Дунайськими князівствами протек­торатом п'яти великих держав; свобода судноплавства по Дунаю зі встанов­ленням контролю держав над гирлом річки; перегляд конвенції 1841 р. про Чорноморські протоки "в інтересах європейської рівноваги"; заміна покро­вительства Росії православного населення Османської імперії колективною гарантією прав християнських підданих з боку всіх великих держав. Мико­ла І мав своє бачення післявоєнного устрою, яке докорінно відрізнялось від запропонованих умов, тому він на них не відреагував.

Понад 60-тисячна англо-франко-турецька армія під командуванням маршала А. Сент-Арно і лорда Раглана 2 (14) вересня 1854 р. висадилася в Криму, в районі Євпаторії і вирушила на Севастополь. Головнокомандувач сухопутних і морських сил у Криму О. Меншиков спробував затримати су­противника на р. Альмі, однак зробити цього не зміг. Перевага союзників у чисельності та озброєнні змусила російські війська відступити. Частина ро­сійської армії відійшла до Бахчисараю, інша її частина посилила гарнізон Севастополя, який налічував 18 тис. осіб. До захисників міста долучилися й понад 20 тис. моряків із затоплених перед входом у Севастопольську бухту суден чорноморської ескадри.

Командування союзників не ризикнуло розпочати штурм Севастополя без підготовки. Цим скористалися захисники міста: за короткий час моряки, солдати і мешканці під керівництвом контр-адміралів В. Корнілова і П. На-хімова, військового інженера Е. Тотлебена збудували навколо міста вісім бастіонів та багато інших укріплень. Тим часом союзники, створивши мор­ські бази в Балаклаві та Камишевій бухті, блокували Севастополь з моря. 5 (17) жовтня 1854 р. союзники вперше піддали Севастополь сильному бом­буванню з моря і суші, яке супроводжувалося великими втратами серед за­хисників міста, зокрема загинув В. Корнілов. Невдалі дії сухопутної армії в Криму мало допомагали захисникам Севастополя, навколо якого поступово стискалося кільце блокади.

У січні 1855 р. на боці союзників виступило Сардинське королівство, яке скерувало до Росії 15 тис. вояків. Однак набагато більшу небезпеку ста­новила Австрія, яка ще влітку 1854 р., після відходу Росії з Дунайських кня­зівств, окупувала їх. Трьохсоттисячна австрійська армія стояла на західних кордонах Росії. На початку грудня 1854 р. Австрія підписала союзний дого­вір з Великобританією та Францією, але водночас не відмовилась від ролі посередника між сторонами, які воювали.

Важко переживаючи воєнні невдачі Росії, 18 лютого 1855 р. помер Микола І. Останнім розпорядженням імператора було зміщення Меншикова

V?

Зовнішня політика

і призначення на посаду головнокомандувача армії М. Горчакова. Навесні 1855 р. бої в Криму розгорілися з новою силою. Декілька разів французькі та британські частини штурмували Севастополь, який мужньо захищали не тільки моряки і солдати, але й цивільні громадяни. Під час бомбувань на­прикінці червня загинув і керівник севастопольської оборони П. Нахімов. У середині серпня князь М. Горчаков зробив ще одну спробу полегшити ста­новище захисників Севастополя контрударом на фланг супротивника. Але бій біля р. Чорної склався вкрай невдало для росіян, і з великими втратами вони відступили. А 27 серпня (8 вересня) почався вирішальний штурм міс­та. Після інтенсивного артилерійського обстрілу англо-французькі війська заволоділи Малаховим курганом - стратегічною висотою, яка панувала над Севастополем. Становище Севастополя стало безнадійним. Ввечері того ж дня М. Горчаков віддав наказ військам залишити місто.

У Закавказзі воєнні дії велися успішніше. Восени 1853 р. війська Окре­мого Кавказького корпусу і грузинські загони зупинили наступ турецької армії на Тифліс. Воїнів Шаміля, які прорвалися до села Цинандалі, було від­кинуто в гори. У червні 1854 р. турків зупинили на Кутаїському та Ериван-ському напрямках, а російська армія під командуванням М. Муравйова по­чала облогу турецької фортеці Каре, яка здалася в листопаді 1855 р.

Російську армію було знекровлено, державна скарбниця спорожніла, господарство країни розладналося. Із понад 1,5 тис. гармат, які зберігалися в арсеналах до початку війни, залишилось 253, з 500 тис. рушниць - лише 90 тис. Виробництво пороху і свинцю не задовольняло потреб армії і напо­ловину. Війна принесла велике горе тисячам сімей: за три роки вбитими, пораненими і полоненими Росія втратила понад 500 тис. осіб. Значними були втрати і союзників: майже 250 тис. убитих, поранених і померлих від хвороб. У цих умовах обидві сторони стали шукати шляхів до миру. Напри­кінці 1855 р. за посередництва Австрії в Парижі розпочалися переговори.

18 (ЗО) березня 1856 р. було підписано Паризький мирний трактат і декілька конвенцій між Росією, Османською імперією, Великою Британією, Францією, Австрією, Пруссією та Сардинією. Росія втрачала південну час­тину Бессарабії з гирлом Дунаю, але їй повертали Севастополь, Євпаторію, деякі невеликі міста в Криму "в обмін" на Каре з областю. Найважчою для Росії умовою Паризького трактату було проголошення принципу "нейтралі­зації" Чорного моря. Зміст її полягав у тому, що Росії та Османській імперії заборонялося мати на Чорному морі військовий флот, а на його узбережжі -фортеці та арсенали. "Для боротьби з контрабандою" кожній із держав дозво­лялося мати на Чорному морі не більше ніж 6 пароплавів і 4 фрегати. Чор­номорські протоки оголошувалися закритими для військових суден усіх країн у мирний час. Трактат позбавляв Росію права захисту інтересів православ­ного населення на османській території, покровительства Сербії і Дунай­ським князівствам, що суттєво послаблювало вплив Росії на Балканах.

Росія в першій половині XIX ст.

Миколаївська імперія зазнала важкої поразки. Очевидна економічна та військова відсталість країни поставила під загрозу міжнародний статус Росії як великої держави. За цих умов новий імператор Олександр II, панів­ні кола Росії змушені були стати на шлях невідкладних соціально-економіч­них та політичних реформ.

Розділ 3. Економіка та соціальне життя

На середину XIX ст. Російська імперія, незважаючи на значне зростання її населення і території, розвиток промисловості й торгівлі, була аграрною краї­ною. Більшість населення проживала в сільській місцевості, традиційно займа­ючись сільським господарством. Міське населення зростало повільно, багато міст були фактично великими селами.

Небагато змін за півстоліття відбулося і в соціальній організації сус­пільства. Найбільш привілейованим станом було дворянство, якому нале­жали земля та мільйони кріпосних селян, позбавлених елементарних грома­дянських прав. У сім'ях всіх станів домінували патріархально-авторитарні відносини, які підтримували політичний абсолютизм у державі.

1. Територія і населення

За першу половину XIX ст. територія Росії збільшилася від 16,6 (1795) до 18,2 млн кв. км (1858) за рахунок приєднання Фінляндії, Царства Поль­ського, Бессарабії, Кавказу, частково Казахстану.

Європейська частина Росії на початку XIX ст. адміністративно скла­далася із 41 губернії і двох областей - Таврійської (Тавричеської) і Війська Донського. Чисельність губерній збільшувалася і через поділ деяких з них, і через приєднання нових територій. Адміністративний устрій за російським зразком одержали 1809 р. Велике князівство Фінляндія, поділене на 8 гу­берній, а 1815 р. - Царство Польське, поділене спочатку на 8 губерній, а 1844 р. - на 4. Області Війська Донського і Таврійська набули статусу гу­берній. Сибір за адміністративним поділом 1822 р. було поділено на То­больську, Томську, Омську, Іркутську, Єнісейську губернії і Якутську об­ласть. У 50-х роках XIX ст. утворено Камчатську, Забайкальську, Приморську й Амурську області. На 4 губернії (Кутаїську, Тифліську, Дербентську і Ше-маханську) поділено 1844 р. Закавказзя, а 1860 р. в Передкавказзі, поряд зі Ставропольською губернією, було утворено Терську та Кубанську області.

До складу губернії входило від 5 до 15 повітів. Деякі губернії (пере­важно в національних окраїнах) було об'єднано в генерал-губернаторства і намісництва, якими керували військові генерал-губернатори та царські на­місники. Статус генерал-губернаторства мали столичні губернії - Москов­ська і Петербурзька.

За першу половину XIX ст. населення Росії зросло від 37,4 млн (1795) до 74,5 млн осіб (1858, без Польщі та Фінляндії) - за рахунок новоприєд-

Економіка та соціальне життя

наних територій і природного приросту - щорічно близько 1%. Порівняно з європейськими країнами, швидке зростання населення Росії пояснюється ранніми шлюбами і вищим коефіцієнтом народжуваності. За даними Б. Ми-ронова, серед православного населення Європейської Росії на середину XIX ст. більша частина дівчат виходила заміж до 21 року, а чоловіки одружувалися до 23-24 років і тільки біля 1% чоловіків і жінок ніколи не перебували в шлю­бі. Високий рівень шлюбності при психологічній установці на багатодіт­ність передбачав високу народжуваність. Загальний її коефіцієнт у першій половині XIX ст. був на рівні 50 народжень на тисячу осіб населення, причо­му в містах коефіцієнт був приблизно на 5-10 пунктів вищий, ніж на селі. (До порівняння: тогочасний рівень народжуваності в Австрії- 38 народжень на тисячу осіб, у Німеччині - 35, у Франції - 26, у США - 45, в Англії - 34.) Проте через високу дитячу смертність середній вік росіянина 1855 р. був мен­ший ніж тридцять років порівняно з приблизно сорока роками середньоста-тистичного француза чи англійця.

Хоча населення країни подвоїлось, Росія і надалі була малолюдною. Густота населення на території Європейської Росії 1855 р. становила 6 осіб на 1 кв. км - як і, наприклад, у Франції, населення якої становило лише по­ловину населення всієї Російської імперії. У Сибірській частині імперії мен­ше ніж 3 млн осіб заселяло територію, яка у двадцять п'ять разів перевищу­вала територію Франції.

Понад 90% населення Росії проживало в сільській місцевості. Насе­лення міст зростало повільно: міські мешканці 1796 р. становили 4,1% всьо­го населення країни, 1812 р. - 4,4%, 1835 р. - 5,8%, 1851 р. - 7,8%. (До порівняння: 1850 р. міське населення Великобританії становило 39,5%, Авст­рії - 5,8%, Німеччини - 26,5%, США - 12%, Франції - 14,4%.)

У відомостях офіційної статистики применшували дійсне зростання міського населення, тому що вона, зазвичай, враховувала тільки мешканців міських станів (купців, міщан, цехових ремісників, чиновників). До того ж у міста на заробітки та на постійне проживання приїжджали у великій кіль­кості селяни. Значна їх частина осідала в містах, служачи і працюючи за наймом, торгуючи і займаючись ремеслом. Особливо багато прийшлого на­селення скупчувалося в столицях, портових містах.