Європейська політика Миколи І 8 страница

Встановивши військовий та адміністративний контроль над Південним Уралом, росіяни приступили до подальшої інтеграції за випробуваними ме­тодами: башкирська верхівка, яка не стала жертвою російських військових заходів, а також вихідці із Середнього Поволжя - татарські мішари (мещеря­ки) - утвердилися у своїх володіннях і привілеях та вступили на кіннотну службу Росії. Наприкінці XVIII ст. башкирів разом із мішарами було пере­ведено у військовий стан, який можна порівняти з російськими козаками. їх було організовано в нерегулярне "башкирське військо" й підпорядковано влас­ному військовому командуванню. Так основною повинністю, яку покладали на башкирське і мішарське населення, стала військова служба. Башкири і мішари разом з оренбурзькими козаками несли вартову службу на Оренбур­зькій лінії від Тоболу до Каспійського моря.

Царська влада не відмовилася від християнізації народів Поволжя та Приуралля і в першій половині XIX ст. Тут було створено низку спеціаль­них місіонерських закладів, які готували майбутніх місіонерів. Провадилася й діяльність з перекладу богослужбових книг місцевими мовами, видавали­ся словники і граматики мов народів Поволжя та Приуралля. Викладання цих мов було запроваджено в Нижньогородській духовній семінарії, Казанській духовній академії та повітових училищах.

У відповідь на нові спроби місіонерства серед волзьких татар розви­нувся реформаторський ісламський рух. Його метою стало оновлення іслам­сько-татарської культури і водночас - збереження її самобутності. Насамперед потрібно було реформувати татарськомовну шкільну освіту. У заснованій 1759 р. гімназії в Казані почали вивчати татарську мову, першим викладачем якої став Сагіт Хальфін. Він 1778 р. видав "Азбуку татарської мови", зго­дом - двотомний словник татарської мови і коротку татарську граматику, що стали основою для видання наступних граматик і словників. Імпульси до національного пробудження йшли також із заснованого 1804 р. Казанського університету, де було створено друкарню для видавання татарських книг (арабським шрифтом) і де викладали татарську мову, заохочували сходо­знавчі дослідження. За 1807-1855 роки тільки в Казані було опубліковано 577 книжок татарською мовою в середньому 2400-4200 примірників кожна. Випускники ісламських шкіл - медресе - йшли в Оренбурзький край, Баш-кирію і Казахстан вчити дітей татарської грамоти.

Національне питання і пробудження націй

4. Сибір

Російська експансія в Сибір, що розпочалася з походу загону донсь­ких козаків на чолі з отаманом Єрмаком 1581 р., тривала декілька століть. (Попри географічні відмінності між Північною Америкою і Сибіром, росій­ська експансія в Сибір має деякі паралелі з американською експансією на захід континенту - і за формами, і за її наслідками для корінних народів.) Народи, які заселяли ці величезні простори (кочові мисливці та рибалки тай­ги - маньчжуромовні евенки, або тунгуси, палеоазійські юкагири та ін.; ко­чові оленярі тундри - ненці, або самоїди, чукчі, камчадали і коряки та ін.; скотарі південної тайги і лісостепу - монголомовні буряти і тюркомовні яку­ти), перебували на низькому рівні розвитку. Єдиним державним формуван­ням було Сибірське ханство, де із татарами - землеробами і скотарями, жи­ли угромовні остяки й вогули - мисливці та рибалки. За винятком ісламських татар, усі етноси Сибіру сповідували шаманство. Більшість цих етносів чини­ла росіянам жорстокий опір, але завжди зазнавала поразки через примітивні засоби ведення війни і повну неорганізованість. Залишаючи після себе фор-теці-остроги на місцях головних річкових переправ, козаки-першопрохідці 1639 р. досягли Тихого океану, а 1648 р. заснували Охотську гавань. Зіткнув­шись на Далекому Сході з Китаєм, росіяни пішли на підписання Нерчинсь-кого договору (1689), який встановив кордон між державами майже на два століття. Далі на північ ніякої іншої стримувальної сили не існувало, і навіть Тихий океан не був нездоланним бар'єром - російський наступ продовжився через Аляску і далі на південь по західному узбережжю Північної Америки.

Від початку російська присутність на нових територіях Сибіру відчу­валася дуже слабко. Першими прийшли мисливці, купці та шукачі пригод, яких приваблювали казкові багатства регіону, і лише потім влада скеровува­ла сюди війська, духовенство, чиновників і нечисленні групи селян-пересе-ленців. Стосовно корінного населення Сибіру проводилася прагматична полі­тика, апробована на Волзі. Жорстоко придушивши опір, Москва дозволила місцевому населенню вести традиційний спосіб життя за умови сплати ре­гулярної данини хутром (ясак). Родові й племінні вожді зберігали свій ста­тус, але, на відміну від татар, вони не були кооптовані до російської знаті. Російська держава навіть дозволила більшості бурятів на початку XVIII ст. перейти до ламаїстського буддизму. Тоді ж розпочалася і примусова хрис­тиянізація народів Сибіру, яка мала формальний характер. Протягом XVII-XVIII ст. Сибір інтенсивно заселяли переселенці з Європейської Росії і на­прикінці XVIII ст. їх налічувалося понад 800 тис. Це були передусім вільні, незалежні від поміщиків державні селяни, які зосереджувалися на родючих землях південного заходу Сибіру.

Вперше законодавчо упорядкувати управління величезною територі­єю Сибіру вирішив соратник Олександра І Михайло Сперанський, який у 1819-1822 роках був сибірським генерал-губернатором і розробив "Статут

Росія в першій половині XIX ст.

про управління інородців" (1822). "Статут" поділив народи Сибіру на три розряди: осілих, кочових і бродячих. До "осілих" зачисляли західносибірських татар і частину алтайських племен, до "кочових" — бурятів, якутів, тунгусів, остяків, вогулів та деяких інших, до "бродячих" - мисливські й оленярські племена Крайньої Півночі: "самоїдів", "інородців туруханських", юкагирів, коряків, ламутів. Відповідно до "Статуту", "осілих інородців" за правами і обов'язками було прирівняно до російських селян (проте рекрутської по­винності вони не виконували), а для кочових і бродячих племен запрова­джували особливі суспільно-політичні структури, які узаконювали владу міс­цевої аристократії. Для них встановлювали "інородні управи" (які відповідали волосним управам) і підпорядковані цим управам родові управи, причому для "бродячих інородців" - тільки родові управи. Ці органи управління були водночас і судовими інстанціями. Тільки значні кримінальні справи не вхо­дили до їхньої компетенції і підпорядковувалися загальним судовим органам.

Культурний рівень корінного населення Сибіру був низьким, панувала майже повна неграмотність. Винятком була діяльність бурятського вченого Доржі Банзарова: здобувши освіту в Казані, 1846 р. він захистив дисерта­цію з вірувань монголів. Призначений на дрібну адміністративну посаду в Іркутській губернії, згодом відійшов від науки, а потім і повернувся до патрі­архального життя свого народу. Лише від другої половини XIX ст. тут поч­нуть створювати школи, і місцевими мовами також.

Вагоме значення для освоєння Сибіру мали експедиції, подорожі та дослідження учених, які відбувалися в першій половині XIX ст. Так, експе­диція Академії наук під керівництвом М. Кастрена в 1838-1849 роках ви­вчала мови народів Сибіру. Під час експедиції О. Міддендорфа в 1843-1844 р. було зібрано багатий і різноманітний матеріал з районів північної та східної частини Сибіру - від Таймиру до гирла Амуру. Вагомий внесок у вивчення Сибіру зробили ті з освічених росіян, які відбували тут каторгу, заслання чи тюремне ув'язнення. У другій чверті XIX ст. в різних містах Західного і Східно­го Сибіру відбували покарання декабристи. Деякі з них (В. Раєвський, І. Якуш-кін та ін.) провадили в Сибіру педагогічну діяльність; інші допомагали на­селенню в поліпшенні сільськогосподарського і ремісничого виробництва, створювали зразкові землеробські господарства (І. Кюхельбекер, М. Мурав-йов), сприяли поширенню серед бурятів ремесел (брати Бестужеви); дехто надавав населенню медичну допомогу тощо.

Закавказзя

Грузини. Після ліквідації 1801 р. Картлі-Кахетинського царства на йо­го території було створено Грузинську губернію Росії. Вся влада зосере­джувалася в руках російського головнокомандувача на Кавказі, хоч і було сформовано Верховний грузинський уряд, який у своїй діяльності мав керу­ватися загальноросійськими законами. Адміністративно Грузію було поділе­но на п'ять повітів, у кожному з них утворено повітовий суд і управу зем-

Національне питання і пробудження націй

ської поліції; на чолі цих установ стояли російські чиновники або офіцери. Розгляд у судах цивільних справ відбувався за грузинськими звичаями і "Уло-женням" царя Вахтанга VI, укладеним на початку XVIII ст.; кримінальні справи розглядали за загальноросійськими законами.

З приєднанням інших грузинських земель 1840 р. було утворено Гру-зинсько-Імеретинську губернію, а згодом її розділили на Тифліську і Кута­їську губернії (1846). Грузинська православна церква 1811 р. втратила авто­кефалію, було скасовано посаду католікоса - патріарха Грузії - і створено грузинський екзархат Синоду; частина церковних земель і кріпосних селян перейшла до церковного відомства, а духовенство отримувало зарплату з дер­жавної скарбниці. За Миколи І, який призначав грузинськими екзархами ли­ше росіян, літургія поступово уподібнилася до російської церковнослов'ян­ської. У 1852-1853 р. майно грузинської церкви перейшло до скарбниці.

Скасування грузинської державності, репресивна політика, помилки ро­сійських чиновників, необізнаних із місцевими умовами - ці та інші подібні чинники зумовили низку повстанських рухів проти Росії (1804, 1812, 1819, 1832, 1840). У 1827 р. грузинську знать нарешті прирівняли до російського дво­рянства, однак їй потрібно було засвідчувати свої права, що тривало упро­довж кількох десятиріч. Лише від 1840-х років місцева знать перетворилася на лояльну однорідну служилу верству з правами на кріпосних селян.

Грузини належали до "старої" нації з живими традиціями державності та давньою високою культурою. Російське панування, з одного боку, й по­ширення романтизму, з іншого, сприяли грузинському культурному підне­сенню в першій половині XIX ст. Поети-романтики - Ніколаз Бараташвілі (1817-1845), Александр Чавчавадзе (1786-1846), Григорій Орбеліані (1800-1883) - оспівували героїчне минуле своєї батьківщини, її природу, людей. У творчості Георгія Ериставі (1811-1864) відчутні реалістичні мотиви, він став першим грузинським драматургом, засновником національного грузинського театру. Грузинський філософ і громадський діяч Соломон Додашвілі (1805-1836) був автором граматики грузинської мови. Історики Вахтанг, Теймураз і Давид Багратіоні, Оман Херхеулідзе, Ніко Дадіані створили історичні праці, де романтично змалювали героїчне минуле Грузії. Розгорнулися етногра­фічні дослідження. У 1852 р. почав діяти Кавказький музей, який займався вивченням пам'яток матеріальної й духовної культури. Відродження грузин­ської мови, літератури, фольклору, історичної науки створили грунт для під­несення національного руху в другій половині XIX ст.

Вірмени. Вірменський етнос, з давньою культурою, власною писем­ністю і особливою релігією, з часів середньовіччя проживав не тільки на За­кавказзі, але у вигляді общин-діаспор був розсіяний по всій Азії та Європі. На початку XIX ст. вірменські громади існували й на території Російської ім­перії - в Москві, Петербурзі, Астрахані та деяких інших містах. Російський уряд гарантував вірменам торговельні привілеї й свободу віровизнання. Деякі

Росія в першій половині XIX ст.

вірмени служили також у російській армії. Багата вірменська сім'я Лазарє-вих, яка переселилася з Ірану, осіла в Москві й отримала дворянство, засну­вала 1815 р. інститут східних мов, названий Лазаревським.

Після приєднання Східної Вірменії (Ериванського і Нахічеванського ханств) до Росії 1828 р. тут було створено Вірменську область, 1849 р. -Ериванську (Єреванську) губернію; деякі райони Східної Вірменії було до­лучено до Тифліської та Єлисаветпольської губерній. "Положення" 1836 р. під­твердило самостійність і привілеї Вірменської православної церкви та монас­тирів. Ечміадзинський католікос залишався духовним главою всіх вірмен.

Наслідком приєднання Східної Вірменії до Росії стала масова міграція вірмен з Ірану та Османської імперії в Закавказзя, що зумовило зростання тут чисельності вірмен. Вони становили міську середню верству в усьому Закавказзі, зокрема серед населення Тифліса, найважливішого міста в Гру­зії, вірмени домінували. Російська влада гарантувала привілеї вірменських купців. Серед земельної знаті Східної Вірменії переважала мусульманська аристократія - беї. Російська влада підтвердила 1846 р. права беїв на зе­мельну власність, як і права нечисленної вірменської знаті - меліків, проте вони не були долучені до російського дворянства.

У зв'язку з розпорошенням вірмен, у збереженні їхньої культурної тра­диції та етнічної самосвідомості вирішальну роль відіграла церква. Світська інтелігенція перебувала під російським упливом. Лазаревський інститут схід­них мов у Москві поступово із середньої школи перетворився на осередок ви­щої освіти. У Тифлісі 1824 р. відкрито школу Нерсисян, яка проіснувала майже сто років. її випускниками було чимало вчителів, діячів культури і науки. У першій половині XIX ст. вірменською мовою виходило до ЗО ви­дань, більшість з яких - поза Росією - у Константинополі, Венеції, і навіть Індії. Першим періодичним виданням російських вірмен була щотижнева га­зета "Кавказ", яку видавали 1846-1847 р. у Тифлісі. Тут 1850-1851 р. вихо­дила також газета "Арарат". Наприкінці 1850-х років журнал "Юсисапайл" ("Північне сяйво"), який виходив у Москві, перетворився на головний орган вірменського просвітницького руху. Редактор журналу Степанос Назарян (1812-1879) був також відомим філологом і сходознавцем, шість років ке­рував кафедрою вірменознавства Казанського університету, був професором східних мов у Лазаревському інституті.

Початки нової вірменської літератури заклали поет Арутюн Аламда-рян (1795-1834) і письменник та публіцист Месроп Тагнадян (1803-1858). Однак вирішальна роль у створенні нової літератури належить просвітнико­ві, письменникові та педагогові Хачатуру Абовяну (1809-1848). Після п'яти­річного навчання в Дерптському університеті, де сформувалися його погляди, він повернувся на батьківщину. Абовян - автор поетичних і прозових тво­рів, навчальних посібників, наукових і публіцистичних статей. Вершиною його творчості є історичний роман "Рани Вірменії", в якому зображена визволь­на боротьба вірменського народу за свободу.

 

Національне питання і пробудження націй

 

.іенська сім'я Лазарє-ла дворянство, засну-сим.

»го і Нахічеванського ку область, 1849 р. -ної Вірменії було до-оложення" 1836 р. під­гної церкви та монас-главою всіх вірмен, стала масова міграція з зумовило зростання шю верству в усьому швішого міста в Гру-привілеї вірменських ажала мусульманська 6 р. права беїв на зе-знаті - меліків, проте

їхньої культурної тра-грала церква. Світська •євський інститут схід-орився на осередок ви-ісян, яка проіснувала:лів, діячів культури і ю виходило до ЗО ви-шолі, Венеції, і навіть гн була щотижнева га-"ут 1850-1851 р. вихо-журнал "Юсисапайл" вся на головний орган лу Степанос Назарян івцем, шість років ке-ггету, був професором

поет Арутюн Аламда-Гагнадян (1803-1858). іалежить просвітнико-09-1848). Після п'яти-гувалися його погляди, ичних і прозових тво-:татей. Вершиною його у зображена визволь-

Світогляд іншого вірменського просвітника Мікаела Налбандяна (1829— 1866) склався під час його навчання в Московському та Петербурзькому уні­верситетах. Він писав вірші, поеми, прозу, науково-критичні статті та книжки, перекладав з російської та західних мов, підтримував контакти з російськими революціонерами - О. Герценом, М. Бакуніним. У 1862 р. його заарешту­вала царська поліція і вислала до Саратовської губернії, де він і помер. Ді­яльність російських вірмен стала органічним компонентом вірменського націо­нального руху, в якому від 1860-х років стануть помітними політичні мотиви.

Мусульмани Закавказзя (азербайджанці)*. У перші роки після при­єднання азербайджанських ханств царський уряд, скасувавши ханський ре­жим, запровадив комендантське управління. Азербайджан було поділено на шість провінцій, на чолі яких поставлено царських офіцерів-комендантів. Во­ни підпорядковувалися військово-окружним начальникам, а ті - головноко­мандувачу на Кавказі. Зловживання чиновників, важкі податки і повинності спричиняли заворушення серед населення. За реформою 1840 р. частина те­риторії Азербайджану увійшла до складу Грузинсько-Імеретинської губер­нії, а основна територія - до Каспійської області. У 1846 р. замість Каспій­ської області утворено Шемаханську губернію, а 1859 р. її перейменовано на Бакинську, з центром у Баку. На території Азербайджану 1868 р. створять ще одну губернію - Єлисаветпольську.

У 1846 р. за ханами і беками Східного Азербайджану було закріплено всі землі, які належали їм раніше, їх долучено до регіональної адміністрації, але не прирівняно до статусу російського дворянства. Ісламське духовенство зберегло свої земельні володіння і привілеї. Під його впливом були освіта й

культура.

Упродовж першої половини XIX ст. в азербайджанську культуру стали проникати світські тенденції. Азербайджанці М. Д. Топчибашев, який очолю­вав кафедру перської словесності й викладав східні мови в Петербурзькому університеті, та М. М. Казембек, викладач Казанського і Петербурзького уні­верситетів, зробили вагомий внесок у вивчення мов народів Кавказу. Зокре­ма, Казембек підготував одну з перших граматик азербайджанської мови. У 30-х роках з'являються перші періодичні видання азербайджанською мовою. Просвітник і поет А. К. Бакиханов (1794-1847) став автором першої праці з історії Азербайджану "Гюлістан Ірам". Низка інших істориків - М. Адиге-залбек, М. Джамал, К. Фатех, Г. С. Гамід створили історичні хроніки Азер­байджану. Видатними представниками національної культури першої поло­вини XIX ст. були поет і учений Мірза Шафи Вазех (1796-1852), письменник Ісмаїлбек Куткашенлі (Куткашенський). Засновником нової азербайджансь­кої літератури став Мірза Фаталі Ахундов (1812-1878), який писав свої тво­ри - вірші та п'єси - розмовною, народною мовою. Багата народна культура

У XIX - на початку XX ст. в історичній літературі та офіційних документах азер­байджанців називали тюрками, татарами.

Розділ 5. Культура

Російська культура в першій половині XIX ст. мала неоднорідну со-ціокультурну картину. Верхні прошарки суспільства, насамперед дворянство, чиновники, багате купецтво часто жили за нормами, поширеними в Західній Європі. Частина аристократії настільки "європеїзувалася", що для них фран­цузька мова, тоді мова міжнародного спілкування, фактично стала рідною. Російським словом і письмом немало осіб "благородного стану" володіли з труднощами. Деякі дворяни засвоювали не тільки європейські звички, а й спо­сіб мислення, систему суспільних поглядів.

Російське ж селянство не відчувало на собі ніякого європейського впли­ву. Це був традиційний російський світ, який жив давнім патріархальним жит­тям, у замкнутому культурному середовищі. Більша частина населення у цей період не уміла ні читати, ні писати. Та "прості" росіяни мали свою, особ­ливу культуру, засновану на давніх уявленнях і цінностях. Пісні, приказки,

казки, притчі, зразки народного мистецтва - мініатюри Палеха, хохломський розпис, вологодські мережива, гжельська майоліка, вироби костромських ювелірів - відображали життя, надії і сподівання простого народу.

У першій половині XIX ст. представники привілейованих прошарків населення починають вивчати і пропагувати зразки народного культурного багатства. Письменники, художники, представники інших видів мистецтва прагнуть долати культурний розкол між "верхами" і "низами". Цей час ста­не початком "золотого віку" російської культури, в якому переплетуться за­хідноєвропейські художні течії (особливо відчутним був вплив романтиз­му) з народною культурою.

Освіта

Державна політика у сфері освіти упродовж першої половини XIX ст., попри її недоліки, спричинилася до збільшення мережі початкових та серед­ніх шкіл, розвитку вищої школи (див. розділ 1). За даними міністерства на­родної освіти, на початку XIX ст. діяли 32 гімназії, 126 повітових училищ, у 40-х роках гімназій було 76, повітових училищ - 445, понад тисяча приход-ських шкіл. У 1840 р. в Росії налічувалося 270 тис. учнів початкових і се­редніх шкіл, тоді як в Австрії - 2310 тис, у Франції - 2900 тис, у Німеччині -3700 тис. учнів; на кожну тисячу осіб населення Росії припадало лише 5 учнів, тоді як в Австрії - 70, у Франції - 85, у Німеччині - 113 учнів.

Особливо відставало село. До 1854 р. в державних селах налічувалося 2565 шкіл з 113 тис. учнів, в удільних - 204 школи з 7,5 тис. учнів. У дер­жавних та удільних селах письменних (вміли читати) серед селян налічува­лося не більше 5-7%; як засвідчують описи поміщицьких маєтків, серед крі­посних селян частка письменних не перевищувала 1%.

Рівень освіченості вищих прошарків населення теж був невисоким. Куп­ці та міщани, зазвичай, здобували домашню освіту, невисоку за рівнем, яка часом не виходила за рамки читання, письма і найпростіших уявлень про історію та географію. Більшість дворян обмежувалася домашньою освітою, яка в кожному випадку мала різний рівень. Лише незначна частина дворян закінчувала університети, ліцеї, гімназії, кадетські корпуси.

За підрахунками російського дослідника Б. Миронова, на 1850 р. в Ро­сії письменними (у віці старшому 9-15 років) було 19% чоловіків і 10% жі­нок, тоді як у Великій Британії - відповідно 72 та 45% (у віці понад 20 років), у Німеччині - 86 та 84%, у Франції - 76 та 69%, у СІЛА - 81 та 76%. Якщо в Росії бути письменним означало вміти читати, то в інших країнах - читати і писати.