Державний лібералізм Олександра І: наміри та реальність

Імператор Олександр І народився 12 грудня 1777 р. Після народження свого першого онука Катерина II вчинила так, як колись вчинила з нею Єли­завета Петрівна: вона фактично усунула його матір, Марію Федорівну, від виховання дитини. Від раннього дитинства хлопчик ріс при двох дворах-конкурентах, ніде не сміючи виявити своїх справжніх почуттів. Постійне лавірування між ними привчило Олександра "жити на два розуми, тримати дві парадні фізіономії" (В. Ключевський), розвинуло в ньому замкнутість, недовіру до людей, обережність. Усі, хто писав про особистість Олександра, відзначали, з одного боку, його розум, освіченість, м'яку манеру поведінки, емоційну вразливість, особисту привабливість, велику релігійність. З іншого боку, біографи помічали в нього пасивність, здатність швидко захоплюва­тися і швидко розчаровуватися, честолюбство, марнославність, недовірли­вість, дволикість, впертість. "Сфінкс, не розгаданий до могили", - напише про нього поет П. В'яземський.

Утім політичні погляди Олександра Павловича відповідали найпере-довішім вимогам часу. Особливий вплив на майбутнього імператора мав швей­царець Ф. Лагарп, його безпосередній наставник у 1784-1795 роках. Респуб­ліканець, прихильник ідей французького просвітництва, якого Катерина II запросила для виховання улюбленого внука, найбільше спричинився до формування ліберальних поглядів Олександра. Згодом той визнає: "Всім, що я знаю, і, можливо, всім, що в мені є хорошого, я зобов'язаний Лагарпові". Саме під упливом Лагарпа ще наприкінці 1790-х років спадкоємець російсь­кого престолу висловлювався про можливість запровадження в Росії кон­ституції і народного представництва. Інший наставник Олександра - свя­щеник А. Самборський - звертав його увагу на досвід Франції, вважаючи, що революції можна запобігти вчасними реформами. Ставши імператором, Олександр заледве чи усвідомлював складність реалізації будь-яких змін у тодішній Росії.

Перші спроби впровадження нової державної політики. Перші внут­рішньополітичні заходи нового імператора було спрямовано на скасування одіозних розпоряджень Павла І. Він пообіцяв проводити політику "за зако­нами і серцем" своєї бабусі Катерини II, відновив Жалувані грамоти дво­рянству та містам, скасував заборону на виїзд за кордон, на європейський одяг і літературу, повернув із заслань та зняв опалу з усіх чиновників й офіцерів, які постраждали за Павла І.

Маневруючи між різними групами впливу - катерининськими вель­можами, змовниками, друзями своєї юності, Олександр І дав зрозуміти, що має намір провести реформи. 30 березня 1801 р. було створено "Постійну раду" - дорадчий орган при імператорові для обговорення найважливі-

Росія в першій половині XIX ст.

ших державних справ. Рада складалася з 12 найвищих сановників, яких при­значав сам імператор. Однак не Рада стала центром розв'язання державних справ. Основним осередком, у якому розроблялися ідеї перетворень, став так званий Негласний комітет. До його складу увійшли "молоді друзі" ца­ря - представники російської аристократії Павло Строганов і Микола Ново-сильцев, польський князь Адам Чарторийський, нащадок української козаць­кої старшини Віктор Кочубей. Усі вони були переконаними прихильниками конституційної монархії і скасування кріпосного права, однодумцями Олек­сандра Павловича ще змолоду. На засіданнях Негласного комітету (він пра­цював від червня 1801 р. до травня 1802 р., а 1803 р. проведено тільки 4 за­сідання) було визнано, щоб насамперед "виявити дійсний стан справ, потім реформувати різні частини адміністрації і, нарешті, забезпечити державні установи конституцією, заснованою на справжньому дусі народу". Обгово­рювали також питання про підвищення обороноздатності країни, основні напрями її зовнішньої політики, прерогативи Сенату, поступове скасування кріпосного права. Дискусії і суперечки навколо програми перетворень по­ставили молодого імператора та його прихильників перед серйозною проб­лемою: як проводити ліберальні реформи в країні, де більшість населення перебувала в кріпосній неволі, де скасування кріпосного права неминуче під­ривало власність і привілеї дворян, які все ж володіли деякими громадянськи­ми правами. Виходило також, що тільки монарх, який зосереджував у своїх руках усю повноту самодержавної влади, міг здійснити такі перетворення.

У такій ситуації імператор відмовився від наміру обнародувати в день своєї коронації восени 1801 р. Жалувану грамоту російському народові, але ухвалив низку заходів, які обмежували свавілля поміщиків (заборона прода­вати селян на ярмарках, давати оголошення в газетах про продаж дворових, висилати селян у Сибір за "забаганкою" тощо). Указ 12 грудня 1801 р. нада­вав права купівлі землі та іншої нерухомості купцям, міщанам, духовен­ству, державним селянам, що означало порушення монополії дворянства на земельну власність. За приблизними підрахунками, до моменту скасування кріпосного права дворяни продали особам інших станів менше 3% своєї землі.

20 лютого 1803 р. видано указ "про вільних хліборобів", який дозволяв звільнення кріпосних селян за викуп, цілими селами або окремими родинами, за домовленістю з поміщиком. Поміщики і раніше могли відпускати селян на волю за викуп; але указ 1803 р. мав заохочувати їх до розширення такої практики, причому з обов'язковою умовою наділення селян землею у влас­ність. "Вільні хлібороби" не виходили зі статусу податного стану: вони спла­чували подушний податок, виконували інші державні грошові та натуральні повинності, зокрема й рекрутчину. Реальні результати указу 1803 р. були незначними: за час царювання Олександра І було звільнено лише 47 тис. душ чоловічої статі (менше ніж 0,5%). За весь час дії указу (до 1858 р.) викупилося 152 тис. душ чоловічої статі (майже 1,5%). Причина цього була не тільки в небажанні багатьох поміщиків надати селянам свободу за викуп,

 

Влада і суспільство

а й у важких фінансових умовах викупу: ціна викупу однієї душі чоловічої статі становила майже 400 руб. асигнаціями (100 руб. сріблом), тобто 15-20 річ­них оброків.

У цей період проведено також перший етап аграрної реформи в Ост­зейському краї - у Ліфляндській та Естляндській губерніях. За "Положен­нями" 1804-1805 р., ліфляндські та естляндські селяни визнавалися прикріп­леними до землі, а не до поміщика, тому заборонявся їх продаж без землі; селяни оголошувалися пожиттєвими і спадковими власниками своїх земель­них наділів; розмір панщини та оброку встановлювався відповідно до кіль­кості та якості селянської землі; дещо обмежувалося свавілля поміщика в застосуванні тілесних покарань тощо.

Одним із найважливіших завдань свого царювання Олександр І вважав удосконалення системи державної влади. Від 1802 р. найвищим адміністра­тивним, судовим і контрольним органом у системі державного управління ставав Сенат. Він одержав право "робити подання", тобто відводи указам, якщо вони суперечили чинним законам.

За маніфестом від 8 вересня 1802 р., колегії, які ще від петровських часів були головними органами виконавчої влади, замінено міністерствами. Було утворено 8 міністерств: військово-сухопутних військ, військово-морсь­ких сил, закордонних справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, комерції і народної освіти. На відміну від колегії, міністерством одноосібно керував міністр, якого призначав імператор. Кожний міністр мав заступника (това­риша міністра) і канцелярію. Міністерства поділялися на департаменти, де­партаменти - на відділи, а відділи - на столи, очолювані столоначальниками. Указ від 25 червня 1811 р. закінчував міністерську реформу: кількість мі­ністерств було збільшено до 12 (додано міністерство поліції і прирівняно до міністерств Державну скарбницю, Головне управління духовних справ різ­них віросповідань, Головне управління ревізії державних рахунків і Головне \тгоавління шляхів сполучення), ліквідовано міністерство комерції - його функ­ції передано департаментові мануфактур і торгівлі міністерства фінансів. Закон чітко розмежовував коло питань, якими відало кожне міністерство, встановлював єдині принципи організації структури міністерств і загальний порядок проходження в них справ, відносини міністерств з іншими відом­ствами та органами державного управління. Для спільного обговорення мі­ністрами деяких питань було утворено Комітет міністрів. Першими міністра­ми і товаришами міністрів було призначено і представників знаті старої, катерининської (Г. Державін, М. Мордвинов, П. Завадовський), і нової (М. Но-восильцев, В. Кочубей, А. Чарторийський, П. Строганов).

Ще одним важливим напрямом державної політики Олександр І та "молоді друзі" вважали сприяння освіченості суспільства. Створене 1802 р. міністерство народної освіти вперше централізувало державне керівництво шкільною системою. В основу системи освіти було покладено принципи всестановості навчальних закладів, безоплатності навчання на початкових

Росія в першій половині XIX ст.

його стадіях, наступності навчальних програм. За шкільним статутом 1804 р., навчальні заклади розділено на чотири рівні: однорічні приходські училища, повітові училища з трирічним навчанням, шестирічні гімназії в губернських містах та університети. Було утворено шість навчальних округів, яких очо­лювали призначувані імператором попечителі. Вони виконували функції нагляду і контролю, але за навчальний процес в окрузі відповідали універ­ситети: готували програми, видавали підручники, призначали учителів в гім­назії й училища та ін.

Особливу увагу було зосереджено на університетській освіті. Виникли нові університети (адже тоді в Росії діяв тільки заснований 1755 р. Москов­ський університет): 1802 р. - Дерптський (Тартуський), 1803 р. - Віденський, 1804 р. - Казанський, 1805 р. - Харківський. Заснований 1804 р. Петербурзь­кий педагогічний інститут перетворено 1819 р. на університет. Університет­ський статут 1804 р. надавав університетам значну автономію: виборність ректора і професури, власний суд, невтручання адміністрації у справи уні­верситетів тощо. До університетів прирівнювалися привілейовані середні навчальні заклади гуманітарного профілю - ліцеї: Демидовський у Ярославі (1805), Рішельєвський в Одесі (1817). У відкритому 19 жовтня 1811 р. Цар-косельському ліцеї мали здобувати освіту молоді люди, "призначені до важ­ливих частин служби державної". Було також розширено систему вищої спе­ціальної освіти (до цього існували заснована 1757 р. Академія мистецтв і відкритий 1773 р. Гірничий інститут): 1804 р. засновано Московське комер­ційне училище, 1810 р. почав діяти Інститут інженерів шляхів сполучення в Петербурзі. Удосконалювалась система військової освіти, переважно через кадетські корпуси - закриті середні військові навчальні заклади для дітей дворян. В 1808-1814 роках за аналогією з системою світської освіти було створено чотири рівні духовних навчальних закладів з наступністю навчаль­них програм: церковноприходська школа - повітове духовне училище - ду­ховна семінарія - духовна академія. Викладання в духовних семінаріях на­ближалося до гімназійного, а в духовних академіях - до університетського. Якщо в 1808 р. в Росії налічувалося 150 духовних шкіл, то в 1824 р. їх було вже 344.

Статут про цензуру, виданий 9 липня 1804 р., вважають найбільш лі­беральним за все XIX ст. У статуті зазначалося, що цензура запроваджуєть­ся "не для утисків свободи думати і писати, а єдино для вжиття належних заходів проти зловживання нею". Цензорам рекомендувалося "не бути при­скіпливими", а все, що у творі має неоднозначний зміст, тлумачити на ко­ристь автора. Цензурні комітети створювали при університетах з професорів, кандидатури яких пропонували попечителі навчальних округів. Загальне ке­рівництво цензурними комітетами здійснювало міністерство народної освіти. Автори та видавці мали право оскаржувати дії цензорів у головному управ­лінні училищ при міністерстві народної освіти.

 

На початку ц

фесійній політиці:

сект, якщо в їхніх

боду діяльності ма

тербурзі свої школі

Стосовно Рос

передню політику і

ні 1803 р. обер-про:

ків здійснював дер>

Від 1803 р. ж

Негласного комітет

ристи. Масони ціка

вилися до влади, о;

гляд поліції.

Вагомий вплі

десятиліття його пр

в антинаполеонівсьі

драматизувала двоїс

ку, принципи держа

лення, сформованого

ставляли те, до чого

полеон підкорив всю

кампаніями, а й прг

цузьким зразком, пс

він реагував супереч."

1806 р. прокляла Нап

І див. розділ 2), зняла

тори по кілька годин

сандр і надалі ставив

леон дозволяв собі об

здобув трон ціною в

престиж молодого ц;

" Після ліквідації патрі православну церкву сві - державного апарату піеник присягав на віри відкриті на сповіді крад.: дного з найважливішії виконувала низку функ ндрод, щоб виховувати е ікож реєструвала ниві:. ггщення, смерть. Закоі т дь-якого рівня.

Влада і суспільство

На початку царювання Олександра І було здійснено послаблення в кон­фесійній політиці: припинилися гоніння на старообрядців і представників сект, якщо в їхніх вченнях не було відкритої непокори владі, широку сво­боду діяльності мало католицтво (зокрема, єзуїти відкрили в Москві й Пе­тербурзі свої школи).

Стосовно Російської православної церкви Олександр І продовжив по­передню політику втручання держави в її діяльність*. Призначений у жовт­ні 1803 р. обер-прокурором Синоду князь Олексій Голіцин упродовж 20 ро­ків здійснював державну політику у сфері релігії та церкви.

Від 1803 р. легально діяли масонські ложі. Масонами були всі члени Негласного комітету, багато генералів і міністрів, а також майбутні декаб­ристи. Масони цікавилися морально-релігійними питаннями, лояльно ста­вилися до влади, однак від 1810 р. за ними було встановлено негласний на­гляд поліції.

Вагомий вплив на реформаторську діяльність Олександра І в перше десятиліття його правління мали міжнародні події, насамперед участь Росії в антинаполеонівських коаліціях. Постійна загроза, що йшла від Наполеона, драматизувала двоїстість особистості російського імператора. З одного бо­ку, принципи державної діяльності Наполеона грунтувалися на способі мис­лення, сформованого Просвітництвом, і в дещо перебільшеному вигляді пред­ставляли те, до чого прагнув сам Олександр; з іншого - методи, якими На­полеон підкорив всю Європу, зруйнувавши старі порядки не тільки воєнними кампаніями, а й прагненням створити нові національні держави за фран­цузьким зразком, поставили Олександра у складне становище. Як завжди, він реагував суперечливо. За його наполяганням Російська православна церква 1806 р. прокляла Наполеона як антихриста, а 1807 р., після Тильзитської угоди (див. розділ 2), зняла прокляття. На зустрічах у Тильзиті та Ерфурті імпера­тори по кілька годин вели відверті розмови, зміст яких невідомий. Утім Олек­сандр і надалі ставився до Наполеона як до вискочки й узурпатора, а Напо­леон дозволяв собі образливі натяки на адресу російського імператора, мовляв, здобув трон ціною вбивства батька. Тильзитська угода значно похитнула престиж молодого царя в очах російського дворянства, не зацікавленого в

'Після ліквідації патріархату 1721 р. Петро І повністю підпорядкував Російську православну церкву світській владі, а управління церквою перетворилося на части­ну державного апарату. Російський імператор офіційно ставав головою РПЦ, а свя­щеник присягав на вірність імператорові й зобов'язувався повідомляти владі "про відкриті на сповіді крадіжки, зради чи бунти на царя", що було прямим порушенням одного з найважливіших канонічних правил православ'я. Як державний орган РПЦ зиконувала низку функцій, найважливіша з яких полягала в моральному впливі на народ, щоб виховувати в ньому покірність престолу і будь-якій владі загалом. Церква також реєструвала цивільний стан православного населення: вінчання, народження, хрещення, смерть. Закон Божий був обов'язковим навчальним предметом у школах будь-якого рівня.

Росія в першій половині XIX ст.

розриві з Англією. Саме в цей період Олександр І вирішив провести серію політичних реформ, щоб надати Росії більш європейського вигляду.

Діяльність М. Сперанського. Найактивнішим прихильником реформ в оточенні імператора був Михайло Сперанський (1772-1839). Син свяще­ника, він швидко зробив кар'єру завдяки своїм здібностям, неймовірній пра­цездатності та енергії. Сперанський 1803 р. став директором одного з де­партаментів міністерства внутрішніх справ і наприкінці 1806 р., через хворобу свого керівника В. Кочубея, вперше потрапив з доповіддю до самого імпе­ратора. Олександра вразив професіоналізм Сперанського, і відтоді почина­ється злет кар'єри чиновника. Сперанський не засуджував Тильзитської угоди з Наполеоном, навіть більше, він симпатизував і французам, і їхньому імператорові. На зустрічі російського і французького імператорів в Ерфурті 1808 р. Наполеон також відчув симпатію до Сперанського. Жартуючи, Бо-напарт запропонував Олександрові обміняти Сперанського на будь-яке своє королівство. Після Ерфурта той стає фактично другою після імператора особою в Росії, автором багатьох задуманих і проведених реформ.

У жовтні 1809 р. Сперанський подав імператорові проект державних перетворень під назвою "Вступ до укладення державних законів". У своїх пропозиціях Сперанський виходив із принципу розподілу влади на законо­давчу, виконавчу і судову при верховенстві влади самодержавного монарха. Найвищим представницьким органом оголошувалась Державна дума, яка ке­рувала мережею волосних, окружних і губернських дум. Голову (або канц­лера) Думи призначав імператор з трьох кандидатів, яких рекомендувала Дума. Державна дума не мала законодавчої влади; тільки імператор мав право виступати із законодавчими ініціативами, які виносилися на обгово­рення Думи. Найвищими виконавчими органами влади ставали міністер­ства (міністрів та їхніх заступників призначав імператор), на місцях - гу­бернські, окружні та волосні управління. Сенат перетворювався на вищий судовий орган, якому підпорядковувалися губернські та окружні суди. Най­вищим органом, що об'єднував діяльність законодавчої, виконавчої і судової влади, ставала Державна рада. Жоден законопроект не міг стати законом, якщо він не пройшов обговорення в Державній раді і його не затвердив ім­ператор. Запроваджувалась виборність законодавчих, виконавчих та судових органів влади. Вибори були багатоступеневими, за наявності майнового цензу для виборців. За проектом Сперанського, виборчими правами корис­тувалися всі громадяни Росії, які володіли землею чи капіталами, держави: селяни також. Майстрові, домашня прислуга та кріпосні селяни у виборах участі не брали, але користувалися найважливішими громадянськими права­ми, головне з яких Сперанський сформулював так: "нікого не може бути по­карано без судового вироку".

Олександр І попередньо проект Сперанського схвалив, але, натрапивши на сильний опір сенаторів, міністрів, інших сановників, відмовився від йог:

Влада і суспільство

підтримки. Імператор пішов лише на створення 1 січня 1810 р. Державної ради. Для організації її діяльності утворили канцелярію на чолі з держав­ним секретарем - ним ставав Сперанський. Це ще більше посилювало його вплив на імператора та ухвалення державних рішень.

З ім'ям Сперанського пов'язані також заходи, спрямовані на оздоров­лення фінансової системи країни. Адже через майже безперервні війни, які вела Росія від 1804 р., різко зросли військові витрати, а приєднання до кон­тинентальної блокади Англії поглибило розпад фінансової системи країни. Сперанський запропонував вилучити паперові гроші з обігу і замінити їх срібними монетами. Він залучив до розроблення плану фінансових реформ відомого економіста Миколу Мордвинова, професорів - знавців фінансової справи. Було підвищено прямі та непрямі податки: вдвічі збільшено розмір подушного податку з селян, втричі - з міщан; збільшено гільдійські збори з купців, в 2,5 раза підвищено ціни на сіль, у Москві та Петербурзі було за­проваджено податок на нерухомість тощо. Сперанський пішов на запрова­дження податку на поміщицькі маєтки в розмірі 50 коп. з кожної ревізької душі. Ці заходи дали змогу у 1810-1811 р. збільшити державний дохід біль­ше ніж удвічі й усунути загрозу фінансового банкрутства.

Реформаторська діяльність Сперанського супроводжувалась невдово­ленням у придворних колах. Інтриги проти нього особливо активізувалися після указів 1809 р. "Про придворні звання" і "Про екзамени на чин", які він підготував. Згідно з першим указом, усі особи, що мали придворний чин, повинні були нести якусь реальну службу, тобто придворний чин перетво­рювався лише на почесне звання. За другим указом, чини колезького асесора і статського радника (перший давав особисте, а другий спадкове дворян­ство) присвоювали лише тим особам, які мали університетський диплом або склали іспити в обсязі університетського курсу. Укази заторкували інтереси значної частини столичної аристократії, столичних і провінційних чиновни­ків. До Олександра звідусіль надходили негативні відгуки про держсекрета-ря. Сперанського називали главою революційного масонства в Росії, звину­вачували в узурпації влади і навіть у шпигунстві на користь Франції. Інт­ригани вміло грали на самолюбстві та вразливості імператора, передаючи йому іронічні оцінки держсекретаря про його особу. Немалу роль у падінні першого сановника імперії відіграла і "Записка про давню і нову Росію" М. Ка­рамзіна, яка містила гостру критику реформаторської діяльності Олександ­ра І. У березні 1812 р. після двогодинної бесіди з імператором Сперанського було заарештовано і вислано спочатку до Нижнього Новгорода, а потім до Пермі. Імператор не приховував, що зробив це під тиском придворних кіл, і не міг стримати сліз, прощаючись із близькою для себе людиною. Після па­діння Сперанського зростає вплив на Олександра І військового міністра Олек­сія Аракчеєва (1769-1834), який увійшов у довіру до Олександра І ще замо­лоду, а потім і став особистим другом царя. Напередодні війни з Наполео­ном, а до неї Росія готувалась ще від 1810 р., Аракчеєв реформував і модер-

Росія в першій половині XIX ст.

нізував російську артилерію, прагнув навести порядок в армійському госпо­дарстві, зробити збройні сили мобільнішими.

Ліберальні та консервативні тенденції у внутрішній політиці Олек­сандра І після війни з Наполеоном. Перемога над Наполеоном принесла Олександрові І європейську славу і неабияк тішила його самолюбство. Попри те, він далі жив складним і часто малозрозумілим, навіть для найближчого оточення, життям. Імператор, перебуваючи 1813-1814 р. з армією за кордо­ном, зустрічався з різними релігійними містиками. Надмірний релігійний містицизм Олександра виявився, зокрема, і в його переконаності в тому, що він є носієм "священної ідеї" перетворення Європи в дусі справжньої хрис­тиянської моралі. Втіленням такої ідеї став Священний союз, який підписали європейські монархи на Віденському конгресі 1815 р. Як повідомляв імпе­ратор свого посланника в Лондоні графа Лівена, мета Союзу полягала в то­му, щоб "застосувати більш дієво до суспільних і політичних відносин між державами принципи миру, злагоди і любові, які є плодом релігії і христи­янської моралі".

Для просування цієї концепції в Росії імператор підтримав створене в грудні 1812 р. за англійським зразком Біблійне товариство, на чолі якого став обер-прокурор Синоду О. Голіцин. Товариство оголосило про наміри до­нести Святе Письмо рідними мовами до всіх народів імперії. Біблійне това­риство широко розгорнуло свою діяльність від 1816 р., 1824 р. в Росії діяло 57 відділень товариства. За ці роки було видано понад 800 тис. примірників духовної літератури, насамперед Нового Завіту. Однак діяльність Біблійного товариства заторкувала прерогативи РПЦ, його розглядали як втручання в російські церковні справи. Сама думка про поширення Біблії серед простого народу видавалася для православних ієрархів дивним нововведенням, а пе­реклад Святого Письма російською та іншими мовами розглядали як шкід­ливе "вільнодумство". Надходили доноси з приводу видання членами Біблій­ного товариства, західними проповідниками, містичних книжок російською мовою, а також про їхній зв'язок з "таємними товариствами". Особливе не­вдоволення серед духовних осіб викликало утворення 1817 р. міністерства духовних справ і народної освіти на чолі з О. Голіциним. Департамент ду­ховних справ мав чотири відділення: у справах православного віросповідан­ня, у справах римо-католицького, уніатського і вірменського віросповідань та у справах нехристиянських конфесій. Таке зрівняння РПЦ з іншими церк­вами фактично понижувало статус "провідної" церкви і спричинило обу­рення православного духовенства.

Поряд із цим у 1815-1820 роках і далі розроблялися плани ліберальних перетворень. Деякі з них було здійснено поза центральними губерніями, тобто там, де вони не заторкували інтересів російських поміщиків; а ті, які стосувалися всієї Росії, імператор просував дуже обережно. У листопаді 1815 р. Олександр І підписав конституцію Царства (Королівства) Польського. Виступаючи в березні 1818 р. у Варшаві на відкритті сейму, імператор не

Влада і суспільство

тільки назвав себе прихильником польського парламентського устрою, а й оголосив про своє бажання запровадити конституційний режим у Росії: "...ви дали мені засіб показати моїй Вітчизні те, що я вже віддавна готую і чим вона скористається, коли початки настільки важливої справи досягнуть від­повідної зрілості". Цю промову опублікували й російські газети.

Того ж 1818 р. Олександр І доручив своєму давньому другові, на той час намісникові в Польщі, М. Новосильцеву підготувати проект конституції - "Статутну грамоту Російської імперії". Укладачем проекту став француз П. Пешар-Дешан, а перекладачем російською мовою - поет і чиновник П. Вя­земський. У підготовленому впродовж 1819-1820 р. проекті передбачалося створити двопалатний законодорадчий представницький орган, верхньою па­латою якого ставав сенат. Сенаторів призначав цар, а членів нижньої палати мали частково призначати, а частково обирати на основі багатоступеневих виборів. Росія одержувала федеративний устрій, поділяючись на 12 намісництв, у кожному з яких створювали свій представницький орган. Важливим було проголошення в Статутній грамоті гарантій недоторканності власності, не­залежності суду, рівності всіх громадян перед законом, свободи преси; пи­тання кріпосного права проект не торкався. Текст проекту конституції схва­лив цар, але до її реалізації справа не дійшла.

Повернувся імператор і до селянського питання. 23 травня 1816р. Олек­сандр І затвердив "Положення про естляндських селян ". Селяни одержували особисту свободу, але без землі, яку було проголошено власністю поміщи­ків. Селянам було надано право володіння земельними ділянками на умовах оренди, але вони мали можливість в перспективі викупити її в поміщика. Встановлювався 14-річний перехідний період, упродовж якого поміщик збе­рігав свою владу над селянами. Аналогічні умови звільнення було визначено і "Положеннями" про селян Курляндської (1817) і Ліфляндської (1819) губерній.

Дванадцять царських сановників одержали 1818 р. таємні доручення царя розробити проекти скасування кріпосного права. З відповідними проек­тами виступили П. Кисельов, М. Мордвинов, В. Каразін, П. Вяземський, М. Рєпнін. їхні проекти об'єднував принцип поступового звільнення селян, до того ж не повинні були постраждати економічні інтереси поміщиків. Один із проектів, яким найбільше зацікавився імператор, розробив О. Аракчеєв. Проект передбачав поступовий викуп поміщицьких земель у державну скарб­ницю: поміщики отримували за звільнених селян кошти, селяни звільняли­ся із землею - по дві десятини на душу, але на умовах оренди, з правом ви­купу в поміщика. За таких темпів кріпосне право мало остаточно зникнути не раніше, ніж за 200 років. Однак міністр фінансів заявив, що в скарбниці не знайдуть на ці справи 5 млн щорічно. Тоді було створено таємний ко­мітет для нового плану. Членам комітету вдалося розробити проект, який не потребував від державної скарбниці ніяких витрат, але й розрахований був на невизначений термін. Цар ознайомився з проектом і сховав його у своєму письмовому столі. Влітку 1818 р. відбулася зустріч Олександра І з представ-

Росія в першій половині XIX ст.

никами дворянства Полтавської і Чернігівської губерній. Він закликав дво­рян виявити ініціативу щодо звільнення кріпосних селян, але зустрів з їхньо­го боку опір. "Ніким взяти", - такою була відповідь царя графові М. Ворон-цову на його пропозицію розпочати ліквідацію кріпосного права 1818 р. Ті, хто міг би стати йому опорою, йшли в таємні товариства. Він їх не помітив, відштовхнув, спрямував на шлях змовників, палких прихильників перетворив на своїх ворогів. А вони й не здогадувалися про те, що таємно розроблялися проекти конституції і скасування кріпацтва.

Однією з найсуперечливіших реформ Олександра І, проведеною після війни з Наполеоном, стало створення військових поселень - експерименту щодо скорочення видатків на утримання величезної армії та "гуманізації" умов 25-річної служби. Суть плану полягала в тому, щоб розквартирувати піхотні та кавалерійські частини в спеціально створених для цього поселен­нях державних селян і козаків, змусивши солдатів допомагати останнім під час сільськогосподарських робіт, а селян - не тільки забезпечувати війська продовольством і фуражем, а й вчитися військової справи. Йшлося про те, що мілітаризація селянської праці (строга дисципліна, армійський розпорядок дня, суворі покарання тощо) сприятиме її інтенсифікації і раціоналізації, а також допоможе створити відповідну інфраструктуру (дороги, мости, скла­ди тощо). З іншого боку, поселенці могли мати сім'ю, хоч їхнє сімейне жит­тя контролювало керівництво, а сини автоматично ставали кантоністами. Нарешті, система військових поселень давала змогу пришвидшити процес розосередження армії на випадок війни.

Ідея створити військові поселення виникла ще в часи Павла І, її про­бували реалізовувати в 1810-1812 роках, експериментуючи з одним баталь­йоном. І лише 1816 р. потреба пошуку комплектування армії і розв'язання фінансових проблем знову привернула увагу Олександра до ідеї військових поселень. Головний начальник над військовими поселеннями О. Аракчеєв спочатку заперечував проти цієї ідеї, пропонуючи розв'язати проблему комплектування армії, скоротивши термін солдатської служби до восьми років. Однак як тільки Олександр ухвалив остаточне рішення щодо військо­вих поселень, Аракчеєв послідовно впроваджував його у життя. Педантич­ність, дисциплінованість, організаторські здібності - якості, які особливо цінував імператор в Аракчеєва і завдяки яким той майже десять років - від 1815 до 1825 р. - був другою після імператора особою в країні.

У 1817-1818 р. військові поселення було запроваджено в Новгородській, Херсонській та Харківській губерніях. До 1825 р. на становище військових поселян було переведено 374 тис. державних селян і козаків. До них підселено 131 тис. солдатів регулярних військ. У військових поселеннях створювали школи, госпіталі, ремісничі майстерні. Дітей поселян від 7 років зачисляли в кантоністи: спочатку вони навчалися в школах, а від 18 років їх переводили у військові частини. Усе життя в поселеннях було строго регламентоване: за командою поселяни вставали, порядкували вдома, виходили на спільні

Влада і суспільство

роботи. Особливо важкими були будівельні та дорожні роботи в перші роки виникнення поселень. Спроби бунту жорстоко придушували. Проти повста­лих селян Новгородської губернії, які вперто не бажали ставати військови­ми поселенцями, 1817 р. застосували навіть артилерію. Масовій екзекуції 1817-1818 р. було піддано козаків Херсонської губернії, які не бажали пере­ходити на становище військових поселенців. Влітку 1819 р. вибухнуло пов­стання військових поселян в Чугуєві - центрі Чугуївського і Таганрозького уланських округів військових поселень у Харківській губернії. У цих окру­гах було 28 тис. військових поселян. Вони вимагали, щоб їх залишили в ста­ні козаків і повернули взяті під поселення їхні землі. Повстання придушили з допомогою двох дивізій регулярних військ. До Харкова прибув сам Аракче-єв. Заарештували понад 2 тис. учасників повстання, 363 з них передали до військового суду. На початку 1830-х років військові поселення було реорга­нізовано, поселенці практично лише постачали армію та виконували різні господарські роботи. Останні дослідження істориків засвідчують, що напів-казарменні порядки, строга дисципліна, економічна допомога держави, за­стосування передової агротехніки допомогли зробити господарства посе­ленців рентабельними, а рівень їхнього життя був вищий, ніж у поміщиць­ких селян.

Після 1820 р. Олександр І відмовляється від подальших намірів здійс­нювати ліберальні реформи - під упливом і зовнішніх, і російських подій. Ідеться насамперед про революції в Іспанії, Неаполі, П'ємонті. На конгресі Священного союзу восени 1820 р. в Троппау, де обговорювали революційні потрясіння в Європі, Олександр наполягав на потребі "вжити серйозних і дієвих заходів проти пожежі, що охопила весь південь Європи і від якої вогонь вже розкидано по всіх землях". Саме тут цар отримав звістку про заворушення у гвардійському Семеновському полку. Хоча заворушення спри­чинила жорстокість нового командира Є. Шварца, однак Олександр вважав, що тут не обійшлося без участі членів таємних товариств. За наказом царя, полк фактично розформували, а призвідників жорстоко покарали. Саме піс­ля цього заворушення посилилися спостереження таємної поліції за настро­ями в армії, а потім і серед цивільного населення. Згодом імператор одержав докази про існування таємного "Союзу благоденства", але вирішив обійтися без арештів і судових процесів. Генерал-ад'ютантові І. Васильчикову, який подав йому доповідну записку з прізвищами учасників таємного товариства, Олександр І сказав: "Ви знаєте, що я поділяв і заохочував ці ілюзії і помил­ки... Не мені належить їх карати". З подій у Європі та Росії Олександр зро­бив однозначний висновок: ліберальні перетворення несвоєчасні, їх треба відкласти.

У 1822 р. було заборонено таємні товариства і масонські ложі, а вій­ськові та цивільні чини мали давати підписку про те, що вони не належать до таких організацій. Указами 1822-1823 р. було скасовано законодавчі акти перших років правління Олександра І, які стримували свавілля поміщиків

Росія в першій половині XIX ст.

щодо своїх кріпосних селян. Підтверджувалося право поміщиків висилати селян, селянам заборонялося скаржитися на жорстокість своїх власників то­що. Посилилися гоніння на освіту, навчальні заклади, особливо на універси­тети. Ще 1819 р. в Казанський університет для його ревізії послано М. Маг-ницього, який побачив в університеті "дух вільнодумства і безбожжя", звільнив більшість професорів, вилучив з бібліотеки всі книги "шкідливого" напряму. Попечитель петербурзького навчального округу Д. Рунич 1821 р. по­чав наводити порядки в Петербурзькому університеті. У пресі було забо­ронено порушувати питання державного устрою, критикувати дії будь-якого керівництва і навіть друкувати рецензії на гру акторів імператорських теат­рів, тому що вони на державній службі.

Під упливом настоятеля Юр'ївського монастиря в Новгороді архіман­дрита Фотія, санкт-петербурзького митрополита Серафима, О. Аракчеєва та деяких інших сановників імператор у травні 1824 р. звільнив О. Голіцина з посад президента Біблійного товариства і керівника міністерства духовних справ і народної освіти; це міністерство скасували і відновили міністерство народної освіти. Біблійне товариство було ліквідовано за указом Миколи І у 1826 р., а все його майно передали Синодові.

Внутрішньополітичний курс 1820-1825 років дослідники пов'язують з особою О. Аракчеєва. Безперечно, його роль у державному житті Росії бу­ла надзвичайно вагомою. Від 1822 р. він був першим міністром і єдиним до­повідачем цареві з усіх питань: всі міністри йшли з доповіддю спочатку до Аракчеєва, а він робив загальну доповідь імператорові. Саме в першому мі­ністрові сучасники бачили головне "зло" тих літ. Однак Аракчеєв виступав лише виконавцем. Насправді Олександр І тримав всі нитки внутрішнього управління країною у своїх руках, попри те, що останні роки при владі він дедалі частіше усамітнювався, говорив про наміри зректися престолу. Ос­кільки Олександр І не мав дітей, а законний спадкоємець Костянтин Павло­вич відмовився від престолу, то 16 серпня 1823 р. імператор підписав мані­фест про передачу прав на престол великому князеві Миколі Павловичу. Олександр І наказав зберігати текст маніфесту в таємниці, написавши влас­норучно на конверті: "Зберігати з державними актами до запитання мого, а в разі моєї смерті відкрити насамперед".

Потрясінням для імператора стала велика повінь у Петербурзі 7 лис­топада 1824 р. Подібне нещастя трапилося 1777 р., у рік народження Олек­сандра. У цій трагедії він побачив близькість свого кінця. 1 вересня 1825 р. Олександр виїхав на відпочинок на південь, маючи намір відвідати там військові поселення, Крим і Кавказ. Раптова смерть 19 листопада 1825 р. в Таганрозі 47-річного імператора, фізично здорового, але надломленого ду­шевно, вразила багатьох. Смерть його була несподіваною і дивною, як і наступні події (похоронна відправа, перевезення тіла до Москви, поведінка рідних і близьких). Незабаром поширились чутки про добровільний відхід

Влада і суспільство

Олександра від влади, про що він неодноразово говорив, і підміну його тіла. Існує версія про те, що зі згоди і за підтримки рідних Олександр таємно від­був з Таганрога до Палестини, у Святі місця, а вже потім повернувся до Росії під іменем мандрівного старця Федора Кузьмича. Свій останній прихисток той знайшов у глухому сибірському селі під Томськом; навчав там грамоти сільських дітей і помер у 87 років в ореолі великої святості та всенародного визнання.

Як правитель і особистість, Олександр І був справжнім зразком супе­речливої епохи зламу ХУШ-ХГХ століть: освіченість, прихильність до ідеа­лів свободи і гуманізму поєднувалися в нього з владолюбством, марнослав-ністю, сумнівами і страхом перед радикальними змінами. Він відступив пе­ред труднощами, з якими були пов'язані будь-які значні перетворення в Ро­сії, і став заручником тієї самої самодержавно-абсолютистської системи, з якою збирався ще в юності боротися. Звідси - політика напівзаходів, ком­промісів, низка нездійснених проектів і як результат - країна опинилася на порозі консервативного відступу, з одного боку, і радикальної антиурядової опозиції, з іншого.