На зламі XVIII і XIX сторіч лежить чотирирічне царювання Павла І (1796-1801) - "коронованого деспота й безумця", за оцінками одних, "Дон Кіхота й останнього лицаря", за твердженням інших. Дехто з істориків вважає це правління випадковим епізодом російської історії, однак для В. Клю-чевського, наприклад, царювання Павла І органічно пов'язане: як протест -з минулим, і як перший невдалий досвід нової політики - з майбутнім.
Майбутній імператор Павло І народився 20 вересня 1754 р. в родині великого князя Петра Федоровича (Карл Петер Ульрих, син доньки Петра І Анни та герцога Карла Фридриха Гольштайн-Готторпського, після проголошення спадкоємцем російського престолу і хрещення став Петром Федоровичем) та його дружини Катерини Олексіївни (Софія Фредерика Авґуста з німецького князівського роду Ангальт-Цербських). Щойно народився Павло, як його відразу забрала до себе імператриця Єлизавета. Від природи Павло був обдарованою дитиною, з гострим розумом, але вихователі зауважували в ньому душевну вразливість, непомірне самолюбство, невмотивовані спа-
Росія в першій половині XIX ст.
лахи гніву, підозрілість. Позбавлений материнської любові, він ріс в атмосфері інтриг і пліток. Нетривале перебування на престолі батька, імператора Петра III, усунення його від влади і загадкова смерть після воцаріння Катерини II відбилися на вразливій психіці Павла і тільки поглибили прірву між матір'ю та сином. Навіть після одруження (перша дружина Павла Віль-гельміна Гессен-Дармштадська померла 1776 р., а менш ніж за півроку він одружився вдруге із Софією Доротеєю Вюртемберзькою, яка перейшла на православну віру й прибрала ім'я Марія Федорівна) і народження дітей його не залучали до участі в державній діяльності. Катерина побоювалася, що Павло претендуватиме на російський престол, законним спадкоємцем на який він був. Від 1783 р. Павло щораз більше усамітнюється у своєму маєтку в Гатчині під Петербургом, займаючись улюбленою справою - військовим вишколом. Прихильник прусської державної системи, він схилявся перед порядком і дисципліною, випробовуючи їх ефективність у своєму володінні.
В останні роки свого царювання Катерина II виношувала намір залишити своїм наступником не Павла, а його старшого сина Олександра, оскільки чинний тоді закон Петра І від 1722 р. дозволяв обирати спадкоємця престолу. Для реалізації своїх планів Катерина II зважилась на раннє одруження улюбленого онука: Олександрові не було ще й шістнадцяти, коли у вересні 1793 р. він одружився з п'ятнадцятирічною баденською принцесою Луїзою, яка після хрещення, за звичаєм, взяла нове ім'я - Єлизавета Олексіївна. Катерина II 1794 р. оголосила Імператорській раді про намір позбавити Павла престолу через його характер і нездатність до державної діяльності. Однак цього їй не вдалося здійснити. Проти ночі 7 листопада 1796 р. вона померла, і на престол вступив Павло.
Урядова політика, яку проводив Павло І, відповідала особистості імператора - людини примхливої, деспотичної, непостійної у своїх рішеннях і симпатіях, з неконтрольованими вибухами гніву, жорстокого й сентиментального водночас. Уже сучасники відзначали дві лінії в політиці нового імператора: викоренити те, що створила матір, неприязні до якої імператор ніколи не приховував, і переробити Росію за зразком Гатчини. Більшість дослідників бачить у політиці Павла І насамперед "заперечення" катери-нинського царювання. Для одних - це наслідок психічної неврівноваженості, яка призвела до того, що особиста ненависть Павла до Катерини та її наближених визначила і напрям його політики; для інших - це свідома боротьба з дворянством, а отже, з катерининськими заходами, які були спрямовані на закріплення дворянських привілеїв. Справді, у багатьох рішеннях і вчинках Павла І відчувається бажання протиставити себе матері. Він почав правління з відновлення прав батька, позбавленого престолу внаслідок змови понад ЗО років тому. Оскільки Петро III не дожив навіть до власної коронації, то Павло І вирішив коронувати його посмертно. Останки Петра III було вийнято з гробниці й короновано. Корону імператора ніс граф Олексій Орлов, якого звинувачували в убивстві Петра III. Ця церемонія викликала
Влада і суспільство
містичний страх при дворі, збільшила кількість ворогів Павла І. Новий імператор помилував тих людей, яких покарала Катерина II. Зокрема, він повернув опального автора "Подорожі з Петербурга до Москви" Олександра Радищева із заслання, а видавця і журналіста Миколу Новикова - зі Шліссельбурзької фортеці. Керівника польського повстання 1794 р. Тадеуша Кос-тюшка не просто було звільнено з ув'язнення, він ще й отримав матеріальну підтримку і дозвіл на еміграцію до Америки.
Водночас у діях Павла І простежується спрямованість на зміцнення самодержавної влади, прагнення повернутися до деяких форм і методів керівництва Петра І. "Тут вельможа тільки той, з ким я розмовляю, і тільки на той час, поки я з ним розмовляю", - сказав одного разу імператор. У день своєї коронації, 5 квітня 1797 р., Павло видав новий закон про престоло-наслідування, за яким трон передавався за правом першородства тільки по чоловічій лінії панівної династії. Цей закон мав на меті усунути те свавілля в призначенні спадкоємця, яке існувало від часів Петра і завдяки чому в Росії відбулося стільки двірцевих переворотів.
Павло прагнув до повної централізації державного апарату, що давало змогу монархові одноосібно керувати всіма сферами державного життя. У записці про управління країною, яку він підготував ще до успадкування престолу, передбачалося створити сім міністерств, або "головних департаментів": міністерство юстиції, фінансів, військового, морського, закордонних справ, комерції і державної скарбниці. Однак реалізувати свій план Павло не встиг. Було зроблено лише окремі кроки: 1797 р. створено міністерство уділів (особлива господарська установа, що займалась матеріальним забезпеченням імператорської родини), а 1800 р. - міністерство комерції. Цей проект багато в чому продовжить міністерська реформа Олександра І. Було проведено також адміністративно-територіальну реформу: з 50 губерній утворено 41 губернію, окремою одиницею була Область Війська Донського, ЗО губерній керувалися спільними для всієї імперії законами, а 11 мали особливий статус (Ліфляндія, Естляндія, Курляндія, новоприєднані внаслідок поділів Польщі землі). У цих регіонах Павло наказав "відновити всі ті установи, які за тутешніми правами та привілеями існували". Однак фактично відновлювалися тільки судові органи.
Станова політика Павла І була суперечливою. Стосовно дворянства частково заперечувалися привілеї, надані Катериною II в Жалуваній грамоті 1785 р. Вступивши на престол, Павло відразу наказав дворянам повернутися в полки з тривалих відпусток. Тих, хто не з'явився (серед них і записані в полки діти), було звільнено із служби. Указ 1798 р. зобов'язував губернаторів бути присутніми на виборах предводителів дворянства, що ставило дворянську громаду під контроль урядової адміністрації. Указ 1799 р. скасовував губернські дворянські збори і губернських предводителів дворянства слід було обирати з повітових. Дворянам заборонили подавати колективні скарги, за кримінальні злочини до них могли застосовувати тілесні покарання.
Росія в першій половині XIX ст.
В історіографії існує думка, що Павло І, ставлячись негативно до привілеїв вищих станів, співчував простому народові і немовби навіть прагнув звільнити селян від свавілля поміщиків. Однак конкретні заходи вказують лише на непослідовність його політики в селянському питанні. Павло І 5 квітня 1797 р. підписав маніфест про "триденну панщину", за яким "ніхто і ні під яким виглядом не смів у недільні дні змушувати селян працювати", а в інші шість днів селянин мав працювати порівно - 3 дні на пана і 3 дні на себе. Насправді указ встановлював не норму, а лише рекомендацію дотримуватися цієї норми. Павло І видав ще два укази, які враховували інтереси селян: 1797 р. заборонялося продавати дворових людей і безземельних селян "з молотка", 1798 р. заборонялося продавати селян малоросійських (українських) губерній без землі. Водночас на придушення селянських заворушень, які вибухнули на початку його правління у 32 губерніях, він скерував великі загони на чолі з генерал-фельдмаршалом М. Рєпніним. Імператор не тільки схвалив жорстокі дії армії, а й видав особливий маніфест, за яким під страхом покарання пропонувалося селянам спокійно "перебувати" в попередньому статусі й по-старому виконувати всі повинності. За підрахунками історика В. Семевського, за 4 роки свого правління Павло І роздав дворянам до 600 тис. душ селян обох статей, тоді як Катерина II за 34 роки - 850 тис. душ селян. А 1796 р. було видано указ про закріплення селян за приватними власниками в Області Війська Донського і в новоросійських губерніях. Указ 1798 р. дозволяв заводчикам із купців купувати для своїх фабрик і заводів селян із землею і без землі.
Особливу увагу Павло І приділяв армії. В основу навчання і тактики російської армії було покладено статут 1796 р., який за змістом нагадував прусський статут 1760 р. Безкінечний вишкіл, суворі покарання за найменші огріхи у стройовій підготовці, незручний одяг, особливо при маршуванні, обов'язкові буклі та коси, які треба було змазувати жиром і посипати борошном, - все це ускладнювало важку 25-річну солдатську службу. Офіцери і генерали не були впевнені за свою долю, бо гнів імператора був не прогнозований.
Павло І - людина релігійна і глава Російської православної церкви -особливо піклувався про православне духовенство. Він відкривав нові духовні навчальні заклади, асигнував великі суми на їхнє утримування. Водночас імператор дозволив старообрядцям публічне відправлення богослужінь у так званих єдиновірчих церквах (єдиновірчий рух виник у 80-х роках XVIII ст. і був спрямований на зближення старообрядців з офіційною церквою). Павло І прихильно поставився до католицтва: схвалив створення католицького приходу в Петербурзі, єзуїтам дозволив відкрити семінарію у Вільно, а єзуїт Г. Грубер став його довіреною особою. Імператор прийняв на себе керівництво Мальтійським орденом, який підпорядковувався Папі Римському,
Влада і суспільство
дозволив створити в Петербурзі особливе його представництво - пріорство. Як зауважують деякі дослідники, для Павла різниця між церквами була справою другорядною, несуттєвою на тлі загальної теократичної ідеї, де наголос робився не на "теос" (Бог), а на "кратос" (влада).
Глибоке несприйняття Французької революції, брак симпатії до будь-яких ліберальних і революційних ідей спонукали Павла І видати наказ про повернення до Росії всіх молодих людей, які здобували освіту за кордоном, заборонити вільний в'їзд до країни іноземців, ввезення іноземної літератури, оголосити війну круглим капелюхам і чоботам з відворотами, фракам: трикольоровим стрічкам, які носили у республіканській Франції. За порушення подібних правил та етикету було звільнено зі служби, арештовано, вислано з обох столиць - Петербурга і Москви - тисячі осіб.
На перший погляд, зовнішня політика Павла І була непродуманою та імпульсивною. Однак це не зовсім так. Боротьба з Французькою революцією, що захопила тоді Європу, давала імператорові можливість зміцнити свої позиції на світовій арені. У серпні 1796 р. Катерина II скерувала корпус на допомогу Австрії в її боротьбі з Францією. Павло І скасував цю ухвалу, заявивши своїм союзникам (Австрії, Великобританії та Пруссії), що Росія виснажена попередніми війнами. Між тим генерал Наполеон Бонапарт, дорогою до Єгипту, 1798 р. захопив острів Мальту. Ця обставина, а також покровительство Франції польським емігрантам, спонукали російського імператора до участі в новій антифранцузькій коаліції (1798) в складі Австрії,:ганської імперії, Великої Британії та Неаполя. Збройні сили Росії взяли участь у військових діях на морі (в союзі з турецьким флотом) і на суші (разом з Австрією). У Середземне море було скеровано Чорноморську ескадру під командуванням адмірала Ф. Ушакова. Об'єднаний російсько-турецький флот захопив фортецю Корфу, яка була в руках французів. Російсько-авст-зькими військами командував знаменитий, але опальний полководець, Олександр Суворов (1729-1800), на кандидатуру якого імператор погодився під натиском союзників. У квітні-червні 1799 р. Суворов завдав чимало вагомих поразок французам у Північній Італії, після чого одержав наказ відійти до Швейцарії, де мав об'єднатися з корпусом генерала О. Римського-Корсакова. Суворов обрав найкоротший, але й найскладніший шлях - через Сен-Готардський перевал. Подолавши важкопрохідні скелі й опір французів, російські війська спустилися в долину, але на той час, через невдалі дії австрійців, корпус Римського-Корсакова вже було розгромлено. У відповідь Павло І відкликав війська і 1800 р. розірвав союз з Австрією. Незабаром стосунки було розірвано і з Лондоном. Ці ухвали зумовили, з одного боку, роздратування проти союзників, а з іншого - переміни в самій Франції, де Наполеон, повернувшись з Єгипту, став першим консулом. Російський імператор, бачачи, що справа йде до відновлення монархічної влади, змінив
Росія в першій половині XIX ст.
своє ставлення до Франції. Він вступив у переговори про мир та союз проти Великої Британії. Наполеонові було легко налаштувати Павла І проти останньої, тому що англійці відібрали Мальту у французів, але не повернули її орденові. Російський імператор наклав арешт на всі англійські торговельні судна, змінив митний тариф і навіть заборонив вивозити і ввозити товари у Росію і з Великобританії, а також Пруссії, яка перебувала в союзницьких відносинах з Лондоном. Що більше, він вирішив вдарити по Англії у най-вразливіше місце: завоювати Індію, спровадивши туди 40 полків донських козаків. Зупинив їх лише Олександр І.
Восени 1800 р. Федір Ростопчин, глава зовнішньополітичного відомства, представив Павлові І нове бачення зовнішньої політики Росії: підписати союз із Францією, Пруссією й Австрією, запровадити "збройний нейтралітет" проти Англії, поділити Туреччину, відібравши в неї Константинополь, Болгарію, Молдавію та Румунію і приєднавши їх до Росії, а Боснію, Сербію і Валахію віддати Австрії, утворити Грецьку республіку під протекторатом союзних держав, а в майбутньому - під російським скіпетром. План, який схвалив Павло І, теж будуть реалізовувати спадкоємці.
Внутрішня і зовнішня політика Павла І спричинила гостре незадоволення при дворі, де поступово навколо віце-канцлера Микити Паніна виникла змова. Після несподіваної його опали справу взяв у свої руки петербурзький губернатор Петро Пален. Між тим непередбачуваність дій імператора наростала. Згодом принц Євген Вюртемберзький, який тоді близько спостерігав імператора, напише: "Імператор не був душевнохворим у повному значенні слова, але він постійно перебував у напруженому і екзальтованому стані, який небезпечніший від справжнього божевілля, бо щоденно він самовільно розпоряджався життям мільйонів людей". Було розроблено таємний проект усунення Павла І від влади і запровадження регентства. Роль регента мала відійти старшому синові Олександру. Спочатку великий князь не хотів нічого знати про інтриги. Проте Пален поступово переконав спадкоємця престолу в тому, що країна на межі загибелі, народ доведено до крайнощів, Англія погрожує війною і що, усунувши імператора від влади, його син лише виконає свій патріотичний обов'язок. Пален запевняв, що життю імператора нічого не загрожує, його просто змусять зректися престолу на користь законного спадкоємця.
Проти ночі 12 березня 1801 р. змовники проникли в Михайлівський палац, резиденцію Павла І. Попри велику кількість розповідей про ці події, не зрозуміло, за яких обставин було вбито Павла І. Одні розповідали, що під час боротьби його задушили, інші - що Микола Зубов, людина великої фізичної сили, влучив золотою табакеркою в скроню імператора. Тим часом Пален повідомив Олександрові страшну новину. Двадцятитрирічний наступник престолу шокований, він не може впоратися з емоціями та почуттями і з великими труднощами виходить до гвардії, яка його вітає. Обставини усу-
Влада і суспільство
нення від влади і вбивство батька вселили в Олександра почуття провини і переслідували його все життя.
