Самосвідомість, саморегуляція особи

Суспільство характеризує, оцінює індивіда, та и індивід оцінює суспільство і самого себе в суспільстві. Самосвідомість - важлива со­ціально-психологічна характеристика людини. Джерело, з якого людина черпає уявлення про самого себе — оточуючі його і значущі для нього люди. За їх реакцією на її поведінку, за їх оцінками її вчинків, індивід думає про те, яким є він. У самосвідомості особи присутні реальні (яким є він дійсно), і ідеальні (якою має стати), і фантастичні (яким хотів би бути та ін.) образи. Самосвідомість формується в процесі діяльності і спілкуванні людини з іншими людьми і обумовлена широким соціально-культурним контекстом. Лю­дина суб'єкт політики і та соціальна реальність, в яку вона включена, і ті соціальні функції, ролі, що їх вона виконує. Соціальна роль — це такий образ поведінки індивіда, який чекає від кожного, хто займає становище в системі суспільних відносин. Нормативи, зразки поведінки індивіда, який бере на себе здійснення певної соціальної ролі, даються йому як щось зовнішнє більш або менш обов'язкове. Та щоб людина мала спроможність, здат­ність здійснювати певну роль у суспільстві, важко попередньо освоїти так чи інакше соціальний досвід, пристосуватися до існуючих умов своєї життє­діяльності. Процес інтеграції індивіда в суспільство, в різні типи соціальних спільностей з допомогою усвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особи і є соціалізація.

Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями роз­витку людини (дитинство, юність, зрілість та ін.). Перехід людини від однієї стадії до іншої супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, що відбивають зміни об'єктивних умов життєдіяльності. Перехідний про­цес — це криза самосвідомості. Криза самосвідомості справді породжує серйозні складності в житті людини. Зміни самооцінки можуть статися тоді, коли людина входить в новий колектив, створює сім ю, в межах нової соціальної спільності, коли змінюються і зовнішня реакція на поведінку індивіда та ін. Вплив соціального середовища на становлення особистості складає суть соціалізації. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуаль­ного до соціального, адже особистістю не народжуються, а нею стають під прямим чи опосередкованим впливом факторів соціального становища: су­купність соціальних ролей і статусів, що їх суспільство пропонує людині, соціальні спільності, в межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і набутий конкретний статус: система соціальних цінностей і норм, що домінують в суспільстві; соціальні інститути, що забезпечують виробництво і відтворення культурних зразків, норм і цінностей та їх засвоєння; загальна ситуація в країні.

Процес соціалізації, формування самосвідомості охоплює всі можливос­ті залучення особи до культури, виховання та навчання, за допомогою яких особа набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному, політичному житті. І перехід від однієї стадії до іншої відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і сама вона постійно змінюються, постійно здійснює все нові й нові соціальні ролі і змінює соціальний статус. Механізмами соціалізації, за визначенням соціолога Жюльєна Фройнда, є імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних і почуття сорому, вини та ін.

Звичайно ж, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Та фройндівські поняття вжи­ваються Толкоттом Парсонсом в обгрунтуванні теорії соціальної дії, де іміта­ція уже процес засвоєння елементів культури шляхом наслідування, аніж свідомого вибору, а індентифікація — вияв ставлення до соціального стано­вища, засвоєння цінностей, норм, усвідомлення належності до соціальної спільності тощо.

Духовна зрілість особи настає тоді, коли людина починає усвідомлювати проблеми свого буття як проблеми вибору справжнього шляху життя, коли особа починає дивитись на себе із загальнолюдських позицій і оцінювати своє життя або як беззмістовне, убоге, нікчемне або як піднесене, що має реальний позитивний сенс. Правда, бувають парадокси самосвідомості, зв'я­зані з нетотожністю міркувань людини про саму себе і з реакціями навколишніх і реальними внутрішніми збуджуючими мотивами її вчинків, мірку­вань, що відображають принципи життєдіяльності, що можуть і не бути реалізовані в кожному конкретному випадку, і міркувань, що фіксують дії, які сталися тощо. Самосвідомість виступає важливим елементом саморегуляції особи, тобто вибору і дотримання доцільних форм життєдіяльності.

Важливим компонентом саморегуляції особи є визначення мети діяль­ності і способів, і умов діяльності, вироблена програма дій і системи крите­ріїв успішності діяльності, звершення самих дій, одержання інформації про реально досягнуті результати. Роль самосвідомості і саморегуляції у визна­ченні спрямованості поведінки людини настільки велика, що в ідентичних ситуаціях в межах одного і того ж суспільства така різноманітність поведін­ки є проявом різних суб'єктивних уявлень людини про сенс свого життя, про її духовні орієнтири. В умовах сучасної України, коли породжується розширення можливостей вільного самовизначення і самоформування інди­відів, гостро постає формування культури самосвідомості, певна єдність розуміння цінностей передбачає передумови і для взаєморозуміння і прояву творчості. Бувають випадки коли створюється ситуація, за якої докорінно змінюється соціальне середовище і виникає необхідність, потреба особи пристосуватися до змінених соціальних обставин, до нових форм, цінностей тощо. Це надзвичайно болючий для людини процес: людина переживає змі­ну поглядів на суспільство, переоцінку свого минулого життя, руйнування основ світогляду і усвідомлення формування нового світорозуміння, вимушений розрив з традиціями, культурними цінностями, прагнення йти в

«ногу із сучасністю», граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль та ін. Згуртоване суспільство на основі спільної спрямова­ності соціальної діяльності людей — необхідна умова реалізації соціальних перетворень в Україні.

 

ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО

(Соціологічний аналіз)

Людина - соціальне явище

Соціологія досліджує проблеми людини з метою глибше, всебічніше зрозуміти, з'ясувати соціальну реальність, соціальні зв'язки та взаємодії.

Людина — продукт біологічної еволюції. Людина — це родо­ве поняття, що вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на планеті. Всяка тварина народ­жується на світ уже будучи наділеною багатьма інстинктами, що заздалегідь і навіть із запасом забезпечують її пристосованість в пев­них умовах життя, але саме тому обмежують індивідуальні варіації поведінки. Поведінка тварини — одна з форм функціювання її орга­нізму. Саме структура організму визначає потреби тварини і програ­ми їх поведінки. Тварини генетично належать до видової поведінко-вої ролі і ніяка потреба не навчить, наприклад, рись, вести себе так, як веде себе вовк, лисиця та ін. Інша справа з людиною. Як жива істота людина підкоряється основним біологічним та фізіологічним законам, а як соціальне явище — законам розвитку суспільства.

Що таке людина?

Всі люди, які живуть на Землі майже 500 тисяч років, належать до одного і того ж біологічного типу — Ното заріепз — людина розумна.

Факт загальновизнанний. Та ось поки що нікому не вдалося відшукати в людині природжену роль поведінки: людина може вести себе на зразок будь-якого виду тварини (як ловець, мисливець, наприклад, людина здат­на вдатися до найдивовижніших комбінацій вичікування та тактики переслідування), у поведінці людей спостерігаються глибокі відмін­ності, властиві різним історичним соціальним суспільним спільнос­тям. Та внутрішні відмінності не вроджені. Хлопчик-негреня в ди­тинстві привезений в Україну в Харків з часом стає «стопроцентним харків'янином». Син селянина, вихований в місті, в сім'ї вчителя, засвоює всі умовності і звичаї міського життя і сім'ї вчителя, тощо і міська дитина, яка виросла в сім'ї селянина, засвоює все сільське, селянське. Багатоманітність відмінностей серед людей свідчить про індивідуальну варіантну поведінку, невідому тваринному світу.

І те, що запрограмовано у тварин, визначено інстинктами їх поведінки. Головні ж засоби передачі програми, що визначає поведінку людей, є мова (зрозуміла, розбірлива), показ і приклад. Місце генетичних інструкцій займають норми, замість спадковості — послідовність, звичність тощо. Специфічна для людини нормативно успадкована програмована поведінка називається культурою. Саме культура, що з дитинства освоюється людським індивідумом, будучи заданою йому іншими дорослими, відіграє вирішальну роль у визначенні людських вчинків.

Соціологію цікавить людина як соціальна істота, як про­дукт і суб'єкт суспільних процесів, як відображення суспільних від­носин.

Якщо ж розуміти під суспільством просто сукупність індивідів, які живуть постійно взаємодіючи між собою, то доведеться визнати наявність суспільства і в тварин. Згуртування тварин — це або ж стадо, де над всіма інстинктами домінує індивідуальний інстинкт са­мозбереження, або ж специфічне скупчення комах —мурашник, бджо­лина сім'я, які не стільки спільність рівнозначних особей, скільки колектив надіндивідів, які живуть і діють за принципом фізичного розподілу функцій. Тільки люди утворюють суспільство і люди не можуть перетворитися в стадо, ні стати функціонально-ієрархічною сукупністю типу мурашника. Людське суспільство відмінне від при­родних спільностей тварин, насамперед, цілісністю надбіологічною, що тримається на єдності культурних норм. Адже культура — це форма, де розвиваються і передаються з покоління в покоління взаємозв'язки людських індивідів. Та людей відрізняє від тварин не тільки культура, а й свідомість, релігія, тощо. Відрізняються люди від тварин виробництвом необхідних їм життєвих засобів і потреб. Виробляючи необхідні їм життєві засоби, люди побічно виробляють і саме своє матеріальне життя. І тільки там, де існує виробництво (постійно відновлюваний процес праці) і може мати місце суспіль­ство — соціокультурне об'єднання людей. Суспільство створюєть­ся і відтворюється тому що триває процес, де людина своєю влас­ною діяльністю опосереднює, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. Виробництво і відрізняє людину від тварин. Матеріальне виробництво — творчість, де втілюються різноманітні фізичні і духовні здібності людини. Отже, вироблені, сформульова­ні мислителями визначення людини: людина — істота розумна, лю­дина — істота, яка має самосвідомість, людина — істота моральна і вільна, яка становить інтерес і відображає ті або інші якості люди­ни, її місце в соціальному, суспільному житті.

 

Основи соціального життя

Людина, за визначенням американського філософа Беніаміна Франкліна, є тварина, яка створює знаряддя праці. Справді, створення знарядь праці — це постійний стержень людської виробничої діяльності та її сфера, де спостерігається невпинне нагромадження досягнень та ус­піхів.

Найстародавніші ж знаряддя настільки елементарні, що дозво­ляють допустити можливість їх виготовлення ще «пралюдьми», які не володіли ні понятійним мисленням, ні самосвідомістю, ні зрозу­мілою мовою. Адже виробництво найпростіших знарядь почалось за мільйон-півтора років раніше, аніж виникла мова і мислення. Три­валий період мова і мислення розвивались, еволюціонували ще в інстиктивній, тваринній формі, а виробництво знарядь здійснюва­лось напівсвідомо, в інстинктивній тваринній формі і мало своїм най­більшим наслідком послаблення і розлад інстинктивної основи пове­дінки людини на ранній її стадії. Праця, що виникає, потребувала для свого розвитку і вдосконалення всередині стада. Але забезпечи­ти мир всередині стада можна лише докорінно перетворюючи сам спосіб спілкування, лише з допомогою переходу від стада до общи­ни. Виробництво знарядь диктувало необхідність уже надбіологічно-го об'єднання, що відповідало виробничо-господарській кооперації індивідуальних умов.

Вирішити таке завдання можливо лише з допо­могою впливу вторинних засобів соціалізації

Одним з важливих факторів походження і становлення людини став роз­виток мови. З допомогою мови процес спілкування між людьми досягає максимуму ефективності. Відомий психолог Лев Виготський показав, що мова має яскраво виражений предметний характер і забезпечує успішний розвиток предметно-практичної діяльності людей. Мова не просто пасивно фіксує незалежно від неї виниклі предметні відмінності і розуміння, бере участь у самому народженні предметного середовища і соціальної єдності людських індивідів. І які б величезні не були соціалізуючі можливості мови, їх все-таки недосить, щоб забезпечити справжню солідарність і в праці і досягти миру всередині стада.

Істотну роль у розв'язанні завдання досягнення внутрішньостадного миру відіграв перехід до регулювання шлюбних відносин і виникнення первісної родової общини. Сталась одна з найрадикальніших революцій, що мала гли­бокий вплив на людину — суб'єкта предметно-практичної діяльності.

Йдеть­ся про разючу відмінність у відтворенні між тваринним стадом і найпрості­шою з форм людської спільності — первісно-родинною общиною. Стадо ба­зувалося на внутрішньошлюбних зв'язках, що виключають або серйозно обмежують зв'язки, шлюби і контакти на стороні з представниками інших стад. Община засновувалась на принципах виключення близькородинних шлюбних контактів; члени общини мали шукати шлюбних партнерів в ін­ших — спочатку в обмежено певних общинах. Перехід від внутрішньооб-щинних шлюбних контактів і зв'язків до зовнішніх позаобщинних контактів і шлюбів пояснюється гострою потребою поза внутрістадного світу, виключен­ням внутрішньостадної шлюбної конкуренції та суперництва, що приводить до боротьби, яка завершувалась загибеллю суперника. Заборона близькоро­динних кровозмішувальних зв'язків стала тим вихідним початком, з якого розгорталася історія облагородження та одухотворення статевих почуттів. Від­тоді люди назавжди приречували себе на те, щоб ріднитися з далекими сусіда­ми, долаючи їх відчуженість, ворожнечу, прагнучи до взаєморозуміння, тер­піння і довір'я. Статева любов виступала важливим фактором миролюбства у відносинах між общинами, родами, племенами. Рід, селище, не біологічна спіль­ність, а швидше «просто соціальна» реальність — початок соціального життя. Тільки люди усвідомлюють свою родовідну, знають і класифікують родовідні родинні відносини (спочатку мати, дядя, бабуся, брат, сестра, а потім — бать­ко, дідусь, дядя по лінії батька тощо) і вони, виникнувши за давніх давен, не зникнуть і не втратять сенсу, поки людина залишається людиною.

Морально-соціальні заборони констатують первісно-родову общину в протилежність тваринному стаду гурту. Звичайно, найдавніші моральні нор­ми, вимоги завжди істотно відрізняються від пізніше розвинутої моралі. Людина історична, і віками їй суджено пройти через величезну різнома­нітність звичаїв і моральності, модифікувати свої погляди, світогляд сто­совно до нових і нових матеріально-економічних запитів, визначити незалежні принципи (справедливість, вірність домовленостям, договорам, по­вага чесності людини, заохочення в праці тощо). Соціально-моральна єд­ність первісно-родової общини стала формою колективності, в середині якої складається і розвивається виробничо-господарська кооперація пер­вісних людей. Всі особливі ролі, достоїнства, гідність, що відрізняли одного індивіда від інших, є суспільними відносинами. Отже, суть людини не абстракт, властивий окремому індивіду. В реальній дійсності суть людини є сукупність всіх суспільних відносин.

Природне і суспільне

Відповідно з суттю людини як сукупності суспільних відносин, людина постає в людині істотою соціальною, але разом з тим, лю­дина — частина природи, то, отже, людина істота біологічна. Всякий біологічний вид і людина розумна в тому числі характеризується пев­ною сукупністю видових ознак. На виявлення багатьох біологічних ознак виду можуть впливати і соціальні процеси.

За даними сучасної науки, середня нормальна тривалість життя людини становить 90—100 років, якщо вона не страждає спадковими захворювання­ми і не стане жертвою зовнішніх щодо її організму причин смерті (інфекції, хвороби, викликані ненормальним становищем навколишнього середовища, біда, лихо тощо). Але під впливом соціальних процесів тривалість біологічно­го життя змінюється: реальна середня тривалість життя зросла з 20 — 25 ро­ків у сивій давнині до ЗО — 35 років у XVIII ст. і 75 — 77 років — у розвинутих країнах на кінець XX ст. Біологічно обумовлена тривалість дитинства, зрі­лості і старості людини: допущено можливий вік, в якому жінки можуть народжувати дітей — 15 — 50 років; визначається народження однієї дитини, близнят, трійні тощо. Біологічно запрограмована послідовність таких проце­сів у розвитку людського організму: здатність засвоювати різні види їжі, оволодівати мовою в дитинстві та ін. Спадкована, тобто біологічно обумов­лена, є і обдарованість різних людей (музика, математика, фізика, філосо­фія, історія, література та ін.). Расова різноманітність людей зв'язана з тим, що окремі спільності населення різних регіонів планети адаптувались до конкретних особливостей середовища їх проживання тощо. Людина розум­на, до якої б раси не належала, має властивості з успіхом брати участь в будь-якій із сфер життєдіяльності людського суспільства. Унікальність кож­ної людини — факт найважливіший і в філософії, і в соціології. Визнання безконечної різноманітності здібностей й обдарувань, що ними володіють люди, є одним з основних принципів гуманізму. Включенність людини від­разу в два світи — в світ суспільства і світ органічної природи породжує немало проблем існування людей.

Арістотель називав людину політичною твариною, підкреслюючи наявність у людини двох джерел: тваринного і со­ціального (політичного).

У формуванні здібностей, почуттів, поведінки, дій людини відіграють роль і політичне і природне.

Існує багато концепцій людини — біологічних і соціальних. Концепції людини біологічні або натуралістичні абсолютизують роль природних, біологічних початків у людини. Біологічні концепції — расизм, який виходить з того, що в істотному природа людини визна­чається її расовою належністю; соціал-дарвінізм, який намагається з'ясувати явища суспільного життя (боротьба класів), опираючись на вчення Чарльза Дарвіна про природний відбір і еволюцію, зма­гання за виживання тощо. Спроба перенести явища і процеси, що відбуваються в природі на явища і процеси, що відбуваються в суспіль­стві широко розповсюджені в біологічних концепціях про природу людини. Так, у 20 —30-х роках XX ст. в соціології Заходу з посилан­нями на етологію (науку про поведінку тварини) багато писалось про те, що людині властиві вроджені інстинкти агресивності, спад-ковані нею нібито від тваринних предків. Хоча саме поняття агресії, агресивність у поведінці тварини привнесено з повсякденного жит­тя і набуло іншої суті. Потім поняття агресивності перенесено уже на поведінку людини і надало йому сенс спадковості від природи. Невиправдане перенесення значення понять біології на суспільство характерне і для одержаного нині широкого розповсюдження в ряді країн Заходу соціології. Один з її засновників американський вче­ний Говард Уілсон пропонує розглядати історію людини з позицій зоологів з іншої планети, що складають каталог земних тварин.

Тоді, всі гуманітарні і соціальні науки стануть лише спеціальними розділа­ми біології, а історія і художня література — лише способами дослід­ження поведінки людини як біологічного типу.

Соціологічні концепції зображують людину лише зліпком з ото­чуючих її соціальних відносин, її пасивного поводження. Характерне для соціологічних трактувань зневажливе ставлення до біологічного в людині частково зберігається у вигляді християнської традиції, де духовне різко протиставляється тілесному, плотському як величне — негідному, підлому. Але ж визначальне в людині — соціальне. Люди­на і суспільство нерозривні: лише в суспільстві, в межах конкретних соціальних утворень. Людина реалізується як людина, завжди зали­шаючись суттю всіх соціальних утворень, але ці утворення виступа­ють також і як її справжня, дійсна спільність, тому також і як спільне всім людям. Свідомість і мислення людини виникають як суспільні продукти і, отже, є вторинними до її суспільного буття. На такій основі формуються і специфічні матеріальні і духовні потреби люди­ни, що також визначають суть людини.

Визначаючи соціальну суть людини, підкреслюючи її суспільні зв'язки, оцінки, не можна нівелювати особливості окремих індиві­дів, не принижувати їх специфічних якостей як особистостей, наді­лених характером, волею, здібностями і пристрастями. Людина є без­посередньо природною істотою і як природна істота наділена при­родними силами, життєвими силами, будучи діяльною, природною істотою. Ці сили існують в ній у вигляді задатків, нахилів і здібнос­тей, у вигляді захоплень тощо. Люди не владарюють над природою, а навпаки, їх плоттю, кров'ю і розумом належать природі і живуть в ній. Звичайно ж, у суті і природі людини соціальні і біологічні факто­ри відіграють якісно різні ролі. Ще в античності надавалась велика увага створенню ідеала гармонійно розвинутої особи і нині, утвер­джуючи розвиток багатства людської природи як самоціль, важливо зосередити увагу на створенні умов, що забезпечують духовну, мо­ральну, естетичну і фізичну досконалість людини.

Раніше і тепер в філософії, соціології та і в конкретних науках, що вивчають людину, панують спрощені однобокі інтерпретації вчен­ня про людину, підкреслюються лише її соціальні характеристики, а всякі спроби вивчення біології людини не беруться до уваги. Фак­тично біологія людини вульгаризаторськи тлумачиться як якийсь аморфний субстракт, що формується суспільством. Нехтування за­питами медицини і охорони здоров'я, забруднення оточуючого середовища відходами, шкідливими для здоров'я людини. В епоху науко­во-технічної революції людство багато досягло у створенні різнома­нітних засобів, пригнічуючих, нівечуючих, деформуючих біологіч­них основ людської істоти — це і нервово-психічні стреси і хімічні препарати, забруднюючі атмосферу, воду, грунт і багато чого. Не випадково в сучасних умовах однією з глобальних проблем стала проблема збереження людини як біологічного типу. Це змушує бага­то в чому переосмислити проблему співвідношення біологічного та соціального в людині. Людина незрівняно універсальніша, її органіч­на будова дозволяє порівняно з іншими біологічними видами адапту­ватися в дуже широкому діапазоні зовнішніх умов. Та все ж можли­вості людини далеко не безмежні — існують такі граничні межі зов­нішніх умов, за якими біологічна організація людської істоти зазнає невідтворюваних руйнівних її змін. У взаємодії біологічного і соці­ального, біологічне — продукт тривалої еволюції, а соціальне — про­дукт суспільного розвитку. В умовах сучасної високорозвиненої тех­нічної суспільної цивілізації можливості адаптації, пристосування людського організму надто обмежені, тим більше, що біологічна організація людини є щось самоцінне і ніяка соціальна мета не може виправдати ні насилля над людиною, ні її оновлюючого перетворен­ня. Людина є суспільна істота, і її життя є утвердженням суспільного соціального життя.

 

Дьячук

ЛИЧНОСТЬ И СОЦИАЛИЗАЦИЯ

Личность в социологии

Понятие личности играет в социологии не всегда центральную, но очень важную роль. Независимо от того, рассматриваем ли мы обще­ство как первичное по отношению к человеку или, наоборот, видим в человеке «строителя» социальной реальности, мы не можем отрицать того факта, что обязательным субстратом социального является ин­дивид как носитель биологических и психологических особенностей.

Социология чаще оперирует понятием «индивид». Эта традиция сложилась в рамках классической социологии Э. Дюркгейма. Еще М. Вебер заметил, что такой подход явно недостаточен. Однако по­нимание личностного у Вебера ограничивалось выделением специфи­ческих мотивов и основанных на них типах действий. Парсонс сделал еще один шаг вперед — ввел в социологию понятия «ценности» и «культуры», которые рассматривал как атрибуты личностного.

Личность — индивид, который является носителем не только био­логических и психологических особенностей, но и социально значи­мых качеств. Понятие «личность» подчеркивает надприродную сущ­ность человека, то есть то, что не детерминировано генетически и биологически.

На то, что личность является «продуктом» взаимодействий, указы­вает тот факт, что личностью становятся, а не рождаются: мы никогда не говорим о личности новорожденного. Новорожденный — это все­го лишь индивид, один из представителей человеческого рода, кото­рый пока еще не принял на себя социальные обязательства.

Личность можно рассмотреть как типичного носителя норм, цен­ностей, традиций определенной социальной группы (или нескольких социальных групп). Однако отказ принимать ценности не отменяет того, что некто является личностью. Скорее, наоборот, «бунтарь» в нашем сознании в большей степени является личностью, чем человек, покорно подчиняющийся существующим нормам. Следовательно, и принятие норм и ценностей, и протест против них являются свойствами личности.

Личность формируется во взаимодействии внутренних побужде­ний и внешних ограничений.