Поняття "метод" у сучасній науці має широке значення й охоплює різні рівні наукового дослідження: від загальнометодологічного (стратегії наукового дослідження) до конкретних технічних шляхів одержання, обробки та аналізу наукових даних.
Особливе місце серед загальнонаукових методів посідає типологія, оскільки вона, з одного боку, є методологічним рівнем пізнання, а з іншого — передбачає конкретну техніку аналізу об'єкта дослідження. Як певний методологічний рівень пізнання типологія дає змогу здійснити перехід від найзагальнішого, абстрактного аналізу об'єкта до конкретного дослідження, тобто передбачає виділення типу, що є перехідним від емпіричної класифікації до теоретичної концепції видом пізнання.
Сутність типології як конкретної методики дослідження має такі аспекти. У класичному експерименті основними параметрами є дві змінні.
Одна з них, так звана незалежна змінна, контролюється експериментатором і довільно змінюється ним. При цьому фіксуються зміни іншого параметра — залежної змінної. Як результат, визначається характер зв'язку між двома рядами одержаних характеристик. При переході від природничих наук до дослідження людини і складних соціальних явищ виникають особливі труднощі. У разі, якщо предмет вивчення надто складний та недостатньо вивчений (наприклад структура особистості або спосіб життя), то як змінна він є невідомим, заради якого задумане дослідження. Проте невизначеність незалежної змінної можна зменшити об'єднанням у групи чи класи конкретних елементів (наприклад, індивідів) за певною ознакою (стать, вік, соматичні або психологічні особливості, умови життя тощо). Таке об'єднання й характеризує типологізацію як технологію здобуття нового знання.
У сучасній науці поширені різні підходи до розуміння поняття "тип", до оцінки значення методу типології. Висхідною точкою дискусії про поняття типу, його методологічне значення й застосування в більшості випадків є оцінка поняття "ідеальний тип", введеного до соціального пізнання Максом Вебером. Типи в соціальних науках розглядаються ним як "уявні образи, одержані за допомогою утопічної раціональності". Основну характерну рису типології М. Вебер вбачає в тому, що типоутворююча ознака, яку виділяє дослідник, не є суттєвою ознакою самого об'єкта вивчення, а привноситься в реальність дослідником для осмислення, розуміння, пояснення процесів, що відбуваються, з певного погляду.
Приймаючи в цілому методологічну концепцію Вебера, американський соціолог Говард Беккер замінив термін "ідеальний тип" на "конструктивний тип". На його думку, основне призначення типу — не відображення реальності, а пояснення її. "Його цінність визначається не точністю його відповідності реальності, а здатністю пояснити її". Значення та функції типології як методу наукового пізнання визначаються гносеологічною природою (походженням) поняття "тип".
Вивчаючи походження та становлення типології як наукового методу, американський соціолог Дж. Маккінні вважав, що здатність до типологізації закладена в повсякденній свідомості, у способі мислення; це є спосіб існування в довколишньому середовищі з його численними чинниками впливу на людину: "Взаємодія людей може мати місце за посередництвом абстракції, ідеалізації довколишнього світу. Так звана раціональна поведінка передбачає вміння типологізувати. Тільки за допомогою типології можна передбачити наслідки дій на підставі минулого досвіду.
Виходячи з цих міркувань, можна стверджувати, що людські істоти неминуче категоризують свій досвід через абстракції, концепції, типи.
Як учасники соціального процесу люди самі на підставі здорового глузду і життєвого досвіду на "фольклорному" рівні займаються створенням типів".
Справді, збірний типовий образ наявний у ранніх формах народної творчості: казках, міфах, легендах, у повсякденній свідомості існують життєві типи (наприклад, "мати" й "мачуха" з усім комплексом рис характеру та поведінки). Існують кількісні типи, що виникли в практиці повсякденного життя. Наприклад, поняття "градус" у медицині пов'язане з усім симптомокомплексом стану організму; градус при визначенні температури повітря асоціюється з усім системокомплексом відчуттів тощо.
Становлення наукової типології відбувається в період загального піднесення розвитку науки, початок якого можна умовно віднести до середини XVII ст. Відкриття в оптиці, фізиці та інших науках приводять до технічного вдосконалення методів отримання даних і накопичення нових наукових фактів. У зв'язку з розширенням можливостей одержання нових даних не лише про видимі, а й про приховані властивості довколишніх явищ виникає потреба вдосконалити методики впорядкування одержаних фактів. Якщо в практичному житті людей типізація предметів, явищ, властивостей відбувається на підставі ознак, що мають значення в повсякденному житті, то наукова функція типологізації полягає насамперед у встановленні серед численних ознак об'єкта основних взаємопов'язаних ознак, що визначають сутність самого об'єкта.
Типологія як загальнонауковий принцип пізнання застосовується в різних науках. Проте частка її, порівняно з іншими методами, збільшується в науках, які мають своїм предметом людину з її соціальним світом. У зв'язку з цим слід зупинитися на розмежуванні понять, що виникли в межах розвитку типологічного методу: "групування", "класифікація", "типологізація" тощо.
Групування — це технічний засіб об'єднання множини елементів у сукупності. Результати групування можна зустріти у переписах, звітах.
У соціологічних дослідженнях про групування говорять у разі довільного розподілу сукупності за конкретною
ознакою (наприклад, під час розподілу опитаних за віком з дво-, п'яти-, десятирічним інтервалом без спеціального обґрунтування такого інтервалу).
Класифікація, за визначенням українського соціолога Миколи Шульги, "полягає у пошуку засад для "упорядкування" деякої сукупності різноманітних об'єктів". Правильно знайдений критерій класифікації дає змогу встановити зв'язок між елементами сукупності, який зумовлює їхню упорядкованість. Основним завданням класифікації є групування численних елементів сукупності, яке має на меті упорядкування їх.
На відміну від "механічної" процедури групування та "формальної" класифікації типологізація поєднує виділення системо-утворювальних ознак складного явища та встановлення суттєвого зв'язку між ними. Як підкреслює один із творців сучасної теорії методів соціології Пол Лазарсфельд, аналіз серії спостережень, одержаних під час дослідження, може поєднувати багато класифікаційних процедур різної складності — від простого упорядкування (групування) характеристик без виділення зв'язку між ними до систематичної типології, яка розкриває сутнісні характеристики виділених типів. До того ж вирішальну роль у виділенні конкретних типів відіграє логічна комбінація найважливіших атрибутів соціальної реальності, що типологізується.
