Основні характеристики методу типології та проблеми побудови соціальних типів

Поняття "метод" у сучасній науці має широке значення й охоплює різні рівні наукового дослідження: від загальнометодологічного (стратегії наукового дослідження) до конкретних тех­нічних шляхів одержання, обробки та аналізу наукових даних.

Особливе місце серед загальнонаукових методів посідає типо­логія, оскільки вона, з одного боку, є методологічним рівнем пізнання, а з іншого — передбачає конкретну техніку аналізу об'єкта дослідження. Як певний методологічний рівень пізнан­ня типологія дає змогу здійснити перехід від найзагальнішого, абстрактного аналізу об'єкта до конкретного дослідження, тобто передбачає виділення типу, що є перехідним від емпіричної класифікації до теоретичної концепції видом пізнання.

Сутність типології як конкретної методики дослідження має такі аспекти. У класичному експерименті основними парамет­рами є дві змінні.

Одна з них, так звана незалежна змінна, контро­люється експериментатором і довільно змінюється ним. При цьо­му фіксуються зміни іншого параметра — залежної змінної. Як результат, визначається характер зв'язку між двома рядами одер­жаних характеристик. При переході від природничих наук до дослідження людини і складних соціальних явищ виникають особливі труднощі. У разі, якщо предмет вивчення надто складний та недостатньо вивчений (наприклад структура особистості або спосіб життя), то як змінна він є невідомим, заради якого задума­не дослідження. Проте невизначеність незалежної змінної мож­на зменшити об'єднанням у групи чи класи конкретних елементів (наприклад, індивідів) за певною ознакою (стать, вік, соматичні або психологічні особливості, умови життя тощо). Таке об'єд­нання й характеризує типологізацію як технологію здобуття ново­го знання.

У сучасній науці поширені різні підходи до розуміння поняття "тип", до оцінки значення методу типології. Висхідною точкою дискусії про поняття типу, його методологічне значення й засто­сування в більшості випадків є оцінка поняття "ідеальний тип", введеного до соціального пізнання Максом Вебером. Типи в соці­альних науках розглядаються ним як "уявні образи, одержані за допомогою утопічної раціональності". Основну характерну рису типології М. Вебер вбачає в тому, що типоутворююча ознака, яку виділяє дослідник, не є суттєвою ознакою самого об'єкта вивчення, а привноситься в реальність дослідником для осмислення, розу­міння, пояснення процесів, що відбуваються, з певного погляду.

Приймаючи в цілому методологічну концепцію Вебера, аме­риканський соціолог Говард Беккер замінив термін "ідеальний тип" на "конструктивний тип". На його думку, основне призна­чення типу — не відображення реальності, а пояснення її. "Його цінність визначається не точністю його відповідності реальності, а здатністю пояснити її". Значення та функції типології як ме­тоду наукового пізнання визначаються гносеологічною приро­дою (походженням) поняття "тип".

Вивчаючи походження та становлення типології як науково­го методу, американський соціолог Дж. Маккінні вважав, що здат­ність до типологізації закладена в повсякденній свідомості, у способі мислення; це є спосіб існування в довколишньому середо­вищі з його численними чинниками впливу на людину: "Взаємодія людей може мати місце за посередництвом абстракції, ідеалі­зації довколишнього світу. Так звана раціональна поведінка передбачає вміння типологізувати. Тільки за допомогою типо­логії можна передбачити наслідки дій на підставі минулого до­свіду.

Виходячи з цих міркувань, можна стверджувати, що людські істоти неминуче категоризують свій досвід через абстракції, кон­цепції, типи.

Як учасники соціального процесу люди самі на підставі здорового глузду і життєвого досвіду на "фольклорно­му" рівні займаються створенням типів".

Справді, збірний типовий образ наявний у ранніх формах на­родної творчості: казках, міфах, легендах, у повсякденній свідо­мості існують життєві типи (наприклад, "мати" й "мачуха" з усім комплексом рис характеру та поведінки). Існують кількісні типи, що виникли в практиці повсякденного життя. Наприклад, по­няття "градус" у медицині пов'язане з усім симптомокомплексом стану організму; градус при визначенні температури повітря асоціюється з усім системокомплексом відчуттів тощо.

Становлення наукової типології відбувається в період загаль­ного піднесення розвитку науки, початок якого можна умовно віднести до середини XVII ст. Відкриття в оптиці, фізиці та інших науках приводять до технічного вдосконалення методів отриман­ня даних і накопичення нових наукових фактів. У зв'язку з розширенням можливостей одержання нових даних не лише про видимі, а й про приховані властивості довколишніх явищ вини­кає потреба вдосконалити методики впорядкування одержаних фактів. Якщо в практичному житті людей типізація предметів, явищ, властивостей відбувається на підставі ознак, що мають зна­чення в повсякденному житті, то наукова функція типологізації полягає насамперед у встановленні серед численних ознак об'єк­та основних взаємопов'язаних ознак, що визначають сутність самого об'єкта.

Типологія як загальнонауковий принцип пізнання застосову­ється в різних науках. Проте частка її, порівняно з іншими мето­дами, збільшується в науках, які мають своїм предметом людину з її соціальним світом. У зв'язку з цим слід зупинитися на розмежуванні понять, що виникли в межах розвитку типологіч­ного методу: "групування", "класифікація", "типологізація" тощо.

Групування — це технічний засіб об'єднання множини еле­ментів у сукупності. Результати групування можна зустріти у переписах, звітах.

У соціологічних дослідженнях про групування говорять у разі довільного розподілу сукупності за конкретною

ознакою (наприклад, під час розподілу опитаних за віком з дво-, п'яти-, десятирічним інтервалом без спеціального обґрунтуван­ня такого інтервалу).

Класифікація, за визначенням українського соціолога Миколи Шульги, "полягає у пошуку засад для "упорядкування" деякої сукупності різноманітних об'єктів". Правильно знайдений кри­терій класифікації дає змогу встановити зв'язок між елемента­ми сукупності, який зумовлює їхню упорядкованість. Основним завданням класифікації є групування численних елементів сукуп­ності, яке має на меті упорядкування їх.

На відміну від "механічної" процедури групування та "фор­мальної" класифікації типологізація поєднує виділення системо-утворювальних ознак складного явища та встановлення суттєвого зв'язку між ними. Як підкреслює один із творців сучасної теорії методів соціології Пол Лазарсфельд, аналіз серії спостережень, одержаних під час дослідження, може поєднувати багато класифі­каційних процедур різної складності — від простого упорядку­вання (групування) характеристик без виділення зв'язку між ними до систематичної типології, яка розкриває сутнісні харак­теристики виділених типів. До того ж вирішальну роль у виді­ленні конкретних типів відіграє логічна комбінація найважливі­ших атрибутів соціальної реальності, що типологізується.