Носіями спеціальних знань, що стосуються хвороби, а також її лікування й застосування лікарських препаратів, звичайно є люди, що мають особливий соціальний статус. У сучасних західних суспільствах це майже завжди дипломовані лікарі, що мають спеціальну медичну освіту, у традиційних або малих суспільствах - знавці з народу, яких залежно від місця й часу йменують «цілителями», «знахарями», «чаклунами», «шаманами» і т.д. За родом своєї діяльності й ті, і інші більшу частину свого часу присвячують саме боротьбі із хворобами й наданню допомоги хворим людям. На тих й інших всюди лежить велика відповідальність, проте тягар цієї відповідальності все-таки є різним.
Зрівняємо між собою соціальний статус лікаря й цілителя.
Статус медика визначений критеріями компетентності й знання, інститутами, системами, педагогічними теоріями, легальними умовами, які дають йому право - не встановлюючи чітких меж - практикувати й застосовувати свої пізнання. Він є також носієм системи відмінностей і зв'язків (мова йде про розмежування функцій, послідовне підпорядкування, додаткові обов'язки, передачу й обмін інформацією) стосовно інших індивідуумів й інших груп зі своїм особливим статусом (влада і її представники, правосуддя, зв'язок із трудовими колективами, з релігійними групами й, якщо буде потреба, зі священиками). Крім того, медик є носієм певних характерних рис, що спричиняють його ставлення до суспільства в цілому, і роль, яку суспільство визнає за ним, визначається тим, чи виступає він як приватна особа або служить суспільству, чи є для нього його праця справою життя або простим виконанням обов'язків й ін. У питаннях медичного догляду, лікування, турботи й забезпечення здоров'я населення, соціальної групи, родини, кожного окремого індивідуума за медиком залишається право втручання й рішення, так само як й у визначенні тієї плати, що він стягує із заможних пацієнтів і з середньостатистичного хворого або у виборі форми контрактів (імпліцитна або експліцитна), що зв'язують його з тими колами, у яких він практикує, із владою, яка довіряє йому ті або інші функції, з клієнтами, що бажають отримати консультацію та лікування, і відновити здоров'я.
У сучасних суспільствах діяльність медика, його права й обов'язки визначаються законодавством. Правовий статус народного цілителя визначається наявністю диплома, виданим державними органами охорони здоров'я. Такий підхід багато в чому зрівнює лікарів і цілителів як осіб, що займаються діяльністю по підтримці здоров'я суспільства, зберігаючи при цьому інші розбіжності, наприклад, розбіжності в природі знань і методів, якими вони користуються.
У суспільствах, де народні цілителі залишаються за межою закону, їхня діяльність регулюється іншими засобами, насамперед, звичаєм, мораллю або релігійними приписами, там, де вони чітко сформульовані. Цей «незаконний статус» цілительства накладає своєрідний відбиток на їхню діяльність, перетворюючи цілителів у своєрідних маргиналів. Цей маргіналізм цілителів багато в чому зберігається навіть там, де вони введені в сферу закону. Але він стає особливо явним там, де народні цілителі продовжують існувати й практикувати своє мистецтво на основі традиційних способів регуляції. Слід зазначити, що протягом всієї історії медичних практик цілителі були своєрідними маргіналами суспільства, а виникле на Заході на зорі Нового часу протиставлення між медиками й цілителями було викликано саме тим, що медики зарекомендували себе із самого початку як соціальна група, що співробітничає з державною владою.
Типи медичних систем
Звичним типом медицини для нас є та, до якої ми звикли. В Україні це лікарняна медицина, де працюють медики, що володіють спеціальними знаннями, отриманими в університетах, що використовують різноманітну техніку, яку поставляє в лікарні держава. Однак навіть в Україні цей тип медицини не є сьогодні пануючим. Дуже часто за межами лікарень ми зіштовхуємося з іншими типами медичних практик, ідентифікуючи їх як «нетрадиційні». Разом з тим саме ці практики найчастіше є «традиційними», тоді як ті, які застосовуються дипломованими вітчизняними медиками в лікарнях, є «новаторськими», «сучасними».
Сьогодні в Україні нам відомі, принаймні, кілька типів медичних практик: (1) клінічні медичні практики, характерні для державних лікарень і ліцензованих комерційних клінік, (2) практики «народної медицини», дозволені законом і здійснювані як у спеціальних медичних центрах, так й у приватному порядку. Безсумнівно, поряд з ними діють й інші типи практик, які в антропології прийнято називати цілительством.
Сполучення тих й інших типів медичних практик відбувається в рамках національної медичної системи. Система медицини, що існує в сучасній Україні, є спадкоємицею радянської медичної системи Однак вона останнім часом піддалася значної трансформації. У кожній країні сьогодні діє своя національна система охорони здоров'я. Ми можемо виділити три великі групи медичних систем.
