Заснування Української народної партії (УНП). 2 страница

18 лютого 1918р., скориставшись неузгодженістю у ставленні до переговорів з Німеччиною в керівництві радянської Росії, німецькі війська перейшли у наступ проти радянських частин, а разом з ними — збройні формування Центральної Ради. З березня 1918 р. радянська Росія підписала мирний договір у Бресті-Литовському, згідно з яким Україна оголошувалася самостійною державою. Спроби радянського Народного Секретаріату організувати відсіч іноземній інтервенції виявилися марними. На початку березня його війська змушені були покинути Київ, до якого увійшли німці та уряд Центральної Ради. В середині березня австрійці захопили Волинську, Кате-

Тема 7

ринославську, Подільську, Херсонську губернії. Отже, варто зробити висновок, що в результаті такої міжнародної діяльності Центральної Ради на території республіки встановлювався окупаційний режим, який забезпечувався присутністю майже півмільйонної ворожої армії.

У такій ситуації Центральна Рада після повернення в Україну продовжувала виконувати свої функції. Але на той час проти неї складалася опозиція: великих землевласників та промисловців не влаштовували її соціалістичні експерименти, заможних селян — аграрна політика, бідняцькі верстви — невиконані обіцянки з отриманням землі, зрусифіковані міщанські кола — національний характер влади. Всі разом засуджували Центральну Раду за введення окупаційного режиму, проти якого в республіці розпочався партизанський рух.

Треба враховувати, що й німці теж виявляли невдоволення Центральною Радою. Вони пересвідчилися, що вона не мала ніякого адміністративного апарату для збирання продовольства і сировини, що їх потребували в Німеччині та Австро-Угорщині. Окупаційна влада почала втручатися у внутрішні справи України. Виник конфлікт з приводу попередження командувача німецьких військ у республіці генерала Ейхгорна селян, щоб вони під загрозою смерті не заважали поміщикам засівати лани. Окупанти дійшли думки, що соціалістичну Раду треба усунути від влади, здійснити державний переворот і створити в країні міцну авторитетну владу. І німці, і внутрішня опозиція вважали, що її за історичною традицією міг очолити гетьман.

У другій половині квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з колишнім царським генералом П. Скоропадським, нащадком гетьмана І. Скоропадського. На цій зустрічі вони висунули вимоги, за яких давали згоду підтримати уряд "сильної руки", а саме: визнання умов Брестського миру, отже, перебування німців і австрійців в Україні; розпуск Центральної Ради, відновлення приватної власності на землю, усунення від влади на місцях земельних комітетів і всіх "непевних елементів".

29 квітня 1918 p., коли Центральна Рада ухвалювала Конституцію УНР та обговорювала інші питання, до зали засідань Педагогічного музею уві-йшов-загін німецьких солдат і розпустив збори. Вона ще робила спроби зібратися нелегально, як згадував В. Винниченко, "але днем її конця можна вважати 29 квітня 1918 року, день переходу влади з рук національно-української дрібнобуржуазної демократії в руки неукраїнської великої буржуазії".

Таким чином, підсумовуючи обговорення цього питання, треба підкреслити, що Центральна Рада мала значні заслуги перед українським народом. Протягом свого нетривалого існування вона пробудила націю від рабської покори і пасивності, підняла на боротьбу за відродження давно втраченої державності, проголосила Українську Народну Республіку. Саме за неї було закладено основи майбутнього політичного суспільного й економічного ладу вільної і незалежної України на засадах демократії, свободи, справедливості.

Українська революція (1917—1920 pp.)

Разом з тим треба наголосити, що в ході цієї боротьби і творчих пошуків Центральна Рада припустилась істотних помилок і прорахунків, що в кінцевому підсумку відправили її в небуття. Головною помилкою Центральної Ради стала її нездатність проаналізувати складність політичної та соціально-економічної обстановки в Україні, викликаної тривалою кровопролитною війною, соціальною революцією, а також розривом економічних зв'язків з колишньої метрополією. До того ж вирішення грандіозних завдань, які потрібно було негайно і в екстремальних умовах розв'язувати молодій українській демократії, виявилося для неї непосильним.

Центральна Рада не врахувала слабкість національно-визвольногоруху, непідготовленість української нації до будівництва власної держави, що було зумовлено жахливими умовами багатовікового соціального і національного гноблення народних мас, колоніальним становищем України в Російської імперії. Не було створено єдиного могутнього національного фронту всіх українських патріотів у боротьбі за державність, не подолано непримиренну ворожнечу між різними напрямами українства.

Помилками були також непослідовність і нерішучість Центральної Ради в різних сферах суспільно-політичної діяльності, постійне відставання від перебігу подій, запізнення з проведенням важливих соціально-економічних реформ. її падіння певною мірою пов'язане зі слабкістю створюваних апаратів державної влади в центрі та відсутністю таких структур на місцях.

Інтернаціоналістські переконання діячів Центральної Ради негативно вплинули на її зовнішньополітичну діяльність. Своєчасне усвідомлення необхідності власних збройних сил само собою вирішило б проблему боротьби з більшовицькою агресією і відпала б потреба в підписанні договору з авст-ро-німецькими окупантами, які її розігнали.

На завершення слід зазначити, що поразка Центральної Ради була зовсім невипадковою. З огляду на вказані вище чинники, вона мала закономірний характер. Тільки надзвичайно сприятливий збіг багатьох внутрішніх і зовнішніх обставин міг забезпечити тоді перемогу української державності на чолі з Центральною Радою.

3. Українська держава гетьмана П. Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду. Вивчення третього питання треба розпочати з того, що 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд хліборобів-влас-ників, на який з усієї України прибуло кілька тисяч делегатів. П. Скоропадського, який з'явився у ложі, під бурхливі оплески було запрошено до президії зібрання, що означало обрання його гетьманом України. Наступного дня прихильники нової влади захопили державні установи у столиці. Переворот пройшов досить спокійно, у переповненому окупаційними військами місті ніхто не виступив на захист Центральної Ради та її уряду.

У перший день свого правління П. Скоропадський оприлюднив "Грамоту до українського народу". Вивчаючи зміст і порівнюючи з універсалами Центральної Ради, треба звернути увагу, що в ній ішлося про негайну розбу-

Тема 7

дову державної влади, "яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці", "фундаментом культури і цивілізації" мала стати приватна власність, права якої будуть відбудовуватися в повній мірі". Передбачалася повна свобода розроблення "купчих по купівлі-прода-жу землі", "по вивласненню земель по дійсній їх вартості від великих землевласників до наділення земельними участками малоземельних хліборобів". "На економічнім і фінансовім полі гарантувалася повна свобода торгівлі" і відкривався "широкий простір приватної ініціативи". Говорячи сучасною мовою, створювалися умови для розвитку ринкових відносин, що мало задовольнити інтереси всіх верств населення держави.

Потрібно проаналізувати наступні документи гетьмана України, а саме "Закони про тимчасовий державний устрій України" та "Грамоту до всього Українського народу". З них випливало, що УНР ліквідується, а замість неї постає Українська держава, повноту влади в якій тимчасово, до скликання сейму (парламенту), взяв на себе гетьман. Він мав право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею країни, оголошувати воєнний стан, здійснювати помилування засуджених. В них підкреслювалося, що гетьман "буде підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими мірами". Але було очевидно, що П. Скоропадський цілковито залежав від окупантів, адже вже 2 травня 1918 р. він зробив перший візит до німецького штабу, а генерал Ейхгорн через кілька днів видав наказ, у якому підкреслювалося, що завдання "прошених гостей" полягає у підтримці нового режиму.

Звертаючись до населення, гетьман наголошував, що гетьманство — це здійснення ідеї незалежності України у традиційній національно-державній формі. На доказ цього символом гетьманської влади став старовинний козацький герб "козак з мушкетом", а тризуб став атрибутом військового одягу. Прапором Української держави стало полотнище із "синьої і жовтої горизонтальних смуг", а в центрі "золотий тризуб з хрестом".

Треба підкреслити, що наводячи порядок у державі, гетьманська адміністрація одразу почала формувати органи місцевого самоврядування. Талановиті висококваліфіковані фахівці призначалися губернськими і повітовими старостами замість комісарів, свого часу призначених Центральною Радою. За сумлінну роботу в центральних державних установах значно підвищувалась матеріальна винагорода. Кожен службовець і суддя повинен був складати присягу на вірність гетьману та Українській державі. Проте більшість чиновницьких посад обіймали росіяни, місцеві поміщики, земські діячі, судді, які дуже швидко перестали приховувати свою ворожість до української державності, що викликало незадоволення місцевого населення.

Гетьман намагався також провести судову реформу в державі. Було ухвалено закон про судові палати та апеляційні суди, згідно з яким в Українській державі діяли три судові палати (Київська, Одеська та Харківська), утворено Державний сенат у складі адміністративного генерального суду, цивіль-

Українська революція (1917—1920 pp.)

ного генерального суду та Загального зібрання сенату. Гетьманський уряд домігся обмеження повноважень окупаційних військових судів, встановлення прокурорського нагляду за їхніми діями на українських землях.

Отже, на відміну від попередньої влади П. Скоропадському в цілому вдалося створити більш-менш дієздатний адміністративний апарат, ліквідувати безвладдя та навести порядок у країні. Разом з тим для зміцнення влади широко застосовувалися репресивні заходи, які в основному виконували як Державна варта, так і окупаційні війська. Однак все це давало лише тимчасовий ефект, оскільки значна частина українського населення виявляла незадоволення панівним режимом.

Як і в попередні роки, в країні особливої гостроти набувало аграрне питання. Відразу після перевороту гетьманський уряд почав розробляти проект широкомасштабної земельної реформи, основою якої стало відновлення приватної власності на землю. Вона передбачала, що поміщики за велику ціну передаватимуть свою землю Держбанку для утворення державного земельного фонду, а з нього селяни могли б за викуп отримувати певні наділи у власне користування. Але сам принцип одержання землі за гроші натрапив на рішучий опір більшості землеробів, які сподівались дістати її безкоштовно, як обіцяла Центральна Рада. До того ж селянство зрозуміло, що здійснення реформи відкладалося на невизначений час.

У хліборобів викликали роздратування закони Української держави, що визначали умови, дотримуючись яких вони практично не мали права розпоряджатися урожаєм, зібраним ними у 1918 p., їх обурювали накази про повернення поміщикам майна, отриманого згідно з попереднім законодавством. Селяни виступали проти примусової праці на поміщиків під час жнив, косовиці, оранки, проти каральних заходів щодо "неслухняних" хліборобів. Селянство, яке висе звикло, що землею повинні володіти ті, хто її обробляє, зустрічало аграрну політику гетьмана вороже і почало чинити їй активний опір.

Масове незадоволення селян гетьманським режимом набувало різних форм, а саме: підпалів поміщицьких маєтків, потрав посівів, убивств значних землевласників і, врешті-решт, збройних сутичок з прибулими військовими командами та формування повстанських загонів. У червні — липні 1918 р. широкого розголосу в Україні й за її межами набуло повстання близько 30 тис. селян Таращанського та Звенигородського повітів Київщини. Виступи перекинулися в села Волині, Поділля, Полтавщини, Херсонщини, Чернігівщини. Серед їх керівників були відомі Н. Махно, М. Григор'єв, М. Кро-пив'янський та ін., вони мали різні політичні переконання, але їх об'єднувала єдина мета боротьби з панівним ладом та іноземними окупантами.

Гетьман та його уряд намагалися розв'язати складні проблеми в галузі фінансів та грошового обігу. Було створено Фінансову раду, яка займалася підготовкою грошової реформи. Передбачалося запровадження єдиної української валюти — гривні. Нові гроші ще на замовлення Центральної Ради друкувалися в Німеччині, їх перші партії почали надходити в Україну. Але

Тема 7

загострення економічного і політичного становища не дало змоги завершити роботу. Повністю взяти під свій контроль стан справ у фінансовій сфері гетьману так і не вдалося.

П. Скоропадського підтримували представники промислових кіл, торгівлі, фінансів. На своєму з'їзді у середині травня 1918 р. вони схвалили заходи уряду, спрямовані на утворення нового державного, громадського та економічного ладу в Україні. Щоб припинити деградацію виробництва й забезпечити вивезення до Німеччини та Австро-Угорщини промислової сировини, гетьманська та окупаційна адміністрації примушували робітників працювати інтенсивніше. В липні 1918 р. фактично був поновлений царський закон від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь у страйках. Істотно збільшувався робочий день. Зокрема, у чорній металургії, яка дійсно знаходилася у критичному стані, він продовжувався 12 год. Боляче вдарили по матеріальному становищу пролетарів локаути, коли підприємці масово звільняли "непокірних", а потім за меншу плату наймали інших. На біржах почали реєструвати безробітних, на початок червня 1918 р. їх налічувалося близько 200 тис. осіб.

У надзвичайно складних умовах розпочалася розбудова українських збройних сил. Як кадровий військовий, гетьман усвідомлював, що без них самостійна держава існувати не може. Йому вдалося переконати окупаційне командування зняти заборону на формування регулярної армії. її основу становили вісім військових корпусів, у тому числі створюваних із частин Південно-Західного й Румунського фронтів. Було затверджено склад Чорноморського флоту, чотирьох кінних дивізій, Чорноморського козачого коша та ін. До роботи в Генеральному штабі залучалися відомі військові.

Гетьманському урядові вдалося досягти помітних успіхів у справі визнання України на міжнародній арені. Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні відносини лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною, то гетьманат, крім них, обмінявся посольствами з 12 країнами світу, зокрема з Голландією, Данією, Іспанією, Італією, Швецією та ін., а також з державними утвореннями на території колишньої Російської імперії, а саме з Грузією, Кримом, Доном, Литвою. У травні—жовтні 1918 р. в Києві відбулися переговори делегації Української Держави і радянської Росії про укладення мирної угоди, яка не була підписана, оскільки російська делегація припинила подальші переговори.

Особливо помітними були успіхи гетьманату в галузі освіти, науки та культури. У всіх державних установах і військових частинах було створено курси українознавства, розпочався процес українізації загальноосвітньої школи. Поряд з наявними російськими відкривалися українські гімназії. Восени 1918р. їх засновано 150, у тому числі в сільських районах. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах.

Українська революція (1917—1920 pp.)

Відкрилися Український державний університет у Києві та Український університет у Кам'янці-Подільському. У російськомовних Київському, Харківському та Одеському університетах запрацювали кафедри української мови, літератури, історії та права. Вивчення рідної мови стало державною справою.

У листопаді 1918 р. було засновано Українську академію наук, що збиралася зробити ще Центральна Рада. Першим президентом академії став видатний російський вчений В. Вернадський. Гетьманський уряд не шкодував коштів на культурні заклади. Влітку — восени 1918 р. були відкриті Національний архів, Національна бібліотека, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, "Молодий театр" Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела, Український театр драми та опери тощо.

Акцентуючи увагу студентів на досягненнях гетьманського режиму, треба звернути їх увагу на наростання незадоволення в українському суспільстві новою владою. Так, уже у травні 1918 р. відбулися нелегальні з'їзди українських соціал-демократів та есерів, які висловили своє несхвалення уряду, а потім і небажання посилати до його складу своїх представників. Про намір вести рішучу боротьбу з існуючим ладом було заявлено на всеукраїнських з'їздах селян та робітників, до них приєдналися залізничники, телеграфісти. У середині травня 1918 р. сформувався опозиційний Український національно-державний союз (із серпня Український національний союз під керівництвом В. Винниченка). До його складу увійшли соціалісти-само-стійники, соціалісти-федералісти, соціал-демократи, есери та інші політичні та громадські угруповання. Антигетьманський курс узяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою.

В умовах різкого полівіння мас зросла популярність більшовиків в Україні. В липні 1918 р. вони провели в Москві свій І з'їзд і утворили КП(б)У як складову РКП(б), на чому наполягав В. Ленін. Відновленню революційного возз'єднання України з Росією, що у ленінців не викликало ніякого сумніву, мало сприяти повстання проти інтервентів. Справді, в серпні 1918 р. більшовики зробили спробу розпочати загальний збройний виступ проти окупантів, але зазнали поразки через відсутність підтримки широких мас населення України.

На початку листопада 1918 р. режим П. Скоропадського втратив і зовнішню військову опору. Закінчилася Перша світова війна, і перед державами Антанти капітулювали Німеччина та Австро-Угорщина, в яких до того ж також відбулися революції і постало питання про виведення їхніх військ з України. В таких умовах 14 листопада гетьман розпустив уряд і доручив херсонському поміщикові С. Гербелову сформувати його новий склад, у якому не було б осіб, пов'язаних дружніми відносинами з німцями. Одночасно було оприлюднено грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою російською державою.

Студентам слушно наголосити, що в той же день Український національний союз утворив Директорію з п'яти осіб (В. Винниченко — голова, члени — С Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко) для керівництва по-

Тема 7

встанням проти гетьманського режиму, після повалення якого передбачалося визначити форму державної організації УНР. Центром, де формувалися збройні сили Директорії, стала Біла Церква, куди прибули спочатку С. Петлюра, а потім й інші її члени. Було підготовлено звернення до населення, в якому повідомлялося, що гетьманська влада має бути "дощенту" знищена, а гетьман оголошувався "поза законом". 16 листопада 1918 р. Директорія домовилася з німецькою солдатською радою про нейтралітет, а 17 жовтня її військові частини зайняли Білу Церкву, Фастів і вирушили до Києва.

На бік Директорії перейшли загони січових стрільців під командуванням Є. Коновальця, Сірожупанна дивізія, Чорноморський козачий кіш та деякі інші. Але головне, що проти гетьманського режиму виступали сотні й тисячі селян, вливаючись у збройні сили повстання, які 21 листопада 1918 р. оточили Київ. 14 грудня німці залишили місто, а до нього увійшли січові стрільці. Того ж дня гетьман зрікся влади, Директорія оголосила його поза законом, і він виїхав до Німеччини, де й провів останні роки життя. 19 грудня 1918 р. до столиці прибула Директорія. На Софійському майдані відбулися молебень і військовий парад з приводу здобутої перемоги.

Отже, на завершення треба зробити висновок, що Українська гетьманська держава 1918 р. була об'єктивно необхідним станом визвольних змагань. Вона становила спробу перевести Українську революцію на конструктивний шлях, відмовитися від радикальних соціалістичних перетворень і спрямувати головні зусилля на розбудову та зміцнення державності.

Але режиму гетьмана П. Скоропадського не вдалося консолідувати широкі політичні кола навколо незалежності України. Він не знайшов спільної мови з українськими політичними партіями, які, скориставшись незадоволенням широких верств населення соціально-економічною політикою П. Скоропадського, підняли проти нього повстання, що й привело до падіння його влади.

Основні терміни і поняття

Автономія — право на самоврядування певної частини держави в економічних, соціальних, культурних, а подекуди і політичних питаннях у передбачених межах.

Демократія — форма політичної системи суспільства, побудована на визнанні народу як джерела влади, на принципах рівності та свободи. Офіційно визнаються влада більшості при збереженні права меншості, рівноправність громадян, верховенство закону. Передбачається відповідна форма державного ладу та органів законодавчої, виконавчої, судової влади.

Демонстрація — прилюдне висловлення суспільних настроїв, політичних поглядів, солідарності, вимог чи протестів шляхом організації мітингів і процесій тощо. Може мати стихійний, організований характер і привести до радикальних змін у зовнішній і внутрішній політиці країни.

Українська революція (1917—1920 pp.)

Конституція — основний закон держави, що має найвищу юридичну силу і визнає її суспільний і адміністративно-територіальний устрій, виконавчу та судову владу й основні права й обов'язки громадян.

Окупаційні війська — війська певної країни, що тимчасово перебувають на території іншої держави у зв'язку з її окупацією.

Суверенітет — незалежність держав від інших країн у зовнішній і внутрішній політиці.

Персонали

Грушевський Михайло (1866—1934) — видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч; голова Української Центральної Ради.

Дорошенко Дмитро (1882—1951) — громадський і державний діяч, вче-ний-історик, публіцист, один із засновників Центральної Ради, крайовий комісар Тимчасового уряду в Галичині та на Буковині, губерніальний комісар Центральної Ради на Чернігівщині.

Єфремов Сергій (1876—1939) — громадсько-політичний і громадський діяч, письменник, журналіст, літературознавець, член Центральної та Малої Рад, заступник голови УНР, генеральний секретар міжнаціональних справ у складі Генерального Секретаріату.

Мартос Борис (1879—1977) — громадсько-політичний діяч, учений-еко-номіст, організатор кооперативного руху; член Центральної і Малої Рад, ЦК Селянської спілки, генеральний секретар земельних справ у складі Генерального Секретаріату, голова Ради Міністрів УНР (1919).

Скоропадський Павло (1873—1945) — генерал російської армії. У квітні 1918 р. проголошений гетьманом України. У грудні того ж року відмовився від гетьманської влади і виїхав до Німеччини.

Барановський Христофор (1874—1941) — громадський і політичний діяч, кооператорі фінансист, член Центральної Ради, генеральний секретар фінансів у складі Генерального Секретаріату.

Найважливіші події (дати до 1 лютого 1918 р. подаються за старим стилем)

Рік

27 лютого — перемога Лютневої революції і повалення самодержавства в

Росіі'.

2—9 березня — виникнення рад робітничих депутатів у Харкові, Києві, Катеринославі, Кременчуці, Олександрівську, Юзівці, Макіївці, Севастополі, Полтаві, Миколаєві, Одесі, Херсоні, Вінниці, Луганську, Житомирі.

4 березня — створення у Києві з представників українських громадських організацій і об'єднань Української Центральної Ради.

Тема 7

19 березня — маніфестація та мітинг у Києві українських громадсько-політичних сил, які висловилися за автономію України.

6 — 8 квітня — Український національний конгрес у Києві, на якому було обрано Українську Центральну Раду.

25 квітня — 6 травня — перший обласний з'їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів у Харкові.

16—21 квітня — переговори у Петрограді між українською делегацією на чолі з В. Винниченком та представниками Тимчасового уряду щодо автономії України.

10 червня — проголошення В. Винниченком в Києві на заключному за
сіданні II Українського військового з'їзду І Універсалу Центральної Ради.

15 червня — створення Центральною Радою Генерального Секретаріа
ту — першого українського уряду.

З липня — оголошення у Києві II Універсалу Центральної Ради.

25 жовтня — одержання повідомлення у Києві про перемогу збройного
повстання більшовиків у Петрограді.

7 листопада — прийняття Центральною Радою III Універсалу, яким проголошено створення Української Народної Республіки у складі Російської демократичної федеративної республіки.

З грудня — прийняття Раднаркомом радянської Росії "Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради".

11 грудня — проголошення І Всеукраїнським з'їздом робітничих, сол
датських та селянських рад у Харкові України радянською республікою.

17 грудня — створення у Харкові Народного Секретаріату — першого радянського уряду України.

Рік

12 січня — прийняття Центральною Радою IV Універсалу, який проголо
сив УНР самостійною державою.

26 січня — захоплення радянськими військами під командуванням М. Му-равйова Києва.

27 січня — підписання делегацією УНР у Бресті-Литовському мирного договору з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією.

1 березня — захоплення Києва німецькими військами. 29 квітня — схвалення Центральною Радою проекту Конституції УНР, розгляд питання про обрання М. Грушевського президентом України. 29 квітня — проголошення П. Скоропадського гетьманом України.

13 листопада — створення у Києві Директорії на чолі з В. Винниченком.

16 листопада — початок у Києві повстання, очолюваного Директорією,
проти гетьманського уряду.

27 листопада — заснування У Києві Української академії наук.

14 грудня — відмова П. Скоропадського від гетьманської посади. Дирек
торія у Києві проголосила свою владу.

Українська революція (1917—1920 pp.)

Контрольні запитання та завдання

1. Якими важливими положеннями відрізнялися зміст І, II, III Універсалів від змісту IV Універсалу Центральної Ради?

2. Чому радянська Росія виступила з ультимативними вимогами до Центральної Ради?

3. Чи могли визнати більшовики незалежність Української Народної Республіки?

4. Чому Центральна Рада розпочала мирні переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією?

5. Чим відрізнялася соціально-економічна політика Центральної Ради, Генерального Секретаріату від соціально-економічної політики уряду гетьмана П. Скоропадського?

Теми рефератів

1. /, II, III Універсали Української Центральної Ради про державний устрій України та її соціально економічну політику.

2. Українська Народна Республіка та радянська Росія: проблеми взаємовідносин.

3. Українська Центральна Рада і причини її падіння.

4. IV Універсал Української Центральної Ради та проголошення неза лежності Української Народної Республіки.

5. Павло Скоропадський — видатний політичний та державний діяч Української революції (191 7 — 1920 рр.)

Рекомендована література

1. Винниченко В. Відродження нації: В 3 ч. — Репринтне вид. з 1920. — 4.1,2. — К., 1990—1991.

2. Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. — К., 1997.

3. Дорошенко Д. Історія України 1917—1923. — Т.1: Доба Центральної Ради. — Ужгород, 1932. — Т. II: Українська гетьманська держава. 1918. — Ужгород, 1930.