Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці 4 страница

1 1сторія України

Тема 6

Росії), запровадження високого майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають.

Програми відрізнялися визначенням майбутнього національно-державного устрою. М. Муравиов передбачав утворення федерації, поділ Росії на 15 штучно утворених частин — "держав" і "областей". Дві з них утворювалися на території України: Українську — зі столицею в Харкові й Чорноморська — зі столицею в Києві. "Руська правда" у вирішенні національних питань була консервативнішою. П. Пестель обстоював єдність і цілісність території Росії, бачив її майбутнє в унітарній неподільній державі. Право на самовизначення визнавалося лише за поляками. "Малоросія, — зазначав П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою". Можливі ілюзії тих, хто сподівався на відродження державності України, він розвіював: "Малоросія навіки з Росією залишиться нерозривною і ніяка сила не відторгне Малоросії від Росії".

Програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян були "Правила об'єднаних слов'ян" та "Клятва об'єднаних слов'ян", у яких проголошувалися завдання скасування кріпацтва. Члени товариства були за визволення усіх слов'янських народів шляхом створення слов'янської федерації, до якої увійшли Росія, Польща, Боснія, Моравія, Валахія, Трансільванія, Сербія, Молдавія, Далмація, Угорщина. Кожному народові надавалося право мати свою конституцію, а парламенту приймати закони. На жаль, місця Україні як державі у цих програмних документах не знаходилось.

Члени таємних товариств із 1823 р. активно готували військовий переворот. Час спільного виступу узгодили на літо 1826 р. Проте смерть Олександра І прискорила розвиток подій. 14 грудня 1825 р. у день присяги новому цареві Миколі І члени Північного товариства підняли повстання в Петербурзі.

29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін підняли повстання в Чернігівському піхотному полку. На 1 січня 1826 р. лави повстанців налічували понад 1 тис. солдатів та офіцерів. Сподівання чернігівців на підтримку інших військових частин виявилися марними. З січня 1826 р. біля сіл Триліси, Ковалівка та Устимівка повстанців розбили урядові війська.

Учасників повстання жорстоко покарали. У 1826 р. найактивніших організаторів змови (М. Бестужева-Рюміна, П. Каховського, С. Муравйова-Апостола, П. Пестеля, К. Рилєєва) повісили у Петропавлівський фортеці. Так, не знайшовши широкої соціальної підтримки, трагічно завершився виступ декабристів.

У відповіді потрібно наголосити, що, починаючи з 1820-х pp. суттєвою ознакою суспільно-політичного життя в Україні було розгортання польського національно-визвольного руху.

У листопаді 1830 р. у Варшаві вибухнуло національно-визвольне повстання поляків. Повсталі передбачали відновити Польщу в межах 1772 p., до якої

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

входила б і частина українських, литовських та білоруських земель. Керівники повстання зробили спробу поширити його і на Правобережну Україну. Звернувшись до населення Правобережжя із закликом взяти участь у повстанні, поляки кинули гасло "За вашу і нашу свободу". В Україну було направлено кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверниць-кого. У квітні загони повсталих активно діяли на Волині. У середині квітня 1831 р. спалахнуло повстання на Поділлі, в якому взяло участь близько 1200 осіб, переважно дрібної польської шляхти. Останній виступ повстанців під керівництвом К. Ружицького стався в Житомирському повіті у травні — червні 1831 р.

Необхідно наголосити, що масового повстання на Правобережжі України полякам підняти не вдалося. Українське селянство не підтримало його, оскільки поляки виступали за збереження кріпосного права, привілеїв шляхти та входження земель Правобережжя до складу Польської держави. Головнокомандувач російських військ фельдмаршал Ф. Остен-Сакен, обіцяючи звільнення з кріпацтва, закликав селян Правобережжя схоплювати і доставляти начальству підозрюваних поміщиків-поляків. Кріпаки виловлювали поміщиків і шляхту, заковували їх у дерев'яні колодки й віддавали до рук влади. Досить вдало для боротьби з повстанцями царський уряд використав ідею відновлення козацтва, оголосивши про формування восьми кінних полків (по тисячі козаків у кожному) на Полтавщині й Чернігівщині. Новозаписаним козакам за боротьбу з поляками було обіцяно повернення до військової козацької служби. Проте після поразки повстання обіцяне українському селянству ніхто не виконав. У серпні 1831 р. царські війська зайняли Варшаву і придушили повстання.

Потрібно підкреслити перманентний характер польського національного руху. Після поразки повстання поляки продовжували боротьбу. Вони створили (1835) таємну організацію "Співдружність польського народу". її відділи діяли на Волині (товариство "Віра, надія і любов"), Києві (гурток студентів у Київському університеті), Одесі (гурток "Демократичне товариство").

Польські організації були розкриті жандармами. У складеній поліцією "Алфавітці" неблагонадійних осіб значилися 146 осіб із Київської, Волинської і Подільської губерній. Було покарано групу студентів Київського університету. Із січня по вересень 1839 р. університет було закрито. Після відновлення занять над студентами встановили найсуворіший нагляд. Генерал-губернаторові надавалося право припиняти читання лекцій, брати під варту винних у створенні таємних товариств.

На суспільно-політичне життя в Україні вплинуло польське повстання 1863—1864 pp. Учасники руху виступали за відновлення Польщі в кордонах 1772 р. Незначна частина визнавала права українців, білорусів і литовців на самовизначення.

Своїми планами відновлення незалежності Польщі в межах 1772 р. поляки відштовхнули від себе українську інтелігенцію. Негативно ставилися

Тема 6

до польських домагань В. Антонович, М. Драгоманов та інші громадівці. Окремі члени громад (А. Красовський, В. Синьогуб) намагалися організувати на підтримку польського визвольного руху виступи українського селянства. З поляками співпрацював "Комітет російських офіцерів у Польщі", одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня.

Повстання у Польщі розпочалось у січні 1863 р. А. Потебня, який очолював військову організацію "Землі і волі", добровільно перейшов на бік повстанців. Бік польських повстанців взяли 273 солдати царської армії — росіяни, українці, білоруси.

Організатори повстання вживали заходів до залучення на свій бік селян України, звертаючись до них зі спеціальними відозвами, листівками, прокламаціями ("До козаків, що тепер селяни", "Брати поляки, русини і литовці" та ін.). Повстання на початку травня 1863 р. охопило частину Київської та Волинської губерній. Всього на території Правобережної України діяло близько 20 повстанських загонів, які складалися переважно з польського населення. Селянство України загалом не підтримало повстанців, оскільки не поділяло їхні ідеї про приєднання українських земель до Польщі. Після поразки повстання сотні поляків було страчено, тисячі вислано в Сибір, віддано до армії, їхнє майно конфісковано.

У підсумку варто наголосити, що польський національний рух на теренах України характеризувався масштабністю, рішучістю й прагненням силою повернути Польщі державну незалежність. Він базувався на ідеї панівної ролі польського населення й польської культури в житті народів майбутньої держави, що не сприяло його підтримці в українському середовищі.

Розглядаючи питання, доцільно звернути увагу на опозиційну діяльність земств, які, представляючи різні верстви населення, всупереч волі влади займалися реформуванням народної освіти, визначали шляхи покращення становища селянства. Ліберальні ідеї обговорювалися на нелегальних нарадах, з'їздах земських діячів у Ніжині та Харкові (1878). Вони виступали за розширення прав земств, об'єднання земських опозиційних сил для боротьби за демократичні свободи, конституційний лад.

Земці, сподіваючись на проведення реформ, запровадження в країні конституції, надсилали свої проекти до царя. Проблеми політичних реформ у державі обговорювались у Москві на земському з'їзді (1880). Земці-ліберали на своєму з'їзді у Харкові (1881) прийняли "Програму земського союзу 1881 p.", у якій вимагали створення Державної думи, широкого місцевого самоврядування шляхом надання владних повноважень общинам, повітам, волостям і губерніям. Однак, законодавчі ініціативи лібералів не знайшли підтримки.

Підсумовуючи, зазначимо, що, незважаючи на вимушену декларативність, яка диктувалась політичною ситуацією, опозиційність, лібералізм земств впливами на суспільно-політичне життя в Україні.

Розглядаючи питання, потрібно звернути увагу на суспільно-політичну течію російського руху — народництво, яким Україна була охоплена з по-

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

чатку 1870-х аж до кінця 1880-х pp. Народники сподівалися повалити шляхом народної революції самодержавство, побудувати справедливе суспільство. Ідеологами народництва, які уособлювали його головні течії, були П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. П. Лавров вважав, що інтелігенція має готувати народ до боротьби проти панівного ладу пропагандою ідей соціалізму. М. Бакунін вбачав у російському селянині готового революціонера-бун-таря, якого лише потрібно підняти на збройну боротьбу. Він пропонував організувати суспільство на основі "вільної федерації" асоціацій виробників, без огляду на національності. Обидва теоретики підкреслювали, що селянська община — основа розвитку майбутнього суспільства. П. Ткачов, подібно до бланкістів, вважав, що революційна інтелігенція має створити підпільну організацію, шляхом змови скинути царя й будувати соціалізм.

Наголосимо, що народництво в Україні, маючи свої особливості, розвивалося під впливом аналогічного російського руху. У Києві (1872) та Одесі (1873) були створені гуртки "чайковців". У 1873 р. гуртки Петербурга, Москви, Києва та Одеси об'єднались у федеративну організацію. На початку 70-х pp. "чайковці" вели пропаганду в "лавровському дусі" серед населення Полтавської та Подільської губерній.

У 1873 р. народники в Україні почали масове "ходіння в народ". Першими були члени київського гуртка Володимира Жебуньова, які, працюючи вчителями, провадили революційно-просвітню роботу серед учнів і селян. На початку 1874 р. бакунінці, члени "Київської комуни" (виникла з студентської комуни і об'єднувала до 80 осіб) під виглядом майстрів діяли у селах та містах. Влітку 1874 р. "ходіння в народ" поширилося на 37 губерній Росії і усі губернії України.

Українські народники користувалися легальною та нелегальною пропагандистською літературою, в якій ішлося про становище народу, повстання проти панівного режиму, нове справедливе суспільство. Народники закликали трудящих боротися і бути готовими, за словами Герцена та Шевченка, взятися за сокиру чи косу. За повідомленнями поліції, діяльність народників посіяла "бродіння умів" селян. На народників посипалися арешти, ув'язнення, заслання.

Новий поштовх діяльності народницьких гуртків дала створена у Петербурзі організація "Земля і воля" (осінь 1876 р.), в якій брали участь і вихідці з України. Землевольці, проводячи агітацію, сподівалися на збройні бунти населення, насильницьке захоплення влади. Передавши землю селянам, зміцнивши общинне землеволодіння і запровадивши широке самоврядування, вони мріяли побудувати нове суспільство.

Українські народники, не вступаючи в організацію, підтримували зв'язки з "Землею і волею". Натомість у 1875 р. ЗО народників України (І. Коха-новський, Л. Дейч, В. Засулич, М. Ковалевська та ін.), які сповідували ідеї бакунінського анархізму й бунтарства, об'єдналися у гурток "Південних бунтарів". За свідченнями "бунтарів", їх революційності сприяла історична пам'ять про Запорозьку Січ, козацтво, гайдамаччину.

Тема 6

В епіцентрі діяльності "Південних бунтарів" опинилася Чигиринщина, де не вщухало невдоволення реформою 1861 р. Встановивши контакти з учасниками заворушень, вони вирішили створити селянську повстанську організацію. Нелегальна селянська організація "Таємна дружина" об'єднувала до тисячі осіб. Змовницький характер дав і назву подіям на Чигиринщині — Чигиринська змова. Збройне повстання планувалось на жовтень 1877 р. У вересні змову розкрили, учасників заарештували і покарали.

У 1877—1878 pp. народники стають на шлях терору. 24 січня 1878 р. Віра Засулич стріляє у петербурзького градоначальника Ф. Трепова. Терористичні акти були проведені в Києві, Одесі. Народник Г. Гольденберг за участю Л. Ко-билянського вбив харківського губернатора князя Д. Кропоткіна. Терор народників не знайшов підтримки у суспільстві. Поліція у 1878—1879 pp. розгромила організації терористів, а їх учасників засудили до каторги чи страти.

Новий етап боротьби народників пов'язаний із діяльністю організацій "Народна воля" та "Чорний переділ", які утворилися після розпаду "Землі і волі" (серпень 1879 р.)

"Народна воля" проголосила метою своєї боротьби досягнення народного добробуту і народної волі. Народовольці спрямували зусилля на пропаганду, агітацію, організацію бойових акцій. Народовольські організації діяли з осені 1879 р. у Харкові, Києві, Одесі, Кам'янці-Подільському. 1 березня 1881 р. народовольці вбили Олександра II. Поліція розгромила керівний центр "Народної волі", заарештувала лідерів організації. Незважаючи на арешти, в Україні створюється нове народовольське підпілля (Єлисаветград, станція Люботин, Гадяч, Кам'янець-Подільський, Сімферополь, Луганськ), групи народовольців продовжували діяти в Києві, Харкові, Одесі. Діяльність народовольців тривала до кінця 1880-х pp.

Активно діяла також організація "Чорний переділ" (засновники — Г. Плеханов, Я. Стефанович, Л. Дейч, В. Засулич), яка сповідувала соціалістичні ідеї та гасла. Програма чорнопередільців передбачала соціальну революцію, утвердження політичних свобод. Революційні перетворення в країні мали привести до федеративного принципу співжиття в державі. Пригнобленим народам було обіцяно надати автономію чи незалежність. Ідеї чорнопередільців мали вплив і в Україні. їх гуртки діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві.

Основні терміни і поняття

Сепаратизм — прагнення до відокремлення й створення власної держави чи автономної області.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Персонали

Антонович Володимир (1834— 1906), український історик (археолог, археограф, джерелознавець), професор Київського університету, фундатор Історичного товариства Нестора-літописця. Громадський діяч, тривалий час очолював Стару громаду. Його учнями були українські історики М. Гру-шевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.

Бантиш-Каменський Дмитро (1788—1850), один із перших дослідників української історії, автор 4-томної "Истории Малой России" (1822).

Берлинський Максим (1764—1848), історик, один із перших істориків Києва. Автор "Краткого описания Киева" (1820).

Бодянський Осип (1808—1877), філолог-славіст, історик, професор Московського університету. Обстоював самостійність української мови та літератури, збирач та видавець українських пісень, прислів'їв, приказок.

Вагилевич Іван (1811 —1866), громадський діяч, учений, письменник, один з організаторів "Руської трійці" та упорядників альманаху "Русалка Дністрова". Переклав польською мовою "Повість минулих літ" та українською "Слово о полку Ігоревім".

Вербицький Михайло (1815—1870), композитор, автор гімну "Ще не вмерла Україна" (1863), поклав на музику "Заповіт" Т. Шевченка.

Головацький Яків (1814 —1888), громадський діяч, письменник, історик, педагог. Один з організаторів гуртка "Руська трійця" та видавців альманаху "Русалка Дністрова", перший професор української мови та літератури Львівського університету.

Гулак Микола (1821 —1899), громадсько-політичний діяч, працював у Київській археографічній комісії, член Кирило-Мефодіївського товариства, противник самодержавно-кріпосницького ладу, прихильник права України на національну незалежність та об'єднання слов'янських народів у міждержавний конфедеративний союз.

Драгоманов Михайло (1841 —1895), громадсько-політичний діяч, вчений (історик, етнограф та фольклорист) і публіцист, доцент Київського (1864— 1876) та професор Софійського університетів. Очолював ліве крило Київської громади, емігрував (1876), видавав перший український політичний журнал "Громада" (1878—1882). Стояв біля витоків політизації українського національного руху, розглядав українську проблему в широкому контексті європейської історії. Спираючись на національну традицію, сповідував ліберальні, соціал-демократичні та соціалістичні погляди.

Житецький Павло (1836— 1911), філолог, громадський діяч. Засновник Київської громади. Обґрунтував ідею самостійності української мови та літератури.

Капніст Василь (1 758—1827), відомий поет, учасник автономістсько-самостійницького руху кінця XVIII — початку XIX ст. Автор проекту відро-

Тема 6

дження козацтва (1787), "Оди на рабство", в якій виступав проти закріпачення селян.

Кониський Олександр (1836—1900), громадський діяч, письменник, публіцист. Член Полтавської і Київської громад, організатор недільних та вечірніх шкіл, автор популярних підручників, один із засновників журналів "Зоря" та "Правда".

Костомаров Микола (1817—1885), історик, фольклорист, етнограф, критик, письменник, поет, публіцист. Громадсько-політичний діяч, засновник Кирило-Мефодіївського братства, автор програмного документа товариства.

Котляревський Іван (1769—1838), письменник, основоположник української літератури. Брав участь у формуванні частин ополчення у війні 1812 p., член масонської ложі "Любов до істини" (1818). Автор "Енеїди".

Красовський Андрій (1822—1886), військовий, революціонер. Член організації "Земля і воля", під Києвом провадив революційну агітацію серед селян і солдатів, очолив таємний "Малоросійський комітет".

Куліш Пантелеймон (1819—1897), український громадський діяч, письменник, критик, історик, фольклорист, етнограф, один із лідерів Кирило-Мефодіївського братства.

Липа Іван (1865—1923), громадський і політичний діяч, письменник. Один із засновників "Братства тарасівців".

Лукашевич Василь (1788—1866), громадсько-політичний діяч, меценат. Член полтавської масонської ложі "Любов до істини", київської "З'єднаних слов'ян", нелегального товариства "Союз благодентства".

Максимович Михайло (1804—1873), український вчений та організатор освіти, ботанік, історик, фольклорист, мовознавець, перший ректор Київського університету.

Полетика Григорій (1724/25—1784), активний український громадсько-політичний діяч другої половини XVIII ст., автономіст. Вважався автором "Історії Русів", збирач історичних та правових джерел.

Шевченко Тарас (1814 —1861), світоч українського народу, класик української літератури, автор численних геніальних поетичних творів, художник, академік гравірування. 1838 р. викуплений з кріпацтва, а 1840 р. видав збірку "Кобзар". За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фортеці з царською резолюцією про заборону писати і малювати.

Найважливіші події

1798 — видано "Енеїду" Івана Котляревського. 1805 — відкриття університету в Харкові.

1818 — заснування масонської ложі "Любов до істини" в Полтаві.

1819 — організація Малоросійського таємного товариства. 1821 — створення Південного товариства.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

1823 — створення Товариства об'єднаних слов'ян.

1825 — повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі.

1825—1826 — повстання Чернігівського полку.

1834 — відкриття університету в Києві.

1840 — видано "Кобзар" Т.Г. Шевченка.

1845, грудень — 1847, березень — діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

1848—1849 — революція в Австрійській імперії.

1848, травень — виникнення Головної руської ради.

1848, вересень — відкриття у Львівському університеті кафедри української мови

1848, жовтень — створення товариства "Галицько-Руська матиця".

1863 — польське повстання у Правобережній Україні.

1863, 18 липня — циркуляр російського міністра внутрішніх справ про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мовою (Валуєвський указ).

1865 — відкриття в Одесі Новоросійського університету.

1873 — створення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві.

1873 — заснування народницького гуртка "Київська комуна".

1873 — заснування Літературного товариства імені Т. Шевченка у Львові.

1873 — заснування Історичного товариства Нестора-літописця в Києві.

1874 — найвище піднесення масового руху народників — "ходіння в народ".

1876 — підписання Емського указу.

1877 — чигиринська змова.

1891 — виникнення "Братства тарасівців".

Контрольні запитання та завдання

1. Якими були організаційні форми та ідеологія масонства?

2. Як планували розв'язати національне, зокрема українське, питання в Російській імперії діячі таємних військових організацій?

3. Чому та як у програмі Кирило-Мефодіївського товариства ідея незалежної України поєднувалася з ідеєю всеслов'янського федеративного об'єднання?

4. Чому австрійський уряд був зацікавлений у розпалюванні ворожнечі між Головною руською радою і Центральною народною радою?

5. Які програмні цілі діяльності громадівців?

6. У чому полягає сутність " громадівського соціалізму"?

7. Що було відмінного і спільного у суспільно-політичних позиції народовців і москвофілів?

8. Чому Східна Галичина заслужила назву "Українського П'ємонту"?

Тема 6

Теми рефератів

1. Тарас Шевченко і діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

2. Участь студентства в українському національно-визвольному русі.

3. Створення та діяльність робітничих і соціал-демократичних органі зацій в Україні (1870 — 1890pp.).

Рекомендована література

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Л., 1996.

2. Катренко A.M. У пошуках шляхів побудови справедливого суспільства. Діяльність народовольців і чорнопередільців в Україні у 80-х роках ХІХст. — К.,2001.

3. Катренко A.M. Український національний рух XIX ст.: У 2 ч. — К., 1998—1999.

4. Косачевская Е.М. Восточная Галиция накануне и в период революции 1848 г. — Львов, 1968.

5. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нариси суспільно-по
літичного руху (XIX ст. — 1939 p.). — Івано-Франківськ, 1993.

6. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. — К., 1994.

7. Марченко М.І. Українська історіографія. — К., 1959.

8. Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX — початок XX ст.). — К., 2003.

9. "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури
України. —К., 1987.

10. Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. — К., 1971.

11. "Українське питання" в Російській імперії (кінець XIX — початок ХХст.):ВЗч. — К.,1999.

12. Шип НА. Интеллигенция на Украине (XIX в.): Историко-социологи-ческий очерк. — К., 1991.

13. Щербак М.Г., Щербак Н.О. Національна політика царизму на Правобережній Україні (друга половина XIX — початок XX століття). — К., 1997.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

План семінарського заняття

1. Соціально-економічне становище України на початку XX cm.

2. Політизація національного життя в Україні.

3. Україна в роки Першої світової війни.

Методичні рекомендації

1. Соціально-економічне становище України на початку XX ст. На межі XIX—XX ст. українські землі входили до складу Росії та Австро-Угорщини. Російське та австро-угорське підпорядкування України впливало на її соціально-економічне, політичне та культурне життя.

Поступальний економічний розвиток Східної України перетворив її на один з найбільш розвинутих регіонів Російської імперії, який зберігав швидкі темпи розвитку великої капіталістичної промисловості. Не так масштабно, але з притаманними часу соціально-економічними процесами, розвивалось господарство Західної України.

Звернемо увагу на те, що географічне положення та природні багатства визначали на зламі століть передові позиції України у промисловому розвитку. В Україні склалися промислові райони всеросійського значення: Правобережжя — з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості та машинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-придніпровський район — з розвинутою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією і машинобудуванням — та Донбас — із розвинутою вугільною, металургійною, хімічною промисловістю; Харківський район (машинобудування, цукрова промисловість); Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість).

Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий басейни утворювали серцевину промисловості краю. Україна за своїм потенціалом займала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Саме тут було сконцентровано понад 20 % промислових підприємств імперії, які виробляли більш як 20 % промислової продукції. її вартість становила близько 15 % загальної вартості всієї продукції Росії.

Доречно наголосити, що економічний розвиток регіонів був нерівномірним. Найвищий рівень індустріального розвитку спостерігався на Півдні та Сході України, а на Правобережжі продовжувало домінувати сільське господарство.

Зауважимо, що темпи і масштаби розвитку промисловості в Україні визначали її ключове місце в загальноросійському промисловому комплексі.

Найбільш зримі показники були у вугільно-металургійній галузі. Україна видобувала в 1906 р. більш як 1 млрд пудів вугілля, що становило 73 %

Тема 6

усього видобутку кам'яного вугілля Росії. У 1913 р. українські показники з кам'яного вугілля зросли до 1,5 млрд пудів, що становило 78 % загальноро-сійського видобутку.

Значними були показники України в металургійній галузі. В 1913 р. Україна виробляла (відсотків від загального виробництва Російської імперії): залізної руди— 72,3, чавуну — 69, сталі — 58, прокату — 57. До найважливіших галузей промисловості належали сільськогосподарське машинобудування та паровозобудування. Україна давала 50 % загальноросійського виробництва сільськогосподарських машин та 40 % паровозів.