Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці 5 страница

На початку століття заводи України виробляли 81 % загальнодержавно­го виробництва цукру. У 1913 р. в Україні виробили 1018 млн пудів цукру, тоді як у Росії в цілому — тільки 0,7 млн пудів.

За рівнем концентрації промислового виробництва Україна на початку XX ст. посідала одне з провідних місць у світі. Кількість великих під­приємств, на яких працювало 1000 і більше осіб, невпинно зростала. З 1879 по 1890 р. вона зросла на 25, з 1890 по 1902 р. — на 141,5 %. Кількість середніх підприємств відповідно в ці роки зросла на 10 і 97,2 %. У 1913 р. в Україні налічувалося 280 великих промислових підприємств, на кожному з яких працювало понад 500 осіб. На них зосереджувалось 63,8 % загальної кількості промислових робітників.

Утворюються великі монопольні об'єднання. У 1902 р. підприємці ство­рили синдикат "Продамет" — товариство для реалізації виробів металургій­них заводів. Ядро цього об'єднання утворювали підприємства Півдня Росії. "Продамет" давав 75 % листового заліза Росії. Діяли синдикати "Трубопро-даж", "Продвагон". 60 % видобутку кам'яного вугілля Донбасу контролю­вав синдикат "Продвугілля", що був організований у 1904 р.

У Західній Україні переважала лісопереробна та нафтодобувна промис­ловість. Західноукраїнські землі постачали до європейських країн ліс, папір, нафту та нафтопродукти. В 1913 р. на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн т нафти.

Промисловий розвиток України був нерозривно пов'язаний з іноземним капіталом. Так, у чорній металургії Півдня перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств. У 12 з них капітал повністю належав іно­земцям, а в інших був змішаним.

Постійно зростала частка російського капіталу, залученого в промис­ловість України. Російські банки, зокрема, активно фінансували вугільну промисловість. На 1912 р. російський капітал контролював майже 80 % ви­добутку антрациту в Донбасі.

Відбувався процес зрощування промислового капіталу з банківським, створювалися банківські об'єднання, які фінансували економіку.

Вугільну промисловість України фінансували Азовсько-Донецькии, Ро-сійсько-Азіатський та Міжнародний банки; цукрову промисловість — Ро­сійський торгово-промисловий і Азовсько-Донецькии банки; експортом хліба

Українські землі у складі Російської т а Австро-Угорської імперій

займались Російський для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецький та Об'єднаний банки.

За рівнем розвитку провідних галузей великої промисловості Україна посідала одне з перших місць у Російській імперії.

Звернемо увагу на швидке зростання чисельності пролетаріату. У1897 р. в Україні було 387 тис. робітників, зайнятих у промисловості, а в 1910 р. їх налічувалося вже 475 тис. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічува­лося 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісовій та нафтовій промисловості.

Основним джерелом поповнення робітничого класу було селянство, яке, залишаючи земельні наділи, вливалося в лави вільнонайманих робітників. Русифікаторській політиці царизму в промислових центрах України сприя­ла міграція робітників із російських губерній. Вони осідали на шахтах, руд­никах, заводах Сходу та Півдня України. Поповнював лави пролетаріату і дрібнотоварний виробник, який не витримував економічної конкуренції і розорявся.

На час Першої світової війни чисельність робітників в Україні сягнула З млн 612 тис. осіб, що становило близько 20 % їх загальної кількості в Росії. Значною була концентрація пролетаріату на великих промислових підприєм­ствах. У металургійному виробництві 100 % робітників були зайняті на ве­ликих заводах, у залізорудній промисловості — 84,4, у вугільній — 84, цук­ровій — 64,4, у машинобудівній і металообробній — 54,2 %. Найбільшими робітничими центрами були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. На шахтах та рудниках Донецько-Криворізького басей­ну працювало 1 млн 209 тис. робітників — 65 % загальної кількості промис­лових робітників України.

На 1917 р. робітничий прошарок становили також 1,2 млн сільськогос­подарських робітників та 230 тис. робітників кустарного виробництва.

Національний склад робітничого класу України вирізнявся надзвичай­ною строкатістю. Серед шахтарів вихідці з Росії становили 70 %, серед ме­талістів — 69, на залізничному транспорті — 48,8 %. В аграрно-промисло­вих районах Південно-Західного краю та в західних областях України пере­важали робітники українського походження. У цілому серед робітничого класу українці становили близько 70 %.

Незалежно від національної належності робітничий клас України зазна­вав жорстокої експлуатації. Робочий день робітника в Україні був найдов­шим серед країн капіталістичного світу і тривав 12—14,5 год на добу.

Відсутність техніки безпеки та охорони праці призвела до великої кількості травматизму та каліцтва. У 1913 р. на шахтах Донбасу нещасні випадки спіткали 15,7 % робітників, а на металургійних заводах — 31 %.

Систематично знижувалася заробітна плата. У 1908—1910 pp. вона змен­шилася в середньому на 25—50 %. Численні штрафи, що накладалися підприємцями на робітників, робили фактичну заробітну плату мізерною.

Тема 6

Бараки і землянки були характерні для житлово-побутових умов робітників. Безробіття було постійним супутником робітництва.

Непростим було становище і робітничого класу в західноукраїнських зем­лях. Тяжкою була праця за низької заробітної плати та високого травматиз­му на нафтопромислах і лісозаготівлі, де робочий день тривав від 11 до 16 год на добу.

Таким чином, на початку XX ст. у промисловості України розвиваються капіталістичні відносини, зростає чисельність робітничого класу, який кон­центрується на підприємствах Донбасу, Подніпров'я та Півдня України.

У сільськогосподарському виробництві України, житті українського села також спостерігалися суттєві зрушення, які відбувалися на фоні боротьби нових форм капіталістичного господарювання з феодальними пережитками. Загальна земельна площа України на початку століття становила 44,1 млн десятин. Із них у приватній власності перебувало 20,6 млн десятин, надільні землі становили 20,1, а казенні, удільні, церковні — 3,4 млн десятин. Дво­рянам належало 10,8 млн, а селянам — 5,6 млн десятин землі, — 4,1 млн десятин належали іншим станам суспільства. Земля між більш як 3 млн се­лянськими дворами була розподілена нерівномірно. Від 5 до 10 десятин на двір було у володінні 39,4 % селян, понад 10 десятин — 16,4, до 5 десятин на двір — 44,2 % селян.

На початку XX ст. продовжували існувати великі поміщицьких лати­фундії. У 1905 р. 97 найбільшим латифундіям належало близько 2 млн де­сятин землі. В маєтках із земельною площею понад 500 десятин зосереджу­валося майже 9 млн десятин землі, тобто 20 % місцевого земельного фонду. Всього напередодні революції 1905 р. в Україні налічувалось 32,5 тис. по­міщицьких господарств.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався повільними темпами. На початку століття середня врожайність на одну десятину стано­вила: жита — 45 пудів, пшениці —45—50, вівса — 46, гречки— 27 пудів. Низькі врожаї постійно тримали селянина на межі голоду.

Загальний стан сільського господарства, наявна система землеволодіння і землекористування потребували реформ. Реформа, яка увійшла в історію як столипінська аграрна реформа, розпочалась у 1906 р., в умовах революції.

Вона передбачала ліквідацію селянської общини, створення економічно стійких селянських господарств і була спрямована на зміцнення заможного селянства. У процесі здійснення аграрної реформи в Україні до 1913 р. на Правобережжі 48 % селян виділилося в хутори, на Півдні — 42, на Лівобе-16,5 %. Усього в Україні протягом 1906—1912 pp. було створено 226 тис. фермерських господарств. Бідне селянство змушене було продава­ти свої наділи за безцінь заможним селянам-фермерам. До липня 1913 р. по всіх губерніях України незаможними селянами було продано 745 тис. деся­тин землі. Заможні селяни, які становили лише 5,1 % усіх господарств, зо­середили у своїх руках 8,5 млн десятин землі.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Незаможне селянство масово переселялося в інші регіони імперії. Сотні тисяч українських селян переселялися на Середнє Поволжя, Північний Кав­каз, у Сибір, на Далекий Схід. З 1906 по 1912 р. з України в інші регіони імперії переселилося більш як 3 млн селян. Третина з них повернулися в Україну, поповнивши ряди сільського пролетаріату.

2. Політизація національного життя в Україні. Суспільне життя в Україні на межі століть значно пожвавилось і політизувалось. В Австро-Угорщині та Російській імперії утворюються українські партії, які за спрямуванням своєї діяльності мали революційно-радикальний, ліберально-демократич­ний, національно-радикальний характер. Умови діяльності українських партій у Росії і Австро-Угорщині були неоднакові, що випливало з політич­ної ситуації в цих країнах.

Політичні партії і організації на західноукраїнських землях почали фор­муватися в легальних умовах на початку 1890-х pp. У жовтні 1890 р. у Львові на з'їзді радикально-демократичних сил була створена перша модерна ук­раїнська політична організація — Русько-українська радикальна партія (РУРП), пізніше почали вживати назву Українська радикальна партія (УРП).

Програма партії, розроблена І. Франком, М. Павликом, Є. Левицьким, Р. Яросевичем, передбачала зміни економічного життя на принципах "нау­кового соціалізму", завоювання демократичних свобод, права кожного на­роду на культурний розвиток. Партія сповідувала парламентаризм як голов­ний принцип своєї діяльності. Соціальною опорою партія визначала селян­ство, яке в Галичині на 80 % було безземельним.

Радикали першими назвали свою партію "українською". У 1895 р. член партії Ю. Бачинський у книзі "Україна ірредента" обґрунтував ідею само­стійної України; цим положеннями була доповнена програма партії. Свої ідеї радикали пропагували в часописах "Народ", "Хлібороб", "Радикал", "Гро­мадський голос", літературно-науковому журналі "Життя і слово".

Наприкінці 1890-х pp. у середовищі радикалів формуються декілька течій. На партійній конференції у Львові (1899) партія розкололася. З по­чатку століття РУРП активізувала свою діяльність. Радикали організовува­ли масові віча і демонстрації з вимогою проведення земельної реформи, пра­цювали над організацією січового руху. У 1900 p. K. Трильовський заснував організацію "Січ", у якій напередодні Першої світової війни об'єдналися десятки тисяч представників української молоді.

У 1899 р. у Галичині М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охрімович утворили Ук­раїнську соціал-демократична партію (УСДП), яка стояла на соціалістичних позиціях. Місцеві організації УСДП працювали в 11 містах. Партія органі­зовувала страйки, боролася з полонізацією українських робітників, прова­дила культурно-просвітницьку роботу, домагалася відкриття українського університету, завершення виборчої реформи в Галичині, брала участь у пар­ламентських виборах.

Тема 6

У грудні 1899 р. у Львові з ініціативи М. Грушевського, І. Франка, Ю. Ро-манчука, К. Левицького, В. Будзиновського в Українську національно-де­мократичну партію (УНДП) злилися праве (національне) крило Русько-ук­раїнської радикальної партії та народовці. Партія об'єднувала українську інтелігенцію, духовенство, міщан, селянство.

Основою програми стали програмні ідеї РУРП. Першочерговою вимогою було здобуття національно-територіальної автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Партія обрала тактику виборювання прав українців на законодавчому й адміністративному рівнях, а стратегічною метою визна­чила боротьбу за незалежну і соборну Україну. УНДП займала провідне місце в українському політичному русі. Партія спрямовувала страйковий рух у на­ціонально-політичне русло, боролася за створення українського університету у Львові, реформування виборчої системи. На виборах до австрійського пар­ламенту (1907) УНДП здобула 17 мандатів. З її ініціативи у 1911 р. був ство­рений Український парламентський союз, який очолив К. Левицький.

Консервативну течію в українському русі представляв Католицький русь­ко-народний союз (КРНС), який заснували 1896 р. О. Барвінський, А. Шеп-тицький, К. Студинський. Партія визнавала австрійський уряд, чинний лад, критикувала соціалізм. У 1911 р. на основі Католицького русько-народного союзу утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О. Бар­вінський.

Політизація національного руху в Галичині спричинила об'єднання у 1900 р. москвофілів у Руську народну партію (РНП), яка була за єднання українців з росіянами, перехід на російську мову.

Підсумовуючи, зазначимо, що у 1890-ті та на початку 1900-х pp. україн­ський рух у Західній Україні набув організаційно-політичне втілення й офор­мився в партійно-політичну систему.

Розглянемо основні прояви активізації на початку XX ст. політичної діяльності українців Російської імперії. Підкреслимо, що в підросійській Україні опанувати національно-визвольним рухом хотіли українські полі­тичні партії ліворадикального та ліберально-демократичного спрямування.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була Револю­ційна українська партія (РУП), яка виникла 29 січня 1900 р. в Харкові на так званій "раді чотирьох" (Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич і М. Ру-сов). Ідеологічне обличчя РУП у 1900—1902 pp. було розпливчастим. У ній існувало кілька течій: соціал-демократична, народницько-революційна, національно-радикальна. Мета політичної організації полягала в об'єднанні різних сил у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Перші програмні засади партії подав М. Міхновський у брошурі "Самостійна Украї­на", виданій у Львові в 1900 р. У ній проголошувалася необхідність бороть­би за єдину, неподільну, вільну і самостійну Україну. Незважаючи на соціа­лістичні уподобання, засновники партії змушені були визнати "Самостійну Україну" за програмний документ РУП.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

За соціальним станом до РУП входили переважно студенти, представни­ки інтелігенції, частина селянства та пролетаріату. У 1902 р. діяли органі­зації у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі, а зго­дом — Чорноморська "вільна громада" на Кубані й Донський комітет. На­прикінці 1902 р. у Києві відбувся перший установчий з'їзд РУП.

Партія провадила активну соціалістичну агітаційно-пропагандистську роботу на сторінках власних нелегальних видань — "Селянин" (34 числа), "Гасло" (21 число), "Праця" (13 чисел) та ін. За кордоном, починаючи з 1900 p., вийшло у світ 30 назв брошур, друкувалися листівки, звернення. У березні 1902 р. у Чернівцях вийшло перше число часопису "Гасло". Редак­ція "Гасла" у січні 1903 р. офіційно відмовилась від ідей "Самостійної Украї­ни" М. Міхновського.

РУП брала участь в організації селянських виступів на Полтавщині й Харківщині весною 1902 р., у яких брало участь 38 тис. осіб із 337 сіл з насе­ленням понад 160 тис. Рупівці взяли участь у загальному політичному страй­ку всіх підприємств Києва у липні — вересні 1903 р. Восени 1903 р. партія зазнала удару — поліція провела арешти членів Київської, Харківської, Полтавської та Лубенської вільних громад. У Харкові та на Полтавщині було затримано 72 активні члени. Відновлення партії розпочалося на початку 1904 р. У грудні 1904 р. на з'їзді у Львові після дискусій із приводу ставлен­ня до РСДРП партія розкололась. Більшість була за самостійність партії. Частина делегатів (О. Скоропис-Йолтуховський, Є. Голіцинський, В. Мазу-ренко) створили Українську соціал-демократичну спілку. У січні 1905 р. "Спілка" заявила, що готова розпочати переговори про входження до РСДРП на принципах автономії. РУП активізувала політичну діяльність з початком революції 1905—1907 pp. У 1905 р. партія випустила 68 відозв загальним на­кладом 89,8 тис. примірників. Представників РУП було включено до створе­них коаліційних комітетів із членів російських і єврейських соціалістичних партій, які діяли в Лубнах, Полтаві, Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові.

У грудні 1905 р. прихильники організаційно-політичної самостійності РУП затвердили програму партії і перейменували організацію в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У програмі партії наголос було зроблено на парламентські, конституційні форми боротьби. Серед ви­мог висувалися гасла демократичної республіки, демократичних свобод. Партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників ("Праця") та селян ("Селянин"), агітаційні листівки та відозви, які розпов­сюджувалися в Наддніпрянській Україні. За перші три роки існування УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10 тис. прокламацій. Чисельність УСДРП наприкінці першої російської ре­волюції (березень 1907 р.) становила майже 3 тис. осіб. Після серії арештів у серпні 1907 р. були ослаблені місцеві осередки, паралізована робота цент­рального комітету УСДРП, а провідники організації В. Винниченко, Д. Дон­цов, А. Жук та інші емігрували і започаткували Закордонну групу УСДРП.

Тема 6

У 1900 р. під впливом польської революційної думки і практики було створено Українську соціалістичну партію (УСП). Програма партії робила акцент на боротьбі за економічні, політичні й національні інтереси народу, завоюванні політичної влади. У червні 1903 р. УСП увійшла до складу РУП. Проте об'єднання було недовгим. У січні 1904 р. в часописі РУП "Праця" було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно.

УСП розповсюджувала в Наддніпрянській Україні свій друкований орган "Добра новина", який призначався для соціалістичної агітації серед україн­ського пролетаріату, агітаційні брошури й листки. У 1905 р. УСП припини­ла своє існування

У 1902 р. з національно-радикальних елементів сформувалась Українсь­ка народна партія на чолі з М. Міхновським. Його однодумцями були брати Василь та Грицько Шевченки, брати Микола, Володимир та Сергій Шемети, Олександр і Сергій Макаренки, О. Степаненко. УНП становила невелику політичну партію, в якій переважали військові та юристи.

Практичну діяльність УНП розпочала з видання у Львові часопису "Са­мостійна Україна", в якому було надруковано Конституцію України за про­ектом М. Міхновського. Партія обстоювала ідею самостійності України, про­пагувала її у відозвах, прокламаціях, пропагандистських брошурах.

Маніфестом самостійників стали написані М. Міхновським у 1903 р. "Де­сять заповідей УНП". У документі були сформульовані основні ідеї і прин­ципи УНП: "Одна єдина, нероздільна від Карпатів аж до Кавказу, самостійна вільна демократична Україна — республіка робочих людей — от се націо­нальний всеукраїнський ідеал — Україна для українців. Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів".

"Десять заповідей" зазнали найжорсткішої критики з боку політичних супротивників партії. Однак потрібно врахувати ті конкретно-історичні умо­ви, в яких з'явився цей документ. Націоналізм М. Міхновського — це в ос­новному оборонний, захисний націоналізм. Це — антитеза, протидія вели­кодержавному шовінізму панівної нації.

Після критики "Заповідей", щоб інтегруватися в політичне життя Украї­ни, М. Міхновський вносить до програмних розробок деякі соціалістичні елементи. Ідеалом УНП був національний соціалізм. Соціалістичний лад проголошувався як єдина альтернатива для українських трудящих мас.

Українська народна партія до 1905 р. діяла конспіративно. При УНП була створена в 1903 р. бойова організація "Оборона України", покликана стати на чолі всеукраїнського національного повстання. Перша російська револю­ція відкрила деякі можливості для легальної політичної діяльності. "Обо­рона України" провела терористичні акти, вчинила замах на життя чиги­ринського повітового справника Трулова, поміщика Давидова. Після розко­лу, який стався у 1906 р., УНП починає занепадати.

У результаті розколу РУП у грудні 1904 р. була заснована Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"). "Спілка" складалася з громад, які

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

об'єднувалися на місцях з організаціями РСДРП там, де такі були створені. Організація прагнула охопити своїм впливом частину україномовного сільського пролетаріату. Для цього восени 1905 р. було створено 17 селянсь­ких комітетів. Поступово "Спілка" перетворилася на звичайну меншовиць­ку організацію. У роки першої російської революції "Спілка" видавала ук­раїнською і російською мовами газету "Правда", листівки, окремі брошури. Під час виборів до II Державної думи "Спілка" здобула 14 депутатських ман­датів. Наприкінці 1906 р. партія почала занепадати. У 1907 р. майже в пов­ному складі було арештовано центральний комітет "Спілки", розгромлено основні комітети партії в Київській, Полтавській, Волинській, Чернігівській і Подільській губерніях.

На початку XX ст. на хвилі загального піднесення політичного руху в Україні крім українських соціалістичних, ліворадикальних партій виника­ють також національні ліберально-демократичні організації. Зокрема, во­сени 1904 р. із Всеукраїнської загальної безпартійної демократичної органі­зації виокремилась Українська демократична партія (УДП). Програма УДП передбачала встановлення конституційного правління, забезпечення участі народу в державних справах через загальне безпосереднє, рівне, пропорцій­не і таємне голосування, здійснення демократичних свобод, здобуття націо­нально-територіальної автономії України і нових національних прав для українців у межах федеративної Російської республіки, проведення соціаль­них реформ.

УДП існувала близько одного року, залишаючись весь час недостатньо міцним політичним об'єднанням. Усередині партії із самого початку її утво­рення виявилася не тільки "права" опозиція старих громадівців, а й "ліва", яка вимагала активності на політичному ґрунті й вважала старі громади галь­мом для своєї діяльності. Радикальну течію в УДП представляли Б. Грінчен-ко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський. Навесні 1905 р. вони ство­рили Українську радикальну партію (УРП), яка виступала з критикою па­нівного ладу в Росії, проти експлуатації робітників і селян, за політичні сво­боди. Подібність платформ, ідеологічних засад УДП і УРП змусила ці дві партії наприкінці 1905 р. об'єднатися в одну організацію — Українську де­мократично-радикальну партію (УДРП). Найвидатнішими її представника­ми були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. На-уменко, Є. Чикаленко. УДРП за програмою і тактикою була подібна до ро­сійських кадетів і розходилась із ними в питанні про автономію. Крім вимоги національної школи і права користування українською мовою в державних установах, вона висувала також автономістсько-федералістичні гасла.

УДРП була партією парламентського типу, яка значно пожвавлювала роботу в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи.

Блокуючись із кадетами та єврейськими організаціями, УДРП провела за списками кадетів до І Державної думи своїх членів. З ініціативи діячів УДРП у І Думі була організована українська думська фракція, в основу по­літичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-демо-

Тема 6

кратів. Завдяки партії у II Думі була організована Українська думська гро­мада чисельністю 47 осіб, яка розробила низку законопроектів.

УДРП випускала тижневик "Рідний край", часопис "Громадська думка", газету "Рада", інші видання, через які пропагувала свої програмні вимоги. Арешти на початку 1906 р. призвели до організаційно-політичного послаб­лення УДРП. Напівлегально партія функціонувала до заснування восени 1908 р. непартійного Товариства українських поступовців (ТУП). ТУП здійснювало значну культурно-освітню діяльність. Платформа організації була близькою до платформи кадетів і ґрунтувалась на визнанні принципів конституційного парламентаризму й автономії України, гарантованих фе­дерацією рівноправних народів. Крім загальних політичних вимог, ТУП висувало широку програму захисту і розвитку української культури, мови та національної школи. У різний час до ТУП входили М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, І. Шраг, С. Петлюра, Д. Доро­шенко, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький та ін.

На початку XX ст. у Наддніпрянщині поряд з українськими національни­ми діяли також всеросійські, єврейські, польські та інші політичні партії. Серед російських ліворадикальних партій, організації яких були в Україні, варто назвати РСДРП, Партію соціалістів-революціонерів, анархістські гру­пи. Помітне місце в Україні займала Конституційно-демократична партія — партія ліберальної орієнтації, яка прагнула до демократичних перетворень парламентським шляхом. У роки першої російської революції в Україні сфор­мувалась і діяла буржуазна партія октябристів (Союз 17 жовтня). Восени 1905 р. розпочалося швидке зростання монархічних організацій, серед яких були Союз російського народу, Союз Михаїла Архангела, Партія націоналістів тощо. Всі вони займали великодержавні шовіністично-монархічні позиції.

3. Україна в роки Першої світової війни. При підготовці відповіді слід звернути увагу на причини розв'язання Першої світової війни. З метою пе­реділу світу наприкінці XIX — на початку XX ст. оформились два угрупо­вання — Четверний (спочатку Троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщи­на, Туреччина, Болгарія) і Антанта (Англія, Франція, Росія, до яких у ході війни приєднались Італія, США, Японія та інші держави).

Україна потрапила у сферу інтересів ворогуючих коаліцій, стояла в епі­центрі воєнного протиборства. Росія планувала довести свої права на Гали­чину і Прикарпатську Україну. Австро-Угорщина, не поступаючись Східною Галичиною, Буковиною, Закарпаттям, сподівалася захопити всі західноук­раїнські землі. З цією метою при Міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини виник спеціальний відділ "Українська агітація". Україна потрап­ляла й до сфери життєвих інтересів Німеччини. На українські землі Бесса-рабії й частини Буковини зазіхала Румунія. Значну увагу Україні приділя­ли Англія та Франція, які сподівалися, що український рух ослабить Авст­ро-Угорщину.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

1 серпня 1914 р. Росія і Австро-Угорщина опинилися в стані війни. Ук­раїнці воювали по різні боки фронту. У російській армії перебували більше З мільйонів, а в австрійській — кілька сотень тисяч українців.

Необхідно звернути увагу на ставлення до війни різних політичних сил. Соціал-демократичні партії західних країн, об'єднані в II Інтернаціоналі, єдиним фронтом виступили на підтримку імперіалістичної війни. їхні ліде­ри не тільки проголосували за воєнні кредити своїм урядам, а й увійшли до їх складу. Росія оголосила війну національною під гаслом захисту слов'ян­ства. Лідер кадетів П. Мілюков на засіданні Державної думи заявив: "У цій боротьбі ми всі заодно; ми не ставимо умов і вимог, просто кладемо на терези боротьби нашу тверду волю подолати насильника".

У липні 1914 р. на сторінках часопису "Украинская жизнь" була опри­люднена за підписом С Петлюри декларація "Війна і українці", в якій заяв­лялось, що українці "виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяж­кий час до кінця". Разом з тим висловлювалося сподівання, що якщо народ­ності Росії виконають свій обов'язок перед нею, вони мають право розрахо­вувати на надання їм "і відповідних прав". Київська газета "Рада" у пере­довій статті закликала українців боронити Російську державу, оскільки цим вони боронитимуть власну землю від ворога. З часом погляди українських політиків еволюціонізували. У 1916 р. ТУП виступило проти війни і підтрим­ки будь-якої з воюючих сторін. Ним було оприлюднено декларацію Ради ТУП під назвою "Наша позиція". Окреслюючи свої завдання, поступовці наголо­шували, що вони боролись і боротимуться за "демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів".