Заснування Української народної партії (УНП). 5 страница

5. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Л., 1995.

6. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Концепція та історіогра­фія. — К., 1997.

7. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К., 1999.

8. Павленко Ю. Українська державність у 1917—1919 pp. — К., 1995.

9. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. Спогади і не­відомі твори. — К., 1999.

10. Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст. — К., 1992.

Тема 8

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 pp.)

(4 год)

Тема семінарських занять охоплює період від закінчення Першої світової, громадянської та національно-визвольних воєн у колишній Російській імперії до початку Другої світової війни. В цей час українські землі були поділені між чо­тирма державами — Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Чехословач-чиною. Нехтування цими державами політичних, економічних та національ­них інтересів українців трагічно позначилося на історії українського народу.

Міжвоєнна історія радянської України поділяється на два етапи. Пер­ший — це доба нової економічної політики (1921 — 1929), коли внаслідок тис­ку реальних обставин більшовики змушені були тимчасово відмовитися від "воєнного комунізму" і повернутися до використання, хоч і обмежених,ринко­вих методів господарювання, які не відповідали комуністичній програмі. Праг­нучи завоювати підтримку неросійських народів, партія більшовиків у 1920 ті pp. здійснювала політику коренізації. Але утворення СРСР супровод­жувалося посиленням централізму та уніфікацією всіх сфер суспільного жит­тя, що й зумовило приреченість українського відродження. Другий етап, запо­чаткований "великим переломом" 1929p., характеризується поверненням до реалізації програми комуністичного будівництва, глибокими, швидкими і боліс­ними соціально-економічними і культурними перетвореннями, що випливали з комуністичної доктрини, насадженням так званих соціалістичних проти­природних виробничих і суспільно політичних відносин, масовим терором в усіх сферах суспільного життя.

Становище західноукраїнських земель, на яких проживало близько 7 млн українців, у міжвоєнний період було різним. Більшість українців цього регіону проживала в Польщі (понад 5 млн),решта — в Румуни та Чехословаччині. У Польщі та Румунії українці зазнавали національної дискримінації. Це було причиною їх постійного прагнення до самоврядування, яке б, на їхню думку, ви­рішило політичні, соціально економічні та культурні проблеми українського населення. Але асиміляційна політика польської та румунської влади зумов-

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

лювала національну конфронтацію, в умовах якої перебувала переважна більшість західних українців. У Чехословаччині проти українців не провади­лась відкрита політика дискримінації та, асиміляції, вони користувалися осо­бистими свободами, але ізольовані від співвітчизників Карпатськими горами залишалися найменш розвинутими у політичному, соціально-економічному й культурному аспектах.

План семінарського заняття

1. Нова економічна політика в Українській СРР.

2. Утворення Союзу РСР. Формальний та реальний статус УСРР у складі Радянського Союзу.

3. Українізація: форма і зміст.

4. Індустріалізація та колективізація в Українській СРР.

Методичні рекомендації

1. Нова економічна політика в Українській СРР. Розглядаючи перше питання семінарського заняття, важливо визначити дійсні причини перехо­ду більшовиків до нової економічної політики, її зміст, перспективи, пока­зати особливості, реальну практику і наслідки її здійснення в Україні, не­відповідність непу програмі комуністичного будівництва та конкретно-істо­ричні умови, в яких ця політика була згорнута.

Головною причиною, яка примусила більшовиків тимчасово відмовити­ся від продовження курсу безпосереднього комуністичного будівництва, здійснюваного протягом 1918—1920 pp., стала глибока соціально-економіч­на і політична криза початку 1920-х pp. У радянській історіографії причини кризи пов'язувалися переважно з господарською розрухою, викликаною се­мирічною війною, спочатку світовою, а потім — громадянською. На тери­торії України, де воєнні дії тривали весь цей час майже безперервно, народ­не господарство справді істотно постраждало, зазнало істотного спустошен­ня. Не працювали металургійні заводи, шахти, була виведена з ладу трети­на залізниць, панувало безробіття. Але параліч виробництва зумовлювався насамперед попередньою політикою більшовиків, відомою під назвою воєн­ного комунізму. Радянські історики обґрунтовували політику воєнного ко­мунізму критичною ситуацією періоду громадянської війни та іноземної інтервенції. Однак таке пояснення не відповідає дійсності, оскільки основи цієї політики були закладені ще до початку війни. Воєнний комунізм як полі­тику, продиктовану умовами воєнних обставин, було обґрунтовано вже тоді, коли спроба прискореного, безпосереднього переходу до організації вироб­ництва і розподілу на комуністичних засадах, насадження комуністичних відносин в усіх сферах суспільного життя зазнала невдачі й треба було тео­ретично виправдати перехід до непу. У 1921 р. вождь більшовиків з метою

Тема 8

виправдання попереднього курсу застосував термін "воєнний комунізм", що якраз і визначався як система тимчасових надзвичайних, викликаних гро­мадянською війною та інтервенцією, заходів. Отже, вимушене засудження комуністичного штурму, який цілком відповідав програмним установкам більшовиків і визначав зміст політики радянської влади 1918 — 1920 рр., підмінялося тезою про зумовленість самого штурму обставинами війни. На­справді система воєнного к.отлунізму була результатом не умов громадянсь­кої війни та інтервенції, а мала доктринальне коріння. Іншими словами, воєнний комунізм зумовлювався марксистсько-ленінською доктриною, пе­реконанням більшовиків у необхідності негайного утвердження в суспільстві після взяття ними влади комуністичних виробничих відносин. Фактично воєнний комунізм і став такою спробою організації безринкового способу виробництва й обміну, з властивою йому адміністративною моделлю, що ґрунтувалася на одержавленні власності та примусі до праці. Важливо звер­нути увагу і на зовнішньополітичний аспект воєнного комунізму: більшови­ки, намагаючись втілити в життя теоретичні схеми комуністичного суспіль­ства, робили ставку на швидке наближення світової соціалістичної рево­люції, завдяки перемозі якої пролетаріат радянської Росії отримає необхід­ну промислову продукцію від розвинутих країн і налагодить безпосередній, тобто такий, що не передбачає товарно-грошових відносин, обмін між містом і селом. Відповідно до вимог своєї програми партія більшовиків у 1918— 1920 pp. робила наполегливі спроби побудувати безтоварну централізовану соціалістичну економіку, що мало згубні наслідки, але вони маскувались, як уже зазначалося, війною. Сувора економічна політика під час громадянсь­кої війни давала можливість забезпечити продуктами Червону армію та ро­сійські міста, але значною мірою спричинила економічний розвал, оскільки зруйнувала ринковий механізм розширеного відтворення суспільного про­дукту.

Після закінчення війни ніяких об'єктивних умов для форсування темпів соціально-економічних перетворень у напрямі скасування грошей і торгівлі та прямого розподілу життєвих благ не було. Незважаючи на це, правляча більшовицька партія продовжувала відповідно до комуністичної доктрини виключати з практики "приватнокапіталістичні методи взаємовідносин", тобто ще не придушені залишки товарно-грошових відносин. У грудні 1920 р. В. Ленін підписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів за картками, про безплатність палива, житла, комунальних і поштово-телеграфних по­слуг. Вождь більшовиків підтвердив думку про необхідність переходу в най­ближчому майбутньому до безгрошового обміну. А V Всеукраїнський з'їзд Рад ще на початку березня 1921 р. висунув завдання завершити націоналі­зацію та концентрацію приватногосподарських підприємств. Таким чином, до весни 1921 р. більшовицьке керівництво продовжувало дотримуватися започаткованого в 1917 р. курсу на негайну побудову комунізму, під яким розуміли суспільно-економічний лад без приватної власності й товарно-г шових відносин.

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

Воєнний комунізм загострив післявоєнну економічну розруху, викликав масове незадоволення населення, зумовив досить складне соціально-еконо­мічне становище в Україні. До закінчення громадянської війни тут було усу­спільнено майже 11 тис. заводів, фабрик, шахт, з яких діяло, і то з величез­ними перебоями і недовантаженнями, лише 4060. Промислове виробництво в Україні у 1920 р. становило лише 12 % довоєнного рівня. Чисельність ро­бітників великої промисловості України зменшилась наполовину порівняно

3 1913 роком, рятуючись від безробіття й голоду, вони масово покидали міста
і вирушали в сільську місцевість. Робітничий пайок скоротився до чверті
фунта хліба, тобто до 100 г, та й то видавали його не щодня. Суттєве знижен­
ня життєвого рівня робітників супроводжувалося проявами невдоволення,
пасивним опором, який полягав в уповільненні темпів праці, відкритими
робітничими страйками. Так, лише протягом жовтня — листопада 1920 р.
на копальнях Донбасу було зафіксовано більше 40 виступів робітників. За­
ворушеннями були охоплені майже всі великі промислові центри України. І
хоча цей рух протесту мав чітко визначений економічний характер, більшо­
вики усвідомлювали, що він швидко може набути ворожого їм політичного
спрямування. Саме тому проти страйкарів часто застосовували вкрай жорсткі
заходи, такі як закриття підприємств, арешти і відправлення до концентра­
ційних таборів.

Негативні наслідки воєнного комунізму найбільш болісно відобразили­ся на селянстві, в якого майже вся вироблена продукція відбиралася за прод-розкладкою. Селянинові дозволялося залишати собі тільки близько 30 фунтів на місяць. Українські селяни в 1921 р. повинні були віддати державі 6 млн пудів цукру, 111 тис. пудів меду, 160 млн пудів хліба, 23 млн пудів картоплі тощо. Крім того, продовжувався колоніальний визиск України. На вивезення до радянської Росії в 1921 р. призначалося 100 млн пудів хліба,

4 млн пудів цукру, 114 тис. пудів сала. Селяни відкрито висловлювали не­
вдоволення продрозкладкою. її виконання проходило з величезним напру­
женням. До весни 1921 р. розкладка з урожаю попереднього року в Україні
була виконана менше ніж на 40 %. Створити державний хлібний фонд у за­
планованих розмірах не вдалося. Значна частина селян, не будучи економіч­
но зацікавленою, свідомо скорочувала виробництво сільськогосподарської
продукції, що ще більше загострило дефіцит продуктів харчування. Праг­
нучи зупинити деградацію сільськогосподарського виробництва, VIII Все­
російський з'їзд Рад у грудні 1920 р. ухвалив закон про запровадження дер­
жавних завдань на посів для кожного селянського господарства. Таким чи­
ном, крім продовольчої розкладки існувала ще і посівна. Радянська влада
повертала селянство до становища, в якому воно перебувало напередодні
реформи 1861 р. Тільки якщо раніше селяни працювали на поміщиків, то
тепер вони змушені були працювати на так звану робітничо-селянську дер­
жаву. Після припинення воєнних дій невдоволення селян реквізиціями і
забороною торгівлі різко зросло і набуло найгостріших форм аж до відкри-

Тема 8

того опору. У 1920—1921 pp. в Україні діяло не менш як 40 тис. організова­них повстанців. У повстанському русі брали участь усі верстви селянства, за винятком наймитів і бідняків, які об'єднувалися в комітети незаможних се­лян (комнезами), допомагали здійснювати реквізиції хліба і отримували 10— 20 % "здобичі". Селянський повстанський рух офіційна пропаганда подава­ла як політичний бандитизм, як саботаж продовольчої політики радянської влади з боку найбільш заможної частини селянства — куркулів. Селянські повстання і заворушення жорстоко придушувалися червоноармійськими частинами під керівництвом В. Блюхера, П. Дибенка, Г. Котовського, О. Пар-хоменка та ін. Регулярній армії допомагали сформовані партійними і проф­спілковими організаціями частини особливого призначення. Боротьбу із се­лянськими повстанськими загонами очолили безпосередньо X. Раковський і М. Фрунзе. Розвиток бойових дій показав правлячому режиму, що розра­ховувати на перемогу в боротьбі з рухом селян, спираючись лише на військову силу, не можна. Масова участь селян у заворушеннях виражала його ставлен­ня до економічних підвалин воєнного комунізму й остаточно переконала біль­шовицьке керівництво в невідкладності радикальної зміни політики на селі.

Заворушення перекинулись і на армію. В лютому — березні 1921 р. відбу­лося повстання військового гарнізону міста-фортеці Кронштадт і моряків Балтійського флоту. Для його придушення, оскільки армійські частини ви­явилися ненадійними, направили делегатів X з'їзду РКП(б) і комуністів Пет­рограда.

У проявах породженого воєнним комунізмом протесту — селянських за­колотах, робітничих страйках, повстаннях матросів і червоноармійців — комуністи побачили загрозу для своєї влади. Саме це й стало поштовхом до запровадження нової економічної політики, відновлення ринку і товарно-грошових відносин. В. Ленін змушений був визнати, що "безпосередній пе­рехід до суто соціалістичних форм господарства, до суто соціалістичного роз­поділу перевищує наші наявні сили і що коли ми не будемо спроможні про­вести відступ так, щоб обмежитися легшими завданнями, то нам загрожує загибель". Згодом М.І. Бухарін назвав перехід до нової економічної політи­ки "крахом наших деяких... неправильних уявлень про хід нашого розвит­ку до соціалізму,...пов'язаних з періодом так званого "воєнного комунізму" (Бухарин Н. И. Избранные произведения. — М., 1988. — С. 195).

Але крім внутрішніх причин, були і зовнішні чинники, які спонукали більшовиків перейти до непу. Не справдилися їхні сподівання на світову пролетарську революцію. Якраз із нею пов'язував В. Ленін безпосередній перехід до соціалізму в Росії, вважаючи, що після радянізації розвинутих країн більшовицька партія отримає від них необхідну промислову продук­цію і налагодить прямий товарообмін між містом і селом. Втрата на початку 1920-х pp. перспективи отримати матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату змусила більшовицький режим по-новому поставити питання про взаємовідносини між містом і селом, розпочати більш гнучку політику

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

в ставленні до селянства. Став необхідним перехід до нової економічної по­літики. Таким чином, нова економічна політика була результатом переходу більшовиків від концепції "світової революції" до концепції "капіталістич­ного оточення".

У своїх виступах і промовах 1921 — 1922 рр. В. Ленін неодноразово підкреслював, що нова економічна політика стала вимушеним і тимчасовим відступом від будівництва соціалізму. А 20 листопада 1922 р. він публічно проголосив: "Із Росії непівської буде Росія соціалістична". Отже, вождь більшовиків не переглядав партійної доктрини, а тільки припиняв на пев­ний період запровадження комуністичного виробництва і розподілу. Впро­довж цього періоду держава мала налагоджувати обмін продукцією між містом і селом через ринок, тобто здійснювати нову економічну політику. В. Ленін вважав, що неп вичерпає себе тоді, коли відбудована вітчизняна про­мисловість стане здатною постачати селянам в обмін на їхню продукцію то­вари широкого вжитку і виробничого споживання. І це обумовлювало при­реченість непу в перспективі. Неп не був ленінським теоретичним відкрит­тям великої ваги. Це було вимушене і тимчасове повернення більшовиків до ринкових відносин, які аж ніяк не були новими, а нормальними і єдино мож­ливими за товарного виробництва. В. Ленін ішов тільки на тимчасовий ком­проміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалі­стичну економіку.

Вперше термін "нова економічна політика" В. Ленін оприлюднив на Все­російській продовольчій нараді 16 червня 1921 р. Але початком переходу до непу, хоч і не безпосереднім, стала резолюція X з'їзду РКП(б) "Про заміну розкладки натуральним податком", ухвалена 15 березня 1921 р. Скасуван­ня продрозкладки означало фактичний поворот до ринку, хоч аж до 16 черв­ня 1921 р. В. Ленін допускав можливість торгівлі тільки в місцевому госпо­дарському обороті. Та під тиском реальних обставин змушений був визнати необхідність торгівлі у масштабах усієї країни.

У цілому перехід до непу здійснювався протягом 1921 —1923 pp. Основ­не завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Відповідно до рішень X з'їзду РКП(б), надзвичайна сесія ВУЦВК ухвалила закон про заміну прод­розкладки податком, а Раднарком УСРР видав декрет про норми та розмір податку. Але основна відмінність переходу до продподатку в Україні від Росії полягала в тому, що в республіці до нового врожаю продовжувалося вико­нання скороченої продрозкладки, що викликало невдоволення селян.

Неп передбачав систему заходів, спрямованих на використання "в інте­ресах будівництва соціалізму" товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими серед них були: заміна продрозкладки продовольчим податком; запровадження госпрозра­хунку; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, тимчасовий допуск приватного капіталу в економіку,

Тема 8

легалізація приватного підприємництва; запровадження вільної торгівлі; децентралізація управління промисловістю тощо. Але, не відмовляючись від ідеї створення соціалістичної економіки, більшовицький уряд залишав під контролем держави такі "командні висоти" в економіці, як важка промис­ловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

Непівська модель господарювання функціонувала до кінця 1920-х pp. Звільнившись від страху реквізиції, селянські господарства швидко відно­вили свою продуктивність. У 1925—1926 pp. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Розвивалася торгівля. На території УСРР діяло 75 тис. приватних торгових закладів. Запрацювала фінансова систе­ма. У 1922—1924 pp. була проведена грошова реформа, відновлені грошо­вий обіг, банки, кредитні установи. Відбувався процес роздержавлення, тобто передачі в оренду та приватну власність дрібних і частини середніх під­приємств. Уже в 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто приблизно половину наявного фонду. У "командних висотах" економіки замість централізованих управлінь (главків) створювалися трести, які по­чали працювати на засадах госпрозрахунку й об'єднували підприємства за галузевою, територіальною або змішаною ознакою. Але трестівський гос­прозрахунок не був повноцінним, оскільки не торкався кожного підприєм­ства. Ринок, на який виходили госпрозрахункові підприємства, був відріза­ний від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі. Він був практично повністю монополізований, тобто позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності. Як наслідок, зміни в промисловості не дали таких очевидних і швидких результатів, які були досягнуті в сільськогосподарсь­кому виробництві. Валова продукція підприємств, підпорядкованих УРНГ, у 1925/26 господарському році становила 91 % її обсягу 1913 р.

Отже, більшовицьке керівництво так і не змогло перейти до справді рин­кових методів господарювання в економіці. Запозичені від капіталістично­го господарювання в роки непу зовнішні форми організації економіки (трес­ти, капітал, прибуток тощо) були значною мірою лише імітацією ринкових відносин, сам ринок був штучний. Та він і не міг бути іншим в умовах більшо­вицької диктатури. Тому не варто ідеалізувати і переоцінювати непівські ринкові відносини. Нова економічна політика не могла остаточно стабілізу­вати економічний розвиток. Відсутність повноцінних товарно-грошових відносин між селом і державною промисловістю призводила до кризових явищ в економіці: "криза збуту" 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції та товарний голод 1925 р., криза хлібозаготівель взимку 1927— 1928 pp. тощо. Остання криза, породжена невідповідністю низьких держав­них закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію високим цінам на товари промислового виробництва, була використана більшовицьким ке­рівництвом як привід для відновлення конфіскацій хліба і згортання непу. Хоча відкрито про це ні Й. Сталін, ні його оточення не говорили. Більше того, робилися заявки, що нова економічна політика продовжується, але

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

вступає у свій заключний етап. Насправді перехід у 1929 р. до масової ко­лективізації та форсованої індустріалізації, або "великий перелом", означав ліквідацію непу.

Головною і визначальною причиною, яка спонукала компартійно-ра­дянське керівництво згорнути наприкінці 1920-х pp. неп, була відданість більшовиків ідеї побудови комуністичної економіки. Необхідні умови для цього, на думку Й. Сталіна та його прихильників, уже склались, оскільки за допомогою непу економіка країни в цілому була відбудована, поставало зав­дання індустріалізації і створення матеріально-технічної бази соціалізму.

2. Утворення Союзу РСР. Формальний та реальний статус УСРР у складі Радянського Союзу. Розгляд другого питання варто розпочати з того, що ще в роки громадянської війни Україна фактично була приєднана до радянсь­кої Росії за допомогою зброї. Разом з тим офіційно вона була визнана неза­лежною, що пояснювалося прагненням більшовиків ослабити конфронтацію з визвольним рухом пригноблених народів колишньої Російської імперії. Більшовики з перших днів захоплення влади пішли шляхом утворення цен­тралізованої унітарної держави. Тому в Україні та інших радянських рес­публіках вони поширили чинну в Росії систему органів влади та управлін­ня, яка надійно контролювалася правлячою державною партією. А у грудні 1920 р. між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і госпо­дарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. Аналогічні договори у першій половині 1921 р. були укладені між Російською Федерацією та інши­ми національними республіками. Виникла так звана договірна федерація. Всеросійський ЦВК, до якого республіки посилали своїх представників, і Раднарком РСФРР, до якого входили об'єднані наркомати, стали по суті за-гальнофедеративними органами. Злиття фактично загальнофедеративних органів влади з органами влади Російської Федерації на практиці означало перетворення радянських республік в автономні утворення у складі єдиної держави — Російської Федерації. У зв'язку з цим варто зазначити, що ще до утворення СРСР радянські республіки становили єдину державу. У своїй практичній діяльності центральні органи влади та управління не рахували­ся з республіками як з незалежними державами, вони навіть домагалися офіційного (юридичного) скасування незалежності радянських республік, зокрема права на проведення формально незалежної зовнішньої політики. Реально здійснюваний курс на ліквідацію національної державності шля­хом автономізації республік підтримував нарком у справах національнос­тей РСФРР Й. Сталін. У цих умовах керівні працівники радянських рес­публік почали домагатися більшої свободи дій, зменшення централізації управління, відстоювали права, які відповідали згідно з офіційними догово­рами республіканському незалежному статусу. Так, з ініціативи X. Раков-ського, якого швидке "випаровування" суверенітету УСРР дуже хвилюва-

Тема 8

ло, партійне керівництво республіки у березні 1922 р. виступило з ініціати­вою переглянути і конкретизувати відносини між Україною і Російською Федерацією в межах договірної федерації. Аналогічні пропозиції надійшли від Білорусії та закавказьких республік. Таким чином, варто зазначити, що лише під тиском знизу Політбюро ЦК РКП(б) у серпні 1922 р. створило комі­сію для підготовки проекту нового договору, який мав удосконалити відно­сини радянських республік. До складу комісії увійшли: В. Куйбишев (голо­ва), Г. Орджонікідзе, X. Раковський, Г. Сокольніков, Й. Сталін, а також пред­ставники від національних республік. В. Ленін на той час був хворий, і вирі­шальну роль у підготовці проекту "Про відносини РСФРР з незалежними рес­публіками" відіграв Й. Сталін — комісар у справах національностей і гене­ральний секретар партії. На його домагання запропонований комісією проект передбачав входження республік до Російської Федерації на правах автоном­них утворень. Й. Сталін прагнув автономізувати республіки, щоб ліквідувати розрив між декларованою національною державністю і реальністю.

Турбуючись насамперед про збереження власного політичного статусу, партійно-радянське керівництво республік виступило проти підготовлено­го проекту. Намагаючись зберегти підтримку неросійських республік, В. Ле­нін засудив сталінську ідею автономізації і запропонував свій компромісний варіант, який більше влаштовував не центральний апарат, а периферійних працівників. Сутність його полягала в тому, що Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворюють новий союз або нову федерацію. З боку В. Леніна це був тактичний хід, оскільки він чудово ро­зумів, що досягти мети старою політикою і тактикою неможливо. Тому, кри­тикуючи позицію Й. Сталіна, він писав, що в цьому "архіважливому питанні Сталіну трохи властива тенденція поспішати" (Ленін В.І. Про утворення СРСР. Лист Л.Б. Каменеву для членів Політбюро ЦК РКП(б) 26 вересня 1922 р. // Повне зібр. тв. — Т. 45. — С. 201). Пропонуючи створення Союзу Радянських Республік Європи та Азії, В. Ленін заявляв: "Важливо, щоб ми не давали поживи "незалежникам", не знищували їх незалежність, а ство­рили новий поверх, федерацію рівноправних республік" (Там само. — С. 202).

B. Ленін декларував необхідність надати кожній республіці право вільного
виходу із "союзу" рівних. Але це була фікція. Республіки могли вийти із
Союзу тільки за згодою комуністичної партії, яка була високоцентралізова-
ною, переважно російською, і як інструмент влади не могла гарантувати збе­
реження суверенітету республік. Отже, зовні йдучи на поступки "незалеж­
никам", В. Ленін вважав, що дії державних структур "завжди можуть бути
паралізовані в достатній мірі партійним авторитетом" (Ленін В.І. До питан­
ня про національності, або про "автономізацію" // Повне зібр. тв. — Т. 45. —

C. 344). Тому ленінський план створення Союзу мав суто формальний, дек­
ларативний характер і не гарантував реального суверенітету УСРР та іншим
республікам. Загалом поправки В. Леніна не були конструктивними й мог­
ли змінити лише форму об'єднання, а не його сутність, що й підтвердила
наступна практика існування СРСР.

Україна між двома війнами (1921—1939 pp.)

10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд рад схвалив ідею створення Союзу і проект основ Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з'їзд рад затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Вар­то звернути увагу на те, що конституційне оформлення СРСР відбулося в січні 1924 р. на II Всесоюзному з'їзді рад, який затвердив першу союзну Консти­туцію. Новий текст Конституції УСРР, пристосований до її статусу союзної республіки, було затверджено в травні 1925 р. на IX Всеукраїнському з'їзді рад. У пропагандистських цілях Конституція СРСР проголошувала державні права національних республік, їхню цілковиту рівність із Росією та право виходу з Союзу РСР. Насправді ці положення не діяли. Союзними органа­ми, починаючи від очолюваного В. Леніним Раднаркому, стали російські. Вони не тільки фактично, а і юридично були вищими порівняно з органами влади в радянських республіках. Введення інституції об'єднаних наркоматів, встановлення загальних засад керівництва центру практично в усіх галузях суспільного життя перетворювали внутрішню самостійність на декларовані гасла. Відсутність чіткого розмежування повноважень союзних та республі­канських органів створювала легальну базу для втручання у внутрішні спра­ви республік. Чинна система управління народним господарством, надцент-ралізація у сфері виробництва та розподілу, принципи формування бюдже­ту позбавляли УСРР економічної самостійності, власності на національні багатства та національний прибуток. Відсутність дійового правового меха­нізму реалізації проголошеного суверенітету нівелювала право республік на участь у вирішенні питань, віднесених до союзної компетенції, та на реалі­зацію законодавчої ініціативи при підготовці загальносоюзних актів, фор­мування власної системи права, визначення недоторканності кордонів. Ком­петенція республіканських органів управління фактично обмежилася сфе­рою діяльності таких наркоматів: внутрішніх справ, юстиції, освіти, земле­робства, соціального забезпечення та охорони здоров'я. Але здійснюваний курс на створення централізованої держави на практиці вилився в обмежен­ня суверенітету України і в цих галузях. Отже, перехід від "незалежності" до статусу союзної республіки не змінив ні сутності, ні структури політич­ної влади. Тому утворення СРСР, хоч і стало певною, але не доленосною, як зазначалося в радянській історіографії, подією для національних республік, зокрема України. Справжніх федеративних засад у двоповерховій федера­тивній конструкції — Союзі РСР — не було. Диктатура державної комуні­стичної партії, влада якої була монолітною, виключала будь-яку можливість реального застосування федеративних відносин, практичного поділу влади між центром та периферією і передбачала лише унітарну державу.